- Цить! – злякано зойкнув Щедрик і заховався під листком пишної троянди.
- Що сталося, що таке?! – загомоніли сонячні промені-братики Щедрика й зупинили веселу гру.
- Хмара йде. Гляньте, яка насуплена!
Це не була хмара. З білого, чепурного будиночка вийшов у сад маленький хлопчик. Над високим чолом кучерявився світлий чубчик, довгі чорні вії коливалися на бережках великих синіх очей, холодно цвіли рожеві пелюстки вуст. Їх ніколи не розтуляла усмішка, й тому гарне личко хлопчика було немов чорна хмара, якої ніколи не торкалося сонце.
- Чому він такий понурий, - питали промінчики.
- У нього наглухо закрите серце, - щепнула біла троянда. – Мати його померла, коли він народився, й не змогла навчити його любові. Усмішка ж розцвітає з любові…
- Ним піклується мачуха. Одягає, годує, навчає, але любові не може йому дати, сумно розказували незабудки.
- А батенько його? - питали промені.
- У батька багато роботи, і він тільки зрідка буває вдома, та й тоді майже не знаходить часу для синочка, зітхнули мальви біля вікон.
- Сердешний! – жаліли промені хлопчика.
- Слухайте! – заметушився Щедрик. - Так не може бути! Ми мусимо навчити його сміятися, радіти! Ходіть, мерщій, порадимось як це зробити.