Проголошення та легітимація Української незалежної держави.

ЛЕКЦІЯ 14 ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОШУКУ ОПТИМАЛЬНИХ МОДЕЛЕЙ БУДІВНИЦТВА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ.

Питання лекції:

1. Проголошення та легітимація Української незалежної держави.

2. Розвиток демократії в Україні як основа легітимації її державної політики.

3. Формування соціальної держави як невід’ємна складова легітимації політики України.

Для легітимації України як незалежної держави на початку 1990-х років склалось декілька вагомих причин:

1. Криза централізованої радянської моделі управління, що виявилась у неспроможності адекватно реагувати на процеси, які відбувались в суспільстві, ефективно керувати ними й забезпечувати його прогрес.

2. Нормативно-ціннісна криза, яка виразилась у розповсюдженні подвійної моралі, подвійних соціальних стандартів, що втілювалось у привілеях для номенклатурних працівників, спецрозподільниках, особливих умовах життя для партійно-управлінської еліти на фоні зниження реальних доходів населення та обмежень соціальної мобільності для більшості соціальних суб’єктів.

3. Економічна криза та загальне зубожіння суспільства.

4. Пропаганда з подачі західних спецслужб та розповсюдження переконань серед широких мас радянського населення щодо привабливості переходу до ліберально-демократичної, капіталістичної моделі суспільства.

5. Переконаність більшості жителів УРСР під впливом пропаганди національно-політичних сил в економічних перевагах незалежного існування Української держави. Національно-політична пропаганда успішно використала міф про несправедливий для України розподіл результатів господарської діяльності республік в рамках СРСР.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила Україну незалежною державою («за» - 346, «проти» - 1). Акт проголошення незалежності України був легітимним політичним кроком, оскільки на той момент була відсутня конструктивна альтернатива утвердженню незалежності України. Радянський Союз не міг уже існувати в старій конструкції, а новий союзний договір, який би передав республікам значно більшу владу, не був укладеним. До того ж, надії на укладення такого договору на прийнятних для України умовах завдяки ініціативі «зверху» розвіялись у прах зі здійсненням спроби антиконституційного перевороту в СРСР спеціально створеним для цього Державним комітетом з надзвичайного стану (ГКЧП), що запропонував тоталітарний проект збереження Радянського Союзу. Як відомо, заколот 19-21 серпня змовників з вищого ешелону радянської влади на третій день уже провалився, налякавши суспільство привидом кривавих часів сталінізму. Страх минулого довершив справу остаточної делегітимації політики керівництва СРСР, в основі проведення якої все більше проявлялась нездатність запропонувати конструктивний, послідовний та прийнятний для суспільства курс реформування.

Легітимність проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. була зумовлена усвідомленням суспільством неминучості і необхідності цього акту в умовах соціально-економічної й політичної кризи, падіння легітимності союзного керівництва та престижу комуністичної партії, потреби втілення в життя положень Декларації про державний суверенітет України.

Велику роль в легітимації незалежності України відіграв страх перед поверненням до тоталітарного минулого. Путч 19-21 серпня був сприйнятий як загроза демократії з боку консервативних комуністичних сил, загроза, яка не усувалась з поразкою путчу. Тому проголошення та утвердження незалежності вже сприймалось не як потурання радикальним нахилам українських націоналістів, а як захист демократії, життєва потреба. Захистом незалежності та демократії було продиктовано рішення спочатку про припинення (26 серпня), а потім про заборону (30 серпня) діяльності Компартії України Президією Верховної Ради, яке, щоправда, у грудні 2001 р. було визнано неконституційним. Для легітимації та незворотності набуття Україною статусу незалежної держави вже 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла рішення щодо розробки законів про збройні сили й органи безпеки України та підпорядкування збройних сил, що знаходились на українській території. 20 вересня 1991 р. був ухвалений закон «Про створення Служби національної безпеки України», 4 листопада – закон «Про Національну гвардію України», 6 грудня 1991 року – «Про Збройні сили України».

1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90,9 % його учасників підтримали проголошення незалежності України. Результати референдуму означали демократичну, всенародну легітимність незалежного статусу Української держави. Водночас з референдумом відбулись вибори першого Президента України. Серед шести кандидатів (В.Гриньов, Л.Кравчук, Л.Лук'яненко, Л.Табурянський, В.Чорновіл, І.Юхновський) перемогу отримав Леонід Кравчук,за якого проголосувало 61,6 відсотків виборців.

Відразу ж після демократичного здійснення внутрішньої легітимації незалежності України на референдумі почалась її легітимація ззовні. 2 грудня 1991 року Україну визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія, 5 грудня – Росія і Болгарія, 19 грудня – Швеція, 24 грудня – Норвегія, 25 грудня – США. Протягом першого року самостійності її визнало більше 130 держав. Дипломатичні відносини було встановлено в повному обсязі з 110 з них, а 40 країн відкрили свої представництва в Києві.

8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі біля Мінську була підписана угода між Росією, Україною та Білоруссю як державами-засновницями СРСР про створення Співдружності Незалежних Держав(СНД). В угоді було констатоване припинення існування СРСР та проголошене створення СНД. Після алма-атинської зустрічі 21 грудня лідерів пострадянських країн СНД уже включала 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). Зовнішньополітична легітимація політики України в рамках СНД дозволила забезпечити реалізацію національних інтересів, в основному вирішити проблему кордонів, урегулювати питання щодо спадщини СРСР, гарантувати безпеку країни; в економічній сфері забезпечити стабільність поставок енергоносіїв в Україну та транзиту товарів через території інших держав.

2 липня 1993 року Верховна Рада схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Легітимаційна перспектива була визначена чітко сформульованою ціллю, яка ставилась перед Україною в сфері зовнішньої політики – «стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі». На цьому шляху передбачалось утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Легітимації державної політики України на міжнародній арені сприяли проголошення нею намірів стати без’ядерною державою, додержуватись принципів незастосування сили та загрози силою, вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами, відмови від територіальних претензій до сусідніх держав, визнання пріоритету норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Пріоритетною зовнішньополітичною орієнтацією України була і залишається орієнтація на союз з пострадянськими країнами, перш за все з Росією. Українсько-російські відносини в «Основних напрямах зовнішньої політики України» були названі стосунками «особливого партнерства», від яких залежить «доля прогресивного демократичного розвитку України», «стабільність в Європі і в усьому світі».

Як альтернатива здійснюваним під егідою Росії інтеграційним процесам в рамках СНД на зустрічі глав Грузії, України, Азербайджану та Молдови в рамках Ради Європи в Страсбурзі 10-11 жовтня 1997 р. було підписано Комюніке про співробітництво між цими країнами, що поклало початок неформальному угрупуванню, до якого пізніше приєднався Узбекистан та яка отримала назву ГУУАМ. У підписаному комюніке декларувалась готовність додавати усіх зусиль для розвитку економічного та політичного співробітництва і підкреслювалась необхідність спільних заходів, спрямованих на інтеграцію в структури ЄС. Офіційно про створення угрупування, що виступило в ролі «контр-СНД», було повідомлено 24-25 листопада 1997 р. за підсумками зустрічі в Баку. Цілями її створення є об’єднання зусиль та координація діяльності по реалізації проектів євразійського і транскавказького транспортних коридорів, об’єднання позицій у сфері політичної взаємодії в рамках ОБСЄ і щодо НАТО, налагодження спільного економічного співробітництва, а також співробітництва у питаннях боротьби з сепаратизмом та регіональними конфліктами. На сьогодні в рамках ГУУАМ підписано та ратифіковано близько 10 угод. 22-23 травня 2006 р. в Києві було проведено саміт ГУАМ (Узбекистан вийшов з цього об’єднання). На саміті країни-учасниці заявили про реорганізацію об’єднання в міжнародну організацію з новою назвою «Організація за демократію та економічний розвиток – ГУАМ». Однією з головних її цілей було визнано створення зони вільної торгівлі в рамках країн ГУАМ.

Іншим важливим напрямом зовнішньої легітимації державної політики України є зближення з західними країнами, інтеграція в європейські структури. Розбудова стосунків з західноєвропейськими державами мала створити умови для відновлення давніх політичних, економічних, культурних, духовних зв’язків України з європейською цивілізацією, прискорення демократизації, проведення ринкових реформ та оздоровленню національної економіки. Водночас уважалось, що таке співробітництво стане підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору.

Головною перешкодою в легітимації України як дійсно рівноправного суб’єкта міжнародних відносин була наявність ядерної зброї на її території. У 1994 р. президенти США, Росії та України підписали тристоронню заяву, в якій Україна зобов’язувалась приєднатись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що не має ядерної зброї. Заявою передбачалась матеріальна компенсація та надання гарантій безпеки Україні з боку Росії та США. У 1996 р. завершилось ядерне роззброєння нашої країни. Все це сприяло легітимації політики України світовим співтовариством, інтенсифікувало її інтеграцію у світові, насамперед європейські, політичні та економічні структури. Ще у січні 1992 р. Україна стала учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), 16 червня 1994 р вона першою з країн СНД уклала Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (набула чинності 1 березня 1998 р.), стала повноцінним членом Ради Європи (РЄ) (листопад 1995 р.), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО(1997 р.). В фінансовій сфері Україна співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку, Всесвітньою торговою організацією,іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1999 р. Україна – член Ради безпеки ООН.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
УКРАЇНСЬКЕ АНІМАЦІЙНЕ КІНО	\|	Розвиток демократії в Україні як основа легітимації її державної політики.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.