МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Шлюб і сім'я як виховна організація"З родини йде життя людини", "Без сім'ї — нема щастя на землі" — твердять українські народні прислів'я і приказки. Такі ж думки виражають афоризми й інших народів: "Сім'я — ключ до щастя"3. Сім'я робить життя повнокровним, дає щастя: самітню, яка не має сім'ї, людину називають "перекотиполем". Життя її беззмістовне, нецікаве й безперспективне. Воно нерідко порівнюється з безплідним деревом, щербатим горщиком: Ой горе тому нежонатому, Як тому горщикові щербатому, Що ще не кцпить,та вже із бігає, Куди не повернеться — щастя немає1. Людина, яка з поважних причин залишилась без сім'ї, заслуговує глибокого співчуття. Якщо ж вона навмисне уникає обов'язків сім'янина, то її осудять. Недаремно вважають, що прожив на світі тільки той, хто побудував нову хату, викопав криницю, посадив дерево, створив міцну сім'ю і виховав гарних дітей. Жити, за народними поглядами, означає творити людину, продовжувати себе в своїх дітях. Народна педагогіка дійшла цілком раціональних висновків щодо функції сім'ї у суспільстві — відтворення людського роду і виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля. Це яскрава простежується, зокрема, на прикладі української весільної обрядовості2, а також родинно-побутового фольклору3. Основою сім'ї є шлюб. Той, хто його бере, здійснює надзвичайно відповідальний крок у своєму житті. Недаремно кажуть: "Оженитися — не дощ переждати", "Заміж вийти — не дощову годину пересидіти". Народні звичаї і традиції українців спрямовані на те, аби зміцнювати авторитет і єднальну силу шлюбу. У народних піснях так і зазначається: ...на рушничку стати, Тоді не розлучить ні батько, ні мати, Ні чужая чужина...* Шлюб береться на все життя ("Се не на рік, а на цілий вік", "З ким вінчатися, з тим і кінчатися"). Він накладає на людину нові обов'язки ("Заміж іти — треба знати, що нема ні вислуг, ні відставки", "Не штука женитися, та треба журитися, треба ложки, треба миски, треба ночов і колиски"). А тому й одруження виимагає тверезої розсудливості ("Перш, ніж одружитись, треба роздивитись"). То й не дивно, що з уст юнака чи дівчини так часто зринають запитання: Порадь мені, гаю, що маю робити, Чи мені жениться, чи так волочиться? Порадь мені, гаю, яку милу брати1..-1 Або: Як ягідок назбирати, аби не зламати? Чи маю ще дівочити, чи ся віддавати? Як віддамся хоч за кого — гаразду не буде, А як довго дівочити, -то що скажуть люди?2 Коли юнак твердо вирішив оженитися, то повідомляє про це своїх батьків і просить поради: — Чи ту, мамо, сватать, що голова гладка? — Сватай, синку, й людей питай, чи метена хатка! — Чи ту, мамо, сватать, що намистечко висить? — Сватай, синку, й людей питай, чи діжу замісить! — Чи ту, мамо, сватать, що дрібненько ходить? ;— Сватай, синку, й людей питай, чи ділечко робить!3 Українська етнопедагогіка застерігає від легковажності, осуджує непродумані, поспішні шлюби ("Поспішився — оженився і в біду зразу ввалився", "Ступив у закон, як собака в цибулю", "Козак оженився, неначе утопився"). "Штанці по колінця, а попав у сильця", — кажуть про того, хто рано одружився. Глузують з того, хто збирається Передчасно женитися ("Ще молоко на губах не обсохло, а він женитися задумав"). Загального осуду зазнає і безпричинне затяжне парубкування та дівування: "Перестояна трава — ні сіно, ні солома", "Старий парубок — ні чоловік, ні вдівець", "Стара правда завше добра, але не стара дівка". Народну педагогіку можна назвати сумлінною сімейною будівницею, невтомною піклувальницею про сім'ю як виховну організацію. У ній усе ретельно й педагогічно передбачливо розраховано на те, щоб будувати дружню, здорову і міцну сім'ю, здатну мати дітей і правильно їх виховувати. Одруження розглядається як цілком природний, потрібний і неминучий етап у житті кожної нормальної людини ("В тата — мами не до віку", "З віком дівці не сидіти"). Але одружуватися треба тоді, коли настане для цього пора, щоб було ні зарано, ні запізно, але неодмінно в молодості. І в цьому є значний життєво-педагогічний сенс. Якщо своєчасно одружишся, то встигнеш виховати дітей і допомогти їм, дочекаєшся онуків, а то й правнуків ("Не журися, рано вставши, молодим женившись: рано вставши — багато зробиш, молодим женишся, — дітей до розуму доведеш, скоріше помочі діждешся"). Дозріти до шлюбу в загальноприйнятому розумінні означає повну здатність самому вже на хліб заробляти й матеріально утримувати сім'ю, бути готовим виконувати всі нелегкі сімейні обов'язки ("Оженитися — не напасть, та щоб, женившись, не пропасть", "Оженився, сатано, заробляй на пшоно"), щоб не було так: "Як женився, то хвалився, що буде косити, а як оженився, пішов косити та й став голосити". Одруження не має бути насильним. Шлюб з примусу чи якогось підступного розрахунку — аморальний. Народна педагогіка виробила моральні критерії справді добровільного вибору подружньої пари і бореться за втілення їх у життя. Основою для шлюбу і створення сім'ї є не якась майнова чи інша вигода, а щире взаємне кохання подружжя ("Хоч в одній льолі, аби до любові!", "Не з багатством жити, а з людиною"). Про окрилюючу, єднальну і всеперемагаючу силу кохання сказано немало: "Любов, як перстень, не має кінця", "Любов сильніша за смерть", "Кохання, неначе добрий кінь, носить людину", "Давньої любові й іржа не з'їсть", "Хто любить, той того й голубить", "Хоч у курені, аби до серця мені", "Хто милий, той красен". Закохана дівчина каже: "Нехай мене той голубить, а хто вірно мене любить. Нехай мене той займає, хто кохання в серці має"; "Віддай мене, мамунцю, за такого, що він мене вірно любить, а я його". Справжнє кохання народ ставить значно вище від усякого багатства, срібла й золота: —Коли правдива мовонька твоя, —Так будеш, серденько, навік 'ти моя. Ти добре то знаєш, що я сирота., Не маю срібла, не маю злата Опріч любові, що к тобі маю, Я всім убога — того не таю! — Не треба ж мені злата — я й сам придбаю А треба дівчину, що я кохаю'. Поза увагою не залишаються випадки несправедливих шлюбів, у яких передовсім стоять матеріальні розрахунки, коли батьки, брати чи сестри в гонитві за багатством насильно розлучають закоханих. Цим зумовлено те, що український фольклор містить чимало сумних тужливих пісень про нещасливе одруження, про трагізм становища жінки, відданої заміж за нелюба. Найчастіше ці жалі та скарги виливаються матері ("Мати, мати, що ж ти гадала, що за нелюбом світ зав'язала?"). Мотивом страждання прийняті пісні "Кохав мене батько, як білу тополю", "Ой попливи, вутко", "Чи я в лузі не калина була", "Із-за гори...", "Ой мій батько гіркий мені світа зав'язав", "Ой і зійду я на могилу" та ін. У багатьох піснях народна педагогіка стверджує віру в неминучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а з ним і здорового виховного осередку. Коли побираються закохані, то й життєві труднощі здаються не такими вже й страшними, бо там, де згода в сімействі, найважче стає легким. Однак пісень про щасливе подружнє життя у народній поезії не так уже й багато. І все ж український народ ніколи не впадав у відчай і послідовно боровся за утвердження високоморальних родинних ідеалів через їх постійне проповідування і практичне втілення. Краса високих людських почуттів як основа справжньої сім'ї знайшла відображення в численних українських народних піснях про кохання. Про силу кохання в сім'ї наш народ склав казки, оповідання, легенди. Народна педагогіка застерігає від шлюбу з розрахунку, вчить совість на багатство не міняти ("Женись на дочці, а не на тещі"). Найбільш щирими і відвертими є вихідці з трудових верств населення ("Безприданниця— правдивиця, що є, те й є"). Про чваньковитих багатіїв бідні люди кажуть: "Широкого поля ягода. Нам не рівня". Симпатії до людей зі свого соціального і майнового стану настільки великі, що спонукають дівчину віддатися навіть за нелюба, аби не за пана (пісня "Ой летіла зозуленька по Вкраїні"). У ситуації ж вибору лобові чи багатства перевага надається любові: Не там щастя, не там доля, де багаті люди, Хто злучиться із милою, тому гаразд буде*. Той, хто оженився заради багатства, дуже швидко розчаровується ("Є в неї воли та корови, але немає з нею любої розмови", "Де беруться не з любові, там щастя не буде"). Звичайно, на вибір шлюбної пари значно впливає зовнішність людини ("Личко дівку віддає", "З гарною одружитися — є на кого подивитися", "З гарної дівки гарна й молодиця"). В одчій з українських народних пісень вибір подружньої пари мотивується такими бажаннями: ...Щоб роду тихенького, Щоб личка біленького, Щоб чорті брови і сама до розмови. Український народ щедро оспівав і опоетизував у своїх піснях дівочу та юнацьку красу. Про це складено чимало афоризмів і порівнянь: "Дівчина — як у лузі калина", "Гарна дівка, як маківка", "Дівчина, як берізонька, сережками завішена", "Дівка — як ягідка", "Парубочок — як дубочок". Поряд з цим народна педагогіка застерігає: "З краси не пить роси", "За гарного підеш — лиха наживеш". Тут і повчання молодим не гонитися лише за красою, а зважати й на людські якості: доброту, працьовитість ("Не шукай красоти, а шукай доброти"), любов до дітей та ін. Свідченням прагнення одружитися з доброю людиною є звичай, поширений у давнину на Русі: парубкові, який приходив свататись до дівчини, пропонували стілець, на якому сиділа кішка. Якщо хлопець штовхне її роздратовано — злий, поведеться лагідно — добрий. Наречені хотіли бачити одне в одного такі риси, як правдивість і щирість, чесність і благородство, хазяйновитість, прагненням мати дітей і виховувати їх, рішучість у боротьбі за сімейне щастя. Саме на цьому грунті й постала карпатська легенда про ниткову косицю — шовкову квітку. Так називають гуцули дивний витвір природи, відомий як білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на неприступних кам'яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто, ризикуючи життям її ім'я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувались колись гуцульські легіні1. Одне з найвищих мірил людської гідності і порядності в народній педагогіці — честь людини. Зрозуміло, що тим, хто одружується, хочеться мати супутника життя з чесного роду. У народній пісні "Ой вийду я за ворота" дівчина так і каже парубкові: Пішов, гидкий, пішов, стидкий, Поганого роду..!2. Парубок, який звів одну, а одружується з іншою, заслуговує на прокляття, як це сказано в пісні устами зведеної дівчини: Щоб ти женився щомісяця, щогоду. Щоб ти женився — тобі дівок не стало, Щоб над тобою сонечко не світило, Щоб над тобою ясний місяць не сходив, Як ти божився, як мене з ума зводив.. Парубка Шумильця, який зрадив тринадцять дівчат, "ведуть рубати" (пісня "Нема Шумильця на селі")4. Доброго слова не варта й дівчина, яка не вміє берегти своєї честі. Це про таку кажуть: "Цілувала, а кого і сама не знала!", "І по горіхи не ходила, а запаску загубила". Поведінці легковажної дівчини, як і парубка, виправдання немає. Але з батьків не знімається провина за погану поведінку сина чи дочки. Тому й в уста покритки народ вклав такі слова: "Оце на тобі, моя ненько, за твою науку: колихала ти мене, коли хай онуку", "Гайка-лайка пішла на долинку, принесла дитинку", "Оце тобі, тату, за твою науку: сядь собі у запічку, колиши онуку". Хто, як не люди старшого покоління, навчені життєвим досвідом, повинні відвернути молодь від необачних учинків, особливо у взаєминах між юнаком і дівчиною. І тут застереження батьків, громадська думка особливо вагомі; їх педагогічне значення переоцінити важко. Народна педагогіка засуджує юнаків, які поглядають на чужих жінок, і дівчат, які раді залицянням чужих чоловіків. При одруженні не обходиться без авторитетного слова та поради батька й матері. "Казав мені батько, щоб я оженився...", — співається в одній з відомих народних пісень. Юнак просить дівчину: — Дівчинонько, Ти вірненька! Спитай матір Ти стихенька, Чи позволить ходити, Тебе вірно любити молоду. Хлопець-сирота жаліється, що не має батьків-порадників: Коли б мені батько, або рідна мати: Дали б лісні порадоньку, яку жінку брати. :" Добре виховані діти, стаючи на рушник, не забувають попросити благословення своїх батьків, бо воно знаменує собою майбутнє щастя молодої сім'ї: Ом щасливий та. Якісно уродився, Що рідному отцю — ненці поклонився. Мудра порада батьків сприймається з глибокою вдячністю: Любая порадонька я тобою, мій батеньку, 1 до вінонька випровадили. Як бачимо, народна педагогіка народила й виплекала той ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджувати Істини, проголошені народною педагогікою, вічні, вони ніколи по старіють. Інша річ, що у практичне втілення цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи. Візьмімо для прикладу хоч би таку важливу дівочу рису, як цнотливість. Незайманість дівчини піднесено народною педагогікою до найкращої моральної риси нареченої ("Батьком-матірью не хвались, а хвалися честю", "І воза не возила, та двір украсила"), — кажуть про дівчину, що вийшла заміж цнотливою ("Лучше цнота в болоті, як нецнота в золоті"). До нецнотливої парубки свататися не поспішають ("Ой гріхи мої чубаті, ніхто, мене через те не свата"), її обминають ("Як не дівка, — йди до дідька"). У традиційному народному розумінні дівчина тільки цнотлива. Був час на Україні, коли цнотливість молодої підлягала перевірці під час весільного церемоніалу — "через комору". Молодим готували постіль у коморі, приспівуючи: — Ой хто буде спати, Будем йому та постіль стллти, Соломки в головки, Сінця під колінця, А м'яти під п'яти. Щоб було м'яко спати? Дружки ведуть шлюбну пару в комору. Вивід її з комори супроводжується веселою піснею, що славить калину й ложе подружньої вірності. Калина — символ збереження дівочої невинності молрдою і шлюбного з'єднання: Темного лугу калина весь луг окрасила, Доброго батька дитина весь рід звеселила. Нічого дивувати: така була й її мати1. Цнотливість доньки приносить честь і радість її батькам. І великий сором був тій молодій, що "загубила калину", тобто втратила невинність до шлюбу. Над нею та її рідними міг глумитися кожний, як тільки міг і хотів. Рідні й гості молодого могли демонстративно покинути весілля, а молодий — назавжди зректися молодої. Двері хати молодої та ворота її обійстя обмазували дьогтем. В українських народних піснях розповідається про те, як за втрату дівочої честі, дівчина дістає покарання смертю. Цей мотив знайшов особливо сильне вираження у пісні про спалення спокусниками дівчини під сосною. Традиційний колись обряд "комора" відійшов у минуле. У суто інтимні справи молодих тепер ніхто з весільних гостей не втручається. Але це аж ніяк не означає, що нині дівоча честь.та парубоцька гідність не в пошані. Хіба цнотливість не є моральною окрасою сучасної дівчини?
|
||||||||
|