А-нормальна, Б-Х-подібна, В-О-подібна.

Ноги вважаються прямими, якщо в стійці „струнко" (але без особливого напруження м'язів) поздовжні осі стегна й гомілки збігаються, стегна, коліна і п'ятки зімкнуті й лише нижче колін або над внутрішніми кісточками є невеличкий просвіт. При О-подібній формі ніг між осями стегна й гомілки утворюється кут, відкритий всередину, тобто при зімкнутих п'ятках коліна не дотикаються. При Х-подібній формі ніг стегна й колінні суглоби дотикаються, а п'ятки ніг ні, осі стегна і гомілки утворюють кут, відкритий дозовні.

Важливу роль для спортсмена відіграє склепіння стопи. Оскільки при рухах значне навантаження падає на дистальний відділ нижньої кінцівки - стопу, то можуть спостерігатися зміни її склепіння і порушення ресорних властивостей. Розрізняють нормальну, сплощену й плоску стопу.

Плоскостопість - це деформація стопи, що характеризується сплощенням її склепіння. Розрізняють поздовжнє і поперечне склепіння. В нормальній стопі поздовжнє склепіння має форму ніші й простягається від основи великого пальця до початку п'ятки та від внутрішнього краю підошви до її середини. Поперечне склепіння являє собою дугу, що утворюється головками плеснових кісток з опорою на 1-шу і 5-ту. Головною силою, що підтримує склепіння стопи, є м'язи-супінатори (передній і задній великогомілкові м'язи) і м'язи-згиначі (особливо довгий згинач великого пальця). При зменшенні поздовжнього склепіння стопи виникає поздовжня плоскостопість, а поперечного - поперечна плоскостопість. Іноді ці форми плоскостопості сполучаються. При плоскостопості одночасно із зменшенням висоти склепінь відбувається скручення стоп, у зв'язку з чим осьове навантаження припадає на сплощене внутрішнє склепіння. Ресорність стопи різко знижується. При сплощенні склепіння суглобово-зв'язковий апарат розтягується, м'язи слабнуть, кістки стопи опускаються й стискаються нервові гілочки підошвенної поверхні стоп, що спричиняє біль у різних ділянках стопи, п'ятки. Больові відчуття можуть виникати на тильній стороні стопи, кісточках, м'язах гомілки, стегна й, інколи, поперековій ділянці. Пацієнтів непокоїть також підвищена втомлюваність під час ходи або тривалому стоянні, головний біль. У таких людей часто змінюється хода, частіше спостерігається сколіоз, ослаблюється м'язова система, знижується фізична працездатність, нерідко виникає порушення функції внутрішніх органів. Біль у стопі може появлятися після тренувань внаслідок перевантаження м'язів склепіння стопи при бігу, стрибках, тобто коли велике навантаження падає на нижні кінцівки. У цих випадках рекомендується обмеження навантаження або цілковитий спокій (до зникнення болю), а також рекомендують використання супінаторів, які підтримують склепіння стопи.

Плоскостопість буває вродженою і набутою. Вроджена плоскостопість зустрічається порівняно рідко і є вадою внутрішньоутробного розвитку стопи. Набута плоскостопість залежно від причин, що її викликали, поділяється на рахітичну, паралітичну, травматичну та статичну. Остання - найбільш розповсюджений вид плоскостопості. Головною причиною статичної плоскостопості є слабість м'язів і зв'язкового апарату, що підтримують склепіння стопи. Вона може виникнути при надмірній втомі, при тривалому стоянні, носінні тісного взуття, особливо вузького або на високих підборах, із товстою підошвою. При ході на високих підборах виникає перерозподіл навантаження з ділянки п'ятки на ділянку поперечного склепіння, яке може не витримувати його, і тоді починає формуватися поперечна плоскостопість.

Стан склепіння стопи визначається візуальним методом, методом педометрії і методом плантограми, за допомогою подоскопу.

Починають дослідження склепіння стопи візуальним методом. Досліджуваному (він повинен бути босим) пропонують поставити стопи паралельно. Якщо внутрішні частини стоп не торкаються опорної поверхні, то це свідчить про наявність склепіння стопи. Потім досліджуваного просять стати колінами на стілець і розглядають підошвенну поверхню стопи. У нормі пігментована частина стопи повинна складати не більше 1/3 її ширини. При сплощенні стопи ця частина більше 1/3 її ширини; при повній плоскостопості вона розповсюджується на всю ширину стопи.

Для більш точного визначення форми стопи і при підозрі на плоскостопість ступінь її сплощення досліджується за допомогою плантограм відбитків стопи. Суть його така: досліджуваному пропонують стати спочатку на поролон, змочений 10% розчином півторахлориду заліза, а потім на папір, зволожений 10 % розчином таніну в спирті. У місцях контакту стопи з папером залишається темний відбиток підошв -плантограма. На плантограмі нормальної стопи ділянка п'ятки з'єднується з передньою частиною стопи вузьким перешийком.

Рис. 8. Візуальне визначення стану стопи.

Навідбитку сплощеної стопи цей перешийок значно ширший, а плоска стопа його не має і ділянка п'ятки, не звужуючись, переходить у передній відділ стопи. Для визначення ступеня сплощення стопи на плантограмі проводять кілька ліній: дотичну до найбільш виступаючих точок внутрішньої частини стопи (ВГ); лінію АБ, що проходить через основу II пальця до середини п'ятки (поздовжня вісь стопи); лінію ДЖ, що перпендикулярна до АБ і проходить через її середину до перетину з дотичною ВГ. На останній лінії відмічають точку Д (зовнішній край відбитка), точку Е (внутрішній край відбитка) і точку Ж, що виникає в місці перетину з дотичною лінією. За цими точками визначають індекс стопи, тобто відношення ширини опорної частини її (ДЕ) до не завантаженої частини стопи (ЕЖ). Цей індекс у нормальній стопі наближається до 1, сплощеної - коливається від 1 до 2, а плоска стопа має індекс понад 2.

Рис. 9. Плантограма стопи: 1 - нормальної, 2 - сплощеної, З-плоскої; 4-лінії для аналізу плантограми

Метод педометрії (вимірювання стопи за допомогою стопометрів) дозволяє дати кількісну оцінку склепіння стопи. Так, висота внутрішнього поздовжнього склепіння стопи, яка визначається за висотою розміщення човникоподібної горбистості над опорною поверхнею, коливається в межах 3-5 см.

Оцінити стан склепіння стопи можна за допомогою подоскопа.

Подоскоп - це пристрій для оцінки стану склепіння стопи і укріплення її склепіння, а також для тренування по формуванню правильної постави і координації рухів.

Щоб отримати відбиток стопи, використовується фосфорисціюючий світовий ефект. Оптичне зображення навантажувальних зон на стопу дозволяє контролювати та оптимізувати процес тренування. Подоскоп може використовуватися у лікувально-профілактичних, спортивно-

оздоровчих закладах і в домашніх умовах. Найкращим варіантом є встановлення перед подоскопом і збоку від нього дзеркала. Приміщення не повинно бути надмірно освітлене, що погіршує зображення стопи. Оптимальне положення подоскопу в приміщенні залежить від росту досліджуваного. При високому рості подоскоп встановлюють трохи дальше від дзеркала (приблизно 3 метри), при маленькому рості або для дітей - ближче до дзеркала (приблизно 2 метри). Розміщуватися на склі потрібно таким чином, щоб підошва була видна повністю. Для цього необхідно покрокувати вперед і назад, щоб на картинці стопи не було видно ні однієї білої полоси.

Подоскопом користуються босоніж, тому перед кожним його використанням із метою профілактики грибкових захворювань необхідно проводити дезінфекцію опорного скла.

Скло подоскопа витримує навантаження до 600 кг, тому на ньому можливі тренування з підстрибуванням. Додатково на скло нанесена захисна плівка, для того щоб при зовнішніх впливах не утворювалися осколки.

Нормальне положення стопи характеризується:

- симетричним розподілом навантаження на праву і ліву стопу;

- більш навантажена задня частина стопи;

- рівномірно навантажена зовнішня сторона обох стоп.

Характерні для поздовжнього і поперечного склепіння стопи точки навантаження:

- фаланга великого пальця;

- фаланга мізинця;

- п'ятка.

При правильній постановці стоп їх відбитки пофарбовані в дзеркалі жовто-зеленим кольором.

При огляді шкіри звертають увагу на вологість, колір, наявність висипань, пошкоджень, опрілості. Шкіру описують так: гладка, чиста, суха, волога, пружна, в'яла і т. ін.

Товщина підшкірно-жирового шару в різних частинах тіла залежить від віково-статевих і конституційних особливостей, характеру харчування і професійної діяльності, інтенсивності обмінних процесів. Вираженість підшкірно-жирового шару може бути рівномірною по всьому тілу або нерівномірною. У розподілі жирового шару на поверхні тіла певну роль відіграють механічні фактори - більша товщина його спостерігається на малорухомих ділянках тіла (животі, спині).

Жировідкладення може бути малим, середнім і великим. Малим вважається таке відкладення жиру, при якому рельєф кісток (лопаток, зап'ястя, кісток гомілки, стопи) та їх утворень добре помітні, великий і середній палець досліджуваного легко прощупують один одного (пальцями береться у складку ділянка шкіри з підшкірною клітковиною у 5 см під кутом лопатки і на животі на рівні пупка справа і зліва). При середній вгодованості шкірна складка береться вільно, але кінці пальців прощупуються невиразно, кістковий і м'язовий рельєфи злегка зглажені. При підвищеній вгодованості шкірна складка береться із зусиллям, кістковий і м'язовий рельєфи згладжені.

Товщина підшкірно-жирового шару в спортсменів менша порівняно з неспортсменами. Винятки складають важкоатлети, метальники. Так, якщо середня для групи величина шкірно-жирового шару в неспортсменів складає 4-6 мм, то в спортсменів - 2,5-3,5 мм, важкоатлетів першої вагової категорії 5,64-7,09 мм. У спортсменів різних спеціалізацій не тільки товщина підшкірно-жирового шару, але й характер розподілу його на поверхні тіла неоднаковий. У легкоатлетів-бігунів підшкірно-жировий шар слабо розвинений, товщина шкірно-жирової складки коливається в межах від 2,45 (у бігунів на середні дистанції) до 2,62 (у бігунів на короткі дистанції). У плавців шкірно-жировий шар в області нижніх кінцівок більший, ніж на грудях і животі. У важкоатлетів підшкірно-жировий шар локалізується переважно в області живота й спини, тобто на менш рухомих ділянках тіла.

За величиною підшкірно-жирового шару можна визначити кількість жирового компонента у вазі тіла, використовуючи формулу:

D = d х 5 х K, де

D - абсолютна кількість жирового компонента й шкіри (кг);

d - середня товщина шкірно-жирової складки (мм);

S - поверхня тіла (м²);

К - коефіцієнт, що дорівнює 1,3.

Поверхню тіла можна визначити викрійковим і гомеометричним методами. Суть викрійкового методу полягає в обклеюванні тіла будь-яким пластичним матеріалом із наступною його планіметрією. При гомеометричному методі тіло людини умовно поділяють на об'ємні гомеометричні фігури (тулуб подібний до циліндра, передпліччя, гомілка до конусу), які певною мірою відповідають гомеометричним тілам, й обчислюють поверхню кожного з них.

При масових дослідженнях поверхню тіла можна визначити, використовуючи формулу Ізаксона:

S=1 + (Р + L)/100, де

S - поверхня тіла, Р - вага тіла, L- відхилення довжини тіла досліджуваного від 160 см (із вказанням ,,+" чи „-" між ними).

Ступінь розвитку мускулатури оцінюється як слабий, задовільний і добрий (залежно від об'єму, твердості та рельєфу). Наприклад, якщо об'єм м'язів великий, м'язи досить пружні, а рельєф їх добре виражений, то розвиток мускулатури вважається добрим. При слабо вираженому рельєфі, середньому об'ємі і пружності розвиток мускулатури розцінюється як задовільний. Якщо м'язи не рельєфні, а їх об'єм і пружність знижені, мускулатура розвинена слабо.

Під час соматоскопії визначають тип тілобудови, пропорції тіла та конституційний тип.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Постави	\|	Антропометрія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.