• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Практика духовно-морального виховання дітей в сім'ї

Під народним вихованнямрозуміємо емпіричні знання й ма­сову традиційну практику підготовки молоді до життя, створеним сім'ї і виховання дітей; залучення до засвоєння матеріальних і духовних цінностей народу, широкого людського досвіду; форму­вання людини, яка була б наділена високими моральними, фізичними і розумовими якостями, бажала й уміла працювати; розвиток та вдосконалення задатків, здібностей і навичок дитини. Українська етнопедагогіка охоплює такі провідні, органічно з'єд­нані між собою напрями виховання: моральне, трудове, розумове, естетичне і фізичне. Кожний з них є невід'ємним складником си­стеми родинного виховання, яка визріла серед людей праці і спрямована на формування особистості. В основу її народна пе­дагогіка поклала розумове та моральне виховання, проголосивши розум і мораль основною окрасою людини: "Розум — найбільше багатство", "Мораль чиста — краще всякого намиста".

Мораль — це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з форм суспільної свідомості. Мораль українського народу, що лягла в основу його етнопедаго-гічного ідеалу, послідовно й безкомпромісно відстоює доброчинну поведінку дитини, гуманність поглядів, благородність думок, чис­тоту помислів, кришталеву чесність і правдивість, справедли­вість, духовну щедрість. Очевидно, це й дало підставу К. Ушинському сказати, що в селянина-трудівника дійсно дуже "багато справжньої людської гідності: він любить сім'ю..., зустрічаючи жебрака, ламає навпіл свій окраєць хліба або витя­гує із халяви свій брудний гаманець, де лежать три копійки, (добуті тяжкою працею"⁾. Народна педагогіка не визнає жодних причин, які давали б підстави для відхилення від норм людської гідності і порядності, хоч у повсякденному житті гріховних спокус немало. "Як багато перешкод у своєму розвитку зустрічає се­лянин, і як багато внутрішньої сили треба йому мати для того, щоб уберегтися від цілковитого пригнічення в собі здорового ро-кому і чистої совісті"² — писав М. Добролюбов. Долати ці переш­коди значною мірою допомагала сім'я, родинне виховання. Адже найінтенсивніше формування особистості відбувається у сім'ї. Тут закладаються основи всіх моральних якостей людини.

Практика народного виховання передбачає формування в кожної людини моральних оцінок з позицій добра і справедли­вості, що випливає з народного поняття моралі: моральний той, хто цнотливий, шляхетний, доброчесний, праведний. Сюди нале­жать і такі поняття, як людська гідність, честь, людяність, ко­лективізм. Усі вони конкретизовані в моральному кодексі народу, основні принципи якого яскраво представлені у фольклорі, зо­крема в народних прислів'ях і приказках. В основу моральності народна педагогіка кладе любов до рідного краю, ставлення лю­дини до праці, до людей і до себе особисто. Наприклад, українські народні прислів'я і приказки закликають любити Батьківщину, рідний край ("Нема в світі, як своя країна!", "Кожному мила своя сторона"), захищати її ("За рідний край — хоч помирай", "Нуте, браття, або перемогу добути, або дома не бути!"), боротися проти соціального гніту і несправедливості ("По правді роби — доброго кінця сподівайся", "Хліб -сіль їж, а прав­ду ріж"), єднатися у боротьбі за.національне і соціальне визво­лення ("Громада — великий чоловік"), цінити працю ("Без труда нема плода", "Труд чоловіка кормить"), поважати гідність чесної людини ("Хто принижує чужу честь, той і свою топче"), цінити справжню дружбу ("Для приятеля нового не пускайся старого"), бути вимогливим до себе ("Не лінися рано вставати та замолоду більше знати").

Палка любов до Вітчизни, мужність у боротьбі за щастя свого народу, повага до інших народів — одна з головних заповідей народної моралі. Народна педагогіка прищеплює дітям ці чудові риси змалку через найрозуміліше — любов до матері, сім'ї і домівки, рідного краю, де людина народилась, росте й мужніє ("Як матір покинеш, то й сам загинеш", "Негідником той називається, хто рідної домівки цурається", "Грудка рідної землі дорожча від пуда золота", "Як будеш землі триматися, то будеш від неї сили набиратися"). Чудовим засобом посилення цих патріотичних почуттів є українські народні казки і легенди на героїчні теми, де уславлюються ті, хто відстоює честь і неза­лежність Батьківщини. Сили ж і натхнення у боротьбі з ворогом дає рідна земля. Наприклад, у казці про Іллю Муромця і Солов'я-розбійника натхненно звучать такі слова: "Ти як будеш на руській землі, то весь час будеш од землі сили набиратися". Ге­рой, який підтримує зв'язок з рідною землею, з народом, непе­реможний. Не випадково в легенді "Про запорожців" підкре­слюється, "що на своїй землі їх (запорожців) ніхто не міг узяти. Так вони як куди їхати, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й ідуть". Кошовий отаман перехитрив турків тільки тому, що стояв на рідній землі, понасипавши її у чоботи ("Запорожці за Дунаєм"). Куди б не мандрував головний герой багатьох казок у пошуках щастя, він урешті-решт повер­тається на рідну землю. Це відбивало реальну традицію. Людина, яку доля з якихось причин закинула далеко від рідних місць, прагне хоч на схилі літ повернутися додому, щоб у разі смерті назавжди потрапити в обійми рідної землі й бути похованим на цвинтарі поруч зі своїми предками.

За оцінкою української народної педагогіки, праця є основ­ним критерієм оцінки моральної гідності людини. У ставленні до ледарів народна педагогіка безкомпромісна: кожний ледар — аморальний. Той, хто не хоче працювати, а хоче жити за чужий рахунок — негідник і моральна потвора, тягар для суспільства ("Ледар живе, аби землі важче", "Не живе — тільки дні пре", "Ледаще на віник та на смітник годяще"). Без праці моральне виховання дітей немислиме, до того ж праця істотно впливає на людські стосунки. Через працю в дитині закладаються основи здорової моралі, ненависть до зла і соціальної несправедливості, любов до чесних трудівників.

Масова практика родинного виховання дітей в Україні тра­диційно відстоює дух справедливості й гуманних відносин між людьми. Провідними серед них стали миролюбність і гостинність, товариська солідарність і вірність щирому другові. "Яку дружбу заведеш, таке й життя поведеш", "З добрими людьми завжди згоди можна дійти", "Вірний приятель — то найбільший скарб",

"Друга шукай, а найдеш — тримай", "Друзі пізнаються в біді",- повчає українська етнопедагогіка. Вона схвально відгукується про такі моральні риси людини, як доброта і щирість, прагнення до справедливості й рівності, готовність прийти на допомогу в біді, повага до старших, увічливість, оптимізм, уміння піклува­тися про слабих і безпомічних, здатність поділитися останнім.

Українська етнопедагогіка бореться за ставлення до людини як до найвищої цінності, захищає право кожного на свободу, щастя і вільний розвиток. Велика увага звертається.на розумін­ня й розрізнення антиподів типу: добро -— зло, правда — брехня, розум — невігластво, милосердя —- жорстокість, красиве — по­творне, щирість — лукавство, працьовитість — неробство, хоро­брість —- боягузтво, чесність — безчестя, любов — ненависть ("Приятелева вода краща ворожого меду", "Не той друг, що ла­щиться, а той, що печалиться", "З добрим дружись, а лихих, сте­режись" та ін.). Тільки добра людина, про яку в народі кажуть, що вона й мухи не скривдить, уміє по-справжньому ненавидіти зло й боротися з ним. Не випадково у багатьох народних опо­віданнях ідеться про боротьбу проти злих сил за утвердження добра. Добро неодмінно долає зло. Народна педагогіка насичена багатьма традиційними побажаннями, змістовними, емоційними, щирими й зворушливими, які люди висловлюють один одному, бажаючи добра і щастя.

Вироблення гуманістичних рис через родинне виховання зближало людей праці, будило такі високі моральні почуття, як солідарність і колективізм, потребу в громадській активності. На прикладах сім'ї, односельців, сусідів, через участь у різних іграх і праці діти бачили, що для вирішення важливих справ треба об'єднуватися, діяти спільними зусиллями. Та й у народі не ухильно визрівала потреба згуртуватись для відстоювання власних інтересів у боротьбі проти несправедливості.

Висунувши гуманізм як один з невід'ємних складників мо­рального виховання дітей, народна педагогіка аж ніяк не схильці до всепрощення. Навпаки, вона ставить дуже високі вимоги до батьків-вихователів, не схвалює поблажливості в ставленні до дітей. Народна практика родинного виховання будується на за­стереженні дитини від лицемірства, привчанні її до моральної стійкості, недопущенні порушень норм поведінки не тільки її присутності батьків, а й наодинці, тобто вчить бути чесним перед собою, принциповим і твердим у власній оцінці, непримиренним не тільки до чужих, а й до власних недоліків і слабкостей. Саме тому моральні заповіти народної педагогіки значною мірою мають застережливе спрямування. їх провідна мета — запобігти необачним учинкам.

Краще не допустити помилки, ніж потім її виправляти. Особливо небезпечними є помилки в моральному плані. Українські народні прислів'я і приказки, сформульовані стисло, з образною емоційністю, що сприяє легкому запам'ятовуванню, за­стерігають людину від таких серйозних моральних пороків і вад, як підступність, нещирість і хитрість ("Лихий чоловік — як хво­роба: усе запакостить", "Не копай другому яму, бо сам у неї впа­деш", "Хитрощами довго не проживеш"), крутійство і шахрай­ство, скупість і зажерливість ("Тонув— сокиру обіцяв, а витягти —- топорища шкода", "Лінивий двічі ходить, скупий двічі пла­тить"), нечесність ("Поганому виду нема стиду", "Що собі не ми­ло, то й людям не зич", "Краще не обіцяти, як слова не здержа­ти"). Такі афоризми діти не раз чують від старших, мимовільно їх запам'ятовують, що позитивно впливає на моральне вихован­ня.

Одним з поширених у народній практиці засобів морального виховання є осудження негативних учинків через слово "гріх". Зміст цього поняття багатогранний: гріх — порушення релігійно-моральних догм, настанов і т.ін.; поганий, непорядний учинок, не­долік, помилка, недогляд; непорядно, недобре, недозволено. Звід­си пішла й низка похідних слів: гріховодити — вести себе амо­рально, нескромно; гріховодний — той, хто порушує правила моралі або взагалі правила співжиття; грішити — порушувати пні. і, правила, норми, припускатися помилки, а також фразео­логізми: "брати (взяти) гріх на душу" — робити що-небудь усупереч її власній совісті, прийнятим нормам моралі, "гріха не боятися" — робити погані вчинки, не зважаючи на норми моралі; "з гріхом пополам" — не без помилок, не зовсім добре та багато ін­ших'. За традицією народної педагогіки діти в сім'ї від батьків, дідуся, бабусі, старших сестер і братів запам'ятовують, що не гарно не слухати матері чи батька, обманювати їх, глумитися зі старості чи глузувати з каліцтва, знущатися з тварин, лицемірити, ображати інших, зводити наклеп, підлабузнюватись, бути байдужим до чужого горя.

Народна педагогіка звертає увагу батьків на те, що правиль­на постановка морального виховання дітей зумовлюється його початком ("Добрий початок — половина задуманого"). Вона за­кликає дбати про виховання з перших років життя дитини ("Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках", "Нагинай гілляку, доки молода", "Гни дерево, поки молоде, учидитину, поки мала", "Молоде на всі сторони гнеться", "Учи сина, як годуєш, бо тоді вже не навчиш, як тебе годуватиме"), узявши під контроль її моральну поведінку ("Гідність людини визнача­ють її вчинки").

У практиці народного виховання стало загальновизнаним з першого року привчати дітей слухати дорослих, виконувати ви­моги батьків. Цього принципу неухильно дотримують протягом усього життя дитини в сім'ї. Не позбавляється вона, звичайно, й права виявлення власної розумної ініціативи. Добрий почин завжди підтримувався й заохочувався дорослими ("Кожна птичка своїм носиком живе", "Людей питай, а свій розум май", "Дарма, що малий, а й старого навчить", "Мале орля, та вище старого літає"). У два-три роки діти вже виконують найпростіші доручення за вказівкою "подай", "принеси" тощо. Знають, що треба берегти іграшки й речі, рослини й тварин. Між іншим, на­родна педагогіка не схильна ділити рослини й тварин на корисні й шкідливі. Нехай спочатку для дітей усе живе буде добрим, бо пізнання світу має починатися з добра. Тільки за цієї умови ;і дитини виросте людина-добротворець. Саме тому в казках і піс­нях для малят звірята характеризуються пестливими словами' "зайчик-побігайчик", "лисичка-сестричка","мишка-скряботушка", "сорока-білобока", "котик-мурчик", "коник-стрибунець", "жабка квакуїлка", "вовчик-братик". Ще з колиски дитя тягнеться до всього живого — до котика, який є в кожній хаті, до бджілки, яка випадково залетіла у вікно. Це пробуджується чудова при­родна схильність дитини брати під захист слабшого від себе. З віком дитини тваринний і рослинний світ стає для неї ще при­вабливішим. У трудових родинах вона вчиться доглядати тварин. Особливий інтерес у дітей викликають маленькі звірятка — цу­ценя, каченя, курча, гусенятко, лошатко, котик, телятко, кроленя. Цей природний потяг схвалюється з неодмінним застереженням, що тварин не можна кривдити, мучити. Той, хто знущався з тва­рин, зазнавав загального осуду. А батьків це серйозно непокоїло: з губителя природи може вирости черства й жорстока людина, а то й мерзотник. Не можна спокійно спостерігати, як хлопчина тягнеться зруйнувати пташине гніздо чи вкрасти звідти яйця, а то й викинути немічних малят; як він мучить кішку, навмисно дратує собаку, б'є жаб. Навіть така "забава", як проколювання хрущів, метеликів і запускання живих "парашутиків" чи "млинків", теж не безневинна, батько й мати вважають своїм обов'язком домогтися, щоб їхня дитина зрозуміла, що кривдити слабших від себе, навіть комах, не можна — їм треба співчувати, допомагати, захищати. Цікаво, що коли треба було зарізати пти­цю або заколоти порося, то господарі намагалися зробити це вдо­світа, коли діти ще сплять. Ставлення до тварин у народній пе­дагогіці є одним з мірил людської доброти.

У трудових сім'ях здавна вкорінилась добра традиція прив­чати молодь до піклування про слабших. Піклування про дітей, калік, хворих, старих є виявленням однієї з основних ознак мо­рального здоров'я народу. Навіть людину слабоумну не залишали напризволяще. Кривдити вже скривдженого природою — то гріх. Його одягали, годували, намагалися вилікувати, доглядали аж до смерті.

У практиці родинного виховання дитина привчається бути чемною і ввічливою. Якщо ж вона забуває вітатися, а таке нерід­ко (буває з дитиною чотирьох-п'яти років, то їй про це нагадують, звертаючи увагу і на те, що негарно кричати, вередувати, втручатися у розмову старших. Дитина п'яти-шести років уже без нагаадування має вміти вітатися і прощатися з усіма дорослими, прожити спокійно і лагідно, чемно вислуховувати дорослих і ви­копувати їхні вимоги, вічливо звертатися з проханням, поступа­тися місцем дорослим і меншим за себе, говорити правду, відпо-11 дати за свою провину, а не звалювати її на іншого, виконувати посильні трудові доручення. Якщо ж траплялось відхилення у поведінці, то дитині тут же нагадували, як слід чинити в даному конкретному випадку. Причому, треба було домогтися, щоб вихованець після натяку дорослого сам пригадав і сказав, як правильно робити. До безкінечних моралізувань народна педагогіка ставиться скептично.

В українських сім'ях дитина з_ п'яти-шести років звикала піклуватися про молодших братиків і сестричок. Вона допомагала їм одягнутися і роздягнутися, забавляла, а як треба було, то на­магалася справедливо розв'язати якість дитячі суперечки.

Як бачимо, народна педагогіка послідовно бореться за те, щоб організація життя в сім'ї спонукала дитину до гарних учинків, вправляла в позитивній моральній поведінці.

Могутнім регулятором моральної поведінки є слово вихова­теля. Завдяки цьому формуються моральна свідомість, моральні почуття людини. Визначаючи моральні рамки, народна педагогіка часто вдається до внутрішнього світу людини, апелюючи до її честі, совісті, сорому ("Сумління — найкращий порадник", "Бережи честь змолоду", "Хоч ганьба очі не виїсть, але не дає на люди показатися", "Стид хоч і не дим, а очі виїсть", "Совість гри­зе без зубів"). Цим підкреслюється велике значення тріади у мо­ральному вихованні -— формування моральної поведінки разом з моральною свідомістю та моральними почуттями.

Перші знання про моральні норми дитина дістає від своїх перших вихователів — батьків. Тут, у родинному колі, через казки, оповідання, відгадування загадок, бесіди та взаємини з рідними, сімейні традиції вона починає пізнавати суть таких мо ральних понять, як гарне і погане, добро і зло, справедлива п, доброзичливість, чуйність, дбайливість, працьовитість, старанність, співчутливість, мужність, чесність, обов'язок, правдивість,, ощадність. З віком ці моральні погляди, звичайно, змінюються, поглиблюються, моральний досвід розширюється.

Визначаючи велику складність людської психіки ("Чужа ду­ша — темний ліс", "У чужу душу не влізеш", "Щоб узнати чоло віка, треба з ним пуд солі з'їсти"), народна педагогіка водночас шукала оптимальних шляхів морального виховання дітей у сім'ї За народними твердженнями, засвоєння моральної істини повин­но проходити через почуття, переживання та розум людини і втілюватись у її благородних учинках. З цією метою педагогічний геній народу створив багатющу фольклорну скарбницю, насичену змістовним, зворушливо емоційним матеріалом, який став муд­рим помічником батьків у моральному вихованні дітей. Образи народної поезії є зразками для поведінки людини в житті. Дум­ка, виражена в художній формі, глибше вражає, стає більш зро­зумілою, легше і на довший час запам'ятовується. Так, коли йдеться про велику силу й переможність правди, то в нашій па­м'яті неодмінно випливуть почерпнуті з народної творчості слова: "Правда світліша за сонце", "Правда — як олія, скрізь наверх спливає", "Правду не сховаєш", "Правдою весь світ зійдеш, а не­правдою ані до порога". Однак просте запам'ятовування мораль­них правил не принесе користі. Скільки в житті тих, що знають моральні норми, але не поспішають їх виконувати. Таких людей народ називає "моральними каліками" ("Базіка — моральний каліка"), засуджує повторення моральних істин без потреби, бо цим зумовлюється байдуже ставлення до них ("Не так він добре діє, як говорить"). Моральна поведінка йде від внутрішніх потреб людини, від її моральних звичок ("Звичка — друга натура").

У трудових сім'ях багато уваги приділяється виробленню в дітей таких важливих моральних якостей, як піклування про ін­ших, керування своїми почуттями з підпорядкуванням їх розуму й волі, готовність виконувати доручення старших, працювати ра­зом з іншими. Робиться все для того, щоб застерегти дитину від шкідливих звичок — лайки, куріння, брутальності, брехливості, лицемірства. 1 тут велике значення має позитивний приклад, бо честь виховується честю, правдивість— правдивістю, бруталь­
ність брутальністю.

У народній педагогіці формуванню почуття честі приділяється її велика увага. Честь є найвищою окрасою людини. Дітей вчать змалку дорожити честю "("Батьком-матір'ю не хвались, а хва­тіть честю", "Чесному всюди честь, хоч і під лавою", "Честь честі шлях прокладає"). В давній притчі розповідається, що якось Во­їни і,, Вода і Честь разом прийшли до роздоріжжя, де їм треба було розійтися. Вогонь сказав: "Якщо загубите мене і захочете знайти, то підіть у той бік, де відчувається тепло". Вода мовила: "Л коли загубите мій слід, то шукайте разом з тими, хто хоче тамувати спрагу". Честь стояла мовчки, слухаючи своїх друзів. "За якими ознаками тебе знайти, коли загубимо?" — запитали Вогонь і Вода. "Той, хто загубить мене, — тихо відповіла Честь, — уже ніколи знайти не зможе. Я буваю тільки з тими, хто мене не втрачає"¹. Честь належить до надзвичайно важливих моральних рис особистості, на яку звертає велику увагу не тіль­ки українська народна педагогіка, а й етнопедагогіки інших на­родів: "Гроші втрачено — мало втрачено, здоров'я втрачено — багато втрачено, честь втрачено — все втрачено", — кажуть ес­тонці. "Чесна людина — щаслива людина", — кажуть мордовці.

Надаючи великого значення дисципліні "("Сім'я без дисци­пліни, як млин без води") народна педагогіка водночас наголо­шує, що дисципліна в сім'ї створюється не погрозами й бійкою, а родинною атмосферою, загальним порядком у домі ("Порядок дому — лад усьому", "Не поможе й ремінець, як син поганець", "Дисципліна міцніє не бійкою, а родинною спілкою", "То й дрюк не поможе, як з порядком не гоже").

Моральне виховання дітей — справа тонка й складна. Тут немає місця фальші, непослідовності, нещирості у взаєминах між батьками і дітьми. Народна педагогіка нещадно бореться з "ножицями" у вихованні, тобто розходженнями між словами і вчинками дорослих.

Переглядів: 1713