• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Література

Боровський Я.Світогляд давніх киян. — К., 1992. Буланже П. А. Будда, Конфуций: Жизнь и учение. — М., 1995. Восхождениек Дао. — М., 1997. ГочВ. П. Практика Дао. — К., 1999.

Дандекар P. H.От вед к индуизму: зволюционирующая мифология. — М., 2002.

Древоиндуизма. — М., 1999.

Здіорук С. І.Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні XXI століт-ія. —К.,2005.

Іларіон, митрополит.Дохристиянські вірування українського наро­ду. — К., 1992.

Історіярелігії в Україні. — К., 1999.

Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.

Индуизм.Джайнизм. Сикхизм: Словарь. — М., 1996.

Конфуций.Беседьі и суждения. — СПб., 1999.

Мень А.История религии: В 7-ми т. — М., 1991—1992.

Моця О., Ричка В.Київська Русь: від язичництва до християнства. — К.,1996.

Нечуй-Левицький І.Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К., 1992.

Павленко Ю. В.Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.

Пилкингтон С. М.Иудаизм. — М., 1998.

РелигииКитая: Хрестоматия. — СПб., 2001.

Токарев С.Религии в истории народов мира. — М., 1976.

Торчинов Е. А.Даосизм: Опьіт историко-религиозного описання. — СПб., 1998.

Теуш В. П.0 духовной истории еврейского народа. — М., 1998.

Уотс А.ДАО — Путь водьі. — К., 1996.

ЧиаМ. Дао — пробуждение света: В 2-х т. — К., 1995.

Чжоу Цзунхуа.Дао И—Цзина. Путь к порицанию. — К., 1996.

Филипович Л.Етнологія релігії. — К., 2000.

Шилов Ю.Святині. — К., 2001.

Шуба О.Релігія в етнонаціональному розвитку України (політичний аналіз). — К., 1999.

ЯтченкоВ.Про розвиток духовності українського етносу дохристиянсь­кої доби. — К., 1998.

4.

Світові релігії

До світових, як правило, відносять релігії, поява й роз­виток яких супроводжувалися значними історичними змі­нами в житті великих мас людей; які універсалізують релігійну сферу, роблять релігійні та загальнолюдські цінності пріоритетними над етнічними, національними; які визнають рівність перед Богом усіх людей незалежно від їхнього стану; актуалізують загальнолюдські екзистенційні питання (життя і смерть, душа, безсмертя тощо).

4.1. Буддизм

Найстарішою світовою релігією є буддизм, який виник понад 2,5 тис. років тому (в VI—V ст. до н. є.) в Індії й неза­баром набув поширення у більшості регіонів Азії. Його по­слідовники нині є також в Америці та Європі. Оскільки в цій релігії немає офіційної реєстрації прибічників, точно назвати кількість буддистів важко. За різними джерелами, їх приблизно 300—400 млн.

Походження буддизму

Появу вчення буддизму пов'язують із іменем Шак'ямуні (мудрецем із племені Шак'я) — він же Будда, він же Сід-дхартха Гаутама. Це реальна історична особа, що жила у

Північній Індії, за одними даними, в 560—480 pp. до н. є., за іншими — б 566—476 або 563—473 pp. до н. є.

Згідно з буддійською міфологією Будда (санскр. будх — будити, пробуджуватися; просвітлений, пробудже­ний) після численних перероджень прийшов на землю, аби виконати місію порятунку, вказавши людству шлях до ви­ходу зі страждань. Для свого останнього переродження (всього їх було 550) він обрав образ царевича Сіддхартхи Раутами.

Є кілька варіантів його біографії. Так, у тибетській вер­сії життя Будди мало дванадцять етапів: прийняття рішення народитися у світі людей; сходження з неба тушита; вхо­дження в лоно матері; народження; накопичення світських знань; життя в розвагах і насолодах; залишення палацу; ас­кетичні вправи; перемога над Марою (санскр. — той, що збиває, знущається; демоністичне уособлення зла, бог смерті); досягнення стану Будди; проповідь дхарми (докт­рини, вчення, закону життя); входження в нірвану (у буд­дизмі — відсутність павутини бажань).

Дізнавшись, що світ є не лише місцем радощів та вті­хи, а переповнений стражданнями, Шак'ямуні пішов із дому у пошуках шляху, який би визволив його і людство загалом від цих страждань. Через сім років складного мандрівного життя завдяки самопізнанню (самоаналізу, самооцінці) царевич прозріває, знайшовши дорогу до по­рятунку, і одержує ім'я Будди. Після цього Будда прийшюв до Сарнатху біля Бенареса і в оточенні п'яти своїх найближчих прихильників (майбутніх учнів) виголосив першу проповідь. У ній він стисло виклав основні положення свого вчення, або, за переконанням буддистів, здійснив «повороти колеса дхарми». І сорок років по то­му, оточений численними учнями, він, мандруючи бла­годатними землями Індії, продовжував творити дива і проповідувати своє вчення. Спочатку воно мало назву дхарма, а згодом, на честь свого засновника почало нази­ватися буддизмом. Помер Будда у 80-літньому віці в Кушинагарі. За легендою, перед смертю, лежачи під деревом у позі лева, він звернувся до ченців і мирян з такими словами: «Тепер, ченці, мені нічого більше сказати, крім того, що все створене підлягає руйнуванню! Для поряту­нку докладіть усіх зусиль!». Смерть Будди його послідов­ники називають досягненням великої нірвани. Дату смер­ті Будди надзвичайно шанують, розглядаючи її ще і як день народження та прозріння, а тому вона сприймаєть­ся як «тричі святий день».

Буддизм як віровчення, або філософія, що прагне до Аб­солюту, має потужні ідейні джерела — систему первісних релігійних вірувань, міфів, світоглядних систем та філософ­ських поглядів, які було зафіксовано у Ведах.

Протягом тисячоліття авторитет Вед у Індії залишався незаперечним, і прибічники новостворених релігійних віру­вань продовжували знову і знову повертатися до цієї священ­ної книги. Не був винятком і буддизм, який, хоча й виник як негативна реакція небрахманських прошарків давньоін­дійського населення на брахманізм (його ускладненість, фі­лософський вияв теоретичних основ, корумпованість і при­стосовництво жерців), все ж не заперечував брахманізму ос­таточно, не відкидав його основоположних ідей, а навпаки, успадкував їх. Так, була успадкована ідея, що людина — це духовна істота, ув'язнена в плоті. Вона має прагнути вирватися з матеріального світу і повернутися до Бога. Було запозичено також положення про сансару і карму. Проте за­позичено не механічно, а з новою інтерпретацією.

Отримують свій подальший розвиток й інші положен­ня релігійної традиції. Так, у ведизм Сіддхартха вніс сут­тєві зміни, проголосивши, що у людей немає анната (ду­ші). Немає ніякого вічного, незмінного Я, ніякої анікка (дійсної субстанції), що переходить від одного втілення до іншого. Існування для буддиста — лише набір почуттів, вра­жень та миттєвих турбот. Він прагне стати незалежним від випадкової природи світу, в якому живе, набути абсолют­ної свідомості та досконалості.

Кожен буддист вірить, що людина знаходить порятунок у трьох сферах: перша з них — Будда, друга — Дхарма (вчен­ня), третя — Сангха (чернеча громада).

Успадкувавши від брахманізму й індуїзму віру в пере­втілення, буддизм відрізняється від цих індійських релі­гій відсутністю посилань на якого-небудь бога. Будда не є ні пророком, ні месією. Це людина, яка змогла самостійно пояснити життя і знайти спосіб досягти нірвани —мети кожного буддиста. Нірвана — звільнення від страждань, ба­жань та смертної оболонки.

Нірвана — психологічний стан завершеності внутрішнього буття пе­ред лицем буття зовнішнього, абсолютна відсутність бажань.

Буддизм суттєво відрізняється від брахманізму також своїм пантеоном богів, обрядовістю та засобами впливу на

віруючих.

У своєму віровченні буддизм звертається до брахма-ністської традиції, адресуючи його всім людям. Шлях до спасіння людини полягає в дотриманні «чотирьох благо­родних істин».

«Чотири благородні істини». В основу буддизму покла­дено вчення про «чотири благородні істини», що були про­голошені Буддою під деревом Бодхі (пізнання) відразу піс­ля свого «пробудження».

Перша істина: жити — означає страждати. Будь-яке іс­нування є дукха (стражданням). Його неодмінно зазнає все живе. Найяскравішими формами вияву страждання є на­родження, хвороба, старість, смерть, необхідність терпіти навколо себе те, чого не любиш, чи навпаки, відсутність то­го, кого любиш, тощо.

Друга істина: є причина страждання. Вона таїться в са­мій людині, яка має різні бажання — від прагнення жити до жадання насолод, влади, багатства тощо. Все це призво­дить до вчинків, що і створюють карму.

Третя істина: молена припинити страждання шляхом ви­вільнення від бажань. Повне викоренення і добрих, і пога­них бажань відповідає стану нірвани, в якому сильних по­чуттів немає.

Четверта істина стверджує: є шлях до припинення (страждань.

«Шлях восьми сходинок». Шлях до припинення страж­дань — це благородний серединний « шлях восьми сходинок »:

1) праведне знання (правильне судження), яке ототож­нюється з розумінням життя як поєднання смутку і страж­дань; праведне знання може дати тільки вчення Будди про «чотири благородні істини»;

2) праведне прагнення — рішучість виявляти співчут­тя до всіх живих істот;

3) праведна мова (утвердження правди);

4) праведна поведінка, що включає п'ять принципів:

— не шкодити живим істотам (не вбивати);

— не брати чужого (не красти);

— утримуватися від заборонених статевих контактів (не торкатися чужої дружини);

— не виголошувати марних і оманливих промов (не об­манювати);

— не вживати хмільних напоїв (не пиячити);

5) праведний спосіб життя, тобто життя за принципа­ми безкорисливості;

6) праведні зусилля — зусилля, які спрямовують до до­бра і віддаляють від зла;

7) праведна концентрація (самоаналіз) — уникнення стану, коли спонукання і бажання визначають ставлення;

8) праведна техніка медитації (раджа-йога) — вінець по­передніх етапів. Це таке опанування свого тіла і дихання, яке сприяє духовній концентрації; при цьому тіло невід­дільне від духу.

Буддійське Святе Письмо.Святим Письмом буддистів є Трипітака (санскр. — три кошики) — збірка, в якій учнями Будди зафіксовано одкровення свого вчителя. Трипітака скла­далася протягом багатьох століть, набувши кінцевого оформ­лення на початку нашої ери. Вона має три пітаки (частини).

Перша — Віная-пітака («кошик правил поведінки»), що містить правила, яких необхідно дотримуватися, зокрема буддійським ченцям.

Друга — Сутта-пітака («кошик сутр»), де у формі притч, повчань, бесід, легенд, афоризмів, поем, комента­рів Ананди — улюбленого учня Будди — викладено основ­ні положення буддизму.

Третя —Абхідхарма-пітака («кошик тлумачення вчен­ня»), де розглядаються філософські, етичні питання, що турбували самого Будду.

Канонічними книгами вважаються також Сутта-ніпата — збірка поем про Будду і його учнів та Джатакі (санскр., досл. — про попередні народження) — збірка роз­повідей, казок, легенд про 550 перероджень Шак'ямуні, що передували його останньому народженню на землі.

Буддійські собори.Єдиною формою організації буддис­тів є монастирі, де ченці зобов'язані дотримуватися певно­го статуту, підкорятися загальним зборам сангхи (чернечої громади) та обраному настоятелю.

Для вирішення основоположних проблем віри буддис­ти збираються на сангіті (собори), яких за весь період існу­вання цієї релігії було шість.

Перший буддійський собор проходив у печері Саптапар-на монастиря Наланда в м. Раджагриха (штат Біхар) через три місяці по смерті Будди. На ньому було канонізовано буддійське Святе Письмо — три книги Трипітаки — Віная-, Сутта- та Абхідхарма-пітаки.

Другий собор відбувся через 100 років у Вайшалі, де став­ся розкол сангхи.

Через 200 років у Паталіпутрі збирався третій собор під головуванням царя Ашоки, за роки правління якого буд­дизм став державною релігією.

Четвертий собор проходив у двох місцях. Представни­ки одного напряму буддизму — махаяни — зібрались у Каш­мірі (І—II ст. н. е.), де канонізували санскритську редак­цію Трипітаки школи сервастивадинів. Послідовники дру­гого напряму — хінаяни — в Анурадхапурі та Алувахарі, поблизу Матале, на пальмовому листі записали Трипітаку та коментарі до неї сингальською мовою.

П'ятий собор відбувся у 1871 р. у Мандалаї. На ньому ухва­лили уніфікований текст Трипітаки, який згодом було вирізь­блено на 729 кам'яних плитах, над кожною з яких побудували невеликий храм. Так було створено своєрідну бібліотеку, яка стала центром поклоніння і шани для буддистів усього світу.

Шостий собор було присвячено 2500-річчю з дня пари-нірвани (кінцевого звільнення) Будди. Він відбувся у кіль­кох містах М'янми в 1954—1956 pp. На ньому було звірено й відредаговано всі 54 книги Трипітаки, а також канонізо­вано скорочені тексти перекладів Трипітаки бірманською, хінді та англійською мовами.

Напрями буддизму

Одним із основоположних напрямів буддизму, що офор­мився внаслідок його розколу на межі І—II ст. н. є. (і був затверджений на четвертому буддійському сангіті), є хіна­яна (санскр. — мала колісниця, або вузький шлях спасін­ня). Цей напрям має ще й другу назву — тхеравада, що означає «школа старої мудрості».

Хінаяна — початковий філософський буддизм в усій йо­го чистоті й ортодоксальності. Визначальний акцент у ньо­му ставиться на особистому спасінні, на особистих зусиллях людини задля звільнення від пут сансари. Послідовники хі­наяни відмовляються від усього мирського, вважаючи, що досягти святості та нірвани можливо лише через чернецтво, шляхом багатьох перероджень. Звідси і сповідання «вузько­го шляху спасіння» та ідеалу архата (так називали най­ближчих учнів Будди — в хінаяні їх 16).

Архат (санкср., досл. — достойний, гідний, праведник) — людина, яка досягла звільнення (нірвани) від ланцюга перероджень (сансари).

Будда постає у цьому вченні як людина — носій винят­кових моральних чеснот, великий учитель. Тому вся обря­довість хінаяни пов'язана з його культом, вшануванням місць його життя. У хінаяні розвинуто вчення про дхарму.

Хінаяна поділяється на кілька шкіл. Історично першою серед них є школа mxepaвaдa (звідси й друга назва хінаяни), яку заснували найфанатичніші послідовники Будди відразу після його смерті. Вважаючи Будду земною істотою, тхеравадисти прагнули зберегти в пам'яті кожне слово, кож­ний жест, епізод із життя свого вчителя, який, на їх думку, з'являється серед людей кожні п'ять тисяч років.

Із лона тхеравади виокремилася (приблизно 350 р. до н. є.) школа стхавиравада. її прибічники зберегли у своїй тра­диції найархаїчніші елементи. Патріархом школи було про­голошено Тхера Моггампутта Тисса — чудотворця, який очистив сангху від єресі й утвердив стхавираваду як офі­ційну традицію буддизму в державі Ашоки. Будда шанував­ся як реальна особа, наділена людськими (а отже, й слаб­кими) та надлюдськими рисами.

Стхавиравада не була чимось монолітно єдиним. Вона охоплювала собою цілий шерег шкіл, серед яких — ватси-путрія, що була заснована приблизно 280 р. до н. є. і проіс­нувала до IX ст. Основна ідея школи — визнання існування невизначеної, постійної матеріальної субстанції, що визначає природу людської індивідуальності. Практична ж реаліза­ція карми не можлива поза межами існування особи.

Серед відомих шкіл стхавиравади була і сервастивада, засновник якої — архат Катьяніпура на третьому буддійсь­кому сангіті виголосив ідею серваж асти (все існує). Вона визнає канонічною лише Абхідхарму-пітаку.

У наш час найпоширенішими течіями хінаяни є дхама-маютика-нікая, маха-нікая та ін. «Нікая» інтерпретуєть­ся як школа в буддійській громаді або школи буддистів од­нієї країни.

Другим напрямом буддизму є вчення махаяна (санскр., досл. — велика колісниця). Своїми витоками воно сягає ран­нього буддизму, зокрема махасангхіків («велика грома­да») — течії, що виникла ще в IV ст. до н. є. Махаяна стала самостійним напрямом у І ст. н. є. у буддизмі. Його заснов­ником вважається буддійський філософ-проповідник Нага-раджуна (II—III ст. н. є.).

На відміну від хінаяни з її визначальною ідеєю досяг­нення особистого порятунку, шлях бодхисатва в махаяні до­ступний усім. Досягти нірвани тут може не тільки чернець, а й мирянин.

Бодхисатва (санскр., досл. — той, хто прагне просвітлення) — лю­дина чи інша істота, яка прийняла рішення вийти з кола сансари і стати Буддою.

Послідовник махаяни мусить дбати передусім не про осо­бистий порятунок, як це властиво прибічнику хінаяни, а про

допомогу всім живим істотам, щоб привести їх до визволен­ня. В махаяні по-новому тлумачиться статус Будди — він тут уже не людина, а Бог. До того ж замість одного Будди з'яв­ляється декілька: Будда Амітабха («володар раю»), Aдu-будда («творець світу»), Будда Майтрейя («Будда майбут­нього») тощо. Реальний Шак'ямуні сприймається як уті­лення вічного світового принципу, його знаряддя. Кожна жива істота має природу Будди. У великій пошані тут бод-хисатви — особи, які заслужили перехід до нірвани, але вирішили залишитися на землі заради спасіння інших лю­дей. У вченні махаяни з'являються судження про рай та пек­ло, яких не було в ранньому буддизмі.

На початку нашої ери в лоні махаяни виник новий на­прям — тантризм, який набув виразного оформлення у V—VII ст. Тантричний буддизм має ще назву ваджраяна (алмазна колісниця). Допускаючи існування бодхисатв, тантризм засвідчує свої витоки. Водночас він має й оригі­нальні риси, що дали йому змогу виокремитися в особливий напрям. У першу чергу, це специфічна система езотеричної практики. Тантризм ґрунтується на дотриманні різноманіт­них і складних ритуалів, які б заперечували миттєвий, швид­кий, як блискавка ваджра (зброя бога Індри для кидання, що має тисячу голок), доступ до нірвани. Найвідоміший се­ред цих ритуалів — багаторазове повторення священних по­гроз — мантри (віршів із ведичних текстів, які використо­вуються як заклинання і чарівні формули). Вчення має свої тексти — тантри, — в основу яких покладено ідею люди-ни-мікрокосму і уявлення про інь (жіночу) та ян (чоловічу) шакті (статеву енергетику), трансформація якої, згідно з тантритиками, веде до розширення свідомості та просвітлення. Контактуючи з анімістичними релігіями Тибету, з куль­том бонпо (формою шаманізму), тантричний буддизм пере­творився протягом VII—XIV ст. на ламаїзм, що остаточно оформився завдяки реформам тибетського лами Цзонхаву (1357—1419).

Зберігаючи основні буддійські положення, ламаїзм у той же час має свою специфіку. Це ускладнена обрядовість, ма­сове поширення інституту лам (тибет. лама — найвищий), їх пошанування, беззастережна покірність, яка вважається головною чеснотою. Старший син у кожній родині послідов­ників ламаїзму, як правило, посвячується в лами. Звідси і келичезна кількість ламаїстських монастирів.

Є дві найвищі ламські посади: далай-лама, що вважаєть­ся втіленням бодхисатви Авалокітешвари, і панчен-лама — уособлення Будди Амітабхи. За логікою, панчен-лама має бути домінуючим, оскільки втілення Будди в сакральному пла­ні вище за персоніфікацію бодхисатви. Однак в реальному житті склалося так, що саме далай-лама в столиці Лхаса зо­середив у своїх руках найвищу духовну й політичну владу і став загальновизнаним верховним авторитетом для всіх ла­маїстів та багатьох шанувальників. Резиденцією панчен-лами став монастир біля Шигатзе.

Особливе місце у ламаїзмі відводиться прийдешньому Будді — Майдарі, — який покарає грішників і нагородить за релігійні заслуги гідних, установить справедливе життя.

Головними текстами ламаїзму є канони Ганджур і Дан-джур. Збірка «Одкровення» Будди Ганджур складається зі 108 томів і включає тибетські переклади найважливіших сутр і трактатів хінаяни, махаяни та ваджраяни, числен­них розповідей, діалогів, цитат, що мали стосунок до Буд­ди, а також твори з астрології, медицини тощо. Комента­рем до текстів Ганджура є ще більше зібрання — Данджур, — що складається з 225 томів, які вміщують самостійні тво­ри, зокрема розповіді, поеми, заклинання та переклади бу­ддійських праць.

Ламаїсти вважають, що тому, хто покладається на три сховища (Будду, Дхарму, Сангха), для їх досягнення необ­хідно самому породити Троїсте сховище у власній свідомо­сті. А щоб оволодіти істинним сховищем — Дхармою (вчен­ням), — слід просуватися шляхом, який містить у собі три-шикша (три практики): адхишила ('вищу моральність), адхиса-мадхи (вищу медитивну зосередженість) та адхип-раджня (вищу мудрість).

Практика вищої моральності.Ця практика має багато різних форм практичної реалізації. В основі їх усіх лежить принцип утримання від десяти проявів античеснот (амо­ральності). Три з них стосуються дій тіла, чотири — дій мо­ви і три — дій розуму.

Три фізичні античесноти такі:

1) позбавлення життя живої істоти — від убивства ко­махи до вбивства людини;

2) крадіжка — заволодіння майном іншої людини без її згоди незалежно від цінності цього майна та від того, бу­ла ця дія виконана самостійно чи з чиєюсь допомогою;

3) сексуальна розбещеність; Чотири античесноти мови — це:

1) брехня — обман інших людей словами або діями;

2) лихослів'я — внесення чвар, розбрату, щоб спонука­ти тих людей, які мали добрі стосунки, до сварки, або тих, які вже посперечалися, до ще більшої ворожнечі;

3) грубість — ображання інших;

4) марнослів'я — ведення під впливом бажань та ін­стинктів розмов про безглузде, нісенітниці.

Три античесноти розуму:

1) заздрість — думки «якби це було моїм», бажання чо­го-небудь, що належить іншим;

2) зловмисність — намір завдати шкоди (як великої, так і незначної) іншому;

3) помилкові погляди — уявляти як неіснуюче щось іс­нуюче, наприклад переродження (сансару) чи причинно-ііаслідковий зв'язок (карму).

Протилежність цим десяти античеснотам — десять чес­нот, дотримання яких у повсякденному житті називається практикою моралі.

Практика вищої медитативної зосередженості.Полягає вона у зосередженні уваги на одному об'єкті. Медитативна зосередженість містить у собі велику кількість видів. Серед них виділяється шаматха (спокій). Суть спокою тут розумі­ється як утримання уваги на певному об'єкті, без відволі­кань, в гармонії свідомості та тіла людини. Якщо спокій су­проводжується прийняттям сховища, то це загальна буд­дійська практика. А якщо ж вона доповнюється ще й прагненням вищого просвітлення заради блага всіх живих істот, то це є практика махаяни. З досягненням спокою сві­домість і тіло пронизуються радістю і щастям, суб'єкт на­буває безлічі, навіть надприродних, здібностей, серед яких яснобачення та еманація (випромінювання всієї різномані­тності світу).

Головна мета і перевага спокою в тому, що за його допо­могою можна перейти до випаш'яна (особливого розумін­ня) і таким чином звільнитися від кругообігу буття.

Для досягнення спокою необхідні певні умови. Так, міс­це для практики має бути тихим, без сторонніх звуків, адже шум для зосередженості протипоказаний. Той, хто меди-тує, повинен бути невибагливим, всім задоволеним, не за­лежним від мирських турбот і суєти. Він також має уника­ти аморальних фізичних і словесних дій. Шляхом слухан­ня і роздумів йому слід позбутися хибних уявлень про предмет медитації. Також конче треба знати, яким чином міркувати про згубність бажань, про суть непостійності то­що. Для досягнення шаматхи необхідно позбутися «п'яти помилок» та застосувати «вісім протиотрут».

«П'ять помилок», яких слід уникати, такі:

1) лінощі — небажання займатися медитативною зосе­редженістю;

2) забудькуватість — невтримання у пам'яті об'єкта ме­дитації;

3) сонливість і неуважність — переривання медитатив­ної зосередженості;

4) невживання «протиотрут» — викликає сонливість і збудженість;

5) надмірне вживання — продовження вживання «про­тиотрути», коли сонливість і збудженість уже подолано.

«Вісім протиотрут» — це засіб від «п'яти помилок».

«Протиотрути» від ледарювання: віра (бачити позитив­ні якості, які дає медитативна зосередженість), натхнення (старатися набути цих позитивних якостей), зусилля (отри­мувати задоволення від занять медитативною зосереджені­стю), підпорядкованість свідомості й тіла (наслідок — зу­силля).

«Протиотрута» від забудькуватості: уважність (постій­но зберігати зосередженість на об'єкті).

«Протиотрута» від сонливості й збудженості: пильність (негайно бачити, що сонливість чи збудженість уже з'яви­лися або настають).

«Протиотрута» від незастосування: застосування (вико­ристовувати «протиотруту» від сонливості та збудженості).

«Протиотрута» від надмірного застосування: утриман­ня від застосування (послабити свої зусилля).

При застосуванні «восьми протиотрут» «п'ять помилок» поступово зникають, і людина проходить «дев'ять рівнів зо­середженості»:

1) установка мислення — зосередження мислення і спрямування його на внутрішній об'єкт (наприклад, на візуалізований образ Будди);

2) продовження установки — продовження зосереджен­ня на об'єкті; триває довше, ніж попереднього разу;

3) відновлення — негайне реагування на відволікання і повернення до об'єкта;

4) посилена установка — збирання мислення для перехо­ду від зосередженості на головних аспектах об'єкта медитації до сталішої його установки на другорядних аспектах об'єкта;

5) дисциплінування — усвідомлення позитивних (при­ємних) результатів, які приносить медитативна зосередже­ність, та, як наслідок, відчуття радості;

6) заспокоєння — зняття неприязні до медитативної зо­середженості;

7) повне заспокоєння — за допомогою певних зусиль відкидання навіть найменшої сонливості чи збудженості, щойно вони з'являться;

8) стабільність — медитативна зосередженість стабілі­зується настільки, що вже ніщо зайве не зможе перервати цей процес;

9) органічність — фіксація на об'єкті здійснюється са­ма по собі, без додаткових зусиль.

Ці «дев'ять рівнів зосередженості» досягаються за до­помогою «шести сил». Перший рівень — силою послуху, другий — силою роздумів, третій і четвертий — силою ува­ги, п'ятий і шостий — силою усвідомлення, сьомий і вось­мий — силою зусилля, дев'ятий — силою знайомства.

Дев'яти рівням зосередженості відповідають чотири ви­ди розумової діяльності, за допомогою яких мислення ово­лодіває своїм об'єктом:

1) примусова фіксація — на першому і другому рівнях зосередженості мислення із зусиллям фіксується на об'єк­ті концентрації;

2) переривчаста фіксація — від третього до сьомого рів­нів зосередженість чергується з неуважністю;

3) стабільна фіксація — на восьмому рівні мислення на­буває здатності концентруватися на об'єкті не відволікаючись;

4) фіксація, що сама себе підтримує, — на дев'ятому рів­ні мислення самотужки утримується на об'єкті.

Як стверджує Далай-лама XIV, якщо скрупульозно до­тримуватися наведеної методики, то бездоганної медитатив­ної зосередженості можна досягти приблизно через рік сис­тематичної практики.

Практика вищої мудрості.Ламаїсти виділяють п'ять ви­дів мудрості, головними з яких є мудрість, що пізнає умов­не, або номінальне, знання, та мудрість абсолютного знан­ня, тобто знання природи буття. Кожна з них має безліч ас­пектів. За їх допомогою можна повністю подолати бар'єри аморальності та перепони до всезнання. Об'єктом такої му­дрості є пізнання кінцевої природи всіх явищ, яка ще нази­вається порожнечею, або ніщо, де не існує ні речовини, ні шуньята (свідомості). Ніщо виступає як заперечення само-буття (самосущого буття) будь-чого і всього.

Щоб почати пізнавати порожнечу, слід глибоко вивчити великі книги. Лише після того завдяки почутому про поро­жнечу від інших виробляється мудрість, що виникає зі слу­хання. Згодом внаслідок численних роздумів про значення порожнечі з'являється мудрість, що виникає з роздумів. До­статньо оволодівши медитативною зосередженістю на рівні глибокої переконаності, набувають мудрості, що виникає з медитації. Це відбувається тоді, коли розум стає надзвичай­но сильним внаслідок спрямованості мислення на суть порожнечі. Формується гармонійна підвладність розуму і тіла, так само як у стані спокою. Однак у випадку спокою гармонія під­владності розуму і тіла досягається силою зосередженої меди­тації, а тут — силою аналітичного мислення. Коли особлива медитативна зосередженість поєднується з гармонією такого порядку, настає особливе прозріння. Оскільки таке прозріння виникає тоді, коли об'єктом медитації служить порожнеча, то ця медитативна зосередженість виступає як поєднання спокою і особливого прозріння, що пізнає порожнечу.

Вважається, що при виконанні всіх цих вимог (трьох прак­тик), спираючись на прийняття сховища (вчення Будди) та усвідомлення зв'язків між діями та їх результатами, можна досягти стану звільнення. Якщо ж додатково розвивати ще й бадхичитта (спрямованість на просвітлення), яка породжу­ється любов'ю і милосердям, та виконувати згадані три прак­тики у поєднанні з націленістю до вищого просвітлення зара­ди блага всіх живих істот, то можна досягти вершини всезнан­ня, тобто найвищого звільнення — стану Будди.

Поширення буддизму

Перші послідовники Будди жили усамітнено, об'єдну­ючись у бхікшу (маленькі громади). Усі члени бхікшу по­вністю відмовлялися від власності, голили голови, носили грубий одяг (переважно жовтого кольору) і проводили весь свій час у мандрах, постійних бесідах, самопізнанні та ме­дитаціях. Покійників ховали там, де вони мешкали за жит­тя. На місцях поховань особливо відомих і шанованих буд­дистів зводили пам'ятники — ступи (куполоподобні буді-влі-склепи із замурованим входом). Згодом біля них почали споруджувати невеличкі помешкання, які й ставали пер­шими монастирями. Члени бхікшу були їх першими чен­цями і найвідданішими популяризаторами вчення Будди.

За третього царя з династії Маур'я, Ашоки, буддизм приблизно 250 р. до н. е. став у Індії державною релігією. Саме з того часу особливого поширення набула хінаяна. Мі­сіонери Ашоки проповідували її у Таїланді та на о. Цейлон (Шрі-Ланка).

На землях сучасної Камбоджі буддизм з'явився у II— IV ст., тривалий час співіснував із індуїзмом (до XIII — почат­ку XIV ст.), та згодом він став не лише домінуючим, а й отри­мав статус державної релігії. Відомо, що в XIII ст. з'явилися перші тайські держави. Одна з найбільших серед них — Сукхотай — стала центром буддизму.

На території сучасного Лаосу буддизм з'явився ще до утворення першої лаоської держави Лансанг (XIV ст.). У Лансанзі буддизм як пануюча релігія мав елементи хінаяни та махаяни, що співіснували з індуїстськими культами Віш-ну та Шіви.

Буддизм у формі махаяни інтенсивніше поширювався па північ та північний схід від Індії. Так, у III ст. до н. е. він став популярним у Непалі, дещо пізніше (І ст. до н. е. — [ ст. н. е.) — в Китаї. Щоправда, в Китаї цей процес був складним і тривалим з огляду на популярність конфуці­анства. Однак сприяння даосизму, що формувався пара­лельно, допомогло буддистам утвердитися на китайській землі — спочатку як одній із течій даосизму. І тільки в VI ст. буддизм у Китаї став панівною ідеологією, фактич­но здобувши статус державної релігії. Утім він так і не ви­тіснив традиційних китайських учень — конфуціанства та даосизму, сформувавши з ними синкретичний комплекс «трьох релігій» (сань Цзяо), де кожне вчення ніби допов­нює інші два.

Унаслідок поєднання філософських ідей буддизму з тра­диційною китайською мудрістю на початку VI ст. в Китаї виникла течія чань-буддизм (япон. — дзен). Назва «чань» походить від «дхіана» (санскр. — зосередження, медита­ція). Мета чань-буддизму — досягти відчуття всіх прихо­ваних глибин і знайти прозріння, істину, як це було із са­мим Гаутамою Шак'ямуні. Наприкінці XX ст. у СІЛА та країнах Західної Європи набув особливої популярності та­кий різновид буддизму, як дзен-буддизм.

У другій половині IV ст. з Китаю буддизм поширився на Корейський півострів, де в X—XIV ст. став державною ре­лігією.

Із Китаю і Кореї буддизм у формі махаяни завозиться у VI ст. до Японії, де за імператора Сьому (правив у 724— 749) ця релігія була визнана державною. В Японії знайшли свою другу батьківщину багато шкіл — сект буддизму, знач­на кількість яких прагнула поєднати буддизм із синтоїз­мом — національною релігією японців, що сформувалася в VI—VII ст. на базі родоплемінних анімістичних культів і ша­манства.

Поширення ламаїзму як форми тантричного буддизму спочатку обмежувалося кордонами Тибету. Починаючи з XIII ст., його прихильники з'явилися в Монголії, Китаї. Від монголів ламаїзм перейняли тувинці та більшість бурятів. Калмики зазнали його впливу наприкінці XVI ст. у Джун-гарії (Китай). У XVII ст. вони перекочували до Нижнього Поволжя, зберігпіи і свою релігію. Тоді ж до Забайкалля прибули монгольські та тибетські лами — і за короткий час більшість забайкальських бурятів прийняла буддизм.

Сьогодні буддійська громада в Росії має три відділен­ня — бурятське, тувинське й калмицьке — на чолі з Центральним духовним управлінням буддистів Росії (да­цан у с. Іволга, що за 40 кілометрів від м. Улан-Уде).

Отже, буддизм справедливо вважається однією зі світо­вих релігій. Крім Індії, чимало його прихильників нині є в країнах Південної, Швденно-Східної, Східної Азії (Шрі-Ланка, Непал, Лаос, Таїланд, Японія, Корея, Китай, Мон­голія, В'єтнам, Бірма, Малайзія).

Читайте також:

1. Використана література
2. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
3. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
4. Дитяча література буде доступна для розуміння за умови врахування специфіки цільової аудиторії.
5. Довідкова література
6. Додаткова література
7. Додаткова література
8. Додаткова література
9. Додаткова література
10. Додаткова література
11. Додаткова література
12. Додаткова література

Переглядів: 517