Спротив.

Термін «спротив» застосовують до всіх внутрішніх сил пацієнта, котрі знаходяться в опозиції до процедур і процесів психоаналітичної роботи. В тій чи іншій мірі він присутній від початку і до кінця лікування.

Спротив є повторенням всіх захисних операцій, котрі пацієнт використовував у своєму повсякденному житті. Хоча деяка частина спротивів може бути усвідомленою, основна їх частина залишається підсвідомою.

В класичному психоаналізі спротив є важливою інформацією. Він вказує на зону проблеми. Його аналізують, розкривають і інтерпретують його причини, мету та історію.

Класичний психоаналіз характеризується досконалим і систематичним аналізом спротиву. Два підходи, які найбільше відхиляються від класичної психоаналітичної школи власне за роботою зі спротивами очолювані Мелані Кляйн і Францом Алєксандером. Прихильники і послідовник М. Кляйн практично ігнорують спротив. Прихильники Александера навпаки надмірно намагаються його здолати без аналізу того, що він скриває. Як зазначають прихильники класичної школи, у школі Алєксандера пацієнт не вчиться розуміти свій спротив, немає нагороди за інсайт і усвідомлення, немає спроби змінити структуру Его. Всемогутній аналітик вирішує з яким спротивмо пацієнт буде мати справу і якого необхідно постійно уникати. Це може бути ефективною симптомотехнічною процедурою, але це не психоаналіз.

Інші форми психотерапії намагаються уникнути чи подолати спротив шляхом навіювання, використання наркотиків, холотропного дихання або експлуатуючи стосунки переносу. В підтримуючій терапії терапевт намагається посилити спротив. Це може бути також корисним для пацієнтів, які мають небезпеку перейти в психотичний стан.

Розрізняють наступні клінічні вияви спротиву:

· Неорганізованість ─ пацієнт запізнюється, забуває про сеанси, забуває по оплату або забуває гроші, пропускає сеанси; пацієнт мовчить; пацієнт не відчуває себе здатним пояснити чи взагалі не в змозі розповідати;

· ознакою спротиву може бути афект, якщо він не відповідний змісту чи ситуації; коли його ідеація і емоції не знаходяться у відповідності, самі емоції виглядають награно;

· поза пацієнта також може бути показником спротиву якщо вона ригідна, задеревеніла, закрита та інші пози, коли вони не змінюються протягом тривалого часу а також коли є протиріччя між вербальними та невербальними повідомленнями, або коли пацієнт підчас сеансу спускає одну ногу з кушетки, виказуючи підсвідоме бажання утікати;

· позіхання, уникання погляду аналітика чи коли по закінченню сеансу клієнт виходить, не поглянувши на аналітика;

· фіксація у часі: в переважні більшості, коли пацієнт розповідає вільно ,в його вербальній продукції будуть коливання між минулим і майбутнім, коли пацієнт розповідає послідовно і не відволікаючись про минуле ,не вставляючи нічого із сьогодення – працює якийсь спротив;

· дрібниці чи зовнішні події: пацієнт розповідає про зовнішні, неважливі, незначні деталі без розробки, заглиблення чи афекту; вербалізація, яка може бути багатослівною не призводить до нових спогадів; зовнішня ситуація не призводить до особистої;

· уникнення тем; коли пацієнт розповідає певний сюжет, що в процесі свого розвитку передбачає певну тему, але ця тема чомусь не озвучується, чи сюжет, досягаючи її переривається, переходячи до іншої теми необхідно фіксувати спротив цій конкретній темі.

· ригідність: повторюваний порядок дій чи висловлювань, який пацієнт виконує без змін під час сеансів; звичка приходити на сеанс раніше може вказувати на страх запізнитися, типова «туалетна тривожність»; стереотипний початок сеансів;

· мова уникання: стерильна офіційна мова або медичний опис, відсторонений, безбарвний опис власних почуттів (н.: «я почував неприязні почуття», замість «мене втрафило»), часто повторювані мовні кліше – все це вказує на те, що пацієнт уникає яскравих образів зі своєї пам’яті (аналітику теж необхідно використовувати особистісно забарвлену живу образну мову);

· відсутність сновидінь, хоча раніше, зазвичай, щось снилось, забування сновидінь або інша крайність – наповнення сеансу величезною кількістю сновидінь;

· пацієнту набридло: скука захист від фантазій;

· у пацієнта є секрет: щось про що він не може говорити з аналітиком, або це не його. А чийсь секрет і етичних міркувань він його не розкриє.

· дії ззовні: пацієнт розповідає про матеріал аналітичного сеансу поза сеансом, з кимось крім аналітика; пацієнт переміщує реакцію переносу на ще когось, крім аналітика, пацієнт спеціально вивчає психоаналітичну літературу, консультується з іншими психоаналітиками, тощо;

· часті веселі сеанси: припіднятий настрій може скривати щось протилежної природи; втеча в здоров’я, передчасна втрата симптомів без усвідомлення –скороминущі явища;

· пацієнт не змінюється не дивлячись не те, що процедура проходить без відхилень;

· неявний спротив, який важко з чимось пов’язати, але думка про який постійно переслідує аналітика.

Існує багато способів класифікації спротивів. Найважливіша відмінність полягає в диференціації Его-синтонічних спротивів від спротивів, чужих Его. Якщо пацієнт почуває, що спротив чужий йому, він з готовністю працює над ним. Якщо ж пацієнт відчуває, що спротив є синтонічним (пов’язаним з його Я), він буде його применшувати, заперечувати його існування, применшувати його важливість чи раціоналізувати його.

Одним з найважливіших кроків при аналізі спротивів є перетворення його на спротив, чужий Его. Як тільки цього вдасться досягнути, пацієнт формує робочий альянс з аналітиком і починає працювати над аналізом спротиву.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вільне асоціювання	\|	Інтерпретації.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.