МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||||||||||||||||
Функції соціології праваЗособливою увагою необхідно ставитися до питання: для чого потрібна соціологія права? Найважливішими функціями соціології права, як і кожної наукової дисципліни, є теоретична (методологічна) та практична. Відповідно до цих двох основних функцій можна було б виділити дві моделі, два види соціології права: суто соціологію права і прикладну соціологію права. Однак і тут, як і в багатьох інших випадках, краще не роздвоювати науку, а говорити про єдину науку. Для юридичної науки, яка звернена насамперед до окремої нормативної форми відбиття соціального буття, тобто до права як сукупності норм, використання соціологічних методів особливо важливе, бо воно допомагає виявити, якою мірою ці норми реалізуються у реальному житті, чи немає розриву між належним і сущим, як оцінює дані норми громадська думка тощо. Внесок юридичної науки до комплексних досліджень проблем суспільного життя багато в чому залежить від того, якою мірою вивчена соціальна обумовленість і ефективність права, розкритий соціальний механізм правового регулювання. Тільки за цієї умови є можливим обґрунтований вибір тих соціальних інтересів, фактів, норм і відносин, які можна санкціонувати юридичним законом, лише тоді і з'являється основа для визначення найбільш ефективних засобів впливу. Однак галузеві юридичні науки все ще переживають труднощі при такій оцінці, а загальна теорія права може дати тільки принципові орієнтири, які необхідні, але не достатні для юридичного розв'язання конкретних соціальних проблем. Заповнити цей вакуум — завдання соціології права. Наприклад, організація на науковій основі правотворчої діяльності держави, яка відповідала б інтересам широких мас. А для цього слід мати у своєму розпорядженні теоретичні знання, які дозволяли б передбачити наслідки. Розділ 1 Соціологія права як науковий напрям
Підстави для такого передбачення і дає соціологія права. Вивчаючи громадську думку про право, ставлення до нього різних верств населення, причини недостатньої ефективності деяких правових норм, соціологія права прагне насамперед скласти уявлення про фактичні мотиви, які управляють поведінкою населення в цілому, а також про мотиви поведінки різних соціальних верств. Знання цих мотивів надасть можливість виявити той внутрішній рушій, на який може розраховувати законодавець або особа, яка впливає на суспільство. Для того, щоб скласти цілісне й об'єктивне уявлення про правову систему, що вивчається, досягти певної практичної мети, використовуються як загальні методи процесу мислення, так і соціологічні методи: опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент. Теоретична (методологічна) функція соціології права забезпечує приріст теоретичних знань, уявлень про право, його функціонування та розвиток, а також про методологічні засади соціологічного дослідження. Розкриваючи конкретні закономірності взаємодії суспільства та права, соціологічна теорія виконує функцію безпосередньої методології емпіричних досліджень права. Методологічна функція соціології права не тільки в тому, що вона теоретично орієнтує дослідника при роботі з емпіричним матеріалом (постановка проблем, висунення гіпотез, пояснення фактів тощо). Не менш важливе й те, що вона формулює вимоги до емпіричного аналізу права. Призначення соціології права — виявити ті властивості самого права, які заважають його пізнанню, показати надзвичайну різноманітність практичних ситуацій, звертаючи особливу увагу на його повсякденну реалізацію, яка не призводить до судових спорів. Інформаційна функція забезпечує одержання інформації про реальні юридичні явища, процеси, систематизацію такої інформації та формування уявлень про проблеми, що потребують вирішення. Цю функцію збору відомостей, отримання даних соціологія права спонтанно виконувала з перших днів свого існування, що допомогло по-новому глянути на багато інститутів. Не слід переоцінювати можливості цієї функції збору відомостей з конкретних проблем. їй треба віддати належне в тому сенсі, що вона спонукає до подальших досліджень, але було б помилково вважа- ти, що з ЇЇ допомогою можна відразу ж вирішити усі проблеми. Було б надто небезпечно поспішно надавати такій інформації загальне значення, не враховуючи інші можливі та невивчені аспекти. Виявити та пасивно запротоколювати юридичні явища — цього ще мало. Ми бажаємо знати, чому або принаймні як виникли ці явища. Ми бажаємо знати причини речей. Людський розум буває повністю задоволений лише тоді, коли пояснення здатне прийняти форму причинно-наслідкової закономірності, наукового закону, який не тільки розкриває, чому сталася дана подія, але й дозволяє передбачити її повторюваність у майбутньому. Соціологія права повинна займатися розробкою причинно-наслідкових законів. Почнемо із законів розвитку, які називають також генетичними або історичними, оскільки вони визначають, як одне юридичне явище за необхідності заміняє інше, один правовий інститут — інший; як змінюються форми та аспекти одного й того самого явища чи інституту. Структурні закони — це закони статичні, закони рівноваги. Вони відрізняються від законів розвитку тим, що беруть свій об'єкт у певний момент його існування, абстрагуючись від процесу його історичного становлення. Структурні закони визначають взаємозв'язок елементів у межах одного й того самого інституту. Деякі такі взаємозв'язки та пропорції залишаються постійними в усіх правових системах, де зустрічається даний інститут. Така постійність — основа для появи структурного закону. У зв'язку з цим можна назвати закон відповідності або схожості форм. Цей закон говорить, що будь-який юридичний зв'язок припиняється у формі, зворотній тій, за допомогою якої цей зв'язок виник. Будь-яка наука ризикує опинитися в полоні того різновиду інтелектуального самомилування, яке справедливо називають догматизмом. Правова наука надзвичайно наражається на ризик, бо, оперуючи обов'язковими для усіх правовими формулами і рішеннями, вона схильна ідентифікувати себе з владою. Звичайно, право має свій внутрішній механізм критики, прикладом дії якого є оскарження судових ухвал і позов щодо перевищення влади. Проте це обмежена критика, яка не виходить за межі прийнятих правил гри. І коли названі вище засоби та шляхи виявля- 2 5-403 Розділ 1 Соціологія права як науковий напрям
ються вичерпаними, - ■ вступає в дію правило — зафіксоване визнається істинним і безперечним. Аби перервати цю спокійну течію речей — смертельну, якщо вона триває досить довго, для усякої науки (на недовгий час такий спокій необхідний), потрібна критика, яка не пов'язана ніякими упередженими настановами; критика, яка не інтегрована у межах даної системи. Юридична соціологія може з успіхом для права виконувати це завдання саме тому, що вона незалежна від нього. Це і є критична функція соціології права1. Критична функція соціології права повинна відповідати ряду вимог. Насамперед, критика повинна бути вільною від зневаги до свого об'єкта. Щодо права в цілому та його найважливіших інститутів діє презумпція ЇЇ значущості та важливості для життєдіяльності суспільства. Далі, потрібно суворо розпізнавати критику, яка заснована на вже отриманих результатах, і критику в стадії дослідження проблеми. І нарешті, потрібно суворо додержуватися права, яке критикують, доки воно не буде офіційно змінене під впливом критики. Соціологія права йде поруч з традиційною юридичною наукою, яка повністю спрямована на практичну діяльність. Найбільш явні сфери практичного застосування соціології права — мистецтво судити та законодавче мистецтво, юрисдикція та законотворчість. Однак існує ще одна сфера, а власне — мистецтво договору (частково охоплене і тим, що цивілісти називають позасудовою практикою, наприклад, нотаріальною). Соціологія права і тут може виступати як практично-прикладна наука. Втручання соціології права до сфери судової діяльності може відбуватися у двох основних формах. У першому випадку вона виступає лише як допоміжний засіб, який використовує суд; мова йде про соціологічну експертизу. У другому випадку мова йде про соціологічне тлумачення. Зазначимо, що суддя — не єдиний інтерпретатор закону: в цій ролі можуть виступати і юрисконсульти, але лише суддя може надати тлумаченню обов'язкової сили. Можна виокремити два види прикладної соціології законодавства. Перший вид — це прикладні дослідження, які вивчають лише механізм законодавчої діяльності, взятий сам по собі, незалежно від змісту цієї діяльності (зовнішня соціологія законодавства). 1 Карбонье Ж. Юридическая социология. — М., 1986. — С. 299. 18 Другий вид — прикладні дослідження, об'єктом яких є сам зміст законів. Це внутрішня соціологія законодавства, власне, вона і є законодавчою соціологією у власному розумінні. Так, соціологія права утворює систему знань, які відбивають правові явища як моменти життя суспільства. Вона виходить з того, що не тільки про право слід судити по суспільству, яке його створило, але й про суспільство можна судити по праву, яке ним створене. Отже, соціологія права розглядає генезис, функціонування і розвиток права як соціально обумовленого феномена. Питання про соціальну обумовленість права, про соціальні функції права, про соціальну природу права, про умови його суспільної дії і є змістом соціології права як наукового напряму. Досліджуючи зазначене коло проблем, соціологія права не тільки виконує важливі загальнонаукові функції у межах юриспруденції, але і робить свій внесок у вирішення кардинальних завдань сучасної соціально-правової практики, які пов'язані з науковим забезпеченням реформ, що проводяться у країні, досягненням громадської згоди, попередженням і своєчасним розв'язанням соціальних конфліктів, створенням умов для стійкого правопорядку, реалізацією прав і свобод особистості, затвердженням у країні громадянського суспільства і правової держави. Запитання для самоконтролю 1. Як співвідносяться загальна соціологія та соціологія права? 2. Що розуміється під предметом соціології права? 3. У чому полягає соціологічний підхід до дослідження права? 4. Визначте структуру соціології права. 5. Назвіть функції соціології права. Рекомендована література
1. Боботов С. В. Буржуазная социология права. 2. Варчук В. В. Социология права 3. Карбонье Ж. Юридическая социология. — М.,1986. 4. Козлов В. А., Суслов Ю. А. Конкретно-социологические исследова- Г>. Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. II. Современная социология права. — І.. 1995. 'Чім
Розділ 1 6. Кульчар К. Основи социологии права . — М., 1981. 7. Лапаева В. В. Социология права в системе обществоведения // Го- 8. Марітчак Т, Причини помилок у класифікації злочинів: резуль 2002. 9. Суслов Ю. А. Конкретньїе исследования и развитие социологии права. — Л., 1983. 10. Тадевосян 9. В. Социология права и ее место в системе наук о Розділ 2 ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ ПРАВА 2.1. Становлення соціології права: «відкриття соціології юристами, права— соціологами» Навіть наприкінці XX ст. соціологія права досить часто сприймалась як «сором'язливий новачок» (Еванс) у системі соціальних та гуманітарних наук. Понад столітня історія соціології права (а дехто її лічить тисячоліттями, починаючи з античності) обтяжена гострими дискусіями щодо її наукового статусу — можливостей у право-пізнанні. Процес подолання гносеологічних та соціальних перешкод на шляху становлення соціології права проходив досить складно, досить часто виникали сумніви щодо її доцільності. Констатація відсутності соціології права та заклики до її створення виявляються в юридичній та соціологічній літературі починаючи з кінця XIX ст. і майже до 80-х років XX ст. Наприкінці XIX ст. програмні заяви про створення соціології права («юридич XX ст. У 1965 р. Е. Шварц веде мову про «народження нової субдис-
20 1 І'оишІ В. ТЬе пеей ої а зосіо!о£іса1 іигіаргигіепсе // ТНе £гееп Уоі. 19. — 1907. — Р, 607—608. 1 ТІпіазНе// N. 3. УЇЬяї із «зосіоіо^у оі 1а\¥» // Ашегісап іоигпаі оі Зосіоіо^У- — 1937. — N. 43. — Р. 234—235. 1 ОипіісН О. Зосіоіоеу о£ 1а\*. — Ь., 1998. — Р. 9—10. Розділ 2 Історія соціології права
права»1. Такі ж заяви знаходимо і в європейській літературі тих часів (Р. Тревез, А. Подгурецький та інші). У зв'язку з цим виникає питання про можливість говорити про соціологію права як сталу наукову дисципліну (чи субдисципліну), що дійсно має свою історію, а не тільки численні спроби становлення («проголошення»). Згідно з поширеним у сучасному наукознавстві підходом до класифікації наук основними критеріями існування нової наукової дисципліни чи субдисципліни є такі характеристики: а) визначеність об'єкта та предмета досліджень, наявність базових теоретичних концепцій, підходів, дослідницьких процедур; б) існування сукупності дослідників, що чітко визначають свою належність до цієї наукової дисципліни; в) функціонування інститу-ційної бази (наукові установи, професійні асоціації, учбові курси у вузах, захист дисертацій, наукові публікації тощо); г) академічна спільнота визначає нову наукову дисципліну як нову галузь науки. Ведучії розмову про історію соціології права, важливо визначити певні її змістовні ознаки, що мають бути вихідними точками аналізу. Серед них найважливішими, на наш погляд, є такі. По-перше, соціологія права — це галузь наукових знань, що з погляду об'єкта досліджень має міждисциплінарний характер, тобто вона сформувалась І розвивається на межі соціології та правових наук. По-друге, з погляду традиційної класифікації наук (по суті позитивістської, але загальновизнаної і такої, що визначає як соціальну організацію науки, так і предметну структуру освіти) вона дає приклад «подвійної дисциплінарної інституціалізації». Тобто її можна розглядати і як спеціальну соціологічну науку («Теорія середнього рівня» за Мертоном), і як спеціальну юридичну науку, що існує поруч з теорією права, філософією права тощо, а не складає «аспект», «зріз» «теорії держави і права»2. По-третє, предметом соціології права є закономірності взаємодії соціального і правового в суспільстві, що становлять ядро механізму правоформування. Вивчаючи за допомогою специфічних теоретик о-методичних засобів специфічний зріз соціальної реальності, соціологія права тісно взаємодіє з іншими соціальними та гуманітарними науками, і, що особливо важливо в контексті нашої теми, її Р. 3; 1 Зосіеіу агкі ЬЬе Ьау/. №ш теапііі£ їог оій ргоГеззіоп. — М.¥., 1962. 2 Саме такий підхід був домінуючи-м у радянській літературі. методологія є «відкритою» для включення до різних контекстів правопізнання (нормативістський, природноправовий тощо). З урахуванням цих формальних та змістовних критеріїв (ознак) початковим станом розвитку соціології права як наукової дисципліни визначають кінець XIX ст. І тут варто погодитися з Ж. Карбо-ньє, що «соціологія права надто сучасна за своїми теоретичними настановами, щоб від ідей минулого отримати таку саму користь, як це має місце, наприклад, у філософії права»1. Хоча, починаючи з часів античності, виникали теоретичні узагальнення та гіпотези, що «майже з соціологічних позицій» пояснювали взаємодію суспільства та права3. Для відтворення внутрішньої логіки розвитку соціології права західні дослідники досить часто намагаються виділити певні періоди (фази) цього процесу. Р. Томашич виділяє три етапи в розвитку соціології права. Перший, «європейський етап», відзначений діяльністю «батьків-за-сновників»: М. Вебера, Е. Дюркгейма, Є. Ерліха, Л. Петражицько-го, Є. Пашуканіса, О. Жені, Г. Гурвіча, М. Тімашева. їхні дослідження були сфокусовані на аналізі взаємозв'язку між правом та соціальним розвитком, і, маючи мак росо ціологічний характер повинні були визначити загальнотеоретичні рамки соціології права. Цей період закінчився в 20—30-х роках. Другий, «американський етап», відзначається звуженням проблематики до переважно емпіричних досліджень, що розглядаються як підґрунтя «соціальної інженерії за допомогою права». Хоча ознаки такої орієнтації з'являються ще на початку XX ст. в працях не тільки американських, але й європейських дослідників, у повній мірі вона проявилася в «правовому реалізмі» та «соціологічній юриспруденції» Р. Паунда. Цей підхід досяг свого піку на початку 60-х років. Третій, «інтернаціональний етап», починається як реакція на обмеженість емпіричних підходів та проблемність, що загострюється у західному праві. Його найсуттєвішими ознаками були: а) «ренесанс» класичних соціологічних чи соціально-філософсь б) спроби створення нових узагальнюючих теорій; 1 Карбонье Ж. Юридическая социология. — С. 75. "Детальніше див.: СигиіісН С. 8осіок>£у ої і&у/. — Р. 71—186. Розділ 2 Історія соціології права
в) поєднання теоретичних досліджень з емпіричними соціальними та історичними дослідженнями1. Логіка (та структура) нашого історичного огляду буде враховувати наведені вище періодизації, але за основу ми візьмемо дещо інший підхід. На наш погляд, для розуміння логіки історичного розвитку соціології права і, особливо, сучасного стану необхідно виділяти три ключові фази, що в певному відношенні можуть не зовсім чітко розмежовуватися у часі, але які фіксують зміну якісних станів цієї галузі знань. Такими фазами є: а) становлення соціологічного підходу в правопізнанні та ви б) оформлення основних великих («класичних») теорій в соціо в) методологічні трансформації 60—90-х рр. XX ст., завершення Становлення соціології права починалося в межах більш широкої трансформації теоретико-методологічних засад правознавства, який досить часто визначається як «соціологічний рух у праві» і пов'язується з кризовими явищами в розвитку правових наук і взагалі правового життя в другій половині XIX століття. Будучи реакцією на неадекватність правового формалізму, «правового традиціоналізму» цей рух характеризувався внутрішньою орієнтацією на соціологію, як основу методологічних змін в правових науках. Ця нова орієнтація обумовлювалась, за свідченням А. Ханта, необхідністю ♦ знайти адекватні правові механізми «артикуляції» нового ідеологічного базису існування суспільного ладу за умов масової парламентарної демократії, оскільки традиційна методологія правопізнання все більше виявляла свою невідповідність новим потребам2. Як зазначав Д. Блек, «правовий формалізм, тобто методологія та практика, засновані на нормативістській інтерпретації права, стає домінуючим за певних соціальних умов, коли суспільство характеризується соціальною нерівністю, і соціальні дистанції між основними групами стають соціальною прірвою». Проте він втрачає своє значення в міру «демократизації та диверсифікації суспільства». 1 Тотааіа Я. 8осіо1о£у о£ Іату. Тгепгі Керогі. — Ь., 1985. — Р. 6- 2 Нипі А. Восіо1о£іса1 МоуетеіП іп Ьаш. — І.., 1972. — Р. 3—7. Варто звернути увагу ще на одну важливу передумову появи соціологічного підходу в правопізнанні, яку зазначає Д. Блек: «На початку XX ст. певні зрушення відбулися в соціальній структурі юридичної професії». Формування юристів як соціально-професійної групи відбувалось на більш широкій соціальній основі, вихідці з інших класів привносили нові ідеї, погляди, цінності, слабшав традиційний формалізм та консерватизм1. Важливим чинником формування соціологічної парадигми у правопізнанні стали теоретичні зрушення в суспільствознавстві, що стосувалися не лише оформлення дисциплінарного статусу соціології. Суттєвою ознакою «соціологічного руху в иравопізнанні» була тісна взаємодія між суто юридичним та соціологічним підходами. Відповідно, процес становлення соціології права М. Тімашев визначає як два взаємодіючі процеси: «відкриття права — соціологами «і» відкриття соціології — юристами»2. Поява соціологічного підходу в правових науках значною мірою була ініційована методологічними інтенціями, які мала історична школа в правознавстві. На це вказував ще наприкінці XIX ст. С. О. Муромцев3, а на початку XX ст. Р. Паунд, аналізуючи теоретичні витоки вчення Є. Ерліха, зазначав, що «Ерліх будує своє вчення на вершині історичної школи». Досить неоднозначним був вплив початкової (позитивістської) версії соціологічної парадигми, запропонованої її номінальними засновниками — О. Контом, Г. Спенсером. Для О. Конта соціологія — це тотальна наука, наука наук, яка виключає будь-яку можливість існування внутрішньої диференціації самої соціології і більше того — іншого способу (методу) пізнання соціальної реальності. Так, при своєму виникненні соціологія мала ознаки універсального, тотального методу пізнання, який пізніше був визначений як соціологічний «імперіалізм». Ця риса була характерною і для Е. Дюркгей-ма, який у своїх поглядах також виходив з тотальності соціологічного методу і вбачав завдання соціального пізнання в тому, щоб поширити цей метод на інші галузі знань (політику, право, історію, релігію тощо). 1 Віаск В. Воипсіагіез оГ Ье?а1 Єосіоіоеу// В.Ь.К., 1972. — V. 16. — Р. 95. 2Тіта$Нео N. ЇЬїй. — Р. 7. я Муромцев С. А. Рецепция римского права на Западе. — С. 101. Історія соціології права Таким само було ставлення до права і правової науки і у Г. Спен-сера, який був основоположником органічної школи в соціології. Він включав правові науки до етики, яка будувалася ним на суто біологічних засадах1. Однак його еволюційне вчення мало значний вплив на становлення соціологічного підходу в правопізнанні. Основою будь-якого розвитку в суспільстві, стверджував Спенсер, є закон органічної еволюції. Поступовий перехід від однорідного до неоднорідного, від простого до складного становить зміст тих процесів, у яких відбувається розвиток суспільства і всіх його інститутів. При цьому суспільство (і його підсистеми) він розглядав за аналогією з біологічними організмами, що дозволяло врахувати такі його ознаки, як цілісність, диференціація, функціональний розподіл тощо. Саме під впливом ідей органіцизму в 80—90 рр. XIX ст. починаються спроби визначити співвідношення соціології та правових наук. Очевидно, вперше це питання було розглянуто російським правознавцем С. А. Муромцевим, який спираючись на позитивістську соціологію, стверджував, що закони, які досліджує правознавство, є аналогом законів, досліджуваних соціологами, саме тому юридичні науки у певному відношенні входять до складу соціології2. За чотири роки, у 1889 р., французький юрист Л. Дюгі у праці ♦ Конституційне право та соціологія» робить висновок, що конституційне право — це розділ соціології, що вивчає закони формування, розвитку та функціонування держави, яка виконує в суспільстві функції, що є аналогічними функціям центральної нервової системи в живому організмі3. За свідченням М. Тімашева, в ці роки з'являється і сам термін «юридична соціологія». Вперше його в 1892 р. використав італійський юрист Д. Анціллотті у праці «Філософія права і соціологія», а в 1894 р- Л. Дюгі видав статтю під назвою «Нарис юридичної соціології»4. Проте в цілому в другій половині XIX ст. орієнтація правознавців на соціологічний підхід була вираженою досить слабо, не створюючи значних теоретичних засад нової галузі знань. Переважали спроби доповнити та розширити домінуючий методологічний підхід 1 Спенсер Г. Основание зтики. — Т. 2. — СПб., 1896. — С. 36—39. 2 Муромцев С.А. Что такое догма права? // Ж.М.Ю., 1884.— № 4. — С. 38. 3 Луковская Д. И. Социологическое направление во француяской иравовой 4 ТітазсЬео N. ІЬМ. — Р. 102. за рахунок включення нових аспектів бачення правової реальності. Тому в європейській науці найбільш суттєві кроки в становленні теоретичних засад соціології права були здійснені соціологами. Створення «класичних соціологічних парадигм» М. Вебера, Е. Дюркгей-ма, В. Парето та інших ініціювали відповідні зрушення в соціологічних пошуках юристів1. Цим на десятиліття було визначено переважаючий теоретичний характер європейської соціології права, що відрізняло її від американської традиції. У другій половині XIX ст. динамічні політико-правові процеси в США, де службова роль держави та права щодо громадянського суспільства ставала все більш відчутною, посилили відчуття обмеженості правового формалізму. Перші кроки до становлення соціології права були зроблені юристами. Як зазначає Г. Гурвіч, «підготовча фаза» цього процесу пов'язана з іменем О. В. Холмса, який, перебуваючи під впливом свого близького друга, видатного філософа У. Джеймса, вже у своїй праці «Загальне право» (Соттоп Ьалу) у 1881 р. закликав до «соціологічного перевороту в юриспруденції»2. О. Холмс, який за свідченням Ф. Д, Девіса, уособлює американ-
ську юриспруденцію двадцятого століття, своїми теоретичними працями ініціював появу двох нових параметрів у розвитку правової гумки. Його досить відоме визначення — «дійсне життя права це не югіка, а досвід» знаменувало «соціологічний переворот» в методо-іогії юриспруденції. Зосереджуючи увагу на процесуальних характеристиках правового буття, він стверджував, що, будучи логічним т формою, право соціальне за суттю, а судові рішення, базуючись іа певних соціальних уявленнях про те, що є за даних умов суспіль-іим благом, стають основою нормативних приписів. Саме соціальні іриписи норм (а не правовий прецедент сам по собі) формують «неар-гикульовані настанови» у свідомості судців, які виявляються та-сим чином, що вони не можуть залишитись осторонь актуальних суспільних проблем. Холмс наполягав на залученні юристів до дослідження соціальної реальності на базі методів соціальних наук3. Ідеї Холмса не тільки ініціювали появу «соціологічної юриспруденції» (Р. Паунд, Б. Кардозо та ін.), а й вплинули на погляди за-зновників «правового реалізму». Про «класичні теорії» в соціології права див. наступний підрозділ. ]Оигшііск О. іЬісі.— Р. 136. ]Соііеггеіі Я. 8осіо1о£у оГ їіт. — І,.,1997. — Р. 41. Розділ 2 Історія соціології права
Р. Паунд — одна з ключових фігур американської соціологічної юриспруденції. Його прийняття соціологічної парадигми було обумовлене розчаруванням у традиційних методах правових досліджень. Він розпочинав свої теоретичні пошуки на основі методології аналітичної юриспруденції, яку згодом поєднав з історико-порів-няльним методом, все частіше намагаючись досягти соціально-філософських узагальнень. Під впливом Е. Росса та А. Смолла він прийняв соціологічний підхід, що став основою його методології. Як і його попередники (насамперед Е. Росе), він розглядав право як фазу (елемент) соціального контролю, що має досліджуватись у взаємодії з загальним соціальним контекстом його буття. Р. Паунд поділяв погляди Л. Уорда на взаємозалежність соціальних наук і стверджував, що кризові явища в теоретичному правознавстві, що визначилися напередодні Першої світової війни, значною мірою були обумовлені методологічними бар'єрами, що відокремили юриспруденцію від інших соціальних наук. Він неодноразово заявляв, що юристи зробили у соціологів так багато концептуальних запозичень, як ні у кого іншого. При всій широті поглядів та глибині теоретичних узагальнень Паунд надихався, перш за все, практичними потребами. Він вважав, що саме поєднання юриспруденції як «соціальної інженерії» з соціологією буде сприяти досягненню соціальних цілей права1. Одним з вузлових елементів його теоретичних досліджень був аналіз ролі «правил, принципів, концепцій та стандартів у бутті права». Правила — це визначення, що зводять певні визначені наслідки до фактів, що їх спричиняють. Паунд правила пов'язував з примітивним правом, вважаючи їх найбільш раннім типом правових понять. Принципи — це вихідні моменти юридичного доказування, що присутні як в судочинстві, так і в законотворчості. Саме завдяки принципам юристи мають змогу диференційовано розглядати справи. Концепції утворюються певними юридичними категоріями (наприклад, власність, шкода тощо) і являють собою «авторитетні категорії, згідно з якими до окремих типів справ застосовуються певні правила та принципи. Паунд зазначав, що повсякденне соціальне буття стає об'єктом правового регулювання саме завдяки тому, що норми (правила) базуються на принципах та концепціях. Ключовим у його аналізі права, як основи соціального контролю, було поняття «стандарти», яким він визначав «міру визначеної пра-
іоп // Атегісап РоїНісаі Кєуіє». — 1913. — вом поведінки». Саме стандарт дозволяє застосувати право і як внутрішній механізм оцінки та мотивації особистості, і як інструмент соціального контролю. Паунд зазначав, що на формування правового стандарту не мають впливу такі критерії, як справедливість та розумність, оскільки вони є «джерелом труднощів». Стандарти спрямовані на те, щоб підтримувати вже існуючі «пануючі ідеали», що уособлюють «ідеальні відносини людей» і тому — справедливі1. Аналіз юридичних понять, норм, принципів базується на принципі соціологічного релятивізму, тобто вони виводяться з типологічних особливостей суспільства та культури2. Генетичні аспекти в аналізі права доповнюються дослідженням структурних характеристик соціального буття права. Найважливішими зрізами соціальної реальності права Паунд вважає: а) юридичний процес, що будується як адміністративна діяльність; б) право; в) правова система; г) ідеальні (ціннісні) основи правового буття. Власне право як основу соціальної реальності права Паунд поділяє на: а) норми («жорстке, застигле право»); б) принципи, поняття, стандарти («гнучке право»); в) дискретне право на основі правової інтуїції3. Така концепція права має суто соціологічний характер, оскільки за основу береться соціальне буття права і його реальність не «редукується» до абстрактних моделей поведінки (як в традиційній юриспруденції), утверджується необхідність вивчати право як цінність, не обмежуючись «символами», а знаходити те, що вони символізують4. Разом з тим Паунд ототожнює соціологію права з юриспруденцією, юридичним мистецтвом чи технікою, створюючи соціологічно орієнтовану юриспруденцію, або «соціологічну юриспруденцію»5. Б. Кардозо, подібно до Р. Паунда, намагався на основі соціологічного підходу осмислити все більш очевидну та разючу відмінність між «абстрактною юридичною технікою» та «живою реальністю» сучасного права6. 1 Роипа П. БосіаІ Сопігої ТЬгоиеЬ Ьа*. — Ие^ Накеп, 1942. — Р. 49—52. 3 Роипсі Н. Іпїгогіисііоп іо іЬе РМІозорНу о£ Ьа\у. — Р. 68—69, 16—49, 283. :і Роипа Я. Іпігосіисїіоп... — Р. 114—141. * Роипа Я Іпігогіисїіоп... — Р. 169. п (іигшісН С. ІЬіа.— Р. 163. "Сигшііск в. ІЬісі. — Р. 171. Розділ 2 Історія соціології права
В центрі його досліджень була діяльність суду. Вже в першій значній праці «Природа юридичного процесу» (1921 р.) Кардозо намагається показати, що «зростаюча невизначеність юридичних рішень» є проявом специфічної природи юридичного процесу, який є «не стільки відкриття, скільки творення», що обумовлене реальною ситуацією реального права («життя права»). У своїй реальності юридичний (судовий) процес пронизують антиномії, викликані не стільки власне юридичними чинниками (наприклад, конфлікт норм, прогалини в законі чи праві тощо), скільки ♦спонтанним конфліктом регуляції в самому суспільстві». Зворотний бік прецеденту створюють правові поняття та концепції як основа юридичної аргументації. Але, в свою чергу, вони є похідними від «життєвого ладу, інститутів суспільства», народжуючись у процесі соціальної взаємодії. Тому саме соціологія права, робить висновок Кардозо, досліджуючи дійсні витоки та форми прояву «живого права», надає суддям можливість знайти пояснення тим «труднощам та протиріччям, якими насичений судовий процес»1. Слід погодитися з Г. Гурвічем, який зазначив, що Кардозо долав існуюче в рамках «соціологічної юриспруденції» уявлення про соціологію права як додатковий метод в діяльності суду, що дозволяє давати більш точну (в порівнянні з традиційними методами) інтерпретацію соціальних цілей в оціночних судженнях. Однак Кардозо ніколи чітко не відділяв соціологію права від «соціологічної юриспруденції», уникаючи при цьому включення «суспільного ладу (звичаїв суспільства)», який він вважав фундаментальним рівнем соціального буття права, до самого права, що було характерно для Дюгі, Ерліха. Він стверджував, що «звичаї, лад суспільства» стають правом лише тоді, коли вони санкціоновані чи можуть бути санкціоновані судом2. Соціальну реальність права він визначав як мінливу, нестабільну, в якій «все тече, все змінюється». Пізнання такої реальності має бути вільним від «тиранії понять», які намагаються підкорити своїй внутрішній логіці все різноманіття соціальних проявів права3. Інституалізація соціології права відбувалась і під впливом розвитку та поширення традиційної соціологічної теорії та проблематики на правову реальність. Перш за все, це стосується концепції соціа- 1 Сагаого В. ТЬе КаЬиге о? іііе іисіісаі Ргосезз. — Р. 73, 112, 115, 130. 2вигшНсН С. ІШ. — Р. 167. 3 Сапіого В. Рагагіохез о£ Ье^аі Зсіепсе. — И/У., 1928. льного контролю, що значною мірою ініціювала появу соціологічної юриспруденції в США. Проблематика соціального контролю була досить поширеною в першій половині XX ст., але піонером дослідження права в контексті дії механізмів соціального контролю вважають Е. А. Росса, який не тільки визначив місце права в проблематиці соціологічної науки, але й надихнув Р. Паунда та інших юристів на дослідження права як «найбільш спеціалізованого та завершеного типу контролю, що використовується суспільством». На початку XX ст. ставлення соціологів до права було досить обережним, не завжди адекватно оцінювались його соціальні функції. Так, Л. Уорд вважав, що право — лише механізм волюнтаристського втручання в соціальні відносини. Проте поступово ця проблематика стала мало не центральною в дослідженні соціального контролю. Формувалися передумови для інституційного оформлення соціології права як спеціальної соціологічної теорії, що почалося наприкінці 30 — на початку 40-х рр. значною мірою під впливом європейської соціології права. Бурхливі події цього періоду сприяли поновленню інтелектуального обміну між Європою та Америкою. Багато видатних юристів та соціологів знайшли в США порятунок від «нового порядку», що встановлювався в Європі фашистськими диктаторами. У 1936 році вперше в США була видана монографія під назвою «Соціологія права». Нею став переклад класичної праці Є. Ерліха. У своїй передмові Р. Паунд зазначав, що «Ерліх будує свій функціональний аналіз на вершині історичної школи в юриспруденції і що ця праця є виключно корисною для американських дослідників права». Теорія Ерліха була співзвучна найбільш суттєвим методологічним інтенціям американської правової думки. Зокрема, представники соціологічної юриспруденції та «правового реалізму»час-то повторювали тезу Ерліха про «вільне виявлення» права суддями, які скоріше його створюють, ніж просто декларують1. У ці ж роки були перекладені фундаментальні праці М. Вебера, К. Дюркгейма та інших європейських авторів. Однак найважливішим стала поява перших систематизованих викладів соціології права М. Тімашева та Г. Гурвіча. У загальних рисах бачення соціологія права сформувалась у М. Тімашева ще у 1916—1920 рр,, коли він у Петрограді займався викла- 1 Цит. за ТітасНео N. ІЬігі. — Р. 179.
Розділ 2 Історія соціології права
данням та проводив дослідницьку роботу. На формування його поглядів не могло не вплинути те середовище, в якому він працював у ці роки і яке дало не одного дослідника зі світовим ім'ям (досить згадати П. Сорокіна чи Г. Гурвіча). Проте коли в 1921 р. під тиском більшовиків, що в запалі класової боротьби звільнялися від «безнадійно» буржуазної професури, він був змушений покинути Росію, рукопис його програмної праці був втрачений. Потрібні були роки напруженої праці спочатку в Берліні, а потім у Гарварді, щоб відновити втрачене та подати систематизований виклад соціології права, що підсумовував дослідження попередників, спираючись на оригінальну авторську концепцію. Вихідним положенням його аналізу права є визначення права як однієї з форм «соціальної координації», що в більшій мірі виражає правові процедури та структури, ніж зміст правових приписів. Координація може ґрунтуватись на засадах моралі, або навіть на таких речах, як страх, зручність, користь тощо. Координація набуває різновидів залежно від того, чим керуються малі групи (як основні актори — дійові особи). Якщо їх поведінка визначається зовнішніми владними інститутами, то це імперативна координація, а коли вона спирається на звичаї, ввічливість, релігійні стандарти — неім-перативна. Правові корені мають моральний характер, оскільки вони завжди можуть бути визначені як твердженнл про «належне». Тому Тімашев називає право «етико-імперативною координацією поведінки». Методологію свого дослідження правової реальності сам Тімашев визначає як метод «причинно-функціонального аналізу», що базується на використанні таких соціологічних методів як спостереження, експеримент. Окільки в центрі уваги соціології права перебувають каузальні зв'язки, вона є номографічною наукою, на відміну від юриспруденції, що є дескриптивною та ідеографічною наукою, що описує правові норми в конкретних умовах. Г. Гурвіч був професором права перед тим, як він, подібно до Тімашева, в 1921 р. був змушений покинути Росію, щоб через кілька років стати видатним французьким соціологом. Друга світова війна спричинила його переїзд до США, де в 1942 р. він видав «Соціологію права». Спираючись на веберівський метод типологічного аналізу, Г. Гурвіч аналізує різноманітний історичний матеріал. Проблематику соціології права він зводить до трьох основних проблем: а) відносини права до інших форм та рівнів соціально- сті; б) типи правових систем в окремих соціальних групах та типах суспільств; в) обумовленість розвитку та змін права в окремих типах суспільств. Гурвіч не визнає державу джерелом права, використовуючи визначення права, що є досить широким, за змістом наближаючись до соціальних норм у цілому. Він розділяє «право суспільства» та «право держави», що дозволяє створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальними джерелами «суспільного права» він вважав нормативні факти, тобто «спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх існування» (як соціального інституту). Поняття «юридична регуляція охоплює всі основні форми соціального контролю, хоча особливим предметом аналізу стає так зване «організоване право», що відповідає офіційному «державному» праву. Аналізуючи відношення права до соціальної солідарності, він пропонує таксономічну схему, що суттєво відрізняється від позиції Дюркгейма. Він стверджував, що організоване право — це лише оболонка, за якою знаходиться «спонтанне право». Ж. Гурвіч дає таке визначення: «Соціологія права — це та частина соціології людської духовності, яка вивчає цілісну соціальну реальність права, починаючи з його видимих зовнішніх проявів в ефективній колективній поведінці (що кристалізується в організаціях, звичаєвій практиці, традиціях), у матеріальних основах (структури юридичних Інститутів)»1. Соціологія права, як зазначає Ж. Гурвіч, не може мати на меті визначення сутності права чи опрацювання системи юридичних категорій чи принципів, цінностей, тобто заміщення теорії права. У другій половині XIX ст. одним з епіцентрів «соціологічного руху» в правознавстві була Росія. Теоретичні здобутки таких юристів, як С. А. Муромцев, М. М. Ковалевський, Л. І. Петражицький, М. М. Коркунов та інших не тільки відповідали загальноєвропейському рівню «соціологізації юридичної науки», але й багато в чому його випереджали. М. М. Коркунов вважав, що правова наука має звернутися до «вивчення права в його житті, в його русі»2. А змістом суспільного життя є постійна взаємодія різнонаправлених інтересів. Стабільність та цілісність суспільства за таких умов підтримується правом. 1 Сипіііск О. Зосіоіоеу ої Ьа». — Ь., 1998. — Р. 61. 2 Коркунов Н. М. Сборник статей 1877—1897. — М., 1901. — С. 15.
і \-т Розділ 2 Що є механізмом «розмежування протидіючих інтересів», завдяки чому встановлюється «належний порядок суспільних відносин*?1. «Перетворення інтересу в право здійснюється саме через обмеження іншого, протилежного інтересу, встановлення відповідного обов'язку. Право... не є охорона інтересу взагалі..., а тільки охорона одного інтересу у відношенні до іншого»2. Право має дуалістичну природу: його складають як юридичні норми (об'єктивний елемент), так і юридичні відносини (суб'єктивний елемент). «Юридичні відносини — життєві, побутові відносини, але врегульовані юридичною нормою»3. Витоки права Коркунов пов'язує не з державою чи політичною системою, а з «громадянським суспільством». «Державна влада є силою, що заснована на усвідомленні людьми своєї залежності від держави», а остання є «суспільним союзом, наділеним самостійною силою примусу», який виникає і функціонує як засіб втілення права в життя4. Оскільки носіями державної влади стають не лише органи держави, а й громадянське суспільство, воно отримує можливість обмеження держави, а право постає не як «право держави», а «право суспільства». Отже, у працях М. М. Коркунова були запропоновані принципово нові підходи в аналізі права та держави, що були соціологічними за своїми методологічними основами, хоча проблема можливості виділення спеціалізованої дисципліни (соціології права) ним не ставилася5. М. М. Ковалевський розглядає проблеми використання соціологічного підходу в зв'язку з розглядом генетичних та історико-порів-няльних аспектів права та держави. Російська компоративістика була насичена «соціологізмом» і «значно більшою мірою заслуговувала назви соціологічної, ніж численні течії, що афішували свій соціологізм»6. Він не зводить право до держави, вважаючи його відносно самостійним утворенням, що має плюралістичний характер, 1 Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — СПб., 1907. — С. 39, 2 Коркунов Н. М. Указ и закон. — СПб., 1894. — С. 237. 3 Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. — С. 120. 5 ОигиіісН О. ІЬМ. — Р. 45. 6 Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология: К критике учений о праве. —
Історія соціології права оскільки визначається не тільки волею держави, але й створюється як продукт взаємодії соціальних спільнот. Держава не створює право, а визнає його як факти соціального життя. Ковалевський відзначає обмеженість тогочасної юридичної науки, «яка втратила усвідомлення того зв'язку, в якому право поєднується з ростом культури та громадянства»1. В правознавстві мають існувати як взаємодоповнюючі три підходи до аналізу правових явищ; догматичний, історичний, соціальний (соціологічний). С. А. Муромцев створив найбільш завершену та послідовну соціологічну концепцію права в російській юридичній науці, яка не просто базувалася на використанні соціологічних підходів, а мала замінити традиційний («юридичний») підхід2. «Правознавство має стати розділом соціології», зосереджуючись на дослідженні не правил формально-логічної обробки діючого права, а на відкритті соціологічних законів розвитку... права як певної сукупності соціальних явищ»3. «Догматику права»(власне юриспруденцію) він вважав не «наукою, а мистецтвом», тобто прикладною, технічно-допоміжною дисципліною, що дає практичні орієнтири для професійно зайнятих у сфері правозастосування4. Фундаментом «дійсно наукового пізнання права», стверджував Муромцев, має бути функціональний підхід, тобто необхідно отримати «точне уявлення про функцію, для виконання якої створена норма». Але «пізнання цієї функції вимагає історико-культурного дослідження норми»5. Звідси процес правотворення розгортається як механізм соціальної обумовленості, де «на виході» — норми діючого права, а «на вході» — взаємодіючі суспільні чинники: економіка, політика, культура, соціальна структура тощо. Тому визначення права слід починати не з норми, а з тих соціальних відносин, що її обумовлюють. «Замість сукупності правових норм під правом слід розуміти сукупність юридичних відносин (правовий порядок). 1 Кпвалевский М. М. Социология. — Т. 1. — С. 82. ' ОигиіісН С. — Р. 60. * Муромцев С. А. Что такое догма права? — М., 1885. — С. 6—10. При цьому слід враховувати, що в його розумінні соціологія — це наука про суспільство взагалі, яке включає в себе не лише власне соціологію, але й деякі інші гуманітарні науки, наприклад, психологію, етику. ' Муромцев С.А. Определение и основное разделение права. — М., 1879. — 88—40.ч само. — С. 41.
НІ.І Розділ 2 Історія соціології права
А норми є лише новим атрибутом порядку»1. У зв'язку з цим він аналізує зміст, структуру та форму суспільних відносин та робить висновок про існування двох рівнів цих відносин: а) «фактичні» (або «правові»); б) відносини захисту (або «юридичні»). У своїй єдності вони складають «право в реальності». Однак при цьому «юридичний захист складає основну відмінність права, обумовлюючи всі інші його ознаки», що дозволяє дещо розширити визначення права: право — порядок відносин, що захищені юридичними засобами2. Юридичні норми є одним з факторів цього порядку, що діють поряд з такими факторами як «юридичні настрої юридичного апарату», середовище реалізації норм, «доступність» об'єктів правового регулювання та ін. Наявність цих факторів активно впливає на зміст та структуру діючих нормативних систем, створюючи певні міри відповідності юридичних норм реальним потребам суспільства. Тому необхідно розрізняти норми «мертві» та «живі»3. Визнаючи вторинність юридичних норм щодо фактичних суспільних відносин, С. А. Муромцев обґрунтовує необхідність судової правотворчості за умови прискорення суспільних змін, «відставання» та «інфляційності» законодавства. Суд має виконувати функцію «постійного та поступового проведення в життя справедливості» по мірі виникнення невідповідності закону та життя»4. У цілому теоретична позиція Муромцева була надто радикальною та передчасною для російських умов кінця XIX — початку XX ст., щоб стати визначальною в офіційній юридичній науці та освіті, але її вплив на новаторські теоретичні підходи початку XX ст. був безсумнівним. Характеризуючи процеси поширення соціологічного підходу в російській правовій науці, слід зазначити, що в них були включені і українські університетські центри (Київ, Харків, Одеса). Зокрема, значний вплив на початку XX ст. мали праці М. А. Гредескула, який намагався досліджувати право на базі «соціологічного методу», «не як мертвий текст певного логічного змісту», що існує, а потім змінюється іншим, а як живе суспільне явище». Природу права 1 Муромцев С. А. Определение и основное разделение права. — С. 47—48. 2 Там само.—С. 164. 4 Муромцев С. А. Право и справедливость // Северньїй вестник. — 1892. — № 2.—С. 251. як суспільного явища він намагався розкрити як «порядок відносин між людьми»1. Особливе місце в процесах «соціологізації» російської юридичної науки займають праці Л. Петражицького. У вітчизняній літературі його традиційно відносять до представників так званого «психологічного напряму» в теорії права. Проте така оцінка в світлі сучасних уявлень виявляється не зовсім точною. Хоча він не використовував термін «соціологія права», його концепція знаходиться в проблемному колі цієї галузі знань, а методологія співзвучна мікросоціоло-гічним теоріям другої половини XX ст.2 За свідченням А. Подгуре-цького, саме створення «соціології права» мало вінчати теоретичні пошуки Л. Петражицького. Західні дослідники називають Л. Петражицького одним із засновників сучасної соціології права3. Л. Петражицький відкидає тлумачення права як «команди, наказу» «волі верховної політичної влади», визначаючи його через аналіз правовідносин. «Правовідносини не є чимось відмінним від правових обов'язків», оскільки «наші права закріплені за нами, належать нам, як наш актив, борги інших людей...». «Те, що з погляду обтяження, пасиву однієї сторони є її правовим обов'язком, з точки зору нейтральної точки зору називається правовідносинами»4. Проте це лише перший крок до розкриття сутності права, яке стає реальністю лише через відтворення в правових емоціях — особливих соціально-психологічних настроях, що виникають в результаті усвідомлення певних фактів буття. Реальний зв'язок людей відбувається через правові емоції. При цьому з правовим обов'язком пов'язані правові емоції імперативного типу, а з домаганням — атрибутивного типу. «Право, як особливий тип реальних феноменів утворюють етичні переживання, емоції яких мають атрибутивний характер»5. Л. Петражицький доводив, що офіційне право має відповідати економічним потребам суспільства та рівню його мора- 1 Гредескул Н.А. Современньїе вопросьі права. — Харьков, 1906. — С. 10 — 16. Он же. К ученню об осуществлении права. — Харьков, 1900. — С. 234—235. 1 Ко'ійегА., Кшазпешзкі ^. ТЬе (іеуеіортепі оі ЬЬе Восіоіо^у оі Ьа^ іп Роіапсі // ІпіегпаіІопаІ .Іоигпаі ої іЬе 8осіо1о£у оі Ьа*. — 1985. — Уоі. 13. — І'. 262. 1 Тотавіс В. ІЬШ. — Р. 3. Истражицкий Л. И. Теория права в государстве в связи с теорией ■ Фіївственности. — Т. 1.— СПб., 1909. — С. 51. І Нічпражицкий Л. И. Там само. — С. 85.
Розділ 2 Історія соціології права
льного розвитку, а позитивне право складає лише частину права, що реально функціонує. Він заперечував позитивістський підхід, згідно з яким лише держава творить право, встановлюючи його принципи, норми. В центрі його праць — дослідження впливу різних форм соціального буття на право, а також вплив права на реальні феномени людської поведінки, суспільні інститути. Його висновки щодо обумовленості генезису права та його стадій розвитку, мотиваційних та освітніх функцій права, концепція правової політики мали значний вплив на становлення та розвиток соціології права. Не випадково, що серед тих, хто слухав його лекції на юридичному факультеті Петербурзького університету були П. Сорокін, М. Тіма-шев, Г. Гурвіч, М. Лазарсон; троє останніх внесли значний вклад у становлення соціології права. За оцінкою А. Подгурецького, польська школа соціології права сформувалася під безпосереднім впливом Л. Петражицького1. Проблематика соціології права і взагалі соціологічного підходу в правопізнанні особливо актуалізувалась наприкінці XIX — початку XX ст. у зв'язку з обговоренням вчення «вільного права», яке представляли такі дослідники, як Є- Ерліх, Г. Канторович (Австрія); Е. Юнг, Е. Фукс (Німеччина); Ф. Жені, Р. Салейль, Е. Ланбер (Франція) та ін. Головна проблема, що тут обговорювалася, була пов'язана з ситуацією, що за умов стрімких економічних та соціальних змін ставала все більш типовою для правового життя європейських країн. Як має суддя вирішувати справу, коли закон «мовчить», або він неповний, має протиріччя тощо? Теоретики нової школи виходили з того, що суддя не може відмовити в правосудді, але його рішення повинне спиратися на аналіз чинників, що мають позапра-вовий характер і складають так зване «вільне право». За таких умов судова процедура орієнтована на «вільний науковий пошук права». Є. Ерліх вказував, що прогалини в законі заповнюються правозасто-сувачем не з самої системи права за допомогою формально-логічних процедур (наприклад, аналогія), а за рахунок джерел (норм) поза-правового характеру — соціальних, релігійних, етичних тощо, які складали «живе право», що могло за допомогою соціологічних методів виявлятись, описуватися, систематизуватися і використовуватися в правозастосуванні. Тому правова наука розглядалася ним як частина соціології. 1 Ро(і§огєскі А. іЬісі. — Р. 71. Але існував і інший підхід. Наприклад, Ф. Жені вважав, що інформація про «чисті факти», отримана за допомогою соціологічних методів, ще не дає уявлення про норми, оскільки їх джерелом можуть бути тільки певні апріорні моральні принципи, що складають «природу речей» і лише проявляються в емпіричних фактах соціального буття. Фактично мова йшла про природно-правові принципи. Тобто соціологічний підхід був більш послідовним у Є. Ерліха, а його вчення про «живе право» є одним з перших типологічних різновидів парадигм у соціології права. Важливо, що Є. Ерліх заперечував базовий принцип сучасної йому правової теорії про те, що держава є джерелом права, обґрунтовуючи це гнучким історичним аналізом еволюції правових систем. Його визначення права було настільки широким, щоб поглинути всі форми соціального контролю* оскільки він відрізняв його від моралі, звичаїв тощо, але водночас ширше, ніж «державне» право. Він зазначав, що «живе право» домінує у всіх сферах життя і в цілому визначає правовий порядок, незалежно від того чи визначено воно офіційно державою, чи ні. Ніде чітко та однозначно не визначені «правові норми», які поглинають всі типи групових норм, включаючи навіть ті «норми рішень», якими керуються офіційні суди при розгляді справ. У пошуках «живого права» Є. Ерліх аналізував основні соціальні інститути в їх реальному бутті. При цьому в методичному аспекті він підкреслював, що основними джерелами знань про «живе право» є: а) пряме спостереження життя; б) аналіз правових документів. Ці методи взаємодоповнюються оскільки «життя значною мірою обминає суди, але правові документи його віддзеркалюють». У Ф. Жені, що належав до школи «вільного права», саме з інтересу починається «науковий пошук права». Першим етапом процедури правотворення є відтворення інтересу в ідеях, коли визначаються потреби, що мають бути врегульовані правом, та відповідні їм юридичні механізми рівноваги інтересів. Відповідно законодавча техніка буде ефективною лише за умови урахування інтересів учас-мпків суспільних відносин'. 1 Жени Ф. Законодательная техника в современньїх гражданско-правовьіх кодификациях // Журнал министерства юстиции. — 1906. — № 8—9. — С. 136, 138. Розділ 2 Історія соціології права
Проте поява соціологічного підходу як прояву урізноманітнення методологічних орієнтацій в правопізнанні не викликало у сучасників захвату. Більш поширеним був настрій занепокоєння. Активно обговорювалася тема кризи правопізнання. Одне з найбільш ґрунтовних заперечень щодо не тільки методологічних претензій, але й самого існування соціології права в системі юридичних наук було запропоноване Ґ. Кельзеном у його «чистому вченні» про право. Він виходив з необхідності чіткості «розподілу праці» між «наукою права» (юриспруденцією), «філософією справедливості» та соціологією. В його інтерпретації соціологія — це наука, що досліджує людську поведінку в будь-яких проявах, в тому числі і у зв*язку з дією права. Проте соціологія не може досліджувати правові норми, оскільки це сфера «належного» і будь-які спроби пов'язати світ належного, нормативного (Зоііеп) і сущого (8еіп) виходять за межі її предмета і не дають об'єктивного знання. Тому соціологія права ставала неможливою. Слід зазначити, що й сам Кельзен, а особливо його послідовники, відзначали необхідність розгляду правових норм в їх соціальному контексті, але вже за межами правової науки1. У російському правознавстві позицію домінуючої формально-догматичної юриспруденції відносно можливості існування соціології права («соціологічного правознавства») висловив Г. Ф. Шершене-вич, який заперечував як «заміну догми права — соціологією права, так синтетичну Читайте також:
|
||||||||||||||||||||||
|