Християнський антропоцентризм

Ідейною домінантою Відродження був християнський антропоцентризм, з позицій якого людина була центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдосконалішим її творінням, а весь навколишній світ − творінням рук не лише Божих, але й людських. На місце схематизму схоластики діячі Відродження ставили емоційно насичене особисте переживання. Релігійно-аскетичне світосприйняття, твердження про гріховність людського життя не заперечувалися, доповнювалися проголошенням особистого права людини на задоволення звичайних земних потреб, на насолоду життям. Усі ці питання відображені в таких трактатах гуманістів, як „Промова про гідність людини” Дж. Піко делла Мірандоли, „Про лицемірство” Леонардо Бруні, „Похвала глупоті” Еразма Роттердамського.

Антропоцентризм притаманний у тій чи іншій мірі всім видам мистецтва Ренесансу. В архітектурі він виявляється у співмірності споруди до людини, у тому, що архітектурний образ базується на пропорціях людської фігури. Ця гуманістична лінія йде від такої споруди, як капела Пацці у Флоренції і до храму Темпьєтто, зведеному Браманте. Арки гостинно звертаються до відвідувача (фасад Виховного будинку Брунеллескі). Стара сакристія флорентійської церкви Сан Лоренцо – це затишна будівля зі спокійними горизонтальними членуваннями, яка здається просторою і обжитою.

Можна стверджувати, що антропоцентризм в образотворчому мистецтві Ренесансу ще більш очевидний, ніж у гуманітарних студіях. Саме з доби раннього Відродження − кватроченто в європейській скульптурі й живописі виникає портрет. Лише у добу гуманізму, коли людська особистість почала привертати інтерес, коли особливо шанувалася єдина у своєму роді людина (uomo unico), міг з’явитися цей жанр мистецтва. Середньовічне мистецтво, яке усіляко принижувало людину і не визнавало за індивідуальністю права на самостійне існування, вороже ставилося до портрета. Нечисельні портретні зображення готичної доби майже всі мали культове призначення – це були портрети на надгробках. Кватроченто створює самостійний, світський за призначенням тип портрета[37].

Якщо для скульптурних портретів Відродження прикладами іноді були античні скульптурні бюсти, то профільний і пізніше тричетвертний погрудний живописний портрет раннього Відродження цілком є винаходом доби. Уже в цих живописних портретах яскраво виражена антропоцентричність мистецтва Відродження. Зображення людини займало майже всю поверхню. Художник або взагалі не зображував краєвид (твори флорентійця Доменіко Венеціано) або підкоряв краєвид зображенню людини (П’єро делла Франческа – портрети Федеріко да Монтефельтре і Беатриси Сфорца).

Крім того і мистецтву Раннього, і мистецтву Високого Відродження були притаманні типізація та ідеалізація. У різних митців різних поколінь ці риси були виражені більшою або меншою мірою. Кінна статуя кондотьєра Гаттамелати (скульптор Донателло) є прикладом рівноваги між гострою індивідуалізацією образу в усій його неповторності і високою типізацією. Причому між індивідуалізацією і типізацією немає внутрішньої суперечності. Індивідуалізація має виявити характерні риси даної людини, бо вони неповторні і становлять її сутність, а типізація є тим п’єдесталом, на який була поставлена людина Відродження, котрій Піко делла Мірандола виспівав хвалу в трактаті „Про людську гідність”: „Людина – велике диво… Бог створив людину не небесною, не земною, не смертною, не безсмертною, для того, щоб людина сама ставала творцем своєї форми і щоб вона могла, згідно зі своєю волею і своїм вибором, або вироджуватися у нижче й грубе створіння, або відродитися у створінні божественному”. Отже, з початку XV ст. антропоцентризм став одним із головних елементів ренесансного мистецтва з тим, щоб у подальшому стати типовою рисою Відродження взагалі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Перехідний характер доби Відродження	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.