• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Чоловік і жінка як творці сім'ї

"Чоловік та жінка — найкраща спілка", "Чоловік та жінка — одне діло, одне ціле, один дух", — кажуть у народі. Українські народні казки та оповідання, особливо ті, в яких розповідається про родинні колізії, виховання дітей, здебільшого розпочинають­ся словами: "Були собі дід і баба" або: "Були собі чоловік і жін­ка". Зрідка в значенні "чоловік" вживається слово "муж" ("муж з жоною —що борошно з водою"), рідше — "супруг". Останнє сло­во в обіг народної педагогіки прийшло зі старослов'янської мови як ідеальне означення моногамної пари, бо "супруг" спочатку означало пару волів, запряжених в одне ярмо. Слово "жінка" має синонім "дружина" й діалектне слово "жона": "Де чоловік, там і дружина", "За мною будеш жоною, а за дукою будеш слугою". Дуже часто у значенні пари вживається слово "друг": "Нема кращого друга, як вірна подруга", "Три друга: батько, мати та вірна жінка". А словом "дружина" у живому спілкуванні можуть називати не тільки жінку, а й чоловіка. Згадаймо у Т. Г. Шевчен­ка:

Закувала зозуленька

В зеленому гаю,

Заплакала дівчинонька —

дружини немає¹.

Розгляду взаємин "чоловік — жінка" народна педагогіка приділила велику увагу. І це не випадково, адже подружня па­ра — це вісь сім'ї, а кохання двох (чоловіка й жінки) веде до виникнення третього, нового життя. Тому народна педагогіка у гід­них стосунках між чоловіком і жінкою бачить великий педагогіч­ний сенс. Добрі, подружні взаємини, по-перше, служать надійним фундаментом створення міцної сім'ї зі здоровим мікрокліматом; По друге, допомагають успішно розв'язувати виховні проблеми; по-третє, є тим взірцем для молоді, який найуспішніше формує майбутніх чоловіків і жінок, тобто кує потенційний резерв май­бутніх подружніх пар для створення нових сімей. Адже загаль­новизнаним є той факт, що діти, одружившись, будують свої Шлюбні взаємини, як правило, за прикладом своїх батьків.

Зі взаємного щирого й світлого подружнього кохання народ­жується велика любов до дітей, запалюються добрі, чисті сер­дечні почуття. Про чоловіка і жінку, які живуть у любові й зла­годі, у народі кажуть: "Живуть між собою, як голубів пара", "Вони між собою — нерозлий вода". Ідеалом української народ­ної педагогіки здавна стала сім'я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка й жінки, на засадах взаємного ко­хання і поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей.

Загальновизнаною є думка, що рівень культури кожного на­роду визначається ставленням до жінок. Виходячи з цього, мож­на сміливо стверджувати, що українці належать до висококуль­турних народів світу.

"Від давніх давен, — писав Іван Франко, — всі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського народу, призна­вали, що русини обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свобідніше, аніж їх сусіди. Свобідна воля женщини находить тут далеко більше пошанування, ніж, напр., у великоросів; в родині жінка займає дуже поважне і почесне ста­новище, ба, навіть веде своє окреме (жіноче, домашнє) хазяйство побіч мужичого, до котрого мужик рідко коли мішається. Ніякого важнішого діла мужик не робить без поради з жінкою, ба, дуже часто розумна і відважна жінка уміє у всім постати свою волю супроти мужикової. Що вже й говорити о тім, що через таке чес­не і людське держання жіноцтво руське мусило й само своїм ха­рактером вийти далеко краще, розвитіше, ніж се бачимо у сусідніх племен. Се також признали трохи чи не всі етнографи,

не кажучи вже о великій щирості і ніжності чуття, котре таким чистими перлами вилилося в незлічимих чудово гарних піснях жіночих; уже сама зверхня подоба руського жіноцтва — складна, свобідна, гарна; само його сміле та певне виступування супроти чужих жінок серед людського народу"¹.

Яскравим підтвердженням рівності в правах осіб обох статей серед українців може бути також давній звичай в Україні, коли ініціатором сватання виступає не тільки парубок, а й дівчина. На це свого часу звернув увагу французький військовий інженер Боплан, який, перебуваючи на службі польського уряду, у 1630— 1648 рр. керував будівництвом фортець в Україні й на основі своїх вражень і спостережень склав і видав у Руані надзвичайно цікавий "Опис України" (1650). У ньому він зафіксував український звичай, коли дівчина першою сватається до паруб­ка, якого собі сподобала. За описом автора, це відбувається так. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. Привітавшись і сівши в хаті, дівчина береться вихваляти того, хто припав їй до серця. Далі звертається до нього словами: "Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і люби­тимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку". Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матері парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще мо­лодий і не готовий до одруження, то дівчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не візьме за жінку. Мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не вихо­дить з кімнати, поки не дістане того, що вимагає. Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись, а й намовляють си­на, щоб той пильніше придивлявся до дівчини, як до своєї май­бутньої жінки. А парубок, бачачи, як завзято дівчина бажає йому добра, відтепер починає дивитись на. неї, як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати. «чорт не зможе, там баба поможе", по суті виражають захоплення жінкою. Адже такий мовний прийом у практиці живого спілку­вання досить поширений.

Побудувати гарну сім'ю з добрим моральним мікрокліма­том - це справлене мистецтво подружжя. Виконувати цю місію не просто, бо вона багатогранна й копітка. Подружність знаменує собою новий, відповідальний етап у житті чоловіка і жінки ("Людина тричі людиною буває: як родиться, жениться і вми­рає"). На цьому наголошують і весільні пісні. А обряд знімання вінка з молодої і пов'язування її хусткою яскраво символізує "перетворення" на жінку, а молодого — на чоловіка. У народі так і кажуть: "Женись — перемінись", "Оженися — перемінися". Це означає нагальну потребу організувати своє життя і поведінку по-новому: юнакові назавжди відмовитись від парубоцтва і під­порядкуватися статусу чоловіка, а дівчині — забути про діву­вання, прийнявши статус жінки. Порушення цього усталеного порядку народна педагогіка розглядає як зло, що шкодить сім'ї, дітям і суперечить загальноприйнятим нормам. Та й молодь їх до себе вже не кличе:

— Гуляй, донечко, скільки хочеш, .

Двічі молодою не будеги!

Як заміж, вийдеш — забудеш,

Як стара станеш — згадаєш!¹

Одружені групуються між собою, бо єднають їх спільні інте­реси й сімейні обов'язки. І найголовніший серед них — вихован­ня дітей. Цей статус заміжньої молодої жінки яскраво вираже­ний словами народної пісні:

Місяць над водою, дівки на вулиці,

А я молода крізь тин поглядаю.

— Свекруху батеньку! Пусти на вулицю.

Хоч свекорко пустить, свекруха не пустить,

Хоч свекруха пустить, діверко не пустить,

Хоч діверко пустить, зовиця не пустить,

Хоч зовися пустить, милий не пустить, Хоч милий пустить, дитя не пустить¹.

Коли поберуться двоє, відразу ж постає проблема взаємин між ними. Розраховувати, що все буде добре, особливо в перші роки, не доводиться: ламається усталений до одруження спосіб життя, народжуються діти, на плечі лягають нові сімейні обоваязки. Все це може спричинити певні непорозуміння поміж мо­лодими. І треба бути готовому витримати цей іспит, який може Тривати кілька років. Тому й кажуть: "Не хвалися жінкою в сім день, а в сім літ". Труднощі долаються спільними зусиллями, ко­ли чоловік і жінка вміють, при потребі, йти на взаємні поступки. До речі, народна педагогіка не схильна вважати, що чоловік і жінка обов'язково повинні мати схожі характери ("Різні на вда­чу — міцні на любов").

Народна педагогіка висунула такі ідеали чоловіка й жінки, ЯКІ заслуговують найвищої оцінки. Причому ідеал чоловіка най­частіше подається крізь призму мрій жінки, а ідеал жінки — з погляду чоловіка. Жінка мріє, Щоб чоловік шанував, захищав і поважав її, був сильним і гарним, розумним і щирим, працьови­тим, добрим господарем, дбав про сім'ю, любив і виховував дітей, не пив і не гуляв ("На красивого чоловіка дивитись гарно, а з ро­зумним жити легко", "Хто п'яницю полюбить, той вік собі загу­бить", "За ледачим чоловіком жінка марніє, за хорошим — мо­лодіє", "Коли ти мені муж, то будь мені дуж", "Чоловік як воро­на, а все жінці оборона", "Я за мужа затулюсь, та нікого не бо­юсь"). Чоловік прагне, щоб дружина була вродливою, ніжною, чепурною, роботящою, веселою, розумною господинею і ласкавою матір'ю для дітей ("Як з красною жінкою оженитися, то є на кого дивитися", "Жона ладна всюди зарадна", "Краще чорта тримати, ніж ледачу жінку мати", "Краще жінка сварлива, ніж дур­на","Жінка-ледащо в хаті нінащо", "Добра жінка — мужеві своєму вінець, а зла — кінець").

Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання і по­дружня вірність, гарне виховання дітей. Кохання і взаємоповага подружнім взаєминам оптимістичної тональності ("Як чоловік .жінку любить, то й лиха жінка доброю буде").

Народна педагогіка вимагає, щоб взаємини між чоловіком і жінкою, а отже, і педагогічна атмосфера для виховання дітей бу­ли найкращими. Побутує чимало педагогічних висловів, які спо­нукають до зміцнення шлюбного союзу, до сумлінного виконання батьківського обов'язку ("Як сорочка біла, то й жінка мила", "Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця", "Люльки та жінки нікому не позичай", "Гарна пава пером, а жін­ка норовом", "З ким жити, того не гнівити", "Покинь норови бать­кові та материні, а бери чоловікові"). Висунуто навіть альтерна­тиву: хто для жінки наймиліший — мати, батько чи чоловік? І всупереч величезному авторитетові матері та батька жінка нази­ває чоловіка. Така ж відповідь дається і чоловіком:

Голуб сизий, голуб сизий —

Голубка ситила;

Батько милий, мати мила —

Дружина миліша¹.

"Боже, Боже, що та жінка може: як її взяти, то лучше, як мати", — кажуть у народі. У цьому ж руслі сприймається і та­кий народний вислів: "Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина — мені жінку родила". Звідси бачимо, що доля новоствореної сім'ї, а отже, і доля дітей, для народної педагогіки є найважливішою.

Щоправда, у реальному житті не все йде гладко. Потреба вирішувати складні проблеми й переборювати суспільні труд­нощі нерідко спотворювала ці взаємини, штовхала чоловіка на несправедливість щодо жінки. "Чоловік на кобилу розсердився, а жінку б'є", - говорить народна приказка. І як виправдання: "Не вір жінці вдома, кобилі в дорозі", "Як чоловік жінку не б'є, то в ній утроба гниє", "Коса неклепана, жінка не бита — все одно", "Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу".

Патріархальщина всіляко обмежувала права жінки: "Жінці дорога— від печі до порога", в багатьох випадках становище її було нестерпним, про що широко йдеться в українському фольклорі.

Водночас прогресивне ядро родинної педагогіки визнавало за
жінкою рівноправне становище у сім'ї ("Жінка чоловікові подру-
га, її не прислуга", "Не по правді жиє чоловік з жоною" (після
"і їй там за горою та за кам'яною"). Ідеал подружніх взаємин на­
родна педагогіка вбачає у любові й злагоді, піклуванні одне про
Одного та про дітей. Такі умови породжують сприятливу атмо­
сферу для подружнього життя, виховання дітей. Останнім по­
грібна дружня, щаслива сім'я ("Як батьки дружненькі, то й діти
чемненькі"). Слід зазначити, що життєва організація взаємин між
членами української родини відзначається традиційною злагод­
женістю; природність, глибина й сердечність стосунків між чо­
ловіком і дружиною швидко проклали собі дорогу саме в трудо-
иих родинах. "У простій селянській родині, — писав К.
Ушинський, — де чоловік вибирав у дружині тільки робітницю, а
нона шукала в ньому годувальника і хазяїна, ви знайдете часто
далеко більше й почуття, і спільної подружньої прихильності... їх
об'єднує праця, яка виникає щодня, і саме вона свято підтримує
слабу іскру взаємного співчуття та проводить її безпечно крізь
усі сварки й навіть пороки та злочини, які можуть бути зроблені
подружжям одно проти одного, проводить від вівтаря до тру­
ни… Ті чоловік і жінка, які вміють творити велике, безцінне ду­
ховне багатство подружнього життя — взаємну повагу й любов,
мають у своєму домі найсприятливіший для виховання дітей
мікроклімат — незмінне кредо народної педагогіки,

В українському фольклорі є немало пісень про тяжке стано­вище невістки й зятя, про конфлікти й чвари між невісткою і свекрухою (свекром), між зятем і тестем (тещею), що зумовлені побутовими суперечками і непорозуміннями, які, в свою чергу, пов'язані з процесом створення родинного гнізда, формуванням нової сім'ї, соціальними суперечностями. Про невістку, свекруху, свекра, зятя, приймака, тестя, тещу різних висловів створено чимало.

З поєднанням сватів та появою зятів, невісток, приймаків створюється великий колектив людей різного віку, неоднакових характерів, інтересів, смаків, уподобань. Майнові чвари нерідко роз'єднували свояків, робили їх ворогами. Типову картину саме таких взаємин у селянській родині реалістично описав І. Нечуй-Левицький у повісті "Кайдашева сім'я". Взаємини у сім'ї, де були невістка, свекруха, свекор, зять, приймак, тесть, теща, нерідко ставали нестерпними і доводили до відчаю. З'являлися такі вис­лови: "Ані на селі, ані в місті не вір невістці", "Свекруха лихая на піч лізе — бурчить і на печі гарчить", "Хочеш зятечка прид­бати — мусиш з хати утікати ", "Як єсть, то й єсть — - лучше со­бака, як тесть", "Тещиного язика аршином не зміряєш", "Хліб приймацький — собацький".

Народна педагогіка засуджує все, що шкодить добрим взаєминам між чоловіком і жінкою та псує атмосферу сім'ї. Це стосується пияцтва і ледарства, образ, брехні і лицемірства, сва­рок, бійок і чвар, несправедливості й грубості, ревнощів, подруж­ньої зради і статевої розпусти ("І в лиху годину не кидай дру­жину", ".Жінка не черевичок, з ноги не скинеш", "Не заглядай на чужих жінок, бо свою загубиш", "Коли п'яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче", "Ний пиво, та не лий, люби жінку, та не бий", "Ревнивий чоловік — що полохливий злодій", "Не дай Боже коня лінивого, а чоловіка ревнивого").

Вкрай негативно ставиться народна педагогіка до розлучен­
ня, яке особливо болісно травмує дітей. Перші жінки й чоло­
віки — найкращі ("Хто перший, той ліпший", "Перша жінка від
бога, друга ... від людей, а третя — від чорта"). А звідси й за­
стереження: "Жінка не рукавиця, мінять .жінку не годиться",
"Той сім'ю губить, хто чужу жінку любить", "Драний кожух —- не
одежа, чужий чоловік — не надежа".

Добровільне об'єднання у шлюбі— це лише початок, а не сім'я у повному розумінні, цього слова. Повноцінною вона стає лише з народженням дітей. Отже, справжній сенс подружнього життя •— діти.

Діти як основний об'єкт виховання

Ідеал народної педагогіки — повна сім'я: чоловік, жінка, діти, Цей ідеал знайшов поетичне втілення у словах колядки:

Ясень місяць — пангосподар,

Красне сонце — жона його,

Дрібні зірки — його дітки!¹

Великий дар природи — продовжити себе і повторитися в дітях. Про щастя мати дітей ідеться в українських народних прислів'ях і приказках, де діти порівнюються, з ясними зірочками ("Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку"), квітами ("Діти як рожеві квіти"). Бажаючи комусь добра, українці завжди згадували дітей: "Година вам щаслива! Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою". Думку що знахо­димо і в етнопедагогіці інших народів: "Без гілок — не дерево, без дітей — не сім'я", "Бездітний, як дуплисте дерево: ні лика, ні дров", "Де діти, там і радість"², "Діти — основа щастя", "З дітьми багато клопоту, та без них — і світ немилий"³, "Діти — окраса дому"⁴.

Народ послідовно обстоює думку, що кожна сім'я повинна мати дітей ("А як не росте й одна дитина, то на старості трудна година"). Не випадково у весільних піснях та новорічних щедрів­ках часто висловлюються побажання господарям "мати дітей повну хату", мати "в кошарі барана і ягницю, а у запічку дітей копицю". Побутувало й багато інших доброзичливих народних побажань: "Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори", "Скільки в стелі дощок, щоб у тебе було стільки дочок! Скільки в лісі пеньків, щоб у тебе було стіль­ки синків!" та ін. Прихильне ставлення до багатодітності під­тверджують вислови: "Подумай жениться, то й діток копиця", "Обложився дітьми, як дід онучатами", "Що рік, то й прорік" (що рік то й народжується дитина), "Як жнива, так і дитина нова", "Вони збилися з пуття: як кутя, то й дитя", "За роботою і від дітей одстав -—за сім літ тільки дев'ятеро". Сім'ї переважно були великі, багатодітні: "Ой маю бо я три дев'ять братів, — відзна чається в одній з колядок, - три дев'ять братів, дванадцять вуйків"¹.

Висловлювання подібного змісту трапляються і в багатьох народних піснях:

Ой є вдова близько двора,

Дев'ять сипів породила,

А десяту дочку Настусеньку².

На запитання:

Скажи, удово, скажи, небого, Скільки собі діток маєш?

Вдова відповідає:

Ой де куточок, то там синочок,

А на печі то дев'ять дочок,

А ще ж бо не все — половина в овсі,

Чотирнадцять ячмінь в'яжуть³.

Народні казки теж свідчать про багатодітність української сім'ї. Наприклад: "Був один бідний чоловік. Той чоловік мав бага­то дітей" ("Казка про бідного чоловіка й Лисицю"); "Був один бід­ний чоловік, А той чоловік мав дванадцять дітей" ("Про Мар'ю-царівну та Івана-царя"); "Жив в одному селі бідний чоловік. І бу­ло в нього не багато, не мало — дванадцятеро дітей, ще й три­надцята народилася" ("Казка про німу царівну"); "Жила одна жона і мала, стільки діточок, як на решеті дірочок. Не знала їм числа" ("Стільки діточок, як на решеті дірочок").

Схвальне ставлення до багатодітності висловлено у низці українських народних прислів'їв і приказок: "Як грибочки ростіть, діточки!", "Сім синів гидую, всім щастя готую", "Один син — не син, два сини — півсина, три сини — ото тільки син", "Сім дочок —- свій ґаночок", "У кого дочок сім, то й щастя всім". А мордовці кажуть: "Багатодітні батьки рід людський три­мають"'¹.

Схильність українців до багатодітності відображена в ба­гатьох народних повір'ях. Кількість майбутніх дітей намагалися вгадати по кільцях на пучках пальців правої і лівої руки. Побу­дувавши нову хату, молодий господар на новому обійсті саджає кущ калини як символ краси, достатку й радості, "щоб діти вели­ся", "щоб калина малих дітей колисала". Раділи господарі, якщо під дахом нової оселі ліпили гнізда ластівки і виводили ластів'ят — це вселяло надію на сімейний добробуг, а гніздо, повне маленьких пташенят, — на багатодітність. Особливо поши­реними були повір'я про "добрих лелек", які "носять дітей". По­селення лелек на хаті чи Клуні вважалося добрим знаком: гніздо з лелеками— символ. щасливої сім'ї, родинної злагоди й по­дружнього щастя. Казкою про доброго лелеку, який приносить дітей, у. народі мудро відповідають на традиційне дитяче запи­тання: "А звідки я взявся?" ї діти ще дужче любитимуть цього прекрасного і благородного птаха, сподіваючись братика чи сест­рички.

Ставлення до дітей є мірилом гідності людини, її морального обличчя. Бездітна сім'я вважається нещасливою ("Бездітна лю­дина — що безплідне дерево"), про що свідчить і українська на­родна пісня "Прилетіла зозуленька":

Чолі я така нещаслива уродилась в світі?

Усі пташки мають діток, а я їх не бачу;

Усі пташки мають втіху, а я тільки плачу.

Бездітні люди, які з тих чи інших причин не мають дітей, мріють про них до глибокої старості. Не випадково в народних казках завдяки чарівній силі у бездітного подружжя з'являється дитина, яка стає його єдиною втіхою і розрадою ("Солом'яний би­чок", "Кривенька качечка", "Івасик-Телесик", "Сніжниця" та ін.). Цим народ підкреслює, що повноцінною є тільки та сім'я, яка має дітей та виховує їх, і водночас підводить до логічного висновку: якщо немає власних дітей, треба брати на виховання чужих, які втратили батьків. І горе тим, хто цурається своїх дітей ("Казка про пташку, що несла золоті яйця"). Дітовбивство— це най­страшніший злочин. Дітовбивця заслуговує смертної кари і віч­ного прокляття.

Діти зміцнюють сім'ю. Вони прикрашають життя і. дарують радість, продовжують людський рід. Це опора сім'ї, це майбутні трудівники й захисники рідної землі. На спокійну старість може

розраховувати лише той, хто має дітей, бо коли на схилі літ ба­чиш перед собою онуків і правнуків, то не так страшно помирати, адже в них — продовження твого життя. Ця думка виражена в українських народних піснях "Та коли б мені доля", "Як я була молодою".

Якщо маги дітей, то не одно-двоє, а принаймні троє. Одну дитину виховати важко ("Одно, та й те не людно", "Одинак як не злодій, то пияк", "Де одинець — хазяйству кінець, а де сім — щастя всім", "Як одна, то й нема талану", "З одинака як не пес, то собака", "Одинак рідко добрий буває").

Ще важче дитину перевиховувати. В українській народній казці "Ох" розповідається про батька, який мав одного сина. Рос­ло "таке ледащо той одинчик, що Господи". Безпорадний батько вирішив виправити становище — оддати сина у найми. Батько побив сина добре, вилаяв та й оддав шевству вчитися... Однак лише чари допомогли виправити наслідки поганого виховання.

Народна педагогіка ратує за багатодітність, вбачаючи в ній великий педагогічний сенс. Водночас народ викриває підступ­ність й ворожнечу між братами й сестрами (низка українських народних казок про бідного брата й багатого, про убогу й за­можну сестру та ін.). Хвилює і донині своєю глибокою щирістю й безмежною людяністю одна з народних дум "Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі", в якій засуджуються жор­стокість, підлість, егоїзм, розбрат, жадоба до наживи у взаєми­нах між братами. І те, що турки-яничари старших братів "постріляли, порубали", коні зі здобиччю у Туреччину позаверта­ли, сприймається як заслужена кара за. підлість, безсердечність і зраду.

Між іншим, крім наведеного, с ще й інші варіанти закінчення думи. В одному з них гине лише менший брат, а старші повертаються додому. Середульший брат у всьому зізнається батькам, і ті виганяють старшого з дому. В іншому варіанті найстаршого брата громада засуджує до страти. З цього неважко зробити вис­новок, що народ дбає, щоб у родині була щира співдружність, за­снована на взаєморозумінні між батьками і матір'ю, дружбі і по­вазі між старшими і молодшими. Не випадково вислів "Любіться як браття і сестри" став крилатим. А чудовими словами "бра"сестра", "побратим", "посестра" в народі називають щирих, доб­росердих людей, різних по крові, але з'єднаних узами дружби, які разом долають труднощі, людей, готових завжди прийти один одному на допомогу. .

Розбрат між братами й сестрами в українській етнопедагогіці осуджується, а винні в цьому зазнають покарання від Бога:

Тим на світі хліб не родить,

Що брат- з братом, не говорить.

Тим на світі теряється,

Що брат сестри цурається...

Узи побратимства в народній педагогіці — непорушні. Вихо­ванню у молодого покоління саме цих рис трудова сім'я приділяє значну увагу. Говорили колись: "Нема рідного брата, так шукай названого" або "От побратаються да й живуть довіку укупі, як риба з водою".

Народна педагогіка підтримує любов і гуманне ставлення до дітей. Дитину, треба пестити, наділяти теплом і ласкою. Дітям народ присвятив свої найкращі твори. Поза увагою не залиши­лась і доля позашлюбних дітей, які не зазнали ласки батьків; до них народна педагогіка ставиться з глибоким співчуттям, висту­паючи категорично проти того, щоб засуджувати позашлюбну дитину за провину батьків. "Не байстрюкові гріх, а батькові", — кажуть у народі.

Виховання дітей вимагає великої уваги, І тут місія батька І матері як вихователів є дуже відповідальною. На батьків постій­но спрямовані довірливі погляди дітей, і справа честі дорослих —-гідно виконувати свій виховний обов'язок. Бо, як справедливо кажуть у народі, дітей виховує сім'я, а долю виховання вирішу­ють батьки.

Переглядів: 1254