• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поведінкового (спонукального).

Афективного (емоційного) та

Схема регуляції репродуктивної поведінки особистості

Умови та рівень життя Рівень потреби в дітях

Оцінка умов реалізації потреби в дітях

Результати репродуктивної поведінки

Демографічна структура за статтю,

віком, сімейним станом

Рівень народжуваності

Кількість дітей у сім’ї

В останні 20 років демографи значно просунулися в розумінні механізму впливу соціально-економічних умов на народжуваність та причин її зниження до надто низького рівня. Важливим досягненням стало усвідомлення того, що соціально-економічні умови впливають на народжуваність не безпосередньо, а через репродуктивну поведінку, через зміни у структурі потреб, цінностей, норм. І тоді як найважливіше методологічне завдання постала необхідність кричного дослідження репродуктивних установок.

Репродуктивна установка є ніщо інше, як психічний регулятор поведінки, схильність особистості, яка визначає узгодженість різного роду дій, зумовлених позитивним або негативним ставленням до народження певної кількості дітей, в тому числі синів та дочок.

Репродуктивних установок може бути скільки завгодно багато. Як правило, їх поділяють на дві головних групи: установки дітності, які регулюють досягнення головного результату репродуктивної поведінки, та установки, так чи так пов'язані з практикою контрацепції. Про наявність репродуктивної установки можна говорити, якщо індивід має нормальну плідність. У противному разі, за неплідності, збережена готовність мати дітей розцінюється як установка до всиновлення (удочеріння).

Репродуктивна установка складена з трьох компонентів:

когнітивного (пізнавального),

Сутність репродуктивної установки виявляє себе у взаємодії всіх трьох компонентів і не зводиться до якогось одного з них. Когнітивний компонент відображає орієнтації на ту чи ту кількість дітей, на інтервали між їх народженнями, установку на бажану стать дитини, на вагітність та її щасливе завершення

Емоційний компонент репродуктивної установки складають позитивні та негативні почуття, пов'язані з народженням тієї чи тієї кількості дітей.

Поведінковий компонент репродуктивної установки характеризує інтенсивність спонук до народження, потужність або слабкість репродуктивної установки.

Відомості про репродуктивні установки отримують звичайно при опитуваннях виключно жінок. У процесі їх вивчення з'ясувалося, що у 30—50% сімей наявний незбіг репродуктивних установок членів подружжя. Крім того, було виявлено, що репродуктивні установки формуються, як правило, ще у дитячому віці: на це вказують виявлені при опитуваннях дітей чіткі орієнтації щодо їхньої кількості у сім'ї. Найбільше поширення у демографії дістали показники, що вимірюють когнітивний компонент репродуктивної установки. Серед них – бажана кількість дітей, очікувана кількість дітей, планована кількість дітей. Найнадійніший серед них — показник очікуваної кількості дітей. Емоції вимірюють, як правило, при вивченні репродуктивної мотивації, яка розкриває якісний бік потреби в дітях, її зміст і виражає спонукальний компонент репродуктивної установки.

Репродуктивна мотивація, або репродуктивні мотиви, або мотиви народжен­ня дітей, — це психічний стан особистості, який спонукає її до досягненні особистих цілей економічного, соціального й психологічного характеру через народження певної кількості дітей. Мотив народжування характеризує сенс появи дитини будь-якої черговості, а також певної статі. Розрізняють еко­номічні, соціальні та психологічні мотиви народження дітей.

Економічні репродуктивні мотиви пов'язані з прагненням особистості поліпшити добробут та економічний статус сім'ї батьків, з різними пільгами, при народженні певної кількості дітей.

Соціальні репродуктивні мотиви сприяють збереженню або підвищенню соціального статусу батьків та суспільного авторитету й престижу, спадковості роду й сім'ї.

Психологічні репродуктивні мотиви поділяють на три групи. До першої з них увіходять мотиви, зумовлені потребою у наповненні свого життя сенсом, потребою у синівській або дочірній любові, повазі, прагненні продовжити себе в дітях, відкрити через спілкування з ними раніше незнайомі аспекти життя. Друга група мотивів зумовлена потребою у піклуванні про малу дитину та любові до неї, бажанням виховати в ній особистість, передати життєвий досвід. У третій групі умовно об'єднують решту різновидів продуктивних мотивів — бажання уникнути самотності на старість, бажання членів подружжя зміцнити шлюб тощо.

У різні історичні періоди пріоритетними були ті чи ті групи мотивів. Різними можуть виявитися й просторові складники репродуктивної мотивації. У мину­лому, коли в суспільстві переважала потреба у багатодітності й перевагу віддавали синам, пріоритетними були економічні репродуктивні мотиви. Сьогодні ж, за установки на одну-єдину дитину, для батьків прийнятні однаковою мірою діти будь-якої статі. За умов малодітності народження однієї або двох дітей пов'язане передусім з психологічними мотивами. Слід також зазначити, що мотиви народження дітей значною мірою диференційовані етнічною приналежністю батьків, національною традицією, релігійними нормами.

Потреба в дітях.Потреба в дітях являє собою одну з істотних соціальних потреб особистості, яка визначає специфіку репродуктивної поведінки. В усіх класифікаціях потреб людини, розроблюваних недемографами (економістами, соціологами, біологами, психологами тощо), потреба в дітях відсутня. Мабуть, це пояснюється тим, що потребу в дітях відносять, як правило, до фізіологічних потреб людини. Достатньо широко розповсюджене уявлення про «інстинкт розмноження», який розуміють як дію материнського та статевого інстинктів. Між тим потреба в дітях — це цілком соціальна потреба. Вона належить найвищому рівню потреб особистості, куди ввіходять також потреби у твор­чості, освіті, вільному часі, й конкурує з потребами інших рівнів — потребами соціально-психологічного рівня: у спілкуванні, повазі й любові, прояві піклу­вання та опіки; потребами в безпеці й самозбереженні й, нарешті, фізіоло­гічними потребами в сні, їжі, воді.

Емпіричне вивчення репродуктивних установок і мотивів свідчить, що для потреби у 5 та більше дітях провідними є економічні мотиви народжуваності; для потреби у 3-4 дітях — соціальні, а для потреби в 1—2 дітях — психологічні. Історичне зменшення потреби в дітях виявляє себе при зміні генерацій через механізм часткової, неповної реалізації наявного рівня потреби в дітях. На думку одного з провідних дослідників, котрі працюють у галузі соціології народжуваності, А.І. Антонова, головною причиною зниження потреби сім'ї в дітях є зменшення її опосередковуючої ролі у системі «суспільство — сім’я —особистість».

Будь-яка поведінка людини, включаючи репродуктивну, пов'язана з її потребами й керована ними. Тому зрозуміти й пояснити поведінку — значить зрозуміти й пояснити систему потреб індивіда та зміни, які в ній відбуваються. У свою чергу, кожній потребі відповідає певна цінність або система цінностей, яка репрезентує значущі для людини предмети або явища. Зміни у структурі потреб зумовлені змінами у структурі цінностей і соціальних норм. Тому вивчення репродуктивної поведінки неминуче сполучене з дослідженням ціннісних орієнтацій, соціальних норм, установок і мотивів. Соціолого-демографічні дослідження репродуктивної поведінки в останні десятиріччя спрямовані переважно на з'ясування місця дітей у структурі потреб особистості шлюбної пари, сім'ї загалом.

Потреба в дітях — найбільш інерційна частина репродуктивної поведінки. Будучи результатом засвоєння репродуктивного досвіду попередніх генерацій і відповідних репродуктивних норм, потреба в дітях змінюється вкрай повільно. Репродуктивні норми, які детермінують репродуктивну поведінку особистості або сім'ї, являють собою принципи й зразки поведінки, пов'язані з народженням певної кількості дітей у різних соціальних групах. Репродуктивні норми мають властивість трансформуватися в звичаї та традиції з причини їх усталеності в низці генерацій, зберігаючись тривалий час після того, як обставини та умови життя, що викликали їх, вичерпають себе.

Історичний перебіг подій аж до XX сторіччя сприяв ефективному функціонуванню системи норм багатодітності. Її всталеність забезпечувалась еволюційно створеною структурою соціально-нормативної регуляції репродуктивної пове­дінки. Стрижнем цієї системи, її засадовим принципом була сувора заборона на втручання людини у неперервність репродуктивного циклу: попередження та переривання вагітності супроводжувалися правовими та суспільними санкціями. Соціальній регламентації також підлягали дошлюбні стосунки та доступ до шлюбу.

Структура соціально-нормативної регуляції народжуваності у своєму істо­ричному становленні й функціюванні являла собою унікальний соціальний феномен. Вона постала як ефективна й гнучка система, що сприяла виживанню роду людського. У ній були гармонійно поєднана самоохоронна, шлюбно-сек­суальна й репродуктивна поведінка особистості.

А проте все ж існувала, практика внутрішньосімейного регулювання народжуваності у дореволюційній Росії хоча перебувала вона у зародковому стані. В середині 80-х років ХІХ сторіччя Л.М. Толстой писав: «За допомоги науки на моїй пам'яті трапилося те, що серед багатих класів з'явилися десятки способів знищення плоду... Зло вже далеко поширилося й щодня поширюється далі й далі, й незабаром воно охопить усіх жінок багатих класів». Л.М. Толстой нічого не каже про обмеження народжуваності серед селян, адресуючи свої закиди жінкам «багатих класів», котрі «зайняті своїми таліями, турнюрами, зачісками й привабливістю для чоловіків» або ж «відвідують різні курси й патякають про психомоторні центри та диференціацію й... намагаються позбутися народження дітей з тим, щоб не перешкоджати своєму дурносвітству, яке вони називають розвитком».

Надзвичайно висока народжуваність у дореволюційній Росії красномовно свідчить про те, що ні аборти, ні контрацепція не проникли по-справжньому в широкі прошарки населення. Селянство було мало поінформоване про них, але міському населенню вони були достатньо добре відомі вже на початку XX сторіччя. Дедалі частіші згадки в літературі про безпосередній контроль над репродуктивною поведінкою, палкі дискусії серед лікарів говорили про те, що непохитність традиційної системи контролю за народжуваністю була порушена. Не випадково особливу увагу привертала проблема абортів. Передова громадськість вимагала скасування кримінального переслідування лікарів і пацієнтів за здійснення аборту, проте, як показало обговорення цього питання на 12-му Пироговському з'їзді лікарів 1913 року, навіть серед лікарів виявилися прихильники його заборони. На цьому з'їзді йшлося й про контрацепцію як альтернативу аборту. Практика обмеження народжуваності заторкувала дедалі ширші прошарки населення, й пов'язані з цим проблеми набули значної актуальності.

Табу на втручання людини у неперервність репродуктивного циклу в тому чи тому вигляді існує й сьогодні. Заборони або значні обмеження на здійснення абортів зберігаються у багатьох зарубіжних країнах. У Західній Європі до 50-60-х років ХХ сторіччя існувала заборона на протизаплідні засоби; до середини 50-х років були заборонені аборти у більшості так званих соціалістичних країн в Європі, включаючи колишній СРСР. І якщо в Китаї та Туреччині заохочують стерилізацію, то в Італії вона геть заборонена.

Демографічна політика в колишньому СРСР не була послідовною. Аборт був легалізований 1920 року й дуже швидко перетворився на широко розпов­сюджений метод обмеження народжуваності. Легалізація аборту означала зняття традиційної заборони з внутрішньосімейного контролю над репродук­тивною поведінкою й дала поштовх до використання різних доступних методів такого контролю. 1936 року аборт був знову заборонений законом і був кримінально караним. Через 20 років — 1955 року — цю заборону було скасовано, проте виробництво сучасних засобів контрацепції досі відстає від потреби в них і від можливостей, які створює наука. У цьому розумінні перехід до безпосереднього контролю над репродуктивною поведінкою всередині сім'ї певною мірою стримувався.

Тенденція скорочення народжуваності аж до малодітності — явище не випадкове й не тимчасове. Вона має історичний, об'єктивний характер. Причини зміни репродуктивної поведінки й поширення малодітності слід шукати у змінах взаємовідносин сім'ї та суспільного виробництва по мірі розвитку науково-технічного прогресу, у змінах функцій сім'ї та ролі дітей у ній.

В аграрних суспільствах, і зокрема у дореволюційній Росії, багатодітність була економічно виправданою. Діти від раннього віку брали участь у всіх господарчих роботах, а їх утримання було відносно недорогим. У Росії багатодітності сприяло також і общинне землеробство, за якого періодично здійснювалися переділи землі на користь багатодітних сімей. Діти були працівниками, годувальниками й опертям на старість. З відмиранням виробничої функції сім'ї, яка диктувала необхідність у більшій кількості дітей, потреба в такій їх кількості зменшується, на зміну економічним репродуктивним мотивам приходять соціально-психологічні, пріоритетною стає потреба і батьків любити, опікатися й турбуватися про молодших і слабших, відчувати з їхнього боку любов і повагу, бачити у своїх дітях продовження свого життя та особистості, але й водночас бажання бути таким, як усі, наслідувати прийняті у суспільстві норми поведінки. Проте для задоволення такої потребу урахуванням сучасних економічних можливостей достатньо й одного-двох дітей.

У зменшенні потреби в дітях величезну роль відіграла економічна незалежність жінок, їх професійна зайнятість, позасімейні орієнтації та інтереси. Проте емансипація жінок супроводжувалася й шерегом негативних наслідків, які також прискорили перехід до малодітності. У першу чергу — це перевантаження жінок хатнім господарством і недооцінка у громадській думці соціальної значимості сімейних функцій як жінок, так і чоловіків. Неабияку роль у зниженні дітності сім'ї відіграли нерозвиненість сфери обслуговування й вкрай складні житлові умови.

Отже, злиті раніше воєдино докорінні різновиди людської поведінки й життєдіяльності — самоохоронна, шлюбна, сексуальна й репродуктивна по­ведінка особистості — перед лицем сексуальної й контрацептивної революції розпалися, й доля народжуваності стала цілком залежною від потреби осо­бистості й сім'ї у дітях. За образним порівнянням А.І. Антонова, ці різновиди поведінки були «мов пальці, стиснені в кулак, який загрожує всьому, що зводить нанівець народжуваність за умов безпорадності людства перед реальністю найвищої смертності». Тому, вважав цілком слушно А.І. Антонов, «най­серйознішою проблемою є вивчення наслідків того, що відбудеться, коли цей кулак розтиснеться».

Нагадаємо, що відтворення населення — це єдність процесів народжува­ності та смертності, і що за всієї їх відносної самостійності розвиток цих протилежних за сенсом процесів можливий тільки у рамках цієї єдності. Така точка зору зобов'язує нас розглянути вплив еволюції смертності на репродук­тивну поведінку, зокрема, на трансформацію народжуваності у більш широ­кому розумінні.

Ефективний контроль за смертністю тривалий час був недоступний людині. Поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя, прогрес медицини й розвиток охорони здоров'я здійснили революційний переворот у тенденціях смертної різко знизили її рівень і радикальним чином змінили структуру захворювань, які призводять до смерті. Доглибинність змін, що відбулися, й стрімкість, з якою вони відбулися, не могли не справити вплив на процес народжуваності. Людство, діставши здатність безпосередньо впливати на зниження смертності й, отже, самозбереження й виживання людей, перестає потребувати забезпечення незмінно високої народжуваності, яка компенсує високу смертність.

Ця обставина завдала нищівного удару по системі соціально-нормативної регуляції народжуваності, що існувала впродовж тисячоліть, і перш за все по системі норм багатодітності. Поширення заходів контрацепції та абортів робить зайвим побічне обмеження народжуваності до та після репродуктивного циклу. Тому починається відмирання норм пожиттєвого й суцільного шлюбу, норм укладання шлюбу й доступу до нього, пом'якшується процедура розлучення, зникає інфантицид, проте множаться відмови від дітей, допуска­ться дошлюбні й позашлюбні відносини. Як продовження цих тенденцій відбувається сексуальна й контрацептивна революція. Тепер сексуальна насолода, доступна за допомоги контрацепції, ізолюється, відокремлюється від народжуваності, активізуються різні форми сексуальної поведінки, які не ведуть до зачаття. Все, фінал невідворотний: розпалась єдність раніше злитих норм поведінки, кулак розімкнувся. Порушена опосередковуюча роль сім'ї в протистоянні особистості та суспільства, загострилася невідповідність осо­бистої потреби в дітях економічній потребі суспільства в працівниках, навзамін колишньої гармонії в системі «особистість — сім'я — суспільство», яка знаходила вияв у взаємному прагненні багатодітності, ми дістали право на індивідуальну репродуктивну поведінку з гіпертрофованими позасімейними орієнтаціями.

Вільний вибір дедалі меншої кількості дітей аж до однодітності й бездітності обтяжений відчуженням сімейних і батьківських ролей, зниженням відповідаль­ності за майбутнє дітей, знеціненням сім'ї як соціальної інституції.

Свідоме обмеження народжуваності й малодітність до нещодавнього часу асоціювали з високим рівнем культури, а багатодітність — з її низьким рівнем і «стихійністю розмноження». Така кваліфікація сама по собі є невіглаством, позаяк свідчить про нерозуміння сутності демографічного переходу як істо­ричного процесу.

Як показують дані соціолого-демографічних досліджень, для малодітної репродуктивної поведінки характерне раннє укладання шлюбу, подовження репродуктивного періоду й задоволення потреби в дітях упродовж перших років шлюбу, а також інтенсивне застосування контрацепції та штучного аборту. Потреба у бездітності — явище вкрай рідкісне. Сучасна бездітність, як правило, є результатом первинної або вторинної неплідності, або ж смерті єдиної дитини.

Вивченню репродуктивної поведінки в усіх країнах передували десятиріччя досліджень так званої диференційної народжуваності — соціальних відмінностей у дітності сімей залежно від їх соціального становища та матеріальних умов життя. У дореволюційній Росії такі дослідження були практично відсутні. В Україні перші праці з вивчення диференційної народжуваності належать до 1918 року, коли в Києві був створений перший у світі Науково-дослідний демографічний інститут Академії наук УРСР, діяльність якого залишила глибокий відбиток в історії розвитку світової демографії. Інформаційну базу цих досліджень утворили дані Всесоюзного перепису населення 1926 року. Вже тоді зроблений висновок, що відмінності в показниках дітності у сім'ях, належних до різних соціальних груп, є результатом поширеності в них внутрішньосімейного обмеження дітонародження.

До 1927 року під керівництвом професора Харківського університету С.А. Томіліна було проведене дослідження, в ході якого отримано змістовні дані про народжуваність і практику убезпечення від вагітності. Крім того, вперше до опитувального аркуша було включене запитання, адресоване пошлюбленим жінкам, про бажання мати ще дітей (залежно від уже наявних). На початку 20-х років минулого сторіччя запитання про кількість народжень включали й до анкет досліджень, проваджуваних економістами, які не ставили за мету спеціальне вивчення народжуваності. Дослідження диференційної народжуваності 20-х років ХХ сторіччя були невеликими, локальними, вони не могли бути базою для теоретичних узагальнень. Водночас у цей період були опубліковані докладні теоретичні праці з проблем народжуваності, які й сьогодні зберігають велику наукову цінність. Їх авторами є відомі українські вчені Ю.О. Корчак-Чепурківський, А.П. Хоменко, С.А. Томілін.

Планування сім'ї.Внутрішньосімейне регулювання дітонародження, ши­роко відоме під назвою планування сім'ї, стає сьогодні нагальною необхідністю у багатьох країнах світу в зв'язку з історично неминучим відмиранням норм багатодітності та багатодітної сім'ї. Засадовим стосовно планування сім'ї є свідоме батьківство, прийняття добровільного рішення про розмір сім'ї, яке ґрунтується на наданому їй праві визначати бажану для неї кількість дітей та проміжки між їх народженням. Реалізація такого рішення здійснюється шляхом контролю над репродуктивними діями й має на меті не тільки досягти бажаної кількості дітей і зберегти їх, але й вибрати час народження дитини з урахуванням віку батьків та соціально-економічних умов, регулювати інтервали між народженнями дітей, уникнути небажаної вагітності.

Планування сім'ї допомагає знизити смертність серед немовлят, уникнути або скоротити вторинну неплідність, зміцнити здоров'я матері й дитини. Ефективність планування сім'ї залежить від поінформованості людей про методи контролю дітонародження, від доступності й прийнятності цих методів для різних категорій сімей. Першочерговим завданням стає забезпеченню населення ефективними, зручними й безпечними протизаплідними засобами. Відсутність або недоступність контрацептивних засобів призводить до зростан­ня абортів, легальних і кримінальних, і погіршує здоров'я людей, про^те зупинити зниження народжуваності вже не в змозі. Проблема народжуваності полягає не в тому, що вона знижується, а в тому, що вона знижується до надто низького рівня, який вже не в змозі забезпечити просте відтворення населення. Така проблема є актуальною для країн, в яких демографічний перехід уже завершено. Для країн, що розвиваються, актуальним є інше завдання: якомога швидше добитися зниження народжуваності.

Зниження народжуваності стало головною метою національних асоціацій планування сім'ї й створеної 1952 року в Бомбеї (Індія) Міжнародної федерації планування сім'ї. Здійснювані ними програми не були успішними. На думку експертів ООН, це трапилося через недостатнє усвідомлення причин зміни поведінки у царині народжуваності. Якщо зрозуміти цілі Міжнародної федерації планування сім'ї інакше — як надання реальної можливості населенню допомоги різних контрацептивів реалізувати свою потребу в певній кількості дітей відповідно до установок на інтервали між народженнями, — то діяльність цієї організації буде набагато ефективнішою.

Вплив на народжуваність через репродуктивну поведінку є прерогативою демографічної політики, стратегічна мета якої полягає в створенні на уламках старої системи соціально-нормативної регуляції багатодітності цілком нової, яка надійно гарантує просте відтворення населення. Для його забезпечення, за розрахунками російського демографа В.О. Борисова, необхідний рівень народжуваності, за якого на одну жінку за все її життя припадає в середньому 2,1 народження або, що те саме, 2,6 новонародженого у середньому на одну шлюбну пару, здатну до дітонародження. Значення останньої величини пояс­нюється необхідністю компенсувати бездітність частини населення, зумовлену різними причинами: безшлюбністю, неплідністю або небажанням мати дітей. При цьому необхідно мати на увазі, що середня величина кількості дітонароджень є узагальненням певного розподілу сімей за кількістю дітей. Так, за середньої величини народжених у сім'ї 2,6 дитини як оптимальний розподіл сімей за кількістю дітей слід розглядати такий: 4% — бездітні, 10% — з однією дитиною, 35% — з двома дітьми, ще 35% — з трьома, 14% — з чотирма й 2% — з п'ятьма та більше дітьми. Отже, тільки для простого відтворення населення, коли чисельність населення не зростає, але й не зменшується, необхідно, щоб сім'ї з трьома та більше дітьми становили понад половину загальної кількості сімей. Якщо ж бажане певне зростання населення, то відсоток сімей з трьома та більше дітьми має бути відповідно збільшений.

Враховуючи депопуляцію, що розвивається в Україні, доцільним є проведення у найближчій перспективі демографічної політики, зорієнтованої на під­тримання розширеного відтворення населення за таких параметрів: середня кількість народжених дітей у розрахунку на одну шлюбну пару за все життя має бути не менш ніж 3,0, а у розрахунку на одну жінку без урахування шлюбного стану — не менш ніж 2,5 дитини. Цим середнім значенням відповідає розподіл сімей за кількістю дітей, за якого частка сімей з трьома дітьми становить 30%, з чотирма та більше — 31%, тобто разом більш ніж 60%. Отже, для оптимізації демографічної ситуації в Україні необхідне підтримання доволі великого відсотка багатодітних сімей. Без цього подолання депопуляції буде неможливим.

Переглядів: 1316