Ісламський радикалізм

Наприкінці XIX — на початку XX ст., коли став очевидним занепад політичної влади ісламських теократичних держав, відчутно радикалізувалась ісламська теологічна думка. Численні мусульманські проповідники переконували, що захист ісламу — своєрідний тест для віруючих на відданість йому. Підсилювалася роль джихаду як центру революційних та політичних вірувань мусульман, його зміст наповнювався не лише найрадикальнішим мілітарним значенням, а й значно розширювався, мав на меті встановлення «ісламського ладу в державному правлінні» через знищення «неісламського ладу». Набуває буттєвого статусу й поширення ісламізм.

Ісламізм — критична ісламська реформістська течія Осла), що обстоює суворе дотримання вчень Корану та шаріату.

Започаткував його в XIX ст. Джималь ад-Дін аль-Афгані (1837—1897), організаційної структури й чіткого ідеологічного спрямування та вияву він набув дещо пізніше завдяки зусиллям Мухамеда Абдо (1849—1905) і Рашида Рида (1865—1935). Вони вміло апелювали до проблеми подолання відсталості мусульманських країн порівняно з європейськими, неспроможності урядів їхніх країн забезпечити добробут ісламської спільноти, схильності до корупції, невиконання ісламських обов'язків тощо. Для подолання цього вони пропонували відродження культури, суспільства та релігії через всебічне, творчо-активне використання досягнень європейської науки і техніки, дотримання моральної і культурної традиції раннього ісламу, благочестивих предків. Протидіючи релігійним силам, які заперечували запропонованим реформам, Абдо і Рида зосереджували увагу на « салаф » (практиці перших років ісламу) і водночас засуджували ті новації («біда») щодо ісламу, які не дали бажаного позитивного результату, гальмують поступ ісламських країн, прирікаючи їх на відсталість. Реформатори закликали до незалежної інтеграції священних джерел («іджпійхаду») — Корану і Суни, до консенсусу послідовників Пророка, який, на їх погляд, був утрачений в X—XI ст. Державна влада завжди має діяти тільки відповідно до вимог Корану і Суни. Засуджувалися всі новації та дії в ісламі, що сталися впродовж його історії після «салаф», які призвели до розколів, визнання місцевих (радикальних) звичаїв, відвернули мусульман від праведного шляху. Тільки завдяки поверненню до чистих звичаїв Пророка традиційні структури мусульманського суспільства, його світська сфера зможуть швидше й ефективніше пристосовуватися до нових обставин планетарного життя, забезпечити бажаний прогрес власних країн.

Актуалізації ідей ісламізму плідно сприяли пакистанський проповідник Мал ана Абул—Ала Маудуді (1903—1979), ємпетський мислитель Саїд Аль-Кутба (1907—1966), політичний і духовний лідер Ірану аятолла Хомейні (1900— 1989). Започаткована в Ірані ісламська революція стала апогеєм ісламського відродження. Під її впливом відбулася ісламізація двох національних конфліктів на Близькому Сході — палестино-ізраїльського та ліванського. В Лівані на основі шиїтської меншості було засновано екстремістський рух «Хізбаллах», що вдався до тероризму.

Кардинальне значення для еволюції ісламістських течій у світовому масштабі був «Афганський джихад» проти радянських військ (90-ті роки XX ст.), який у масовій свідомості мусульман став символом переходу від націоналізму до ісламізму. В Афганістані на боці місцевих « моджахедів >> воювали «інтернаціональні бригади» з різних мусульманських країн. Виведення радянських військ із Афганістану трактувалося ідеологами ісламу як «перемога джихаду», що сприяло популяризації радикального ісламізму із насильницькими методами боротьби

Ісламізм все очевидніше набуває у стратегії і в тактиці фундаменталістських ідеологічних форм вияву. Фундамен-талізм як явище є неодмінною ознакою всіх великих релігій і культур, особливо в час докорінних соціальних змін, за суспільної конфронтації, занепаду соціально-економічного ладу тощо. У такі періоди широкі суспільні верстви все активніше шукають виходу з несприятливої ситуації, апелюють до усталених основ, фундаментальних принципів добре відомих релігійних систем, ісламу зокрема.

Ісламський фундаменталізм — релігійно-політичний рух, прибічники якого обстоюють суворе дотримання Корану та поширення ісламу на всій Землі.

Немусульмани помилково ототожнюють ісламський фундаменталізм із тероризмом, діяльністю організацій на зразок Аль-Каїди. З позиції деяких мусульман цей рух є лише свідченням визнання фундаментальних джерел ісламу — Корану і Суни. Насправді фундаменталісти виступають не лише за суворе дотримання Корану і шаріату, а й ратують за повернення їх основоположних постулатів до середньовічної редакції, коли іслам процвітав у могутніх країнах. На думку прихильників фундаменталістських поглядів, іслам у XX ст. відчув загрозу своєму існуванню, що походить із Заходу і економічна експансія його зумовила занепад мусульманських країн, а вплив західних ідей націоналізму, соціалізму, лібералізму та демократії зробив окремих мусульман віровідступниками. Іслам, за твердженням активістів руху, не лише релігія, а й політична ідеологія, спосіб життя. Цим зумовлені їхні вимоги інтенсивного оновлення й утвердження власних культурних форм соціального буття, делегітимації існуючих у мусульманських країнах квазієвропейських режимів і форм політичного устрою, протидії проникненню в ісламський світ західних цінностей.

Сучасний ісламський фундаменталізм позбавлений внутрішньої єдності. Він скоріше є сукупністю різного роду рухів (джихадисти, салафіти, шейхісти тощо), фронтів, груп і об'єднань (ХАМАС, «Ісламський джихад»), які, хоч і називають себе фундаменталістськими, часто різняться як поглядами, так і діями. їм притаманні внутрішні ідеологічні суперечності, зумовлені релігійно-громадською належністю: суперечності між сунітами і шиїтами не обмежуються сферою теологічних дискусій, а переносяться й у сферу політики, суспільного життя, зумовлюючи навіть масові кровопролиття, як це сталося в Іраку, мірою ради-калізації поглядів їх носіїв. Ісламський фундаменталізм має радикальні і помірковані організації, розрив між якими значно збільшився порівняно з 80—90-ми роками XX ст. і виявляється в ідеологічних, тактичних і структурних розбіжностях. Практична діяльність фундаменталістів різноманітна за методами і формами її здійснення: насильницькі і ненасильницькі, легальні й нелегальні, традиційні й сучасні. Перевага конкретним з них надається залежно від політичної орієнтації фундаменталістської організації чи групи, політичної ситуації країни, в якій вони діють. Особливу тривогу викликають терористи-фундаменталісти, оскільки ні співробітництво з ними, ні практика насильницького припинення їхньої діяльності, ні спроби перекрити джерела фінансування не дають бажаних результатів. Крім того, вестернізовані режими мусульманських країн користуються послугами фундаменталістів далеко за межами власних держав (у Лівії, Сирії, Йорданії, Марокко, Алжирі, Саудівській Аравії та ін.) для вирішення зовнішньополітичних завдань. Така практика антитерористичних сил (урядів західноєвропейських, деяких мусульманських країн) не сприяє зниженню активності радикального крила фундаменталістів.

Активізацію дій фундаменталістів, на думку фахівців, не слід відносити на рахунок підвищення свідомості мусульман. Імовірніше, громадське незадоволення в країнах ісламського регіону досягло такого рівня, що найактивніших його виразників (фундаменталістів) підтримують все ширші соціальні верстви, які прагнуть модернізувати свої суспільства, зберігши при цьому сутність ісламу. На думку представників значної частини мусульманського світу, фун-даменталістський рух є реально силою, здатною допомогти мусульманам створити свій економічний, політичний і соціальний устрій на основі ісламських традицій.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Релігійні напрями та течії ісламу	\|	Висновки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.