• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

І і кіч

Розділ 2

Історія соціології права

лася та доповнювалася, ставши одним з теоретичних джерел сучас­ної соціології права.

З середини XX ст., за висловом К. Девіса, «синонімом соціологіч­ної теорії» стало поняття «структурний функціоналізм»¹. Відповід­но саме структурно-функціональний підхід став панівною теоретич­ною парадигмою в соціології права, створивши її категорійне ядро та стиль пізнання й інтерпретації правової реальності³. Створення цієї парадигми пов'язується з ім'ям Т. Парсонса та його послідовни­ків (насамперед Р. Мертона). Уявлення Т. Парсонса про значення теорії спираються на тлумачення соціології реальності як найбільш складного та заплутаного об'єкта, пізнання якого неможливе без введення абстрактних категорій, що в своїй логіці відтворюють сут­тєві зв'язки реальності і дозволяють «організувати» наші уявлення про неї. Його аналіз системних зв'язків соціального буття став своєрідним підсумком розвитку соціологічної теорії до середини XX ст., досить чітко визначив шляхи її подальшого розвитку. Авто­ритет структурного функціоналізму багато в чому пояснюється тим, що його базові положення відповідали тим уявленням про суспільс­тво, що склалися вже на стадії визначення предметної специфіки соціологічного знання. У межах цієї парадигми суспільство розгля­дається як об'єктивна реальність, що складається з взаємопов'яза­них та взаємозалежних частин, розвиток та функціонування яких можуть бути розкриті тільки «зсередини», тобто стійкі зв'язки між соціальними фактами утворюють соціальні структури, що детер­мінують «соціальні дії». Проблеми методології дослідження право­вої реальності для Т. Парсонса та його послідовників органічно вхо­дили до загальної методології аналізу, але були виключно важливи­ми в силу значимості нормативних структур для суспільства.

Нормативна структура є важливою характеристикою суспільства. Аналізуючи цю структуру, Т. Парсонс виділяє в ній чотири суборди-нованих елементи: цінності, норми, колективи (спільноти), ролі. Цінності — це уявлення про бажане суспільство, які є загальнови­знаними. Соцієтальні норми (а право в позитивному розумінні є їх найважливішою частиною) виникають як застосування фундамента­льних цінностей до особливих умов функціонально диференційова­них спільнот чи підсистем суспільства. Спільноти (колективи) утво-

рюють зразки поведінки в специфічних ситуаціях (наприклад, серед бюрократії, військових тощо), а ролі є нормативними очікуваннями відповідної поведінки окремих індивідів як членів суспільства¹.

Хоча нормативні структури утворюють статику суспільства, Т. Парсонс саме з ними пов'язує соціальні процеси. Через зміст норм вони є підконтрольними цінностями, норми контролюють ко­лективи, а останні детермінують соціальні ролі. Саме контрольні функції вносять в нормативну структуру впорядкованість і внут­рішню організацію, завдяки яким ця структура визначає масштаби та форми соціальних змін у суспільстві.

2.3. Сучасний стан соціології права

У 60-ті рр. почали вирізнятися контури нової теоретико-пізнава-льної ситуації в соціології права. Структурний функціоналізм, що був визначальним способом теоретизування в цій сфері протягом всього післявоєнного часу, все частіше ставав об'єктом критики за неадекватність у розкритті еволюційних моментів правової дійснос­ті. Наростало розчарування в можливостях емпіричного підходу, що набув поширення претендуючи на лідерство в соціології права. Формувалися нові тенденції в політико правовому світові, що стосу­валися як Заходу, так і Сходу, і вимагали нових теоретико-пізнава-льних засобів. Тобто можна вести мову про те, що в 70—90-х рр. розвиток соціології права визначався двома групами чинників. По-перше, урізноманітнення політико-правового життя, поява нових правових та «інфраправових» інститутів, зміцнення інститутів гро­мадянського суспільства і загострення проблеми їх взаємодії з дер­жавою та інші обставини свідчили про появу нового соціального се­редовища дії права. По-друге, криза «соціологічного мислення», тобто неадекватність домінуючої парадигми новим потребам пізнан­ня та практики ініціювала моралізацію теоретичних засад соціаль­них наук, розквіт мікросоціологічного підходу в його різних про-нвах, переосмислення класичних парадигм у соціальних науках.

На початку 60-х рр., за свідченням В. Евана, існувало кілька те­чій в соціології права, що поступово інституалізувались як дослід­ницькі парадигми: рольовий аналіз, організаційний аналіз, норма­тивний аналіз, інституційний аналіз та методологічний аналіз².

¹ Иаиіа К. ТЬе МуіК о£ Рипсііопаі Апаіузіз аз а Вресіаі МеЬЬосі іп 8осіоІо£у //

Атегісап 8осіоіо£Іса] Нєуієиг. — 1959. — № 24. — Р. 758. ²СоШгеіі Р. ІЬісі. — Р. 171.

Гагаопв Т. 8осїоІ0£Іса1 ТЬеогу апсі Могіегп Восіеіу. — 1967. — № 4. — Р. 8. Нічіп V/. М. 8оте АрргоасЬез іо І-Ье зосіоіоду ої Ьада // Ьаш апй зосіоіо^у. Кннауз. — І^.У., 1962. — Р. 2.

ІМ-Ю)

Розділ 2

Історія соціології права

Рольовий аналіз значною мірою спирався на традиції досліджень професійних спільнот, маючи чітко виражений емпіричний харак­тер. Предметом дослідження був «юридичний персонал», тобто про­фесійні групи, що виконували ключові функції в правовій системі. Якщо в методичному аспекті такі дослідження, як правило, відпо­відали стандартам соціологічних досліджень професій, то в теорети-ко-методологічному — існували різні концептуальні засади (напри­клад, для Т. Парсонса юридична професія існувала як елемент ме­ханізму соціального контролю; Р. Дарендорф досліджував шляхи формування юридичного класу через призму конфлікту тощо)¹.

Організаційний аналіз базувався на твердженні, що будь-яка правова система для реалізації своїх функцій має певні організацій­ні структури (судова система, законодавчі органи, адміністративна система тощо). Існує певна відповідність між природою цих орга­нізаційних структур, системою позитивного права та поведінкою всіх суб'єктів правовідносин. Не важко помітити, що основою тако­го підходу є проблематика та методологія соціології організацій².

Нормативний аналіз при зовнішній схожості з «доктринальним» аналізом в юриспруденції мав дещо інші об'єкт та предмет до­слідження, спирався на використання іншої методології. В центрі таких досліджень була взаємодія правових норм з ціннісною струк­турою суспільства, а також з соціальною диференціацією суспільст­ва. При цьому виокремлювалися два рівні аналізу: по-перше — на рівні культури суспільства в цілому, по-друге — на рівні соціальної організації суспільства. Саме у межах нормативного аналізу до­сліджувалася проблема впливу соціальних змін на правовий про­грес, тобто соціальний механізм правотворчості (нормотворчості).

Інституційний аналіз розкриває роль права як одного з регуля­торів соціальної взаємодії. Його появі передувала певна традиція інституціональної методології в соціальних науках (наприклад, М. Оріу та інші), але безпосереднім теоретичним чинником появи такого напряму досліджень стало оформлення парадигми структур­но-функціонального аналізу. Т. Парсонс зазначав, що для того, щоб право виконувало таку функцію, мають бути вирішені чотири за­вдання: легітимація правил, їх інтерпретація, застосування санк­цій, визначення юрисдикції. При цьому з'являється потреба вза-

¹ Рагзопв Т. Ьау/ апгі Зосіаі Сопігоі. — К.У., 1962; Сагііп </. Е. Ьа^уегз оп
ТЬеіг О«гп. — К.сГ., 1962; Ьаіууегз апсІ МаЬгітопїаі Савез. — С. 1961.

² Наприклад, Оеіау Іп Соигі. — Возіоп, 1959.

ємодії права та інших соціальних інститутів. Так виникає проблем­не поле інституцінного аналізу в соціології права¹.

Методологічний аналіз мав на меті дослідження шляхів та про­цедур використання спеціальних соціологічних методів та технік при дослідженні правових явищ. Важливим «зрізом» такого ана­лізу було визначення парад игмальної спрямованості соціально-пра­вових досліджень, тобто — типів праворозуміння, що є їх теорети-ко-світоглядною основою.

Структуризація в соціології права в цей період відбувалася не ли­ше за теоретичними та ціннісними орієнтаціями, й у регіональному аспекті, під впливом специфічних потреб, що ініціювали теоретичні та емпіричні дослідження соціологів права в різних регіонах світу.

У 60—70 рр., за свідченням А. Подгурецького, сформувалися кілька шкіл соціології права: скандинавська, італійська, американ­ська, радянська, польська².

Скандинавська школа, маючи таких фундаторів, як А. Хегерст-рьом, В. Лундстод, К. Оліверкрон, Т. Гейгер, А. Росе, перебувала на досить високому рівні як теоретичних, так і емпіричних дослід­жень. Основні проблеми — соціальний зміст правосуддя, особливо­сті реалізації правових норм у різних соціальних умовах, проблеми соціально-психологічного сприйняття закону тощо.

Італійська школа (Р. Тревез, А. Пачені, Ж. Мартіноті, Е. Могіон-до) характеризувалася орієнтацією досліджень на практичні потре­би розвитку правової системи, перш за все — судочинства.

Американська школа (Д. Сколник, Е. Шур, Д. Ріскан та ін.), по­сідаючи лідируючі позиції, відзначалася значним розмахом таких досліджень і їх впливом на діяльність правових інститутів. За свід­ченням Р. Коттерела, саме американська школа була найбільш роз­виненою як за проблематикою, так і за рівнем теоретичних узагаль­нень³.

Польська школа багато в чому має унікальний характер. її інсти-туалізація припадає на післявоєнний період, коли в суспільних нау­ках панувала «єдина наукова методологія» — марксизм, і підтри­мання такого становища політична влада вважала важливою умо-

¹ Рагвопа Т. Ьау/ апсі Зосіаі Сопігоі. — Р. 7—11.

² Росі^огескі А. ГЬігі. — Р. 15.

^а К.В.М СоЬіеггеіі. Бігесїїоп апсі Оеуеіортепі іп Ап£Іо-Атегісап Лигізрш-■ Іі-тісе апсі 8осіоІо#у оі Ьа« // Ап£Іо-Атегісап Ьа№ Кєуіє^. — 1975. — Уоі. 4. — Р. 386—989.

Розділ 2

Історія соціології права

вою суспільної стабільності. Саме в ці роки польські дослідники (А. Подгурецький, Я. Горецькі, М. Боруцька-Арктова, 3. Зембінсь-кий та ін.) проводили емпіричні дослідження, що відзначались ін-новативною проблематикою та методичною глибиною. Узагальнюю­чи емпіричні матеріали, польські дослідники дійшли важливих висновків щодо теоретико-методологічних характеристик соціології права. Вони визначали право як багатовимірне соціальне явище, а завдання соціології права — його пізнання як цілісності, викорис­товуючи для цього різні теоретичні та методологічні підходи¹. На наш погляд, саме ці ідеї ініціювали появу в радянській правовій на­уці так званого «багатосистемного бачення права», що дозволяло дещо розширити предметну область правових досліджень та подола­ти спрощені та ідейно-політично заангажовані визначення права². Радянську школу соціології права А. Подгурецький називає мо­лодою та динамічною, наділеною давніми традиціями та міцним ме­тодологічним підґрунтям³. Хоча така оцінка містилася у виданні, орієнтованому на західного читача, міра її точності та ефективності може бути предметом обговорення- 3 початку 60-х рр. в СРСР реа­німується соціологія, починається поширення її методів (головним чином, прикладних, емпіричних) на різні сфери практики та теорії. Правова наука також була втягнута в ці процеси ♦соціологізації», що спричинило появу нових напрямів наукових розробок юристів, що в кінцевому підсумку мало привести до формування соціології права як наукової дисципліни (субдисципліни). Однак цей процес залишився незавершеним — інституалізація соціології права об­межилася використанням соціологічних методів емпіричного до­слідження для потреб правової науки та практики. Слід зазначити, що такі дослідження були різноплановими, стосувалися різних сфер правового життя і досить часто супроводжувалися суттєвими науковими результатами. Разом з тим, марксистські теоретичні під­валини радянської соціології права несли на собі ознаки спрощення та перебільшень, властивих офіційним доктринам, що пропонують­ся як катехізис людям різного рівня, оскільки будь-яка теорія, що стає офіційною доктриною держави, має спрощуватися — для прос-

¹ МиНШітеп5Іопа1 Зосіоіо^у. Есі. А. РосІ£огаскі, К. Іюз. — І.., 1979. Зосіо-
І0£іса1 АрргоасЬев 1о Ьалу. Ей. А. Ро(і§огескі.

² Найбільш повно цей підхід виражено в працях О. Л. Лукашевої, В. М. Куд-
рявцева та ін.

³ Росівогескі А. ІЬісі. — Р. 33.

тачків і ускладнюватися — для снобів¹. Існування соціології права як наукової дисципліни унеможливлювалось визнанням історично­го матеріалізму або ж побудованої на його засадах теорії права со­ціологією права, тобто соціологія права могла існувати лише як на­прям емпіричних (прикладних) досліджень правових процесів з за­стосуванням соціологічного інструментарію.

Проте «витіснення» соціології права (і соціологічного підходу взагалі) пояснюється не лише політичними та ідеологічними чин­никами, але й особливостями системи правових наук у цілому, на які вказували в різні часи А. Петражицький та А. Подгурецький. Згідно з пануючим підходом ядро юридичної науки становлять так звані доктринальні науки (наприклад, наука цивільного права, фінансового права тощо). Саме вони складають основу підготовки юристів і відповідно основу їх професійних знань та вмінь. Оскіль­ки найпершим завданням юриста є вміння адекватно читати та ін­терпретувати юридичні тексти, то доктринальні науки будувалися на основі методів аналітико-лінгвістичного дослідження. Перебува­ючи під значним тиском професійних потреб юристів у розумінні та інтерпретації текстів, доктринальні науки уникали теоретичних узагальнень. Відповідно теорію права, що такі узагальнення мала робити, цікавило не стільки місце права в соціальній реальності, скільки феномен права як об'єкт дослідження доктринальних наук, а це, перш за все, сукупність норм.

Феномен «подвійної інституалізації соціології права» на пере­хресті соціології та правознавства в другій половині XX ст. зали­шався важливим чинником розвитку цього напряму досліджень. У 60-ті роки відбулось інституційне оформлення «соціально-право­вих досліджень», як специфічного напряму вивчення правових явищ. Як зазначає Д. Харріс, його поява була обумовлена об'єктив­ною потребою доповнити та збагатити методичний інструментарій традиційної юриспруденції за рахунок запозичення класичних ме­тодів соціальних наук (опитування, спостереження, експеримент тощо) для дослідження соціальних умов існування права в його тра­диційному розумінні — як сукупності норм і орієнтації на конкрет­ні потреби функціонування правової системи. Тобто методологія правопізнання була в основі нормативістською, а методи — соціоло­гічними. Такий підхід дозволяв отримувати цінну інформацію для проведення правових реформ². Проте таку «прагматичну» оріента-

' Арон Р. Зтаїш развития социологической мьісли. — С. 149-' ІІаггів */. \¥. Ье£аІ РМІозоріііез. — Ьопсіоп, 1998. — Р. 141.

Розділ 2

Історія соціології права

цію деякі дослідники вважають проявом теоретик о-методологічної слабкості «соціально-правових досліджень», які сприймають існую­чі правові норми як належне, маючи на меті поліпшення умов їх ре­алізації¹. Характерно, що соціологія права в СРСР практично не ви­йшла за межі методології * соціально-правових досліджень», зосе­реджуючись на емпіричних дослідженнях, теоретичні узагальнен­ня запозичуючи з історичного матеріалізму². Так, Р. Кембел та Т. Вайлс відзначали наявність двох базових підходів у дослідженні проблеми взаємодії суспільства і права: прагматично орієнтованих «соціально-правових досліджень» та «більш теоретичної соціології права»³. Про це свідчив і Ж. Карбон'є, аналізуючи можливість ви­користання двох термінів — «юридична соціологія» і «соціологія права»⁴. А. Тревез стверджував, що фактично існують дві соціології права, з якісно відмінними концепціями соціально-правових до­сліджень: «Юристи розглядають такі дослідження як орієнтовані на суто практичні потреби юридичної діяльності, і в такому випад­ку слід вести мову про «соціологію в праві»; соціологи ж розгляда­ють соціологію права як одну зі специфічних соціологічних теорій, орієнтованих на опис та пояснення правових явищ, не маючи на ме­ті безпосередніх практичних потреб»⁵.

X. Бредмейер зазначав, що важливо виокремити два типи до­сліджень на стику соціології та правознавства: один він визначав поняттям «соціологія права», інший — «соціологія в праві (право­знавстві)»⁶. У першому випадку право є об'єктом соціологічного до­слідження нарівні з будь-яким іншим об'єктом (наприклад, «мала група», «місто», «професія» тощо). Що саме досліджується в праві (іншими словами, що є «право») залежить від обраної парадигми.

Іншу мету має другий тип. Тут соціологічне знання має належа­ти до пізнання правових явищ, яке має чи теоретичну, чи приклад­ну спрямованість. Проте, очевидно, корисною може бути тільки та­ка соціологія, що систематизована та теоретично визначена. Тобто

¹ СатрЬеіі С. М., \Уііез Р. ТЬе Зіисіу о! Ьа^ іп Зосіеїу // Ьа» аші Зосіеіу Ке-

уієлу. — 1996. виттег. — № 10. — Р. 547—549. ²Див.: Право и социология. — М., 1973.

³ СатрЬеіі С, ІГііеа Т. — Р. 86.

⁴ Карбонье Ж. Юридическая социология. — С. 31—32.
^ТгеиезР. — Р. 121—122.

⁶ Вгегіетеіег Н. С. Ьач? аз ап Іпіе£гаііуе МесЬапізт // Ьзлу аші восіоіо^У Есі. №. Етап. — И-ї., 1962. — Р. 73.

виявляється, що без вирішення першого завдання (створення «со­ціології права») неможливо використати соціологію «в праві».

Така дихотомія підтверджувалася численними чинниками, що лежали як у сфері методології обох наук, так і в сфері професійної діяльності юристів. Серед них, на наш погляд, найбільш суттєвими можна вважати такі:

1) традиції правового формалізму в теоретичному правопізнанні,
орієнтація на логіко-аналітичні методи пізнання, обмеження обсягу
досліджень змістом правових норм системи позитивного права;

2) залежність правових наук від потреб юридичної практики, що
обумовлює пріоритетність таких напрямів досліджень, як розробка
правової термінології, техніки тлумачення юридичних текстів, ло­
гічних процедур доказування тощо;

3) слабка обізнаність професійних соціологів з проблематикою
правових наук;

4) збереження «соціологічного імперіалізму», тобто певна абсо­
лютизація загальнонаукового характеру соціологічного підходу, йо­
го протиставлення традиційній методології пізнання права;

5) недостатня поширеність інституційних форм взаємодії соціо­
логії і правових наук у сфері правових досліджень, правової освіти,
юридичної практики.

Очевидно, ситуація почала змінюватись під впливом поширення постмодернізму. Однак у цілому, в середині XX ст. можливості ме­тодологічного синтезу в правопізнанні залишалися досить обмеже­ними. Н. Боббіо зазначав, що «спір між нормативістами та представ­никами соціологічної школи буде продовжуватися нескінченно, оскільки вони мислять різними категоріями. Наприклад, якщо со­ціологи, як і всі ненормативісти, під «джерелом права» розуміють «джерело формування», «систему факторів» тощо, то для нормати-віста — це виключно «джерело кваліфікації» норм поведінки як юридичних норм»¹.

Методологічна криза 70—80-х років, що підірвала безмежну віру в можливості соціологічного мислення мала суттєвий вплив на со­ціологію права. Насамперед, це виявилось у спробах створити універсальні соціологічні теорії, що долали б і надмірний емпіризм соціально-правових досліджень, і абстрактний схематизм і стабіль­ність «методологічного лідера» 50—60-х років — структурного функ-

¹ ВоЬЬіо N. ЙЬег Пеп ВертіН сіег Ве£гшкіип£ йез КесЬЬз. — В., 1961.

Розділ 2

ціоналізму. Такі теорії спиралися на вже існуючі теоретико-методо-логічні традиції і значною мірою були їх розвитком. Розглянемо де­які з них, що мали найбільший вплив на розвиток соціології права.

Н. Луман, констатуючи безсумнівний прогрес у поширенні ем­піричного знання про різні суспільні процеси, висловив стурбова­ність щодо відсутності єдиної соціологічної теорії, здатної відтвори­ти складність реального світу. Він запропонував нову парадигму соціологічного знання, яка замість поняття «соціальна дія» спира­ється на поняття «система»¹.

Аналізуючи суспільство як систему, Н. Луман дає інше в порів­нянні зі структурним функціоналізмом визначення природи систе­мності суспільства та її елементів. Суспільство — це самовідтворю-вана (аутопоетична)² система, що здатна відрізняти себе від зовніш­нього середовища і постійно відтворювати цю межу. Важливо, що її елементами є не люди чи їх поведінка (дії), а комунікації, які є не просто інформаційним обміном, а смисловим, само реферативним процесом, де головне — відмінність інформації, змісту, розуміння. Звідси — важливий онтологічний висновок: предметом аналізу є не спеціальна об'єктивна сфера систем, а притаманна світу відмінність системи та зовнішнього середовища³. Тому суспільство Н. Луман аналізує, не ототожнюючи його з тими об'єктами, що є традиційни­ми в науковому аналізі — політикою, економікою, правом тощо, а виключно як можливість взаємодії численних соціальних систем⁴.

Право Луман вважає однією з таких самодостатніх (аутопоетич-них) систем. Його самодостатність полягає в тому, що ця система функціонально специфічна і її основні функції не можуть бути пере­дані іншим системам.

Досить довго Луман уникав застосування своєї загальносоціоло-гічної теорії до правової проблематики, обмежуючись розглядом окремих тем. Лише в другій половині 80-х років його теорія отрима­ла закінчений вигляд, що засвідчила публікація праці ♦Соціологіч­на теорія права». Поява цієї теорії стала одним із найпомітніших

¹ Луман Н. Понятие общества / Проблемьі теоретической социологии. —
СПб., 1994. — С. 31.

² Луман Н. Там само. — С. 31.

³ Луман Н. Почему необходима «системная теория» /Проблеми теоретичес­
кой социологии. — СПб., 1994. — С. 48.

⁴ ЬиНтап N. ІІпНу о? Ье^аі Вузіет // Аиіороеііс Ьаш: а печ? АрргоасЬ. — В.,
1988. — Р. 21.

Історія соціології права

явищ в сучасній історії не лише соціологи права, але и соціальних наук в цілому.

Хоча теорія мала абстрактний характер, що стало приводом до її визначення (за аналогією з «чистим вченням» Кельзена) як «чистої соціології права*, вона мала значний вплив не тільки на розвиток соціології права, але й на спеціальні юридичні праці¹.

Базовим поняттям при створенні теоретичної моделі права Лу­ман вважає «очікування». Оточення суб'єктів соціальних дій є не лише складним, але й «контингентним», тобто існує кілька варіан­тів його розвитку, що відображається як вибір найбільш бажаного, реального, вигідного. Це стосується не лише природних об'єктів, але й поведінки інших суб'єктів. Саме на цій підставі виникає яви­ще, яке Т. Парсонс назвав «подвійною випадковістю» — в процес взаємодії включені «очікування», які також «очікуються», оскіль­ки інші учасники свою поведінку також формують на базі «очіку­вань».

Наступним кроком стає визначення відмінності «когнітивних та нормативних чекань», яке Луман характеризує як відмінність між «навчанням» та «ненавчанням». У ситуації непередбаченості (тобто в ситуації вибору) суб'єкт може або змінити «очікування» («навчи­тись»), або продовжувати їх додержуватися («ненавчитися»). За Лу-маном нормативність означає прив'язку до очікувань, незважаючи на непередбачуваність, а норми — це фактично встановлені поведін-кові очікування, хоча не всі норми стають правовими².

Далі відбувається генералізація (узагальнення) нормативних очі­кувань, що проходить у трьох площинах:

а) у часі — очікування обмежуються певними термінами;

б) за змістом — вони співвідносяться з певними суб'єктами, ви­
дами поведінки тощо;

в) соціально — відбувається їх «інституалізація», тобто в будь-
яку взаємодію завжди включена «третя сторона», «очікування»
якої жорстко визначені і саме вони стають основою такої взаємодії.

Звідси Луман визначає право як узагальнені поведінкові очіку­вання, які характеризуються визначеністю у часі, певністю змісту і мають інституалізований характер³. На базі цього визначення він

¹ Наприклад, див.: Лукашук И. И. Международное право. — М., 1995. —

С. 7.

¹ ЬиНтап N. 8осіо1о£іса1 ТЬеогу о£ Ь&у/. — Ьопйоп, 1990. — Р. 29. * ЬиНтап N. 8осіо1о£іса1 ТЬеогу о£ 1л%-. — Ьопсіоп, 1990. — Р. 91.

Розділ 2

Історія соціології права

розглядає широкий спектр теоретичних питань сучасної юриспру­денції, розвиток правових інститутів, основи правового регулюван­ня, правова культура, юридична практика та професійна культура юристів тощо.

На принципово інших засадах була побудована теорія американ­ського дослідника Д. Блека, який фактично запропонував одну з найсучасніших неопозитивістських парадигм в соціології права, яка протягом останніх двадцяти років ставала все більш впливовою не тільки в США, але й у Європі.

Сам Д. Блек вважав, що основні засади його підходу були визна­чені вже в «маніфесті» «Межі правової соціології» {1972 р.), в яко­му були визначені шляхи реконструкції соціології права з метою перетворення її на «чисту науку», тобто вільну від оціночних проце­дур, ідеологічних контекстів і орієнтовану лише на дослідження фактів. Саме така соціологія права може вплинути на правову прак­тику, змінити методологічні орієнтації юристів. Право вступить в епоху соціології¹. Побудована на таких засадах теорія, згідно з ам­біційною заявою Д. Блека, являє собою не нову версію соціології права, а нову (соціологічну) концепцію права, що має замінити тра­диційну концепцію права як сукупності норм та принципів їх орга­нізації. Основні принципові відмінності двох концепцій Д. Блек зводить до такого:

1) якщо традиційна модель права при оцінці будь-якої юридич­
ної ситуації акцентує увагу на співвідношенні норм, їх порівнянні з
встановленою поведінкою особи, то соціологічна концепція за осно­
ву бере соціальну структуру правової ситуації, тобто який соціаль­
ний статус мають її учасники, характер їх відносин тощо;

2) у традиційній моделі право визначається як логічний процес,
у соціологічній — це виключно фактична поведінка людей та груп;

3) соціологічна модель розглядає право не як константу, що в не­
змінному вигляді діє в різних соціальних ситуаціях, а як перемінну
величину, залежно від суттєвих соціальних ознак ситуації (середо­
вища в цілому);

4) соціологічна модель має «чистий характер», тобто наукову
спрямованість, вона вільна від практичної (професійної, політич­
ної, ідеологічної) заангажованості, а тому — об'єктивна. Саме таке
знання здатне впливати на правову політику.

¹ Віаск В. ТЬе ВеЬауіог ої Ьаш. — ]Ч.У., 1976. — Р. 4. 60

Однією з важливих передумов своєї теорії Д. Блек визначає до­тримання методологічно значимої відмінності між цінностями та емпіричними фактами, що й визначає належність його теорії до по­зитивізму в його сучасних формах. Ця відмінність дозволяє Блеку показати різницю в підході до права у межах правознавства та со­ціології права. Якщо правові науки зосереджені на проблемах цін­ностей, то соціологія права має справу з емпіричними фактами. Тому предметна область соціології права охоплює сферу взаємодії права з іншими сферами суспільного життя — системною страти­фікацією, культурою, соціальною морфологією тощо¹.

Загальна теорія права, що пропонується Блеком, має два базових положення. По-перше, він визначає право як кількісну перемінну в системі соціальної взаємодії. Тобто, якщо в одному контексті його може бути менше, то в іншому — більше². По-друге, право як систе­ма соціального контролю існує, втілюючись в один з чотирьох мож­ливих типів здійснення такої функції — каральний, терапевтич­ний, компенсаторський, примирюючий³.

Поширеність права («кількісна» ознака права) залежить від роз­витку інших форм соціального контролю. Там, де існують розвинуті системи неформального контролю, необхідність у праві зведена до мінімуму. Однак модернізація та послаблення контролю в малих со­ціальних групах (насамперед, в сім'ї) приводить до зміцнення пра­ва. Для аргументації цієї тези Блек залучає різноманітний істори-ко-етнографічний матеріал.

Теоретичні пошуки Д. Блека досить часто сприймаються критич­но. Так, А. Хаят зазначає, що якщо відкинути «орієнтири» Блека, то залишаються досить тривіальні твердження, чиї претензії на уні­версалізм нічим не обґрунтовані. «Його теорія — ніщо інше, як си­стематизований здоровий глузд, а ніяка систематизація здорового глузду не створює теорії»⁴. Соціологія права, побудована на концеп­туальних засадах марксизму, існувала не лише в межах радянської школи соціології права. 60—70 рр. XX ст. відзначені «пожвавлен­ням інтелектуального марксизму», що знаходив прояв і в західній

¹ Віаск В. ТКе ВеЬауіог оі Ьалу. — 1Ч.У., 1976. — Р. 3—9.

'■'Фактично кількісна характеристика права («кількість права») являє со­бою обсяг адміністративної влади, що може бути застосована до особи чи групи.

¹ Віаск И. 8осіо1о£іса1 Лисіісе. — ї^.¥., 1988- — Р. 48.

' Иипі А. ЕхріогаЬіоп іп Ьа^ апсі ВосіеЬу. — Ь.,1992. — Р. 171.

Розділ 2

Історія соціології права

соціології права. Хоча немає підстав для відокремлення «єдиної, за­вершеної марксистської соціології права», і мова може йти лише про констатацію наявності теоретичних пошуків західних дослідни­ків (як юристів так і соціологів) на основі використання окремих ба­зових положень марксистського різновиду соціологічного підходу. Більше того, стверджувалося, що марксизм повинен розглядатися не як «завершений ряд категорій та понять», а як відкрита система, що має вбирати різні підходи, творчо розвиваючи концептуальні по­ложення класиків марксизму (не тільки Маркса, Енгельса, Леніна, але й інших, наприклад, А. Грамші).

Однак марксистське праворозуміння було «соціологічним» лише за формою, оскільки навіть у найсучасніших його варіантах воно за­лишалось обмеженим ідеологічними стереотипами та спиралося на абсолютизацію ідей детермінізму «класово-вольового чинника» в суспільних процесах.

Спроби створення узагальнюючої теорії мають місце і на методо­логічних засадах західної марксистської традиції в соціології права. З початку 80-х рр. західні дослідники (здебільшого, це представни­ки «критичних правових досліджень») намагаються обґрунтувати так звану «конститутивну теорію права»¹. її поява свідчить про від­мову радикально настроєних теоретиків-неомарксистів, а також тих, хто не настільки однозначно зв'язав себе з марксистською тео­ретичною традицією, від детермінізму, як вихідного гносеологічно­го принципу конструювання теорії права. За Д. Кейрі, право не слід розглядати як об'єкт впливу певних зовнішніх сил, що формують його зміст з цінностей, ідей, права тощо, що привносять зовні; пра­во — це частина складної соціальної тотальності, в якій воно форму­ється і формує, наповнюється і наповнює, організується і орга­нізує². У своїх ранніх варіантах «конститутивна теорія права» ста­вила проблему відносності (релятивізму) природи та змісту права, відмовляючись від будь-яких проявів прямолінійного економічного детермінізму. Показовими в цьому відношенні були праці Е. Томп-сона. Досліджуючи правове життя Англії XVIII ст., він робить ви­сновок, що наскільки б глибоко право не корінилось в економічних відносинах та інститутах, вони ніколи не зможуть бути «операбель-

¹ Там само. — Р. 141—200; Кгаге Я ТЬе РиЬііс / Ргіуаіе «іівііпсШт іп ЬаЬог
Ьа» //Реппз. Ьа\¥ Кєуієчг. — 1982. — V. 130. — Р. 57.

² Каігуз ІЗ. Ггеесіопі оІ ВреесЬ // Роіііісз ої Ьаш: ргойгєнзіує сгі^ие. —
1Ч.У., 1992. — Р. 5.

ними» без права. В свою чергу, право, перебуваючи під впливом сус­пільства в цілому, унеможливлює просту екстраполюцію економіч­них відносин в контексті правових норм. За Томпсоном, суспільні виробничі відносини не слід розглядати як логічно відокремлені та незалежні від правової надбудови... Скоріше, мова має йти про те, що економічна активність встановлюється правовими відносина­ми¹. Такий підхід різко протистоїть тим поглядам у західній марк­систській теоретичній традиції, що найбільш чітко були висловлені Д. Коеном в його аналізі так званої «проблеми права в історичному матеріалізмі» і зводилися до затвердження необхідності жорстокого відділення права і економіки та аналізу їх взаємодії як одномірного каузального зв'язку»².

Вихідні положення «конститутивістської теорії» на перший по­гляд нагадують висновки радянських дослідників 70—80-х рр. Про «відносну автономність права» і можливість пояснення його зв'яз­ків з економічним базисом за марксовою формулою «внутрішня за­лежність та зовнішня самостійність»³. Однак, об'єктивно оцінюючи цю літературу, слід відзначити наявність надмірних спрощень та ідеалізацій, що були обумовлені суто ідеологічними чинниками та догматичними стандартами теоретизувань у цій сфері. Тому в захід­ній марксистській літературі цей підхід був реалізований більш повно, особливо у 90-х рр.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте соціальні та теоретичні передумови виникнення соціо­
логії права.

2. У чому полягає спільність та відмінність формування соціології
права в Європі та США?

3. Назвіть особливості становлення основних класичних теорій в со­
ціології права.

4. Визначте вплив розвитку загально-соціологічної теорії на еволю­
цію теоретичних засад соціології права.

5. Дайте характеристику сучасного стану соціології права.

¹ Ткотраоп Е. \Упі£8 апй НипЬегв. — І-Ї.У., 1990. — Р. 261. '^лСоНеп О. Кагі Магх. ТЬеогу оГ Нізіогу: А йеГеп&е Охїогсі. — 1978. — Р. 128.

"Див.: Лапаева В. В. Вопросьі права в «Капнтале» К. Маркса. — М., 1982; Карл Маркс о государстве и праве. — М., 1968 и др.

Розділ 2

Рекомендована література:

1. Американская социология: Перспективьі, проблеми, методьі. —
М., 1972.

2. Карбонье Ж. Юридическая социология. — М., 1987.

3. Кистяковский Б. А. Социальньїе науки и право. — М., 1916.

4. Кудрявцев В. С, Казимирчук В. Я. Современная социология пра­
ва. — М., 1996.

5. Кульчар К. Основьі социологии права. — М., 1997.

6. Лапаева В. В. Социология права. — М., 2000.

7. Луковекал Д. И. Социологическое направление во французской
правовой мьісли. — Л., 1972.

8. Нерсесянц В. С. Философия права. — М., 1997.

9. Пєтражицкий Л. И. Теория права и государство в связи с теорией
нравственности. — С.-П., 1910—1911.

10. Подгурецкий А. Очерк социологии права. — М., 1971.

11. Посконин В. М. Правопонимание Т. Парсона. —- Ижевск, 1995.

12. Социология права / Под. ред. Д. М. Сьірьіх. — М., 2001.

13. Соііегеіі К. Тпе Восіоіоєу ої Ьате. — Ь., 1993.

14. СигиіісН С. Зосіоіо^у оГ Ьате. — Ь., 1947 (1998).

15. Нипі А. Ьа^ апа¹ Зосіеіу. — Ь., 1997.

16. Нипі А. 8осіо1о£іса1 Моуетепі іп Ьа\*. — Ь., 1972.

17. 8осіо1о£іса1 ТЬеогу оІ Ьате. — 2 ед. N.11., 2002.

18. ТітавНеН N. 5. Ап іпігоаисііоп іо іЬе Зосіоіору оі Ьа«\ — АУ.,
1974.

Розділ З

ПРАВО ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

3.1. Соціальна обумовленість та цінність права

Правовим відносинам у будь-якій галузі права відповідають фак­тичні відносини людей, суспільні відносини. Правові відносини не­розривно пов'язані з економічними, політичними, соціальними, у тому числі організаційними, управлінськими, а також родинними та іншими суспільними відносинами. Цей взаємозв'язок суспільних відносин, правових норм та правових відносин вельми різноманіт­ний, але в ньому можна виділити два основні напрями.

Перший стосується походження правових норм. Правові норми виникають на основі існуючих суспільних відносин, насамперед — соціальних. Вони відбивають їх у певній формі, перевтіленій згідно з волею законодавця з урахуванням тенденцій суспільного розвит­ку, потреб та завдань суспільства та держави. Наскільки правильно правові норми відбивають потреби життя, чи відповідають вони реа­льному стану речей, чи сприяють подальшому розвитку фактичних відносин, чи закріплюють саме ті відносини, що повинні бути за­кріплені, ці питання являють собою питання соціальної обумовле­ності правових норм і породжених ними правовідносин.

Соціальна обумовленість права має ще й інший аспект: сам ме­ханізм цієї обумовленості, тобто ті відносини, які виникають в про­цесі вироблення нових законодавчих норм, включаючи не тільки відносини у відповідних державних установах, але й різноманітні неформальні відносини, зокрема громадську думку з питань права. Говорячи про соціальну зумовленість права, слід розглянути соці­альні фактори правотворчої діяльності, оскільки вони являють со­бою змістовний момент усіх суспільних відносин, та відбивають структуру, цілі й функції різних органів-учасників правотворчого процесу і впливають на зміст правового нормативного акта.

Соціальна взаємодія, тобто взаємодія різних соціальних груп, які відрізняються соціальним статусом та соціальними ролями,

т

Розділ З

Право як соціальне явище

функціями, що їх вони виконують у суспільстві, а тому й соціальни­ми потребами та інтересами, являє собою суть механізму дії еконо­мічних, політичних, ідеологічних, культурних і національних фак­торів, і врешті саме вона виступає об'єктом правового впливу.

Серед факторів, що відбивають явища суспільного буття важливе місце посідає економічний фактор, який віддзеркалює потреби та можливості розвитку економіки країни, окремих адміністратив­но-територіальних одиниць та галузей господарчого та соціального життя, як у матеріально-виробничому, так і в фінансовому аспекті.

Слід також враховувати екологічний, географічний та демогра­фічний фактори.

Всі ці фактори впливають на правотворчу діяльність і на зміст нормативних актів не безпосередньо, а через ряд інших, що відбива­ють явища суспільної свідомості: політико-правові, соціо-культур­ні, ідеолого-психологічні та ін.

Найважливішим фактором правотворчої діяльності, який відби­ває процеси духовного життя суспільства, є політико-правовий, що реалізується у формі політичних директив, правових установок та орієнтацій щодо головних аспектів розвитку законодавства, його окремих сфер, галузей та інститутів.

Суттєвий вплив на правотворчу діяльність та зміст правових актів має ідеолого-психологічний фактор, у якому виявляються особ­ливості ідеології та психології суб'єктів — учасників процесу ство­рення правових актів.

Не менш помітний вплив має культурний та освітній рівень насе­лення та посадових осіб, їх правова освіченість, розвинутість та ефек­тивність діяльності засобів масової інформації, тобто соціокультур-ний фактор.

Як основоположну передумову існування правової держави слід виділити певний рівень розвитку культури, за якого індивіди, фор­муючи свої життєві стратегії, діють за принципом: «Будь особистіс­тю і поважай інших осіб».

Розглядаючи культуру як інтегративний зріз суспільного життя, що становить певний засіб універсалізації людської діяльності і від­повідно розвитку людини як суб'єкта суспільно-історичного проце­су, необхідно з'ясувати, яка соціокультурна ситуація склалася в ни­нішньому суспільстві.

Насамперед слід визначити тенденцію відбудови традицій в куль­турі, висхідних чи до пластів фольклору, чи до християнства, до буд-

дизму та ін. Водночас, не вагаючись щодо необхідності наступності в культурі, але враховуючи специфіку сучасного життя, що харак­теризується інформаційною революцією і застосуванням принципо­во нових інформаційних технологій, слід ставити питання про необ­хідність, джерела і якість новацій в культурі. Це тим більше актуа­льно тому, що в нашій свідомості зміцнилося таке протиставлення: традиційна культура несе з собою тільки добро, вищі людські цінно­сті, сучасна ж масова культура виключно повертає людину до фізіо­логічного рівня і примітивних інстинктів. Звідси можна зробити висновок про десоціалізуючий вплив сучасної культури на людину. Проте це надто спрощений підхід до проблеми, оскільки при всій значущості і масштабах впливу так званої масової культури і особли­во її американських взірців на сучасну людину, все ж таки культуру не можна обмежити лише цими проявами, інакше мова про волю особистості, правову державу в сучасних умовах була б безглуздою. Враховуючи всю важливість економічного, техніко-технологіч-ного, інформаційного, політичного й інших зрізів культури, хотіло­ся б насамперед зупинитися на її соціально-психологічному аспекті. Людина, будучи суб'єктом культури, одночасно виступає і як її об'єкт, що перебуває на сьогодні в стані підвищеної емоційно-по­літичної перенапруги, і це значною мірою визначає характеристики нинішньої соціокультурної ситуації. Не враховуючи ці характерис­тики, не можна будувати культурну політику, а отже, неможливо впливати на правосвідомість населення та провадити фундамента-лізацію правової освіти.

1. Настанови і ціннісні орієнтації людини на сьогодні формують­
ся під впливом двох груп чинників — орієнтації на європейську ци-
нілізацію, її цінності і соціальні норми та психосоціальної напруги,
що характеризує нашу реальність. Внаслідок цього з'являється тип
особистості (умовно його можна назвати культурно-агресивним ти­
пом), що розглядає культуру як вираження свого агресивного нача­
ла, крайнього індивідуалізму і соціальної безвідповідальності, як
реакцію на ті обставини, в яких він живе.

2. Культура поступово починає перетворюватися на інструмент
політики. Активно опрацьовуються соціальні технології театраліза­
ції політики. Культура інтенсивно перетворюється на засіб завою­
вання довіри населення, одержання голосів електорату. Взяти хоча
б той факт, що партії вважають за необхідне включати до своїх спи-
I ми популярних акторів, відомих діячів культури тощо.

Ч-ЮЗ

Розділ З

Право як соціальне явище

Суб'єктивно психологічний арсенал культури все активніше ви­користовується політичними партіями для досягнення своїх цілей. До того ж різні політичні партії і рухи намагаються підпорядкувати розвиток певних інститутів культури розв'язанню своїх політичних завдань.

3. Спостерігається деформація системи культури, ЇЇ функціону­
вання в суспільстві. Культура нібито сконцентрувалася в трьох ос­
новних сферах — політичного життя, інтимно-еротичній і самореа-
лізації шляхом насильства.

4. Розвивається специфічне ставлення до культури як до засобу
своєрідної наркотизації, тобто втечі від життєвих реалій.

5. Розвивається культурно-комунікативна апатія, зникають по­
треби вищого порядку: потреба в самореалізації через творчу діяль­
ність, потреба в спілкуванні з мистецтвом і відповідно знижується
соціальна активність, зростає соціальна апатія, що може розгляда­
тися І як причина культурно-комунікативної апатії.

Зрозуміло, що порушення механізмів традиційного функціону­вання культури викликає її дисфункції, що негативно впливає на розвиток взаємодії суспільства, держави і особистості.

Проте на цьому фоні спостерігається інтенсивна відбудова націо­нально-традиційного типу функціонування культури, насамперед її обрядово-святкових і ритуально-ігрових аспектів. Саме цей меха­нізм бере на себе функції соціалізації людини.

Зазначені процеси підсилюються за рахунок чіткої тенденції по­шуку політичного покровителя, меценатів, що взяли б на себе забез­печення всієї складної системи функціонування культури.

Слід також наголосити на запереченні рядом робітників культу­ри освітньої і виховної функцій культури внаслідок комерціалізації останньої. І нарешті, на сьогодні культура не має чітко спрямованої стратегії і тактики.

Зазначені характеристики деяких аспектів сучасної соціокуль-турної ситуації дозволяють зробити висновки про те, що слід звер­нути серйозну увагу на визначення і здійснення такої культурної політики, що сприяла б утворенню реальних і дійових передумов формування демократичної правової держави шляхом вільної само­реалізації особистості, шляхом універсалізації та інтеграції націо­нальних і світових культурних традицій і новацій, що є необхідним фундаментом правової освіти.

Правова освіта має формуватися на усвідомленні історичної вко­ріненості нашої правової системи у наших культурних та мораль­них традиціях. Вона повинна ґрунтуватися на усвідомленні права як соціальної, культурної цінності, розкриваючи моральний зміст та призначення права.

Та нарешті, формування правосвідомості має спиратися на більш розвинені диференційовані уявлення про природу соціальної об'єк­тивності, що дозволить подолати думку, яка склалася у більшості населення про «надіндивідуальність» системи правових норм та за­собів їх захисту.

Необхідно також зазначити, що на виникнення проблемної ситу­ації, яка вимагає правового регулювання, та на характер її розв'я­зання впливають національна та місцева побутова специфіка, зви­чаї та традиції населення, мовні особливості окремих державних і адміністративно-територіальних утворень.

У процесі створення правових нормативних актів національний фактор взаємодіє з фактором міжнаціональним, який відбиває ступінь та форми контактів різних країн.

Розглянемо зараз другий напрям взаємозв'язку правових та фак­тичних суспільних відносин. Тут виявляється зворотний зв'язок між правом та суспільними відносинами, які воно регулює. Мова йде про реалізацію правових норм, про соціальну ефективність пра­ва, його інститутів та норм. Ця проблема являє собою предмет пода­льшого розгляду, й тому тут ми наголосимо лише на щільному дво­сторонньому зв'язку між соціальною обумовленістю та соціальною ефективністю права. Якщо та або інша норма права не спричинена вимогами життя, навряд чи можна сподіватися на те, що її застосу­вання дасть бажаний результат. З іншого боку, лише на основі ви­вчення ефективності чинного законодавства можна внести корисні пропозиції щодо його подальшого вдосконалення.

З функціональної точки зору право — міра суспільно значущої поведінки людей. Обмежуючи свободу кожної окремої особистості свободою всіх інших особистостей та взаємопов'язуючи їх соціально значущі вчинки, воно, таким чином, сприяє збереженню, функціо­нуванню та розвитку суспільного цілого.

Парадокс дії права як засобу зміцнення цілісності суспільства полягає у тому, що воно досягає цього, забезпечуючи стан особис­тості, що переслідує свої власні цілі та не розмірковує щодо інтегру­ючих чи дезінтегруючих наслідків своїх вчинків.

Розділ З

Право як соціальне явище

Однак, незважаючи на це, ми маємо говорити про соціальну цін­ність права. Цінності — це характеристики об'єктів та процесів, які мають позитивне або негативне значення для життя людини. Цін­нісне відношення виникає в результаті включення того чи іншого об'єкта в сферу інтересів людини та його діяльності. Цінності мо­жуть виступати у формі ідей добра, справедливості, свободи, рівно­сті тощо. Світ цінностей — це світ належного. Цінності є стимулом для зміни соціального буття, тому вони є джерелом діяльності, ак­тивного ставлення до реальності. Те, що має бути, — краще, ніж те, що є. Належне — краще існуючого; у цьому полягає сенс цінності. Поняття «цінність» передбачає ідеал, мету, тому соціальне управ­ління має розглядатися, насамперед, з позицій ціннісного підходу, тобто не тільки з позицій управління державою, а й як уміння діяти взагалі, як мистецтво організації доцільної (згідної з метою) пове­дінки. Управління складається з дій, які нібито поступово зменшу­ють розбіжність між станом, що актуально існує та метою (ідеалом).

Право завжди містить у собі конкретно-історичні уявлення люд­ства щодо рівності, свободи, справедливості, прав людини, загаль­ного блага для народу.

Система цінностей задає Ідеальну модель життя, належний устрій суспільства. Однак для того, щоб втілювати ідеали в життя або принаймні підтримувати досягнутий стан, цінності мають бути втілені у певні стереотипи поведінки, тобто набути інструменталь­ного характеру. Норми і є такими *соціально-технологічними» вті­леннями цінностей. Норми є цінностями у дії. Отже, право виступає як власне цінність, а також має інструментальну цінність. Тобто право є соціальним регулятором, інструментом управління, який за допомогою норм «задає» програми управління і оформляє оператив­ну управлінську діяльність.

Переглядів: 696