• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Соціальна природа суб'єктів права

Суспільні (громадські) відносини — це зв'язки між людьми, що виникають у процесі їх спільної діяльності. Структура суспільних відносин досить складна, в ній вирізняють — економічні зв'язки (виробничі відносини), соціальні, політичні, культурні (духовні), яравові зв'язки тощо.

Суб'єктами суспільних відносин можуть виступати соціальні спільноти (народ, нація, соціальна верства чи група), організації (державні, громадські, приватні), окремі особи (індивіди). Місце

кожного суб'єкта в системі соціальних зв'язків обумовлене об'єктив­ними закономірностями функціонування громадських стосунків та активністю їх учасників.

Як відомо, право регулює громадські відносини, внаслідок чого вони здобувають правову форму, тобто стають правовими відносина­ми. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває ци­вілізованого, стабільного й врегульованого характеру, тому що право є сильним організуючим чинником, додає особливої визначеності та стійкості будь-якій сфері суспільного і державницького буття.

Звертаючись до сутності правовідносин як суспільних зв'язків, виникають на основі норм права, учасники яких мають суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки, забезпечені державою, ми іайближче підходимо до поняття «правосуб'єктності».

Феномен правосуб'єктності має дуалістичну природу — норматив-іу і соціальну водночас. Правосуб'єктність безпосередньо співвідно-їиться з нормами права, які визначають зміст цих прав і обов'язків (щодо державних органів — з нормами про компетенцію). Тобто шістом правосуб'єктності є комплекс прав і зобов'язань суб'єктів ірава, який витікає безпосередньо з закону, незалежно від участі у конкретних правовідносинах. Мова йде про правовий статус особи чи установи.

Водночас коло та види суб'єктів права також безпосередньо зале­жать від галузі соціальних відносин, що врегульовуються правом, від глибини і характеру активного й плідного правового впливу. Правосуб'єктність співвідноситься із суб'єктивними правами і зобо­в'язаннями не безпосередньо, а соціально опосередковано, через відповідні норми, які визначають сутність і зміст цих прав і обов'яз­ків та юридичних фактів. А правовий статус особи чи організації формулюється у законі не як абстрактна, а як соціально зумовлена потребами суспільства й держави даність.

Отже, правосуб'єктність являє собою передбачену нормами пра­ва можливість (здатність) бути учасником правовідносин. Право­суб'єктність це, безперечно, складна юридична властивість, але ЇЇ складові елементи — правоздатність і дієздатність — мають також чітко визначену соціальну спрямованість.

Розглянемо це. Правоздатність, як відомо, — це обумовлена нор­мами правоздатність особи мати суб'єктивні права та юридичні обо­в'язки, тобто це передумова існування суб'єктивного права, а не власне суб'єктивне право. Цивілізоване право розвинених держав,

Розділ З

Право як соціальне явище

наприклад, визнає в рівній мірі за всіма громадянами країни здат­ність мати громадянські права і нести обов'язки (це — громадянсь­ка правоздатність). Правоздатність містить широкі соціальні мож­ливості громадянина вимагати від держави конкретизації чи роз­витку своїх головних прав, тобто наявність правоздатності надає юридичну силу певним соціальним діям суб'єктів. Отже, у парадиг­мі соціологічного підходу можна стверджувати, що правоздатність не є конкретним правом, а соціально визначеною можливістю лю­дини бути носієм всіх тих прав і обов'язків, які обумовлені об'єк­тивним правом.

У свою чергу, дієздатність як складова правосуб'єктності є ви­значеною в законі здатністю особи своїми власними діями набувати і здійснювати права та обов'язки. Основні форми ЇЇ існування — угодоздатність (здатність особисто здійснювати цивільно-правові угоди) і деліктоздатність (обумовлена законом здатність нести юри­дичну відповідальність за правопорушення) виникають внаслідок певних соціальних обставин і умов. Так, якщо правоздатність гро­мадянина виникає з моменту його народження, то дієздатність — із досягненням певного віку (соціально-демографічна умова); для пси­хічно хворих та неповнолітніх осіб, які не є дієздатними через не­відповідність певним соціопсихологічним і віковим ознакам, ци­вільне право навіть вводить інститут уповноваженого представника, який своїми діями має представляти інтереси недієздатного учасни­ка правовідносин.

Отже, правоздатність і дієздатність — це, безумовно, соціоюри-дичні властивості, які відбивають закономірні процеси зростання ролі права і соціальної відповідальності особи перед суспільством. Масштаби, різновиди та межі правоздатності суб'єкта визначаються закономірностями розвитку суспільства, обумовлені характером еко­номічного та політичного ладу, рівнем цивілізованості та демокра­тизму громадського життя.

Слід враховувати, що правовідносини — це не тільки централь­ний механізм правового регулювання, а й різновид суспільних від­носин, тому їм притаманні не тільки формально-юридичні, але й со­ціальні ознаки. Розглянемо їх послідовно.

1. Сторони правових відносин завжди володіють суб'єктивними правами і несуть соціальні зобов'язання. Зміст правовідносин фор­мується внаслідок волевиявлення їх учасників (які є, водночас, со­ціальними суб'єктами), дії юридичних норм та у відповідності до

рішень правозастосовних органів. Слід зважати на те, що найчас­тіше правове регулювання здійснюється без втручання правозасто-совника, і навіть за умов відсутності нормативно-правового підґрун­тя правові відносини реалізуються при недоліках законодавства на основі загальноприйнятих соціальних чи диспозитивних норм.

2. Правові відносини є такими суспільними відносинами, за
яких здійснення суб'єктивного права і виконання обов'язків забез­
печені можливістю державного примусу, що за своєю природою є
соціально-політичною функцією держави. Хоча у більшості випадків
здійснення суб'єктивного права і виконання обов'язків суб'єктами
правовідносин відбувається без застосування заходів державного
примусу.

3. Правовідносини постають у вигляді певного суспільного зв'яз­
ку, міра конкретизації якого може бути різною. Так, правовідноси­
ни, що виникають безпосередньо із закону, конкретизуються мі­
німально, тому що всі адресати юридичної норми рівнозначно спря­
мовані на будь-яких суб'єктів права (типовим прикладом є конститу­
ційні права і свободи громадян). Вищий ступінь конкретизації пра­
вовідносин (середній чи максимальний) наявний за умов, коли інди­
відуалізується не тільки суб'єкт, але й об'єкт правовідносин і зміст
правового зв'язку між ними.

Всі зазначені елементи структурного складу правовідносин — су­б'єкт, об'єкти і зміст правового зв'язку — за сутністю своєю є соціа­льними феноменами чи обставинами. Вони реалізуються у будь-яких галузях суспільного буття — економіці, політиці, культурі, соціальній сфері тощо.

У будь-яких правовідносинах має бути не менше двох суб'єктів (звичайні правовідносини), оскільки окремий індивід не може вхо­дити в суспільні стосунки сам із собою. У правовідносинах можлива також участь декількох суб'єктів (складні правовідносини).

З погляду соціологічного підходу важливо з'ясувати соціальну цінність правоздатності. З одного боку, правоздатність сама собою ніякого реального блага не надає, це тільки «право на право», мож­ливість визнання індивіда рівноправним членом суспільства. Однак право таким чином веде до встановлення елементарної юридичної справедливості й усунення соціальної дискримінації. Так, напри­кінці XIX ст. Ф- Регельсбергер писав, що безжалісна нерівність, яка існує в реальному житті, отримує в праві деяке пом'якшення, коли,

Розділ З

Право як соціальне явище

наприклад, всі люди оголошуються правоздатними — хворі і здоро­ві, старі й малі, незаможні та багаті, вельможні та невельможні.

За сумою переважно соціальних ознак слід чітко відрізняти пра­воздатність від суб'єктивного права:

— правоздатність є невід'ємною від особи, не можна людину ли­
шити правоздатності або обмежити її з певних причин;

— правоздатність не залежить від віку, статі, професії, етнічної
належності, місця проживання, достатку й інших життєвих умов;

— правоздатність не передається, її не можна делегувати іншим;
отже, вона є первинною щодо суб'єктивного права, вихідною і
відіграє роль його передумови.

Водночас «правоздатність, — писав Н. М. Коркунов, — означає тільки те, що особа може мати певні права, але це ще не значить, що вона ними дійсно володіє. Кожна людина здатна мати право власно­сті на майно, але звідси зовсім не витікає, що вона вже його (майно) має»¹.

Отже, можна виявити опосередкований зв'язок окремих видів правоздатності з соціальними чинниками. Так, загальна правоздат­ність виступає як принципова здатність особи мати будь-які права та обов'язки, що передбачені чинним законодавством, хоча й фак­тичне опанування ними наступає за певних об'єктивних умов. Галу­зева правоздатність надає можливості набувати суб'єктивні права у певних галузях права з приводу конкретно-соціальних стосунків (це галузі трудової, виборчої, шлюбної правоздатності тощо). Врешті, спеціальна (професійна чи посадова) правоздатність є такою, що по­требує спеціальних знань, повноважень або таланту (наприклад, су­дді, лікаря, вченого, керівника установи, митця-артиста тощо). Крім того, правоздатність організацій, юридичних осіб також є спе­ціальною, тому що визначається метою і завданнями їх діяльності, зафіксованими у відповідних документах.

3.3. Системасуб'єктів права та їх соціальні властивості

Цивілізаційна історія людства свідчить, що далеко не всі люди у минулому визнавалися суб'єктами права. Наприклад, за стародав­ніх часів індивіди, що перебували у статусі невільника, могли бути лише об'єктами правовідносин (предметом купівлі-продажу); зокре­ма, у римському праві невільник розглядався як річ, предмет, «за-

¹ Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — СПб., 1909. — С. 147.

сіб виробництва, що говорить». До речі, в умовах рабовласницької формації всією повнотою формально-юридичних прав не володіли й багато хто з вільних громадян. У цьому факті безпосередньо відби­вається дія такого соціального чинника як залежність правосуб'єкт-ності від соціального статусу особи у станово-ієрархічних суспіль­ствах.

За часів феодалізму закріпачені селяни також не були рівноправ­ними громадянами, отож не були вони й повноцінними суб'єктами права. Вони мали суттєві обмеження у правах, бо феодальне право було «правом привілеїв» і чітко провадило градацію людей за соціа­льним походженням, званням, станом тощо.

У сучасних цивілізованих країнах соціально-правова дискри­мінація скасована. В Міжнародному пакті про громадянські і по­літичні права (1996 р.) проголошено: «Кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності» (ст. 16).

У системі суб'єктів права відбиваються всі соціальні характерис­тики і риси, що відповідають даному суспільству, його правовій та політичній системі, пануючому типу права.

Учасниками правовідносин є суб'єкти права, під якими розу­міють людей та їх об'єднання, що виступають як носії передбачених законом прав і обов'язків. Категорії «суб'єкт права» і «суб'єкт пра­вовідносин» є практично рівнозначними. Але конкретний громадя­нин як постійний суб'єкт права не може бути водночас учасником усіх правовідносин; новонароджені, малолітні діти і душевнохворі люди, які також є суб'єктами права, не стають суб'єктами більшос­ті правовідносин; врешті, правовідносини — не є єдиною формою реалізації права. Оскільки ці обставини мають здебільшого соціаль­ний характер, їх незбхідно враховувати при розгляді соціальної природи суб'єктів права.

Отже, суб'єктами права можуть виступати індивіди, їх колектив­ні спільноти (зокрема, об'єднання) чи організації, які на підставі юридичних норм стають учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав і обов'язків.

У парадигмі соціологічного підходу, який, за висловлюванням його найвидатнішого представника, американського вченого Р. Па-унда, визначає право як соціальний інструмент, засіб «соціальної інженерії», суб'єктів правовідносин можна досить чітко класифіку­вати та систематизувати.

Розділ З

Аналітична юриспруденція за ознаками формально-юридичного підходу (найчастіше це — правовий статус) поділяє суб'єктів права на дві групи: ті, що здійснюють правовідносини в галузі приватного права, і ті, що діють у сфері публічного права. У сфері приватного права (цивільного, сімейного, трудового, земельного, цивільного су­дочинства тощо) суб'єкти права поділяються на фізичних і юридич­них осіб. У галузі публічного права самостійними суб'єктами висту­пають органи держави, що володіють повноваженнями зі здійснен­ня владних функцій законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Соціологічна класифікація суб'єктів права вимагає брати за кри­терії соціально-правові ознаки: по-перше, соціально-лравовий ста­тус; по-друге, соціальну згуртованість; по-третє, інституційність.

Отже, суб'єкти правовідносин можна розподілити на:

— індивідуальні — громадяни конкретної держави, іноземні гро­
мадяни, особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним гро­
мадянством (біпатриди);

— колективні (соціальні спільноти) — народ, нація, населення
регіону, трудовий колектив;

— інституційні (організації) — державні організації (державні
органи, адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи,
державні установи і підприємства, безпосередньо держава), недер­
жавні організації (громадські об'єднання, господарчі організації як
юридичні особи, релігійні організації й установи, іноземні фірми)
(рис. 1).

Слід обов'язково уточнити, що не будь-який колектив людей, або соціальна спільнота (група) можуть виступати суб'єктами права. Наприклад, такі соціальні чи соціопрофесійні спільності, як сім'я (родина), група, курс, кафедра вищого навчального закладу, вироб­нича бригада чи цех та деякі інші не мають ознак правосуб'єктнос-ті. Суб'єктами права можуть стати лише більш чи менш значні, усталені або постійні соціальні утворення, які характеризуються єдністю волі і мети, а також визначеною внутрішньою організацією. Тобто це не тимчасові поєднання громадян або певних структур.

Соціальна природа суб'єктів права визначається не властивостя­ми, що їм надає юридично й соціально обумовлена правосуб'єкт-ність — це лише опосередкований зв'язок; вона генетично походить із чинників соціального характеру — суб'єкти права, як доводить

соціологічний підхід, є елементами соціально-класової та соціаль­но-інституційної структури суспільства.

Отже, розглянемо їх соціально-правові ознаки.

Громадяни — це, за соціологічним визначенням, індивіди, що як суб'єкти права набули громадянських прав певної держави; вони вступають у різні правовідносини: цивільно-правові, сімейні, трудо­ві, земельні, фінансові, процесуальні тощо. Від соціальної та право­вої активності громадянина залежить набуття ним певного статусу в суспільстві, соціальній верстві, групі чи колективі, його життєвий успіх. Соціально-правове становище громадян цивілізованих країн в цілому характеризується наявністю у них правового статусу, який містить не тільки правосуб'єктність, але й основні права, свободи та обов'язки людини, які найчастіше закріплюються у Конституції держави. Так, соціально-правовий статус громадян України цілком

Розділ З

Право як соціальне явище

відповідає стандартам прав людини, що визначені загальновизнани­ми міжнародно-правовими актами. Конституція України (1996 р.) визначає права і свободи людини як невідчужені та невід'ємні, що належать кожному від народження; закріплює і гарантує рівність всіх громадян перед законом і судом, право на життя, захист гіднос­ті особистості, право на свободу і особисту недоторканність, недо­торканність приватного життя, оселі, свободу руху, вибору місць перебування і проживання, свободу слова, думок і совісті, зборів, мітингів і демонстрацій, право на об'єднання, участь в управлінні справами держави, свободу підприємницької діяльності, захист права приватної власності тощо. Кожен громадянин має гарантії со­ціального забезпечення, право на житло, на охорону здоров'я, на освіту, на волю у творчості, на захист прав і свобод у суді. Водночас Конституція України встановлює соціально виважені обов'язки гро­мадян: платити законно визначені податки і збори, зберігати приро­ду і навколишнє середовище, дбайливо ставитися до багатств приро­ди, захищати Вітчизну, нести військову службу згідно з чинним за­конодавством .

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути су­б'єктами трудових, цивільних, процесуальних та інших правовід­носин. Водночас вони обмежені зі зрозумілих причин у деяких со­ціальних правах і обов'язках, зокрема не мають виборчих прав і прав на участь в управлінні державними інститутами, на них не розповсюджується дія загальної військової повинності та деяких статей Кримінального кодексу України тощо.

Слід зазначити, що, крім конституційно-правового статусу, різні громадяни можуть отримувати специфічні соціальні статуси, багато з яких визначаються конкретними законами або підзаконними ак­тами. Наприклад, статус робітника, військовослужбовця, студента, працівника провоохоронних органів, пенсіонера тощо. Сучасні со­ціально-політичні реалії вимагають належного опрацювання і за­кріплення у законі таких актуальних статусів, як безробітний, біженець, іноземний працівник тощо.

Соціальні спільноти виступають суб'єктами права найчастіше опосередковано, через державні організації чи громадські об'єднан­ня, яким вони делегують відповідні повноваження. Проте закон пе­редбачає умови і випадки, за яких народ, нація (етнос), населення регіону (адміністративної території), трудовий колектив можуть ви­явити безпосередню і активну правоздатність. Наприклад, народ

(чи населення регіону) безпосередньо реалізовує свої права шляхом всенародного голосування (референдуму). У відповідності до вимог Конституції України (1996 р.) місцеве самоврядування забезпечує самостійне рішення населенням питань місцевого рівня і значення, володіння, користування і розпорядження муніципальною власніс­тю чи власністю громадян.

Недержавні організації діють не тільки у господарчій сфері со­ці оекономіч них стосунків, але й у політиці (партії та рухи), захисті прав громадян (юридичні консультації, професійні союзи та асоціа­ції, товариства охорони прав споживачів та ін.); вони виступають у ролі суб'єктів права у державно-правових, адміністративно-право­вих, трудових, процесуальних та інших відносинах. Володіючи подвійним статусом (елементів політичної структури соціуму та структурних ланок громадянського суспільства), вони за своїм про­міжним становищем мають значні та диференційовані механізми соціального контролю.

Державні організації (як суб'єкти права) за виконуваними функ­ціями поділяються на три групи:

1) органи держави, що виконують функції управління і мають
владні повноваження. Найчастіше вони виступають суб'єктами ад­
міністративних, земельних, кримінально-правових і процесуальних
правовідносин. їх правове становище характеризується компетен­
цією, передбаченою чинним законодавством, а соціальне — визна­
чається механізмами легітимації, тобто суспільного визнання та ви­
правдання;

2) установи, що займаються соціально-культурною діяльністю,
не пов'язаною з владними повноваженнями. Це так звані бюджетні
установи (школи, вищі навчальні заклади, лікарні, бібліотеки, теа­
три, музеї тощо), які виконують специфічні професіоналізовані фу­
нкції у суспільстві та водночас структурують його соціальні інсти­
тути — освіту, культуру, мистецтво, охорону здоров'я тощо;

3) підприємства, які займаються господарчою діяльністю, діючи
або на засадах права господарчого ведення, або на праві оперативно­
го управління (казенні підприємства). Держава несе субсидіарну
відповідальність за їхніми зобов'язаннями.

Державні організації виступають у цивільно-правових відноси­нах як юридичні особи, здійснюючи функції позавладного характе­ру. Крім того, права і ознаки юридичних осіб отримують багато з не-

І

Розділ З

Право як соціальне явище

державних організацій (господарчі товариства, виробничі й споживчі кооперативи, громадські, релігійні організації тощо).

Зрештою, держава в цілому виступає як суб'єкт права у держав­но-правових (міждержавних, міжреспубліканських) відносинах, у деяких майнових (валютне регулювання, випуск облігацій тощо) взаємозв'язках, є власником майна, підприємств, транспорту, зв'яз­ку, може встановлювати монополію тощо. Всі параметри і функції держави соціально-політично обумовлені, а за умов демократичного ладу — делеговані суспільством.

Отже, правосуб'єктність як елемент правових відносин має не лише формально-юридичне значення, але й чітко опосередкована соціальними умовами і зв'язками.

Система суб'єктів права зі всіма їх соціоюридичними ознаками вибудовується сучасним демократичним суспільством у відповід­ності до політичного ладу, соціально-класової та соціально-етнічної структури соціуму, залежно від рівня політико-правової культури населення, розгорнутості інститутів громадянського суспільства.

Література:

1. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — СПб., 1909.

2. Кульчар Кальман. Основи социологии права. — М.: Прогресе,
1981.

3. Карбонье Жап. Юридическая социология // Пер. с фр. и вст.
В. А. Туманова. — М.: Прогресе, 1986.

4. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология
права: Учебник для юридич. факультетов и институтов. — М.:
Юрист, 1995.

5. Щегорцое В, А. Социология правосознания. — М.: Мьісль, 1981.

6. Теория государства и права: Курс лекции / Под ред. Н. И. Матузо-
ва и А. В. Малько. — М.: Юрист, 1997.

7. Теория государства и права / Под ред. В. М. Корельского и В. Д. Пе-
ревалова. — М.: Изд.группа ИНФРА М-Норма, 1997.

8. Алєксеев С. С. Теория права. — М.: Изд-во БЕК, 1994.

Переглядів: 2398