Рід і родина

Видатний учений П. Житецький писав, що "родство в поетичних уявленнях українського народу складає своєрідний культ, уся народна етика зводиться загалом до так званої сімейної моралі, заснованої на почутті родства"¹. Шанобливе ставлення до рідні проповідують українські народні прислів'я і приказки ("Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду", "Свого доправляйся, роду не чужайся", "Нема в світі, як родина, про це скаже і дитина", "Свій хоч не заплаче, то скривиться, хоч не скривиться, то не висміє").; Жити на світі без зв'язків з родом, і без родинної підтримки важко:

Та журба ж мене ізсушила, та журба

мене ізв'ялила,

Що найменша в степу птиця та й та

мене била.

Ой тим вона побиває, що роду немає.

Ой вийду я за ворота — стою, як сирота,
Ніхто мене не спитає, що роду немає...
Як "нема роду — родиночки", то "ні до чого притулитися",
"нікому порадоньки дати". І навпаки:

В кого батько, в кого мати —

Є з ким розмовляти; . '

В кого брати, в кого сестри — Є з ким погуляти.

Особливо нестерпним є становище поза родом у чужомукраї:

Соловейку маленький, в тебе голос тоненький, Защебечи ти мені, бо я в чужій стороні; Бо я в чужій стороні, нема роду при мені, Ані роду, ні родини, ні просвітлої години, Ні отця, ні матусі, ні рідного брата³. Без зв'язку з ріднею, як і без рідного краю, людина безпорадна:

Ані дитини, ані родини,

Ні рідненького вітця,

Я ходжу-броджу по чужім краю,

Яко блудненька вівця..

Тому таким хвилюючим і щирим є звернення до родини:

Вербо ж ти моя, вербо,

Чого хиляєшся?

Ой роде ж мій, роде,

Чого цураєшся?

Ой роде ж мій, роде,

Не цурайся мене'/⁰

Нашому роду нема переводу. Народні педагоги сумлінно трудяться над тим, щоб сформувати в молодого покоління знання і відчуття роду, бо "без роду нема народу". Слова "рід", "родина" часто фігурують у народному спілкуванні: рід як сув'язь поколінь, що походять від одного предка, родина як група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей, інших близьких родичів, піч живуть разом. Ці слова ввійшли в обіг практичного народного
виховання здавна, ще з давньоруських часів. А виникнення їх зумовлено існуванням родової організації суспільства слов'ян. Народ створив багату лексику для позначення різних родинних Стосунків. Завдяки цьому народна педагогіка має в своєму розпорядженні повний набір назв спорідненості та свояцтва¹.

Родичі й свояки підтримують між собою дійові контакти. Вони часто зустрічаються і спілкуються, особливо якщо мешкають н одному місті чи селі, радяться, допомагають один одному, ділять радість і горе. У народі, здавна прийнять влаштовувати традиційні родинні свята, на які запрошують усю рідню. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не тільки задоволення і втіхи, а й великої виховної сили, бо все це, врешті решт, робиться заради дітей, аби виховати в них родинні почуття. Про це співається в українській народній пісні "Під білою березою". Брат і сестра живуть у незгоді через посаг (братові батьки дали більше). Однак сестра все ж вирішила відвідати брата, заявивши: Я не прийшла їсти, пити, Але прийшла подивитись, Щоби мене діти знали Та й тіткою називали².

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тепло отчого дому	\|	Шлюб і сім'я як виховна організація

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.