МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||||
Класичні теорії в соціології права: М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Т. ПарсонсВиходячи з сучасних уявлень про предмет, проблематику та пізнавальні структури соціології права в розмаїтті теорій як минулого століття, так і більш сучасних, чітко вирізняються певні «вихідні моменти», теоретичні конструкції, що стали вирішальними Е. ІЬкі. — Р. 32. 2 Шершеневич Г. Ф, Общая теория права. — Вьіп. 1. — М., 1911. — С. 54. для інституалізації соціології права та її розвитку. Такі теорії звичайно називають «класичними», відносячи до них найчастіше вчення М. Вебера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, Т. Парсонса. Неважко помітити, що «класичні теорії в соціології права» спиралися на певні загальносоціологічні і навіть соціально-філософські парадигми, що стали віхами розвитку гуманітарного знання в цілому. Тому спеціальною темою нашого огляду буде аналіз змісту цих теорій та визначення шляхів їх впливу на розвиток соціології права, особливо в контексті пошуків базової концептуальної моделі побудови цієї наукової дисципліни. З ім'ям видатного французького соціолога Е. Дюркгейма пов'язана класичпа парадигма в соціології права, що залишається одним з теоретичних підвалин сучасної соціології права. За свідченням Р. Томашича, ідеї Е. Дюркгейма мали значно більший вплив на сучасну соціологію права, ніж теоретична спадщина М. Вебера. Це стосується, зокрема, дослідження ролі соціальних конфліктів у суспільних відносинах, вчення про покарання, про зв'язок права і форм соціальних відносин, концепції аномії тощо1. Але значення вчення Е. Дюркгейма полягає не тільки в формулюванні основних положень власне соціології права, але і в тому, що він зробив для формування соціології як науки. «Соціологія Дюркгейма і соціологія як наука взагалі, — зазначав П. Лакомб, — майже синоніми»2. Наприкінці XIX ст. в соціологічній науці стала очевидною безперспективність класичної позитивістської парадигми та необхідність виявлення альтернативних шляхів побудови соціологічної теорії, що була б здатна відтворити специфіку суспільства, його відмінність від об'єктів дослідження в природничих науках. Тому соціологічна теорія Е. Дюркгейма базується на певній моделі «соціологічного методу», що дає уявлення не тільки про специфіку пізнавальних засобів, але й про предмет соціологічної науки3. Визначаючи основи «соціологічного методу», Дюркгейм відстоював необхідність його поширення на інші соціальні науки, які поступово, по мірі того, як основою синтезу їх висновків стає соціоло- 1 Тотаніс Н. ІЬій. — Р. 10. 2 ЬасотЬе Р. Ьа теіЬосіе зосіоіо^ие ііе БигкЬеІт. — Рагіз, 1916. — Р. 1. я У даному випадку ми уникаємо детального огляду загальної соціологічної теорії, відсилаючи читача до спеціальних праць, наприклад: Осипова Е. В. Социология 0. Дюркгейма. — М.: Наука, 1978.
Розділ 2 Історія соціології права
гічний метод, перетворюються на різновид соціологічної науки1. Такий підхід був типовим у соціології кінця XIX — початку XX ст., отримавши назву «соціологічного імперіалізму». Він свідчив про поширеність уявлень про соціологію як «науку наук», тобто універсальну теоретичну дисципліну, що, вивчаючи суспільство як тотальність, має бути базисом всіх соціальних та гуманітарних наук. Проте з цим пов'язана й відсутність спроб визначити статус соціології права, можливість існування якої Дюркгейм ніколи не обговорював, виходячи з оцінки соціології як «тотальної соціології науки», що поглинає теоретичну проблематику правових наук. Визначаючи специфіку соціального і, відповідно, сутність предмета соціології, він спирається на теорію «колективних уявлень», що стає для нього базовою для побудови як гносеології, так і онтології соціології2. Соціологія має досліджувати «соціальні факти», які є «продуктом колективних уявлень» і суттєво відрізняються від біологічних чи індивідуально-психологічних явищ, оскільки вони мають ознаку «примусовості колективних уявлень» щодо індивідуальної свідомості. Важливе значення мав висновок Дюркгейма про необхідність дослідження соціальних груп, що є «основним субстратом суспільного життя, а також функціональної взаємодії індивіда та груп, в яких реалізуються каузальні зв'язки соціальної реальності»3. «Основним соціальним фактом» Е. Дюркгейм визнає «солідарність», яка набуває різної природи в його еволюційній моделі. У примітивних суспільствах існує «механічна солідарність», як солідарність «спільності соціальних ознак», у розвинених суспільствах — солідарність органічна, що базується на суспільному поділі праці. Саме так соціальність («солідарність») визначає зміст інших соціальних фактів4. У праці «Суспільний поділ праці» (1893 р.) Е. Дюркгейм розглядає відповідність між формами соціальності та типами права. «Зов- 1 СоШиеі К. 8осіо1о£у ої Ьа\у. — Р. 249. 2 Детальніше див.: Дюркгейм 3. Социология и теория познания // Новьіе я Дюркгейм 3. Метод социологии. — С. 104—139. 1 Дюркгейм З, О разделении общественного труда. — Одесса, 1900. — С. 60—89. нішнім, видимим проявом соціальної солідарності (тобто форми соціальності) є право, що дозволяє виявляти варіативність соціальної солідарності в її відображенні в праві»1. Відповідно витоки варіативності права слід шукати у його зв'язках з формами солідарності. Перш за все, Е. Дюркгейм вирізняє право, що відноситься до «механічної солідарності», або солідарності через тотожність, відсутність різноманіття, та право, що відноситься до «органічної солідарності», або солідарності через розмаїття. Перший тип представляє «каральне право», другий — сімейне, процесуальне, договірне, конституційне право. Фактично так виявляються два різних типи юридичної регуляції, що базуються на різних формах соціальності (солідарності) і мають якісно відмінні типи санкцій (хоча при цьому зберігається їх спільна риса — «організованість», що в цілому відрізняє право від моралі, як «правил з розмитими, дифузними санкціями»). Право, що відповідає «механічній солідарності», має репресивний характер санкцій (тобто вони пов'язані з позбавленням волі, власності, є обтяжливими для особи тощо), а право «органічної солідарності» має реститутивні санкції (тобто вони забезпечують відновлення прав, майна, повернення відносин до їх «нормальної форми»)2. Розвиток суспільства відбувається як перехід від механічної солідарності до органічної, що супроводжується співіснуванням репресивного та реститутивного права. їх боротьба обумовлює суттєві риси конкретно-історичного розвитку правових систем. Зокрема, Дюркгейм досліджує трансформацію функцій держави, яка із зростанням органічної солідарності «все менше править» і «все більше адмініструє», реститутивне право витісняє право каральне. Цей процес має важливе соціальне значення: члени суспільства перестають бути «об'єктом втручання» держави, перетворюючись на рівних партнерів, наділених широкими правами щодо контролю держави у здійсненні її обов'язків щодо громадян3. Наступна класична парадигма соціології права пов'язана з ім'ям М. Вебера, для якого соціологічний аналіз права був не просто можливістю застосування розробленої ним загальної теорії, а важливим елементом її конструювання. 1 Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. — С. 112—114. аТам само. — С. 121—129. л Луковская Д. И. Указ.соч. — С. 74. Розділ 2 Історія соціології права
Т. Парсонс зазначав, що «серцевиною соціологічного вчення Вебера є його соціологія права»1. Водночас А. Хант стверджував, що соціологія права Вебера є найбільш значним вкладом у становлення соціологічного руху в правопізнанні2. Найважливішими елементами веберівської соціології права є такі: а) концепція панування через використання державного апара б) вчення про взаємодію політичних структур та права; в) вчення про взаємодію права та економічної системи; г) концепція соціальної ролі професіональних юристів. Власне принцип «розуміння» є для М. Вебера вирішальним критерієм для визначення сфери, релевантної для соціології, і відокремлення тих сфер, що принципово недоступні соціологічному аналізу. «Для соціології об'єктом пізнання є саме смисловий зв'язок поведінки». Тому «дія існує як поведінка, орієнтована на певний понятійний сенс, і є дією однієї чи багатьох окремих осіб». Цим визначається предметна область соціологічного аналізу правового життя. «Оскільки» право стає об'єктом дослідження соціології, остання має справу не з логічно вивіреним «об'єктивним» змістом правових принципів, а з діями (поведінкою) індивідів, серед детермінант та результатів яких значне місце посідають уявлення людей про «смисл» та «значення» певних юридичних принципів». Проголошуючи необхідність вивчення права у такій формі, у якій воно стає «значним» для окремих людей, що реально орієнтовані на нього в своїй діяльності, Вебер протиставляє свій підхід тим вченням про право, що за основу беруть саме його «позитивний зміст». Однак важливо пам'ятати, що принцип «розуміння» обумовлює шляхи пізнання права, а не характеристики його як реальності. Реальність гнучка, вона може вивчатись іншими пізнавальними засобами, тобто Вебер не поділяв «пансоціологізм» деяких своїх сучасників і визнавав юриспруденцію наукою про право, що дає принципово інше значення правової дійсності. Виділяючи «соціальну дію» як елементарний соціальний факт, вихідну клітину соціального буття, Вебер проводить суттєво важливу диферерепутацію типів соціальної дії. Він вказує на існування чотирьох таких типів; а) цілераціонального; б) ціннісно-раціональ- 1 Цит.: Тотазіс Я. ІШ. — Р. 9.
2 Нипі А. 8осіо1о£іса1 Моуетепї,. ного; в) афективного; г) традиційного1. Ці типи розташовуються залежно від зростання міри раціональності, що відбиває роль раціоналізації, як найбільш узагальненої ознаки суспільного прогресу в цілому (точніше кажучи — західного типу розвитку). Вищим проявом раціоналізації він називає «формальну раціональність», яка є найсуттєвішою відміною сучасного суспільства від традиційного (« архаїчного »). Веберівська концепція панування фактично витікає з його тлумачення «орієнтації на іншого» як суттєвої ознаки соціальної дії. «Панування, — пише він, — це шанс зустріти підкорення певному наказу»2. Тобто панування — взаємне чекання: того, хто наказує, що його наказ буде виконано, і того, хто має підкорятися, що наказ буде мати бажаний характер. Залежно від «мотивів» (суб'єктивного смислу) підкорення панування може мати різний характер: «а) обумовлюватись інтересами, тобто цілераціональними висновками щодо діяльності; б) обумовлюватися звичкою; в) мати афективну основу, тобто спиратися лише на особисті схильності підданих»3. Ця загальна методологічна, тобто абстрактна, модель типології панування дає змогу визначити зв'язок типів панування і права. Вебер визначав існування кількох типів права, яке може бути раціональним або ірраціональним, а за спрямованістю — формальним або субстанційним. Раціональним право стає за умов, що його дія керована загальними правилами, а не суб'єктивними реакціями на окремі випадки або ірраціональними формальними засобами на зразок «пророцтв» тощо. Інший різновид становить субстанційно раціональне право, яке утворюється за загальними правилами, що обумовлені ідеологічними системами, які відрізняються від власне правових, наприклад, системами моралі, релігійних цінностей, політичної ідеології. Формально раціональне право визначається загальними правилами таким чином, що і в матеріальному і в процесуальному аспектах до уваги беруться лише загальні чітко встановлені ' Детальніше див.: История буржуазной социологии XIX — начала XX в. — :!76—278; Давидов Ю. Я. Вебер Макс. — С. 42—121. 11 УґеЬег М. Віааіззогіоіоеіе. — Вегііп, 1966. — з. 99. 1 іііііі. Типи панування, що звідси витікають, звичайно визначають як лега-м.по, традиційне, харизматичне. Детальніше див.: Давидов Ю. Н. Вказ. Праця. — С 74—121. Розділ 2 Історія соціології права
обставини справи. Найвищим різновидом формально раціонального права є логіко-формальне право. Одним з вузлових моментів вчення М. Вебера була теза про «раціональну природу» правових інститутів сучасного західного суспільства. Він стверджував, що в розвитку права та відповідних по-літико-правових процедур слід виділяти кілька стадій, від «хариз-матичного правовиявлення при посередництві «правових профілів» до найбільш розвиненої стадії, де відбувається «систематична розробка права та професійне здійснення судочинства особами, що для цього проходять спеціальну підготовку і володіють методами формально-логічного мислення»1. Основою панування на цій стадії є цілераціональна дія, тобто її мотивація інтересами робить панування «легальним». Загальною рисою розвитку суспільства (держави) на такій стадії є те, що суб'єкти підкоряються не особистостям, а встановленим «законам». Такий тип підкорення є універсальним, поширюючись не лише на керованих, але й на керуючих, які мають діяти за жорстко визначеними формальними та раціональними правилами. Саме принцип «формально-правової визначеності обумовлює сутність легального панування», як однієї з основ сучасного суспільства як системи формальної раціональності. Класичним або «найбільш чистим типом» легального панування Вебер визнає бюрократію, яка ніколи не існує як соціальна тотальність, а завжди комбінується з іншими політико-правовими феноменами: монархією, представницькою демократією тощо. Однак саме бюрократія адекватна тим формально-раціональним формам економічного життя, що визначають західний тип суспільства, починаючи з кінця XIX ст. «Бюрократія — це панування за допомогою знання, в цьому полягає його специфічний раціональний характер»2. За своїм змістом бюрократія — це діяльність «машини управління», що складається з чиновників, які: *1) особисто вільні і підкоряються лише діловому службовому обов'язку; 2) мають стійку службову ієрархію; 3) мають чітко визначену службову компетенцію; 4) працюють на конкретних засадах, тобто принципово на основі вільного вибору у відповідності до спеціальної кваліфікації; 5) отримують систематичну грошову винагороду; 6) розглядають
1 Тітазке?/ N. ^Упаї із «зосіоіоцу оі 1937. — Уоі. 43. — Р. 225—235. 2ІЬМ. — Р. 165. свою службу як єдину чи головну професію; 7) прогнозують свою кар'єру — «підвищення» або відповідно до старшинства по службі, або відповідно до здібностей, незалежно від позиції (оцінки) керівництва; 8) працюють в повному «відокремленні від засобів управління» і без присвоєння службових місць; 9) підкоряються єдиним дисциплінарним нормам та є підконтрольними»1. Однак діяльність «машини управління» залежить не тільки від раціональних правил — «права», але й від політичних цінностей, які визначають загальну спрямованість функціонування та розвитку бюрократії. Привнесення політичних цінностей в процедури управління (панування) здійснюється політичними лідерами (лідером)2. Тобто він визнавав можливість (а в певному відношенні важливість) доповнення легального панування — традиційним або навіть харизматичним. Його політичний ідеал утворювала така держава, що органічно поєднувала «бюрократію» як раціональний механізм здійснення влади, політичного лідера, який має «хариз-му» та здатний виразити близькі та зрозумілі народу політичні цінності, та інститути представницької влади (парламент) «критично-контрольні» щодо бюрократії. «Ренесанс» марксизму в 70-ті р. XX ст. спричинив дискусії щодо значення марксистської парадигми в розвитку соціології права. Окремі висновки та оцінки правових явищ займали досить незначне місце в роботах Маркса та Енгельса, що давало змогу окремим західним авторам взагалі заперечувати наявність марксистської парадигми. Так, П. Хьорст вважав, що «марксистська соціологія права не можлива»3. Сучасні західні марксисти також відзначають відсутність у Маркса завершеної концепції права і навіть більше того — «відсутність будь-якої політико-правової теорії», яка могла б бути використана для дослідження прямих проблем розвитку держави і права»1. На принципово інших оцінках базувалися дослідження теоретичної спадщини Маркса та Енгельса, що проводили в радянський час, особливо активно в 60—80-ті роки. Домінуючим було намагання :іиайти у «класиків» пряму відповідь на сучасні теоретичні запити, 1 Цит.: ТітазкеПМ. — Р. 34—38. "Детальніше див.: Давьідов Ю. Н. Вказ. праця. — С. 180—210. 1 Ніпі Р. Оп іауг апгі 1<1ео1о£у. — Ьопсіоп, 1979, — Р. 32. 1 Лпдерсон Перри. Размьішление о западном марксизме. На путях истори-ческого материализма. — М., 1991. — С. 125. Розділ 2 Історія соціології права
що б цілому відповідало ідеологічним та методологічним орієнтаціям офіційної суспільної науки на догматизацію та схематизацію марксизму. У зв'язку з цим корисно пам'ятати ті теоретичні дискусії щодо застосування марксистської теорії для тлумачення правових питань, що розгорнулися в перші роки Радянської влади і були ініційовані практичними потребами політико-правового розвитку нової держави. Так, Д. Могеровський вказував, що класики не створили завершеної, цілісної соціологічної концепції права, але має бути використаний той «метод», який вони застосували для аналізу суспільного життя («діалектичний, соціально-класовий, прагматично-політичний, історико-матеріалістичний»)1. На це вказує й інший автор тих часів — І. Ільїнський: «Питання права цікавили основоположників марксизму лише як практичні питання, і взагалі — права і законність віддають старовиною в епоху диктатури пролетаріату»2. Тому, очевидно, варто прислухатися до оцінки сучасного дослідника, який ніколи не заявляв про свою належність до «марксистів». Ж. Карбон'є вважає, що «марксизм створив соціологію права, яку рішуче протипоставив буржуазній соціології права. Можливість розглядати марксистську соціологію права як реальний феномен він пов'язує з трьома фундаментальними положеннями: а) методологія історичного матеріалізму; б) вчення про класову боротьбу; в) вчення про відмирання держави»3. Сутність «історико-методологічного» розуміння права полягає в його інтерпретації як надбудови щодо економічної структури суспільства, яка є «базисом» і визначає основну лінію причинно-на-слідкових зв'язків правової надбудови. Перетворення економічної структури у внутрішній момент політик о-правових інститутів є становленням сутності права. Тому «кінцевою причиною всіх суспільних змін ... є зміна способу виробництва та обміну»4. В марксових політекономічних дослідженнях право найчастіше фігурує як спосіб вираження та реалізації відносин виробництва та обміну товарів. У марксистській моделі «базиса — надбудови» ідея детермініз- 1 МогеровскийД. Советское право и методьі его изучения // Революция пра 2 Ильинский И. Право и бьіт. — Л.; М., 1925. — С. 16. 3 Карбопье Ж. Юридическая социология. — С. 98. і Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — 2-е изд., — Т. 19. — С. 210. му, як основа їх взаємодії, доповнюється ідеєю «зовнішньої самостійності» надбудови, що пояснює можливість впливу на право інших соціальних факторів і зворотного впливу права на базис1. Наступним базовим положенням є теза про класовий характер права та роль класової боротьби у правовому розвитку. Поділ суспільства на класи породжує ситуацію, коли «економічно пануючий клас» на службу своєму «інтересу» ставить всі елементи надбудови і, перш за все, — право та державу. Тобто правом стає система норм, нав'язаних суспільству панівним класом через примус держави, яка є нічим іншим, як апаратом насильства одного класу над іншим. Право є зведеною в закон «волею класу, ... зміст якої визначається матеріальними умовами» буття цього класу. Однак, робить висновок К. Маркс, «класова боротьба неминуче призводить до диктатури пролетаріату»2. Саме вчення про диктатуру пролетаріату стає, за словами В. І. Леніна, серцевиною політик о-правової теорії марксизму3. Це мала бути публічна влада пролетаріату, що спирається на насильство і не обмежується ні правом, ні законом, але в своєму розвитку втілює магістральну лінію політико-правового розвитку — заміну держави «управлінням народу самим народом»4. «Суспільство, — писав Енгельс, — ... яке організує виробництво на основі вільної та рівної асоціації виробників, відправить державну машину на її справжнє місце в музей, поряд з прялкою та бронзовою сокирою»5. Тим самим «відмирає» право як соціальний інститут. Таким є загальний контур марксистської концепції права, яка її творцями не була використана для створення власне соціології права, оскільки мета їх наукових пошуків була не академічною, а практично-політичною — «обґрунтування всесвітиьо-історичної ролі пролетаріату». Проте ця концептуальна схема використовувалась вже Марксом та Енгельсом для аналізу окремих проблем, що в світлі сучасних уявлень перебувають у предметній сфері соціології права. Наприклад, це дослідження проблем правосвідомості, особливостей «юридичного світогляду», ролі права як чинника економічних процесів тощо. Згодом марксистська соціологічна концепція розвива- 1 Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — 2-е изд., — Т. 25, ч. 1. — С. 334. аТам само. — Т. 28. — С. 427. *Ленин В. И. Полн. собр. соч. — Т. 33.— С. 25. *Маркс К., Знгельс Ф. Соч. — Т. 17.— С. 350.
Читайте також:
|
||||||||||
|