Інтерпретації.

Аналізування матеріалу пацієнта.

3.1. Аналізування – це стенографічне вираження, яке відноситься до технік по досягненню розуміння. Він включає, зазвичай, чотири різні процедури: конфронтацію, прояснення, інтерпретацію і детальне припрацювання.

Загальною характеристикою для всіх аналітично орієнтованих технік є їх безпосередня мета – покращення розуміння пацієнтом самого себе.

Деякі процедури не дають такого розуміння, але підсилюють функції Его, котрі необхідні для досягнення розуміння.

Тому антианалітичними вважаються ті процедури, котрі блокують чи зменшують здатність до розуміння і інсайту. Заходи чи дії, котрі послаблюють функції Его по спостереженню, згадуванню і оцінці належать до цієї категорії. В якості подібних впливів можна назвати призначення певних наркотиків, інтоксикації, швидке і легке заспокоєння, задоволення переносу, відволікання уваги, тощо.

Найголовніша аналітична процедура – інтерпретація. Усі інші підпорядковані їй. Всі інші це кроки, котрі ведуть до інтерпретації, або роблять її ефективнішою. До інших відносять конфронтацію і прояснення.

3.2.1. Конфронтація – це перший крок при аналізі психологічного феномену. Цей феномен має стати очевидним для свідомого Его пацієнта. Наприклад: перш ніж інтерпретувати причину того, що пацієнт чогось уникає, необхідно спочатку продемонструвати йому, що він дійсно цього уникає. Тобто перш ніж почати аналітичні кроки, необхідно спочатку переконатись, що пацієнт вже сам розуміє цей психічний феномен, котрий ми збираємось аналізувати.

3.2.2. Прояснення (кларифікація)– наступний крок. Прояснення має за мету помістити аналізований психічний феномен в чіткий фокус. Значимі деталі мусять бути «розкопані», старанно відокремлені від випадкових і проаналізовані.

Зазвичай ці дві процедури перемішані одна з одною, проте кожна з них вирішує окремі проблеми.

3.2.3. Інтерпретація. Ця процедура відрізняє психоаналіз від решти психотерапії, тому що в психоаналізі інтерпретація – вирішальна і остаточна дія. Інтерпретувати, означає робити неусвідомлені феномени усвідомленими, це означає, в свою чергу, зробити усвідомленими значення, джерело, форму чи причину психічної події. Тому, зазвичай, необхідно декілька інтерпретацій. Для інтерпретації аналітик використовує своє власне підсвідоме, свою емпатію та інтуїцію не в меншій мірі ніж свої теоретичні знання. Шляхом інтерпретації аналітик просувається далі того, що піддається прямому спостереженню і визначає казуальність і значення психологічного феномену.

Йому необхідні відповіді пацієнта для того, щоб визначити валідність його інтерпретації.

Процедури пояснення та інтерпретації теж тісно переплітаються. Часто пояснення призводить до інтерпретації, котра, в свою чергу, призводить до пояснення.

Афективна відповідь пацієнта на перше втручання, його поспішність чи активне заперечення, показує, що ми торкнулись до чогось сильно напруженого. Нові спогади, зазвичай, підтверджують проблемну зону саме тут.

3.2.4. Детальне опрацювання. Цей термін відноситься до комплексу процедур після інсайту. Аналітична процедура відкриває шлях від інсайту до змін – це і є детальне опрацювання. Це стосується перш за все спротивів, які часто зустрічаються і добре досліджені, але все-таки заважають тому, щоб розуміння призвело до змін. Велика кількість циклічних процесів призводить до детального припрацювання, при якому інсайт, спогад і зміна поведінки впливають одне на одного. Робота по детальному припрацювання дуже часто проводиться пацієнтом поза сеансом. Інсайт, як правило, не призводить швидко до тривалих змін в поведінці. Ці зміни переважно тимчасові, вони залишаються ізольованими і не інтегрованими. Тому необхідно немало часу, щоб подолати сили, що чинять спротив змінам і створити міцні структурні зміни.

Психологічна подія. Ці чотири кроки доволі схематизована версія психоаналітичної процедури, яка в концепції аналізу називається психоаналітичною подією, якщо стосується одного феномену. Наприклад звички запізнюватися. Всі кроки необхідні, але деякі можуть бути виконані пацієнтом спонтанно (н.: конфронтація і пояснення). Вони не наступають одне за одним точно в певному порядку тому, що кожен з них може викликати спротив, який мусить бути одразу проаналізований. Крім того, щось із повсякденного життя пацієнта може втручатися в аналіз і мати перевагу над тим, що відбувається в кабінеті. Проте пацієнта рано чи пізно необхідно провести через всі ці процедури, щоб мали місце стійкі, інтегровані та усвідомлені зміни в поведінці. Всі ці кроки стосовно однієї проблеми мають назву психологічної події в психоаналізі.

3.2.5. Робочий альянс. Пацієнт іде на психоаналіз тому, що невротичні страждання спонукають його почати цю складну, з психологічної точки зору, процедуру. Функції Его пацієнта, не дивлячись на невроз, завдяки процедурі першої співбесіди, перевірені на предмет того, що вони достатньо здорові для того, щоб подолати труднощі терапії і того, що здатність до об’єктивних стосунків не порушено. Пацієнт продукує матеріал за допомогою вільних асоціацій, реакцій переносу, спротиву. Аналітик проводить пацієнта через процедури конфронтації, прояснення, інтерпретації та детального опрацювання. Але все це ще не пояснює того, що вдасться чи не вдасться в ході терапії. Існує ще один терапевтичний інгредієнт, котрий життєво необхідний для успіху чи провалу психотерапевтичного лікування – робочий альянс. Це відносно не невротичні, нормальні і раціональні стосунки між пацієнтом та аналітиком, які дають можливість пацієнту цілеспрямовано працювати, співпрацювати з аналітиком.

Аналітична ситуація та атмосфера може також стати спротивом, коли створюються обставини ”заставити-повірити” чи „нереального життя” в аналітичній роботі.

Альянс формується між свідомим Его пацієнта і аналізуючим Его аналітика.

3.2.6. „Невроз переносу” – це „перевізний спосіб” для витісненого, неприйнятного матеріалу в аналітичну ситуацію. Але щоб терапія була успішною, необхідна здатність пацієнта сформувати відносно раціональні, десексуалізовані, позбавлені агресії стосунки з аналітиком.

Робочий альянс забезпечується трьома складовими: внеском пацієнта, внеском аналітичної ситуації, внеском аналітика.

Про вимоги до пацієнти ми ще поговоримо окремо, але неправильні теоретичні знання і культурна недостатність психоаналітика також можуть спричинитись до „дикого” психоаналізу. „Високий інтелектуальний і культурний рівень необхідний аналітику, але всесторонній, легкосхоплюючий розум є навіть важливішим” – пише Р. Гринсон.

Проте інтуїція і емпатія є теж фундаментальними для створення робочого альянсу. Аналітик повинен постійно фруструвати пошуки пацієнтом невротичного задоволення і втішання і має залишатися відносно анонімним. Проте, якщо аналітик залишається інкогніто, та ще й постійно фруструє пацієнта, як при цьому він збирається спонукати пацієнта кооперуватися з ним в робочому альянсі? Має бути оптимальна кількість деривацій та інкогніто. Аналітик мусить вирішити конфлікт між стосунками деривації та інкогніто, необхідних для розвитку і відпрацювання переносу гуманістичного лікаря, що лікує хворого. Він має бути сталкером, що вводить пацієнта в дивний світ психоаналітичного лікування. В відповідний момент він має пояснити штучні та дивні правила психоаналізу, він має бути спрямований на пошук інсайтів ,що можуть спричинити психологічний біль, але при цьому постійно оцінювати, наскільки сильний біль може витримати пацієнт і проявляти в цьому тактичність, намагаючись не псувати стосунки даремно, без необхідності. Аналітик мусить гарантувати самоповагу пацієнта і його почуття власної гідності. Він не має право дозволяти своїм інтерпретаціям вбудовуватись в пацієнта і, значить, замінювати індивідуальні і унікальні реакції пацієнта. Він має постійно демонструвати, що вважає таким, що заслуговує серйозної уваги, кожне висловлювання пацієнта, що немає нічого тривіального чи мерзенного. Але, з іншого боку, ні в якому разі не узалежнювати пацієнта від себе та сеансів. Зацікавлення, інтерес, теплота, наполегливість, захист прав людини – все це створює сприятливу психологічну ситуацію і сприяє робочому альянсу.

Висновки до 2-го питання

Отже: Перш ніж запропонувати клієнту психоаналітичну психокорекцію необхідно провести попереднє інтерв’ю з метою запобігання екстраординарнї ситуації. Починається психоаналіз з продукування матеріалу пацієнтом. До методів продукування матеріалу в психоаналітичній процедурі відносять вільне асоціювання, реакції переносу, феномени спротиву, розповіді про снобачення та зміст сновидінь, автоматичні помилки в процесі розмови та на письмі, розповіді пацієнта про певні фантазії клієнта поза психоаналітичним сеансом.

Процес аналізування матеріалу проходить через наступні процедури ─ конфронтацію, прояснення, інтерпретацію та детальне опрацювання. Ці чотири кроки, коли вони стосуються одного психологічного феномену називаються психологічною подією і психоаналізі. Для забезпечення продовження психоаналізу пацієнтом, незважаючи на неприємність для нього самої процедури психоаналізу, і ефективності психоаналітичної роботи необхідним є робочий альянс між клієнтом і психоаналітиком.

Матеріали для самостійного опрацювання: Стадії психосексуального розвитку за З. Фройдом

Садії психосексуального розвитку виділив та обгрунтував З. Фройд. За Фройдом людина в процесі свого психосексуального розвитку проходить наступні стадії: оральну, анальну, фалічну (едипальну), латентну, генітальну. На кожній із цих стадій людина має задовільнити певну потребу, та напрацювати певну властивість. Недостатність турботи та опіки як і гіперопіка призводять до проблем із відповідною властивістю у всьому подальшому житті людини та фіксацією на цій стадії. Фіксація на певній стадії полягає у формуванні у дорослої людини відповідного до стадії характеру, який проявляється у дорослої людини як схильність до поведінки. Більше притаманної відповідній стадії психосексуального рохвитку. Наприклад людина з аральним характером залишається безпорадною перед життєвими труднощами і найбільше задоволення отримує від процесів пов’язанах із зоною рота.

На оральній стадії (від народження до 18 місяців) дитина повинни задовольнити потребу у турботі, прийнятті та любові та напрацювати відчуття безпеки. В цей період область рота найтісніше пов’язана із задоволенням біологічних потреб та виживання дитини і тому є джерелом найбільшої насолоди, а процес годування дитини в обіймах матері дає ій найповніше відчуття безпеки. Лібідо спрямовується у область рота. Фіксація на цій фазі призводить до особистісної тривожнсті та відсутності відчуття безпеки і у дорослому віці.

На анальній фазі (від 18 місяців до трьох років) областю особливої уваги є робота кишечника. Діти в цьому віці найбільше задоволення отримують від утримування та виштовхування фекалій. Поступово діти начаються підсилювати задоволення за допомогою контролю над кишечником та сечовим міхуром. За Фройдом всі форми майбутнього самокотролю та саморегуляції беруть початок на цій стадії. Воля, відчуття власної гідності та щедрість повинні напрацюватися на цій фазі, якщо батьки не байдужі до формування навички контролю за випорожненням, проте не проявляють надмірного контролю. На символічному рівні фекалії – це перше майно, яким людина може розпоряджатися за власною волею та таким чином ще і отримується можливість маніпулювання іншими. До фіксації на цій стадії призводить як байдужість батьків до виховання самоконтролю, тобто відсутність потреби у навичці регулювання випорожнення (постійне перебування у памперсі чи коли батьки в тій же хвилі міняють мокрий одяг не вимагаючи у дитини вміння контролювати випорожнення), так і постійний тиск на дитину через вимоги випорожнюватися тоді коли це вважають за потрібне дорослі та жорстоке покарання за невдачу. На символічному рівні гіперопіка означає безапеляційне втручання у вутрішній світ дитини та призводить до того, що пригнічується її воля та нищиться відчуття власної гідності. Фіксація не цій фазі призводить до ослаблення вольових функцій у дорослої людини, заниженої самооцінки чи впертості, жадності та потреби маніпулювати іншими.

На фалічній фазі (від трьох до шести років) вперше пробуджується сексуальна чуттєвість дитини і лібідо зосереджується в області геніталій. Діти проявляють інтерес до власних статевих органів та особливостей тілобудови осіб протилежної статі, починають пристрасно відноситися до батьків протилежної статі та конкорувати з батьками тієї ж статі за їх увагу та любов. Надбанням цієї фази має стати статево-рольва ідентичність та наявність цінностей, моральних норм, життєвих настанов та моделей статево-рольової поведінки. До фіксації на цій фазі може призвести як нехтування потребами, відчуттями та почуттями дитини, висміювання її за подібні прояви чи покарання, так і їх надмірна стимуляція. У першому випадку можуть виникнути моральна тривожність, неправильна чи розмита гендерна ідентичність. У випадку гіперстимуляції виникають феномени, які у психології прийнять називати сесуальним розбещенням. Це надзвичайно сильна портеба у сексуальній стимуляції та невротичний пошук обставин, які б цьому сприяли. Це у свою чергу призводить до сповільнення інтелектуального та соціального розвитку. У протилежному випадку відбувається витіснення секуальних потреб, сприйняття їх як брутальних та цілий спектр інших емоційних проблем, пов’язаних із гендерними аспектими людського життя.

На латентній фазі (від 6-7 років до підліткового віку) лібідо дитини спрямовується шляхом сублімації у види діяльності не пов’язані із сексуальністю – такі як інтелектуальний розвиток, спорт, стосунки з іншими, зокрема із однолітками. Дорослі повинні заохочувати дітей до таких занять, хвалити за досягнення та підтримувати у невдачах. До фіксації на цій фазі можуть призвести невдачі, за які карають та відсутність досвіду у подібній діяльності. У дорослому віці це може призвести до страху перед цією діяльністю і як наслідок її уникання та переважання мотиву уникнення невдач над мотивом досягнення успіху.

З настанням генітальної фази (від підліткового віку до зрілості та смерті) відновлюються сексуальні та агресивні потяги людини, відновлюється інтерес до протилежної статі та зростає усвідомлення цього інтересу. Набутком цього періоду має стати до уміння обирити собі відповідного сексуального партнера, вміння привертати його увагу, викливати його зацікавлення, будувати сексуальні взаємостосунки та утримуати їх тривалий час. Фіксація на цій фазі може також бути викликане невдачами, які засуджуються, караються чи висміюються чи відсутності досвіду контактів з особами протилежної статі. Внаслідок фіксації на цій фазі можуть виникати нетрадиційні сексуальні потяги, сексуальна неперебірливість, часта зміна сексуальних партнерів, невміння будувати тривалі стосунки та відповідати гендерним ролям у житті.

Генітальний характер ─ це ідеальний тип особистості згідно з психоаналатичною теорією.

В процесі прсихокорекції психолог повинен добре розуміти суть сексуальної фіксаціії, вміти розпізнавати її вияви у дорослих людей, співвідносити з певними віковими періодами життя людини та віднаходіти їх причини у біографії конкретних людей з метою детального опрацювання травм, нанесених людині у певні періоди та напрацювання у дорослих людей психологічної поведінки та настанов адекватних їх віку.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Спротив.	\|	КОРЕКЦІЙНІ ДІЇ В КЛАСИЧНОМУ ПСИХОАНАЛІЗІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.