Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Література

Арєстов В. М., Шудрін 1.0.Нетрадиційні релігії: суть і спрямованість. — К., 1990.

БаркерА. Новьіе религиозньїе движения. — СПб., 1997.

Батлер Е. М.Маги. — М., 1997.

БезантА. Введение в йогу: Йога Сутрьі Патанджали. — М., 2000.

БердникО. Песнь Надземная. — К., 1996.

БерриГ. Во что они верят. — М., 1994.

БлаватскаяЕ. П. Тайная доктрина: В 2-х т. — СПб., 1993.

БлаватскаяЕ. П. Теософский словарь. — М., 1994.

БоаК. Лабиринтьі верьі. — М., 1992.

Дудар Н., Филипович Л.Нові релігійні течії в Україні: Український контекст. — К., 2000.

Конзз 3. Буддийская медитация. — М., 1993.

Марченко Е. Д. Закони радуги. — СПб., 2000.

Матвеєв В. О. Проблема самореалізації особистості в сучасному кришнаїзмі. — К., 1999.

Мистика XX века. Знциклопедия. — М., 1996.

Новітнірелігійні течії і рухи в Україні. — К., 1997.

Пинт А. А. Подарок осознания. — СПб., 2001.

ПоляковВ. А. Астроззотерическое целительство и кардинальная астропсихотерапия. — Минск, 1997.

Саентология:Справочная работа, представленная Международной Церковью Саентологии. — Копенгаген, 1998.

Сандулов Ю. А. Тайньїй мир сатанистов: История и современность. — СПб., 1997.

СидерскийА. Третье открьітие сильї. — К., 2001.

СиннетА. П. Ззотерический буддизм. — М., 1992.

Слівінський П. Й. Релігійний вінегрет: Кілька слів про нові релігійні і парарелігійні форми. — Л., 1999.

Судзуки Д. Наука дззн. — К., 1992.

Успенский П. Новая модель Вселенной. — СПб., 1993.

Холмс 3. Наука разума. — Тамбов, 2000.

Читтапад. Знергетическая целостность. — М., 2000.

ШаянВ. Віра предків наших. — Гамільтон, 1987.

Шри ЧинМой. Медитация: совершенствование о Боге. — М., 1992.

Шріла Прабхупада. Наука самоусвідомлення. — К., 1991.

Релігії в Україні

6.1. Український конфесійний плюралізм

Україна, як і більшість держав світу, має багатоетнічний склад населення. Окрім українців як найчисленнішої нації, на її теренах живуть і національні меншини — росіяни, білоруси, болгари, поляки, греки, євреї, угорці, німці тощо, які дотримуються різних релігійних вірувань. Тут пустили коріння не лише близькі християнству вірування, а й інші, часто екзотичні, спільноти, відгалуження, групи, далекі від національної культури та релігійних традицій українського народу.

Із проголошенням 24 серпня 1991 року Верховною Радою незалежності України релігійне життя в нашій державі значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів. Поступово вивільняючись від впливу чужих політичних та релігійних центрів, більшість релігійних організацій стала на шлях вдосконалення своїх національних форм.

За офіційною статистикою в сучасній Україні діють релігійні організації понад 100 конфесій, напрямів, церков і течій. Після різкого збільшення їх кількості у 1992 — 1993 pp. і певного спаду темпу її зростання у 1995—1996 pp. з 1997 р. починається стабільний приріст їх чисельності на 6 — 8% щорічно. Щороку з'являються нові культові споруди, відкриваються нові монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи, виходять у світ нові періодичні видання.

Християнство

За всієї строкатості релігійної карти сучасної України більшість релігійних громад перебуває у межах різних напрямів християнства.

Українська православна церква

Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ'я.

Православ'я українське — християнське віровчення і культ, організація церковного життя, що ввібрали в себе особливості національної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є символами української духовності.

Православ'я в Україні репрезентують Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) — 3949 парафій, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — 1189 парафій та Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) — 11 238 парафій.

Українська православна церква Київського патріархату вважає себе правонаступницею Київської митрополії, заснованої після хрещення Київської Русі у 988 р. До складу цієї митрополії, що належала до Константинопольського патріархату з 988р., входили території сучасних України, Білорусі, Прибалтики, частини Польщі та Смоленської області (Росія). У 1686 р. супроти приписів церковних канонів її було відірвано від Константинополя і приєднано до Московського патріархату, який був встановлений самочинно і силоміць у 1589 р. Поступово Київська митрополія втрачала свої права. На початку XIX ст. з великої митрополії, і цо в десятки разів перевершувала свою церкву-матір — Вселенський патріархат, вона була перетворена на звичайну спархію Російської імперії.

На початку XX ст. разом із боротьбою за українську державність почався і рух за автокефалію Української православної церкви.

У 1919 р. український уряд на чолі із С. Петлюрою проголосив автокефалію Української церкви. У 1921 р. у Києві в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїнський православний собор, який також проголосив Українську православну церкву автокефальною. Очолив церкву митрополит Василь Ли-і гківський. Однак оскільки українська православна автокефалія суперечила ідеології утвореного в 1922 р. Радянського Союзу, то у 1930 р. радянська влада ліквідувала УАПЦ.

Під час німецької окупації України УАПЦ була відроджена. У 1944 p., після визволення України, її знову було ліквідовано.

У 1988 p., по святкуванні 1000-ліття хрещення України-Русі, в нашій державі почався рух за третє відродження УАПЦ. 5—6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю більш як 700 делегатів з усієї України, який затвердив факт утворення УАПЦ і обрав патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника), що до цього очолював УПЦ у СІЛА. 2 жовтня 1990 року УАПЦ було офіційно зареєстровано. Керівництво Російської православної церкви (РПЦ), не в змозі й надалі тотально контролювати і стримувати процеси творення національних церков, змушене було піти на деякі організаційні поступки. Зокрема, згідно з рішенням Архієрейського собору РПЦ ЗО—31 січня 1990 року Український екзархат було перейменовано на Українську православну церкву, яка отримала певну самостійність в управлінні.

Після проголошення Україною незалежності перебування Української православної церкви в складі Московського патріархату суперечило політичному статусу України. У листопаді 1991 року Помісний собор УПЦ за участю всього українського єпископату одностайно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Дотримуючись традиції й канону, УПЦ звернулася до Московського патріархату з проханням надати їй повну автокефалію. Архієрейський собор Московського патріархату 1992 р. відмовив у задоволенні такого прохання.

25—26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, який об'єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського патріархату) в єдину помісну православну церкву — Українську православну церкву Київського патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Статутом УПЦ Київського патріархату став статут УАПЦ із відповідними доповненнями, який був зареєстрований державними органами України. У такий спосіб було створено УПЦ КП.

Після смерті митрополита Мстислава (червень 1993) дехто з владик і кліру колишньої УАПЦ виокремився з об'єднаної церкви і утворив свою церковну структуру (нову УАПЦ), яку у вересні 1994 року очолив колишній протопресвітер зі Львова Дмитрій (Володимир Ярема). Так в Україні почали функціонувати три самостійні православні церкви — Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква Московського патріархату.

Наймасовішою за кількістю віруючих (а не парафій) є церква Київського патріархату, яку з жовтня 1995 року очолює патріарший місцеблюститель митрополит Філарет (Денисенко). З того часу збільшилася кількість парафій церкви на сході України. Вона має також у Росії Бєлгородсько-Обоянську й Богородську єпархії та Сибірську митрополію. Єпархії є і в США, Канаді, Франції, Греції. Майбутніх пастирів УПЦ КП готують у двох (Київській і Львівській) духовних академіях, на богословському факультеті Чернівецького державного університету, в шести духовних семінаріях та п'яти духовних училищах. Загалом церкві належить ЗО єпархій, 35 монастирів в Україні та Росії, 2,6 тис. священнослужителів .

Вірні УПЦ КП об'єднуються в Українське православне братство (Всеукраїнське православне братство Святого апостола Андрія Первозванного), Братство Святого Володимира, Братство архистратига Михаїла.

Церква видає богослужбову літературу. Крім щорічного Церковного календаря та церковно-історичної літератури, друкуються вісім журналів: «Православний вісник» (Київ); «Полтавські єпархіальні відомості» (Полтава), «Вісник Київської Духовної Академії» (Київ) та ін. Різні структури УПЦ КП видають також дванадцять газет: «Голос православ'я» (м. Київ), «Київський патріархат» (м. Київ), «З Богом у серці» (м. Харків) та ін. Виходить у світ також шість бюлетенів: «Інформаційний бюлетень» (м. Київ), «Жизнь в Сичеславском крає» (м. Дніпропетровськ), «Подільський православний вісник» (м. Хмельницький) та ін.

Українська православна церква Київського патріархату бере активну участь у процесі становлення в Україні єдиної Помісної православної церкви. Наводиться кілька вагомих аргументів на користь українського православ'я. По-перше, за кількісним складом жодна з визнаваних Вселенським православ'ям 15 автокефальних і 4 автономних церков не може конкурувати з Українською. Так, у 1998 р. найбільша і найвпливовіша в православному світі (принаймні за територією впливу) РПЦ у самій Росії мала до 7,5 тис.

парафій. На цей же час в Україні було 10 350 православних парафій. По-друге, Київська митрополича кафедра є найстаршою на східнослов'янських землях. По-третє, Українська православна церква є згідно з духом і буквою Канону церквою-матір'ю Російської православної церкви, а не навпаки.

Розкол православ'я в Україні живлять проблеми не канонічні, а політичні. Канонічними є не ті церкви, які з тих чи інших міркувань кимось визнані чи невизнані, а насамперед ті, які визнають науку Христову, сприймають Біблію як Священну Книгу, дотримуються Христових таїн, живуть за Символом віри, заповідями Декалогу і Нагірної проповіді Христа. У цьому всі три Українські православні церкви вірні християнству. Утім, жодної православної церкви ніколи негайно не визнавали автокефальною. РПЦ після са-мооб'явлення себе автокефальною 15 грудня 1448 року дочекалася визнання тільки через 141 рік.

Зрозумілими є і антиавтокефальні настрої з боку РПЦ. Адже з утворенням єдиної Української православної церкви докорінно зміниться як геоконфесійна, так і геоцерко-вна ситуація у світі. Російська православна церква перестане бути найбільшою і найвпливовішою серед помісних православних церков світу, поступившись Українській православній церкві. Та чи не найпроблематичнішим для РПЦ буде те, що, відмовившись від української історії та києворуської традиції, вона втратить апостольське походження, адже апостол Андрій Первозванний є патроном українського православ'я.

Отже, православ'я на українських теренах переживає сьогодні не найкращі часи. Його внутрішнія диференційованість на кілька юрисдикцій (три незалежні церкви) не дає змоги виступати духовним інтегратором суспільства, а надмірна заполітизованість, консерватизм, ортодоксальність, абсолютизація обрядодіяння, відсутність належно богословського освіченого кліру послаблюють вплив на населення, особливо представників молоді.

Криза православ'я України спричинена також проблемою незалежності його церков, невмінням (або небажанням) відстоювати свою національну своєрідність у відносинах з іншими церквами Вселенського православ'я. Позначилися на ній й ті загальні причини, що зумовили кризу світового православ'я (архаїчне обрядодіяння, відсутність належної християнської просвіти, мінімальна благодійність тощо).

Українська греко-католицька церква

Спадкоємицею «Київського Володимирового християнства», за словами кардинала Любомира Гузара, є і греко-ісатолицька церква. Своїм корінням вона сягає вельми склад-ного для України кінця XVI ст., коли Українська православна церква постала перед архіскладною дилемою: або вести нерівну боротьбу за власне існування у будь-якій формі в оточенні Римської католицької церкви, байдуже спостерігаючи за активним процесом колонізації українського народу; або погодитися на реформування церкви шляхом її унії з Римом, зберігши традиційний православно-візантійський обряд, а з ним і національну самобутність українського народу. Дилему було вирішено на користь реформування церкви і самозбереження українців шляхом укладення 1596 р. на соборі у м. Берест (сучасна Білорусь) церковної унії (лат. ипіо — спілка, союз) — об'єднання Київської митрополії з католицькою церквою.

Унія церковна — об'єднання однієї з церков православного Сходу чи її частини з Римо-католицькою церквою на засадах визнання першості Рима.

Унія ґрунтувалася на засадах визнання православною стороною верховенства Папи Римського та віровчення католицизму при збереженні традиційного візантійсько-слов'янського обряду, української мови богослужінь, національного церковного календаря, особливостей церковної організації та традицій. Таким кроком єпископат Київської митрополії прагнув, окрім вирішення загальноукраїнських інтересів, ще й подолати глибоку внутріцерковну кризу, зрівняти православну церкву, що зазнавала всіляких утисків, із польською католицькою церквою в Польсько-Литовській державі.

Це був вибір складного, а як засвідчила подальша укра-їнська історія, й багато в чому трагічного шляху. Адже на ньому були жорстке міжконфесійне протистояння у Польському сеймі і кривава боротьба за володіння церквами в українських парафіях; козацькі війни з вимогою ліквідації унії й нещадні розправи Петра І з василіанами; наступи конфедератів з метою насадження католицизму в Україні і Коліївщина, що полишила після себе мартиролог «уніатських мучеників» у багатьох містах і селах України тощо. На цьому шляху яскраво виражена антиуніатська політика російського царату після поділів Польщі і поступове зни-щення греко-католицької церкви в тій частині України, що перебувала під владою Росії (1839 — ліквідовано уніатську церкву на Волині, 1875 — ліквідовано уніатську церкву на Холмщині).

Перелік прикладів обопільних кривд і жертв на цьому не закінчується. Вони викликають багато суперечливих висновків, породжують спекуляції різного ґатунку. Та якщо зважати не на вигадки й інсинуації, а на конкретні факти, то можна зробити висновок: греко-католицизм для багатьох поколінь українців став національною українською церквою. Як і православ'я стало національною церквою для частини колишніх греко-католиків, їх дітей та онуків, які були «охрещені» православною церквою після подій 1946 р. Інспірований тоталітарним режимом радянської влади за активної участі Московської патріархії Львівський собор греко-католицької церкви 1946 р. (в якому взяло участь лише 214 священиків із 1270) заявив про «возз'єднання» з православною церквою. Усі колишні греко-католицькі парафії автоматично набули статусу православних. Вищі ієрархи церкви були репресовані, а рядове духовенство і миряни, що не погодилися з таким «автоматизмом», відправляли свої богослужіння таємно, тобто діяли нелегально. Поступово за підтримки Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви у тих регіонах України, де було вкорінене уніатство (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська області), утворилися його підпільні структури.

Наприкінці 80-х років XX ст., з початком перебудови, рух за відновлення греко-католицької церкви в Україні набув організованого й динамічного характеру. Прискоренню її визнання посприяла й зустріч у Римі тодішнього папи Іоанна Павла II і Президента СРСР М. Горбачова. Як наслідок, було встановлено дипломатичні відносини між Апостольською Столицею і Радянським Союзом. ЗО листопаді! 1988 року. Рада у справах релігій Ради Міністрів УРСР зареєструвала громади греко-католиків Української греко католицької церкви (УГКЦ), яка після 40-річної перерви знову набула офіційного статусу. Кількість її прихильників почала швидко збільшуватися, особливо в регіонах її традиційного поширення. Сьогодні вона налічує понад 5,5 млн віруючих і є найбільшою східною католицькою це рквою у світі. На початку 2001 р. в Україні нараховувалося вже 3240 уніатських організацій, що більше, ніж до Другої світової війни (3237 громад). Більшість парафій УГКЦ фу нкціонує у Львівській (1479), Тернопільській (745), Івано Франківській (657) та Закарпатській (298) областях. Гро

ко-католики є також у інших регіонах України. їх кількість неухильно зростає. Тому у 1996 р. було створено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому Папа Римський доручив духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усіх незахідних областях країни. З моменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створивши 17 єпархій, 78 монастирів. Відродилися й чернечі ордени, зокрема чоловічі — василіан, редемптористів, студитів; жіночі — василіанок, йосафаток, св. Вікентія, Пресвятої родини, сестер-служебниць тощо.

Церкві належить також 19 греко-католицьких єпархій, ідо діють в українській діаспорі. Це, зокрема, Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія (Польща), яка нараховує понад 100 парафій. У Західній Європі є три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великій Британії. Крім Європи, громади греко-католиків є у Північній та Південній Америці, Австралії, Росії тощо.

УГКЦ має понад 20 періодичних видань. Діє три видавництва: «Нова зоря», «Свічадо» і «Місіонер» (засноване у 1897), яке протягом 90-х років XX ст. видало понад 600 найменувань книг загальним накладом понад 2,2 млн примірників. З 2001 р. у видавництві «Свічадо» виходить дитячий журнал «Зернятко».

Церкві належить мережа духовних навчальних закладів. Зокрема, у Львові (митрополичому осідку) діють: християнський дитячий садочок при монастирі Сестер Студійського уставу (з 1995), греко-католицький ліцей (з 1991), Львівська богословська академія (з 1994). Відновила свою діяльність у 1990 р. Львівська греко-католицька духовна семінарія Святого Духа, що була заснована ще ЗО серпня І 783 року австрійським цісарем Йосифом II. Підтримується давня традиція відкриття навчальних закладів при монастирях.

УГКЦ у своєму управлінні та організаційній діяльності керується Кодексом канонів східних церков (1991) та партикулярним правом. На Синоді єпископів у серпні 2000року було прийнято 156 канонів цього права. УГКЦ очолюють верховний архієпископ та Синод єпископів, до складу якого входять всі 32 єпископи.

Нинішнім верховним архієпископом УГКЦ, митрополитом Львівським і Галицьким, єпископом Кам'янець-Поділь-ським є кардинал Любомир Гузар. У Римі постійно перебуває апокризіарій (представник) верховного архієпископа — владика Іван Хома.

Сьогодні УГКЦ бере активну участь в екуменічному русі в Україні.

Екуменічний рух — об'єднавчий рух християнських церков.

На думку греко-католиків, кінцева мета екуменічного руху — повернутися до тієї первісної єдності, в якій перебувало християнство 1000 років тому. Сучасні греко-католики вважають себе послідовниками східної візантійської традиції і бажають зберегти її надбання. Водночас вони прагнуть, щоб в Україні була тільки одна церква, об'єднана із Вселенською. Тобто мова йде про поєднання двох церков українського народу — православної і греко-католицької — на засадах Київського патріархату.

Віруючі греко-католики переконані, що їх прагнення відповідає формулі, висловленій Іоанном Павлом II: православний Схід і католицький Захід — двоє легень, якими повинне дихати сучасне християнство. Православний і католик, за його твердженням, не протиставні, а взаємодоповнюючі, бо ж усі католики є православними за вірою, а всі православні — католиками за любов'ю. Візит Іоанна Павла II до України, який відбувся у червні 2001 року, також пройшов під гаслом «Мостити шлях діалогу з православними братами у правді й любові». Своїм приїздом до Києва — колиски православ'я на східнослов'янських теренах — Папа символічно закликав дві гілки християнства до духовного єднання, до пошуків того, що зближує їх, є спільним. Адже Христос творив свою церкву не як організацію із системою управлінських структур, а як духовну спільноту учнів Євангелія.

Церкви протестантського напряму

Широко представлені в Україні й церкви протестантського напряму — третьої течії християнства, що виникла в епоху Реформації. Особливістю класичної Реформації в Україні було те, що вона мала здебільшого просвітницький характер, оскільки її соціальну базу складали шляхтичі, що отримали освіту в західноєвропейських університетах. З протестантськими переконаннями в Україну проникали й ідеї толерантного ставлення до носіїв іншої віри, свободи совісті. Вони потрапляли на благодатний ґрунт української ментальності, якій властива терпимість до іновірців. Саме Реформація, за словами М. Грушевського, «запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті».

Нова хвиля протестантизму в Україні пов'язана з німецькими переселенцями, які в кінці XVIII ст. були запрошені царським урядом Росії для освоєння багатих земель півдня України. Вони й утворили осередки поширення протестантських ідей різного ґатунку — баптизму, євангеліз-му, адвентизму тощо.

За роки радянської влади, коли тільки на словах було проголошено свободу совісті, протестантські організації зазнавали жорсткого адміністративного тиску, всіляких переслідувань — аж до заборони діяльності. їм навішувався ярлик < сектанти», а в суспільній свідомості формувався образ екстремістських релігійних організацій, що співпрацюють із різними закордонними шпигунськими центрами. Переслідування деяких протестантських течій (Свідків Єгови, Ради церков ЄХБ, адвентистів-реформістів тощо) спричинило наніть появу протестантського підпілля.

Принципово новий етап розвитку протестантизму почав-ся в роки незалежності України, коли було створено всі умови для нормального функціонування різних віровчень. У продовж 90-х років XX ст. протестантські громади кількісно зросли у 2,4 раза. Сьогодні церкви протестантського напряму є наймасовішими серед аналогічних напрямів у країнах СНД. Вони об'єднують 34 протестантські течії, які охоплюють понад 7 тис. організацій. До найчисленніших належать Євангельські християни-баптисти, Християни віри євангельської (п'ятидесятники), Адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови. Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів за кількістю своїх релігійних організацій є найбільшою баптистською організацією в Європі. Вельми популярними є реформати, євангелісти, лютерани, послідовники церкви Божої, адвентисти-реформісти, пресвітеріани тощо. Окрім названих, в Україні діють понад 300 різноманітних протестантських громад: Християни віри євангельської поза союзами, Союз вільних церков християн євангельської віри та ін.

Постійно зміцнюється матеріальна база їхньої релігійної діяльності. Активно ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійницька робота. Огже, протестантизм стає дедалі помітнішим елементом конфесійної картини України.

Незважаючи на появу вельми активних так званих нових протестантів (здебільшого харизматичних громад), тобто протестантських спільнот, що не пов'язані ні з євангельським рухом, що виник на півдні України у другій половині XIX ст., ні з протестантськими течіями Західної України першої чверті XX ст., домінуючими в сучасній Україні все ж залишаються традиційні протестантські об'єднання. Нині вони успішно впроваджують нову модель релігійної громади, яка поєднує традиційні високу дисципліну, релігійну домінанту в свідомості її членів та закритість щодо зовнішніх секулярних впливів із високою соціальною активністю і відкритістю до суспільства.

Найбільшими традиційними протестантськими спільнотами є Євангельські християни-баптисти, Християни віри євангельської (п'ятдесятники), Адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови.

Євангельські християни-баптисти.За кількістю своїх організацій вони посідають четверте місце серед релігійних об'єднань України. Баптистські організації є в усіх областях України, та найбільше їх у Чернівецькій (168), Донецькій (136), Вінницькій (153). Найменше громад баптистіп на Тернопільщині (17) та Івано-Франківщині (23).

Процеси, пов'язані з рухом за українське національне відродження, у 90-х роках XX ст. істотно вплинули й на вітчизняний протестантизм. Так, було проголошено створення самостійного Союзу євангельських християн-баптистін України, який на XXII з'їзді у 1994 р. отримав назву Всеукраїнський союз об'єднань ЄХБ (ВСО ЄХБ). Головою союзу було обрано Григорія Коменданта.

ВСО ЄХБ складається з 25 обласних об'єднань церкол ЄХБ та 5 об'єднань баптистських церков діаспори — СІЛА, Канади, Австралії, Аргентини та Парагваю. Третину загальної кількості віруючих церков ВСО ЄХБ становить молодь (45 тис). Тому Союз веде активну й систематичну богословсько-освітню діяльність. У складі ВСО ЄХБ у 2000 р. діяло п'ять вищих навчальних закладів (три семінарії та два університети), 23 біблійних коледжі, а також біблійні школи при церквах, заочні курси, приватні християнські загальноосвітні та музичні школи. ВСО ЄХБ посідає одне її перших місць серед релігійних об'єднань в Україні за кількістю навчальних закладів. ВСО ЄХБ є повноправним членом Всесвітнього союзу баптистів та Європейської баптистської федерації.

Окрім цієї баптистської спільноти, в Україні діють що два союзи: Союз церков ЄХБ під керівництвом Ради церков, що зберегла свою структуру в межах колишнього Радянського Союзу, та Братство незалежних церков та місій, яке очолює М. Величко. В Україні існує й багато баптистсь ких церков, які не належать до якого-небудь союзу.

У вересні 2000 року у Києві відбувся Другий всеукраїнський конгрес ЄХБ, на якому було проголошено єдність ВСО ЄХБ з іншими союзами євангельських християн-баптистів в Україні, і в першу чергу — із Союзом незалежних церков та місій і місіонерськими організаціями.

ВСО ЄХБ активно займається культурно-благодійниць-ісою діяльністю: створено реабілітаційні центри для наркоманів, безпритульних дітей та звільнених із місць позбавлення волі (м. Київ, Одеса, Чернівецька, Луганська області); організовано християнські театри (м. Київ, Харків); підготовлено фельдшерів-місіонерів; налагоджено роботу дитячих та підліткових таборів, молодіжних клубів тощо. На базі ВСО ЄХБ з успіхом діють міжнародні програми організації дозвілля дітей AWANA, товариство «Відкрита Біблія» та Товариство євангелізації дітей.

Отже, сучасному українському баптизму притаманна не лише євангелізаційна робота, а й соціальна активність. Він послідовно дотримується принципу невтручання церкви в політичні справи та займає толерантно-виважену позицію щодо інших конфесій. Український баптизм знайшов своє місце в сучасному українському суспільстві й відіграє вагому роль у релігійних процесах України.

Християни віри євангельської (п'ятдесятники).Порівняно молода протестантська течія. Загальноприйнята назва «п'ятдесятники» відбиває теологічну особливість цього руху: вона засвідчує важливість події, яка сталася у свято П'ятдесятниці в Єрусалимі (зішестя Духа Святого), і віру в те, що духовна сутність П'ятдесятниці (хрещення Святим Духом) є не тільки фактом життя церкви, а й повторюваним явищем. Тому його має пережити кожний віруючий. Ця особливість і визначає п'ятдесятництво як найтиповішу харизматичну течію у сучасному християнстві.

Для віруючих цієї течії головною є ідея безпосереднього інтуїтивного спілкування з Богом завдяки хрещенню Святим Духом, після чого вони одержують особливі духовні дари — харизми. Хрещення Духом Святим може відбуватися під час молитви, проповіді, при покладанні рук служителів, за інших обставин. П'ятдесятницьке богослов'я вчить, що духовні дари даються з волі Духа Святого, якщо це йому угодно. До духовних дарів відносяться: слово знання, слово мудрості, дарунок віри, чудотворення, зцілення хворих, говоріння іншими мовами, тлумачення мов, пророцтво. Можливість спілкування з Богом саме з допомогою Духа Святого є тим, що найбільше приваблює віруючих і сприяє поширенню віровчення цієї конфесії.

Нині Союз є однією з найактивніших християнських церков. За своєю соціальною мобільністю, здатністю враховувати реальну дійсність, за темпами збільшення кількості членів громад п'ятдесятництво переважає інші протестантські спільноти. За час з 1992 р. кількість зареєстрованих громад церкви зросла майже вдвічі — у 2001 р. налічувалося 1284 громади з майже 100тис. членів. В незалежній Україні ХВЄ діє як відкрита суспільству конфесія, що активно сприяє самореалізації своїх прихильників у середовищі віруючих і поза ним. Станом на січень 2000 року Всеукраїнський союз християн віри євангельської мав 658 недільних шкіл із майже ЗО тис. слухачів, 15 духовних навчальних закладів. Зокрема, це Євангельська теологічна семінарія (м. Київ), Київська богословська семінарія «Благодать і істина» (м. Київ), Львівський заочний Біблійний інститут (м. Львів), Львівська теологічна семінарія (м. Львів), Тернопільська Біблійна семінарія (м. Тернопіль), Нововолинський Біблійний інститут (м. Нововолинськ), Коростенський Біблійний коледж (м. Коростень), Чернівецька Біблійна семінарія (м. Чернівці), Дніпропетровський Біблійний коледж (м. Дніпропетровськ) та ін.

Церква має розгалужену мережу засобів масової інформації, її офіційними органами є журнали «Благовісник» і «Євангельський голос». В Одесі виходить журнал «Євангеліст». Крім того, помісні церкви друкують газети «Вісник спасіння» (м. Слов'янськ), «Скиния» (м. Київ), «Голос надії» (м. Луцьк) «Емануїл» (м. Одеса), «Життя з надлишком» (м. Запоріжжя) та ін.

Всеукраїнський союз християн віри євангельської п'ят-десятників України підтримує тісні відносини із Всесвітнім п 'ятдесятницьким союзом Асамблеї Божої, членом Виконавчого комітету якого обрано голову Всеукраїнського союзу Михайла Паночка. Налагоджено зв'язки з українською діаспорою в Канаді, США, Австралії, а також із християнськими центрами і церквами Фінляндії, Швеції, Норвегії, Великої Британії, Польщі, Румунії, Чехії, Німеччини, Бразилії, Голландії тощо.

Адвентисти сьомого дня.Повна релігійна свобода в незалежній Україні, можливість проведення різноманітних євангельських кампаній посприяли бурхливому зростанню ще однієї протестантської церкви — Адвентистів сьомого дня (АСД), перші об'єднання яких з'явилися на теренах нашої держави ще в 90-х роках XIX ст. (Крим, Київська губер-

нія). Якщо в 1992 р.в Україні налічувалося 276 громад ад-вентистів, то в 2003 р. їх уже було понад 900. Всеукраїнський з'їзд церкви АСД відбувся у травні 1988 року. На ньому першим офіційним президентом Українського уніону церкви АСД було обрано Миколу Жакалюка. З 1998 р. церкву очолює Володимир Крупський. Нині колискою адвентиз-м у в Україні є південні міста, де західні місіонери з успіхом проводять євангелізацію. Серед областей найбільше адвен-тистських громад має (станом на 1.01.2003 р.) Чернівецька область — 96. На Рівненщині їх 91, Київщині з Києвом — 71, Черкащині — 57, Закарпатті — 47, Донеччині — 44, Хмельниччині — 40.

Свідки Єгови.Складний шлях становлення в умовах виходу з підпілля переживає ще одна протестантська спільнота — Свідки Єгови. Хоча перші послідовники цієї релі-гійної організації в Україні з'являються в 20—30-х роках XX ст. (на Буковині, Волині, Галичині, в Закарпатті), тільки в 1990 р. розпочався процес їх легалізації. 28 лютого 1991 року вперше на території СРСР було офіційно зареєстровано і визнано організацію Свідків Єгови в Україні. Нині в нашій державі нараховується майже 900 її релігійних громад. Найбільше їх на Закарпатті (144), Львівщині (90), Донеччині (84), Буковині і Харківщині (по 63). Не сприймають єговізм на Черкащині (4), Чернігівщині (7), Полтавщині (9). Важливою подією в новітній історії Свідків Єгови став Міжнародний релігійний конгрес, який відбувся на початку серпня 1993 року в м. Київ. На ньому охрестилося 7402 особи — найбільша в історії організації кількість охрещених за один день в одному місці.

Послідовники Свідків Єгови позитивно ставляться до світської влади, демократичної держави, хоча й не беруть участі у виборах, не вступають до політичних партій, різного роду рухів, профспілок, не йдуть до війська, користуючись правом на альтернативну (невійськову) службу тощо. Вони відкидають догмати про Трійцю, безсмертність душі, пекло, рай, релігійні свята і обряди, що не узгоджуються з Біблією.

Нині до актуальних проблем, якими опікуються Свідки Єгови, включаються боротьба з наркоманією, аморальністю, алкоголізмом, СНІДом, гармоніювання стосунків у сім'ї, впровадження здорового способу життя, вирішення глобальних проблем сучасності. Все це вселяє впевненість V майбутньому організації, переконаність у тому, що як український конфесійний світ, так і українське суспільство загалом толерантно і з повагою сприйматиме релігійні організації Свідків Єгови в Україні.

Іслам

Загалом Україна вважається християнською країною, однак у ній мешкає і багато представників інших світових, етнонаціональних релігій та неорелігій.

Одна зі складових конфесійної карти України — іслам. Його носіями є волзькі й кримські татари, представники кавказько-іберійської мовної групи, невеликі діаспорні групи інших тюркомовних народів та деякі етнічні українці, росіяни. Загальна кількість мусульман в Україні становить від 1,2 до 2 млн осіб, і це попри його десятирічне існування (з кінця 90-х років XX ст.). Здебільшого вони сповідують сунізм ханіфітського напряму. Шиїтів в Україні майже немає (діє лише одна шиїтська мечеть). Українські мусульмани об'єднані у більше ніж 400 зареєстрованих і незареєстрованих релігійних громад у різних областях держави. Найбільше їх в Криму (358), де компактно проживає кримсько-татарський етнос, для якого іслам є його духовним виявом. 28 громад має Донецький регіон, 23 — Херсонщина, Київ — 8. У шести областях України (Вінницькій, Закарпатській, Львівській, Сумській, Хмельницькій та Чернівецькій) функціонують лише по одній мусульманській громаді, по дві — в Київській та Кіровоградській, по три — в Дніпропетровській та Черкаській областях. Полтавська область їх має 4, Миколаївщина й Одещина — по 5, Запорізька й Харківська область — по 6. Жодної громади мусульман не діє у Волинській і Рівненській областях, на Житомирщині й Чернігівщині, Тернопільщині й Франківщині. Єдиної організаційної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані центри: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Духовне управління мусульман Криму (ДУМК), Духовний центр мусульман України (ДЦМУ); та один незареєстрований — Об'єднання незалежних мусульманських громад (ОНМГ). Для задоволення духовно-релігійних потреб мусульман в Україні є понад 150 мечетей, у яких відправляють службу до 400 духовних осіб. Духовні центри мають свої навчальні заклади, випускають релігійну літературу, мають власну пресу. Зокрема, діє Ісламський університет (м. Донецьк), виходять газети «Мінарет» та «Аль Баян», транслюється мусульманська радіопередача «Ассаляму алейкум!», відкрито Ісламський культурний центр, Донецький центр ісламу тощо.

Етнонаціональні релігії

До групи етнонаціональних релігій зараховують витворені в лоні конкретного народу релігійні вірування, культові дії, які йому і належать. Етнічні і конфесійні арени у них, як правило, тотожні.

Іудаїзм. Перші іудеї з'явилися на території нашої держави ще віст, н. є. (Крим). Однак лише за роки незалежності вони отримали усі умови для своєї діяльності. На 1 січня 2007 року в Україні діяло понад 260 зареєстрованих іудейських організацій порівняно з 42 в 1992 р. Найбільше їх на Вінничині (22), Донеччині (20), Житомирщині (17), у Києві (19). Враховуючи той факт, що носії іудаїзму — євреї — в сільській місцевості майже не проживають, то в поширенні ціеї релігії, формуванні її інституцій і конфесійних визначе-ностей існують зумовлені цим певні особливості.

Єврейська громада України є однією з найбільших в ( вропі і світі.

Нині в Україні діють десятки ортодоксальних, хасидських і реформістських іудейських організацій, які об'єднано в республіканські структури, що певною мірою конкурують між собою. До них належать: Єврейська конфедерація України (1999); Релігійне об'єднання громад прогресивного іудаїзму в Україні (1998), яке є членом Всесвітнього союзу Прогресивного іудаїзму, що поєднує євреїв реформістського, прогресивного, ліберального й реконструкти-вістського іудаїзму; Асоціація єврейських громад і організації України (1991); Всеукраїнський єврейський конгрес (1997) та Об'єднання єврейська громада України (1999). Реальної координації діяльності між цими організаціями немає. Декларування релігійності, належності до іудейської громади є певною мірою маніфестацією культурної та етнічної ідентичності євреїв України.

Протягом 90-х років XX ст. та на початку нинішнього століття в Україні було створено понад 100 культурологічних єврейських центрів та організацій, відкрито єврейські ніколи, синагоги, театри, видаються єврейські газети. Успішно діє Міжнародний Соломонів університет (м. Київ) тощо.

Караїзм. На території України, зокрема в Криму, представлена маловідома широкому загалу караїмська релігія, носія-ми якої є етнічні караїми — тюрки (караї) і незначні групи ро-сіян і українців, предки яких були вихідцями з козачих ста-ниць Північного Кавказу і колишньої Астраханської губернії.

Розквіт караїзму припадає на VIII—XIII ст., коли його релігійні громади успішно функціонували на територіях ни-нішніх Іраку, Сирії, Єгипту, Туреччини та ін.

У Криму перші караїми з'являються в деяких тюрксі. ких племенах, які згодом прийняли вчення Анана. Матері альним підтвердженням існування караїмських громад на півострові саме з цього часу є пам'ятники родового кладовища Балта-Тиймез («Сокира не доторкнеться»). У VIII ст. караїзм прийняла верхівка хазар на чолі з каганом. Ця подія мала доленосне значення, оскільки почалося поширен ня караїзму серед язичницьких тюркських племен кагана-ту на великій території, включаючи й український Крим. До того ж у Хазарській державі не було релігійної нетерпимості, а тому язичництво, караїзм, християнство й іслам вільно співіснували, не заважаючи один одному йти своїм шляхом до єдиної мети — Бога.

Із занепадом Хазарського каганату в XI ст. умови існування для караїмів, звісно, погіршилися. Та все ж кримські караїми зберегли свою самостійність в окрузі Кирк-Йер, неподалік від м. Бахчисарай. У 1246 р. частина караїмів пе ребралася з Криму в Галичину на запрошення князя Данила Галицького, який надав їм землі і деякі привілеї. Етноконфе-сійні громади кримських караїмів з'явилися в Галичі, Львові, Луцьку та інших українських містах західного регіону. А з князем Вітовтом у XIV ст. вони потрапили аж до Литви.

За часів існування Кримського ханства караїми мали самоуправління і визнавалися політичною одиницею, якій бу ло надано певні пільги і гарантії. Караїми Криму і Галичини не раз приєднувалися до українського козацького війська, полишивши по собі добру згадку. Так, історія зберегли імена Мінаша; Ільяша Караїмовича — старшого полковника реєстрового козацтва. Після приєднання Криму до Російської імперії кримські караїми поступово почали мігрувати за межі півострова. їх громади з'явилися в Бердянську, Одесі, Києві та інших містах України. А в 1837 р. було створено Таврійське караїмське духовне управління на чолі з Гаханом. Місцем його розташування став храмовий комплекс у Євпаторії.

Караїми поклоняються єдиному Богу і визнають єдину священну книгу— Старий Завіт, особливо шануючи П'я-тикнижжя. Тому вони називають себе ще «синами Святого Письма». Караїми дотримуються наказу пророка: «Не додавайте до того, що я вам наказую, і не зменшуйте з того, щоб виконувати заповіді Господа, Бога вашого, що я заповідав вам» (Вт. 4:2). Виконання десяти заповідей — основна вимога караїзму. Старий Завіт є для них зосередженням глибокої мудрості, особливої таїни, осягнення яких можливе тільки силою власного розуму. Звідси й найголовні-

ший принцип караїзму — уважне самостійне вивчення Святого Письма, право тлумачити його так, як підказують власні розум та совість.

Деякі дослідники вважають, що караїмське віровчення за часом виникнення є ровесником земного життя самого Ісуса Христа.

Безпосередньо сформував як ідейні засади, так і організаційні структури караїзму Анан бен Давид (752—840) із Басри. Тому й прихильники його вчення спочатку називалися ананітами. А термін «караїми» («караїти») з'явився трохи пізніше. Служителі культу виводять його від слів того ж кореня з текстів Старого Завіту і Корану, перекладаючи як «ті, що читають», «ті, що закликають», «знавці Святого Письма». Інше, обґрунтованіше, пояснення назви вказує на походження від етноніму «карай».

Анан визнавав вчення Мойсея, Ісуса Христа і Мухам-меда, яких вважав великими пророками. Коротко вчення Анана зводиться до: віри у безсмертя душі і в те, що її доля залежить від поведінки людини під час її земного життя; віри в особисту відповідальність людини; заперечення авторитету духовенства; ігнорування значущості зовнішніх обрядів і таїнств.

У віровченні караїзму Бог не тільки єдиний, а й всемогутній, він існує довічно. Осягнути його єдність і могутність людині не дано. Бог створив усе суще і через Мойсея на Си-найській горі дав найдосконаліший закон — п'ять книг Мойсея, які ніколи не доповнюються і не змінюються. Бог визначає людям нагороди і покарання згідно із заслугами кожного і воскресить мертвих у день суду. Караїми чекають і приходу Месії.

У культовій сфері караїмів переплітаються впливи ісламу і християнства. Так, їх храми — кенаси — і поховання зорієнтовано на схід, на зразок мусульманських мечетей. Певний вплив мусульманства простежується і в поділі храму на чоловічу й жіночу частини. Головне приміщення храмів призначено тільки для чоловіків і складається з трьох частин: із південного боку на підвищенні розміщено вівтар, далі від нього — місця для прихожан, а ближче до виходу — лави для літніх, хворих і тих, хто в траурі. Над привхідною північною частиною — балкон з ажурними ґратами для за-міжніх жінок (неодружені в кенасі взагалі не моляться), куди знадвору ведуть окремі сходи. Перед молитвою практикується обряд омовіння. До храму заходять без взуття. Молитви в кенасі проводяться двічі на день (вранці і ввечері). Псалми Давида становлять основи літургії караїзму. Вони доповнюються гімнами, піснями, складеними газзанами (священиками) або поетами. Богослужіння ведеться караїмською мовою. Особливо шанують віруючі день суботи, дотримуючись заповіді: «Пильнуй дня суботнього, щоб святити його, як наказав тобі Господь, Бог твій» (Вт. 5:12). Зі свят, що випливають із традиції Старого Завіту, караїми особливо шанують Хиджі тамбиларнин (Пасху) та Хиджі афталарнин (П'ятдесятницю). Існує традиція індивідуальних постів, практикується аскетизм.

Як і українське православ'я, караїмська релігія ввібрала в себе багато давніх язичницьких вірувань. Так, Бога караїми величають іменем стародавнього тюркського божества Тенгри. На пасхальних коржиках зображається Сонце, Місяць і зірки. До наших днів зберігся і культ священних дубів. Тож можна погодитись із твердженням, що караїмська віра нагадує християнство у його зародковому стані, тобто за життя Ісуса Христа.

Караїми нині вельми шанують свої головні духовно-національні святині: фортецю Кирк-Йер (Кале-Джуфт-Кале-Чуфут-Кале) з її стародавніми храмами і прилеглим родовим кладовищем Балта-Тиймез та храм у Євпаторії. Вони докладають зусиль для повернення своїй церкві кенасів, які до 1959 р. (коли радянською владою було закрито останній діючий в Криму караїмський храм) належали їм у різних містах України. Зокрема, київська громада караїмів добивається повернення споруди свого колишнього храму, що височіє в центрі столиці на вул. Ярославів Вал неподалік від Золотих воріт (нині Будинок актора).

У 1989 р. вм. Сімферополь утворено Асоціацію кримських караїмів, яка включає Науковий центр і Раду старійшин та ставить завдання збереження релігії й культури свого народу.

Вірменська апостольська церква.Вірменська апостольська церква є однією із Давньосхідних церков, витоки яких сягають апостольських часів. її засновниками вважають двох учнів Христа — святих апостолів Фаддея і Варфоломія, які й рукопоклали перших єпископів церкви. У 301 р. Вірменія стала першою в світі країною, ще за 89 років до того, як християнство було оголошено державною релігією Римської імперії яка назвала його своєю державною релігією. У становленні вірменського християнства особливу роль відіграв святий Григорій Просвітитель (Люсаворіч), який створював канони, відкривав школи, будував храми, зокрема в 303 р. розпочав будівництво кафедрального

собору, який дістав назву «Ечміадзін», що в перекладі з вірменської означає «і зійшов Єдинородний».

Віровчення Вірменської апостольської церкви було сформульоване в 1166р. патріархом-католікосом Нерсесом Шноралі у «Викладі віри Вірменської Церкви». Церква визнала постанови перших трьох Вселенських соборів та офіційно відхилила рішення IV Вселенського собору ( Халкедон, 451). Не визнаючи рішень Халкедонського собору (як і інші Давньосхідні християнські церкви), Вірменська апостольська церква заперечує монофізитизм Євтихія.

Обрядовість Вірменської церкви через наближеність до раннього християнства дещо відмінна і від православного, і від католицького культів. Церква має свій окремий календар, дні якого поділені на 3 групи: Господні свята (неділя), дні пам'яті святих (понеділок, вівторок, четвер і субота, якщо на них не припадає Господнє свято або піст) і пісні дні (середа та п'ятниця). Більшість свят є рухомими, а до нерухомих свят належать лише Богоявлення (6 січня), Обрізання Господнє (13 січня), Стрітення (14 лютого), Благовіщення (7 квітня), Різдво Пресвятої Богородиці (8 вересня), Введення в храм Пресвятої Богородиці (21 листопада). Основою календарного циклу є рухомі свята: Пасха, Успіння Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Христа, Масляниця посту Різдвяної п'ятидесятниці, Богоявлення, відповідно до яких встановлюються інші свята, дні нам'яті святих і пости.

Особливістю вірменського обряду є збереження первісної християнської традиції святкувати Різдво Христове з Хрещенням (6 січня). Зберегла Вірменська церква й давній християнський звичай причастя пісним хлібом і нерозбавленим вином. Усі інші християнські Церкви використовують розбавлене вино згідно зі звичаєм додавати воду до вина, який започаткував єпископ Рима Олександр (105— 115) на згадку про кров і воду, що текла з пробитого ребра Спасителя під час його хрестових мук. Вірменська Церква тлумачить це так: кров, що текла з ребра Спасителя, символізує таїнство причастя, а вода — таїнство хрещення.

Вірменський клір поділяється на чорне і біле духовенство. Чорне духовенство, для якого обов'язковим є целібат, формується в монастирях. Кожен монастир є незалежною громадою, члени якої добровільно підпорядковуються канонічним приписам, але не зв'язують себе чернечими обітницями. їх мета — підготуватись до виконання обов'язків священика. Біле духовенство формується з одружених. Жіночих монастирів церква не має.

Вірменським храмам притаманна аскетична простота і стриманість. Кількість ікон обмежена, як правило, це ікони Богородиці, яка в особливій пошані. Практично всі кафедральні та парафіяльні церкви присвячені Богородиці.

Сучасна Вірменська церква має чотири ієрархічні престоли. Перший — Католікосат всіх вірмен на чолі з Верховним Патріархом і Католікосом Усіх Вірмен, який був заснований у 301 р. св. Григорієм Просвітителем. Першо-престол Католікосата — Першопрестольний св. Ечміадзін у Вірменії. Його нинішній Предстоятель — Святійший Гарегін II, Католікос Усіх Вірмен. У юрисдикції Святоеч-міадзінського Католікосата всі вірмени, які проживають в інших країнах.

Другий престол — Католікосат Великого Дому Кілі-кійського — був заснований у XV ст. Він знаходиться в Антеліасі (Ліван). Його нинішній Предстоятель — Святійший Арам І, Католікос Великого Дому Кілікійського.

Третій — Вірменський Патріархат Єрусалима — заснований у VII ст. Розташований у вірменському монастирі св. Якова в Єрусалимі. Очолює його Блаженнійший Торгом, Патріарх Вірменський Єрусалимський.

Четвертий — престол Вірменського Патріархату Константинополя, який знаходиться в Стамбулі (Туреччина), — виник у 1461 р. Нинішній Предстоятель — Блаженнійший Месроп Патріарх Вірменський Константинопольський.

Найдавнішим осередком вірмен-християн на території нинішньої України був Київ, де вже в X ст. існували вірменські квартали (Поділ) та парафія Вірменської апостольської церкви. Про це згадують давньоруські літописи, зокрема Києво-Печерський патерик. Із занепадом Києва, особливо після татаро-монгольської навали, вірменські колонії, а отже, їхні релігійні осередки, пересунулися на територію Галицько-Волинської держави. їх центром стан Луцьк, а згодом Львів. Саме у Львові в 1363 р. почалося будівництво вірменського кафедрального собору Успінші Пресвятої Богородиці, що став головною святинею всіх вірменських поселенців України.

Історія Вірменської церкви в Україні непроста: спокійні періоди змінювали неймовірно бурхливі і складні — але до розчинення серед українців або поляків чи ліквідації австрійською або радянською владою.

Із відродженням незалежності України почалося і відродження вірменських парафій, які вже у 1991 р. були офіційно зареєстровані у багатьох містах України. У листопаді цього ж року Рада у справах релігії при Кабінеті

Міністрів України зареєструвала Статут української єпархії Вірменської апостольської церкви, яка у січні 1997 року, гідно з грамотою Католікоса Всіх Вірмен Гарегіна І, набула статусу канонічної. Очолює нині українську єпархію Вірменської церкви архієпископ Григорис Буніатян. Єпархія фінансово та матеріально автономною від св. Ечміадзіну. Вищий законодавчий орган — єпархіальний собор, що збрається раз на рік. У його роботі беруть участь як священики, так і миряни, які репрезентують всі без винятку вірменські громади України. При кожній релігійній громаді існують недільні школи, де крім Біблії, діти вивчають рідну мову та історію.

Неорелігії

Майже повністю зруйнована традиційна релігійність і «заатеїзовані» могутньою радянською ідеологічною машиною духовні джерела виявилися чи не найкращим ґрунтом для поширення в Україні нових релігій. їх поява у різних областях нашої держави відрізняється від поширення традиційних віровчень. Так, найрелігійніший західний регіон України, де діє більше половини всіх релігійних громад, зазнав найменшого впливу неорелігійних рухів. Найінтенсивнішого розвитку вони набули в містах Півдня та Сходу і в столиці — м. Київ. Тому поширення неорелігійних течій має здебільшого не всеукраїнський, а регіональний характер.

Неохристиянські рухи

Сучасна палітра нетрадиційної релігійності в нашій державі вельми строката. Вона репрезентує широкий спектр найвідоміших у світі неорелігійних течій і організацій. Се-ред них, зважаючи на традиційну релігійність українців за останнє тисячоліття, поширеними є, звичайно, неохристи-янські рухи. Головне їхнє віросповідне джерело — Біблія, а центральна постать релігійних доктрин — особа Ісуса Христа.

Неохристиянські рухи в Україні поділяють на дві групи з огляду на їхнє походження. Першу й найчисленнішу групу складають новітні місії, церкви, які прийшли з-за кордону. Друга група значно менша, ніж перша, за кількістю як громад, так і послідовників. До неї належать неохристиянські утворення, що виникли на українському ґрунті.

Найчисленнішими неохристиянськими об'єднаннями цієї групи є Союз церкви Божої України, що мала понад 20 громад на січень 2002 року, і Собор церков України ХВЄ «Відкрита Біблія» — 18 громад.

Найпопулярнішими серед привнесених неохристиянсь-ких течій є:

1) Церква повного Євангелія, що на 1 січня 2002 року нараховувала 297 зареєстрованих громад;

2) Церква Христа — 87 громад;

3) Новоапостольська церква, 53 громади якої діють майже в усіх областях нашої держави; центри апостольських округів — у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Запоріжжі; видається журнал «Наша сім'я»;

4) Церква Божа в пророцтвах, послідовники якої об'єд нані в 63 зареєстровані громади;

5) Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, що має 53 громади; найбільші з них — у Києві, Одесі, Донецьку та Дніпропетровську.

Поширеним в Україні є й харизматичний рух, започаткований на наших землях 12—15 років тому й представлений сьогодні 197 зареєстрованими громадами (порівняно ;і 31 в 1993). Притягальна сила руху полягає у всебічному врахуванні особливостей об'єктів впливу. Він має різноманітну соціально-культурну програму, що пропонується симпати-кам і просто нужденним.

Прикладом харизматичного об'єднання в Україні є нео-християнська церква «Перемога», що діє в м. Київ з 1993 р. Церква поєднує людей різних соціальних станів, статі, віку, національностей, професій, із різними і водночас схожими проблемами, потребами й інтересами. Тому її діяльність різноманітна. Церква має майже 500 груп. Окрім недільної школи для дітей, є групи для роботи з підлітками, молоддю, зок рема студентською, групи для роботи з жінками, чоловіками, розлученими, вдовами, самотніми. Є також групи за інтересами: для лікарів, художників, архітекторів, спортсменів, юристів, бізнесменів тощо. Церква регулярно надає благодійну допомогу. Щомісяця її отримують до 500 осіб. Серед них діти-сироти, багатодітні сім'ї, безпритульні, пенсіоне-ри-інваліди тощо. Церква особливу увагу звертає на людей, залежних від алкоголю та наркотиків, проводячи серед них не лише спеціальні служіння, тобто словом Божим повертаючи їх до нормального життя, а й лікуючи їх у стаціонарно му центрі. Кінцева мета такої допомоги — наповнити буття цих людей реальним сенсом, миром і радістю, водночас звільнивши їх від згубної залежності.

Орієнтальні течії

Неорелігії орієнтального напряму в Україні переважно репрезентовано неоіндуїзмом та буддійськими течіями.

Неоіндуїстським рухам притаманне вдале поєднання давніх ведичних традицій з цінностями інших релігій. В основу їх учень, як правило, покладено принципи монізму, єдності в багатоманітті, неподільності буття духовного і матеріального, мирського і сакрального. Вони дуже активно й широко використовують ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій на шляху до Бога. В Україні неоіндуїзм представлений: Товариством свідомості Крішни, послідовниками Саї Баби, Всесвітньою чистою релігією (Сахаджа-Йогою), громадами Шрі Чинмоя, трансцендентальною медитацією тощо.

Товариство свідомості Крішни.З'явилося воно в Україні в 1981 р. в умовах переслідування і гонінь з боку тодішньої клади. І тільки в 1990 р. воно отримало офіційний дозвіл на свою діяльність. В 1995 р. було офіційно зареєстровано як Всеукраїнський центр громад свідомості Крішни. Сьогодні цей орган поєднує 37 громад послідовників крішнаїзму, що діють майже в усіх областях нашої держави. Вони не лише пропагують ведичні знання про космос, людину, суспільство, поширюють «свідомість Крішни», практикують бхак-ті-йогу, а й демонструють соціальну активність. Ними започатковано кілька гуманітарних програм, зокрема «їжа для життя» (безкоштовне надання їжі малозабезпеченим, інвалідам, хворим, іншим нужденним — щотижня в Україні роздається до 4 тис. таких обідів); «Дайте людям шанс!» (робота серед ув'язнених з метою повернення їх до Бога, до нормального суспільного життя); «Ведичне кулінарне мистецтво» (пропагування ведичної культури їжі, яка перед-бачає утримання від вживання м'яса, риби, яєць, кави, чаю, тютюну тощо); «Відродження інституту сім'ї»; «Сільськогосподарська громада», що має на меті захист і збереження навколишнього середовища, тощо.

Характерним для діяльності крішнаїтів на українських землях є те, що вони прагнуть обґрунтувати нерозривну єдність української та ведичної культур. Це, на їхню думку, пуде сприяти «вплетенню» товариства в етно- та соціокультурну тканину українського суспільства, що стоїть на шляху національного пробудження.

Товариство свідомості Крішни здійснює в Україні активну місіонерську діяльність. При цьому воно не наголошує на винятковості своєї релігійної віри, не вважає її єдино істинною.

Необуддійські громади в Україні нечисленні й поширені, як правило, серед національних меншин, традиційно буддійських за віросповіданням. Характерним для них є акцентування на одній, рідше декількох ознаках буддійського вчення, поєднання ідей східної і західної традицій, зокрема християнства. Звідси й претензії на ортодоксальність тлумачення вчення Будди. Необуддизм в Україні має кілька шкіл: дзен-буддизм, Нітерен, школи тибетського буддизму (карма каг'ю, дзогчен, ріме тощо), Аум Синрікьо та інші.

Синтетичні релігії

Синтетичні релігії поєднують у своїх догматах і культах елементи різних традиційних релігій, на основі чого створюються нові вчення, обрядові дійства тощо. В Україні вони представлені громадами Церкви єднання, Віри Багаї та Великого білого братства.

Велике біле братство.Це братство започаткувало свою діяльність у Києві в 1990р. Його очолив фахівець у галузі кібернетики, кандидат фізико-математичних наук Юрій Кривоногов. Воно має ще одну назву — ЮСМАЛОС, що розшифровується так: ЮС — Юоан Свамі (сам Кривоногов), МА — Марія Деві (його дружина М. Цвигун), ЛОС — Логос (Ісус Христос). Нова течія проголосила себе надрелігією, тобто епохальною релігією майбутнього. Характерними ознаками цього об'єднання є: намагання синтезувати елементи традиційних релігій (буддизму, крішнаїзму, християнства) і східних філософій; запозичення теософських ідей; звернення до біоенергетичних теорій і окультних доктрин, серед яких домінують уявлення про загальні зв'язки між елементами Всесвіту, між смислом слова та його накресленнями в Кабалі; метафізичні концепції, які передбачають існування інопланетних цивілізацій; використання в релігійній практиці психотехнічних прийомів східних культів і різноманітних технік сучасної психотерапії.

Морально-етичною основою віровчення «білих братів», що визнає існування зла, гріха та моральних наслідків за вчинки, є закон карми. Душа розуміється як духовна сутність, що визначає життєві стани і здібності людини. Вона вважається невіддільною від Бога вічною енергетичною субстанцією, яка після смерті одного фізичного тіла перехо дить в інше. Душа («божественна частинка») протиставля ється тілу («уособленню зла», «кайданам сатани»). її вдос коналення досягається медитативною практикою та

шляхом відмови від чуттєвих задоволень. Своєрідним компромісом між східними та християнськими моральними нормами стало твердження про індивідуальне спасіння, що потребує віри у спокутну жертву Марії Деві, яка поставала як земне уособлення поєднаних на небесах двох божественних сутностей — Ісуса Христа та Богоматері і як прийдешній триєдиний Бог, поєднуючи три іпостасі в одній особі.

Відречення білобратчиків від матеріального життя («світу зла») призвело й до несприйняття ними родинних зв'язків, суспільних інтересів. «Абсолютне зло» зображувалося у вигляді своєрідної «ієрархії Темряви», що протистоїть «ієрархії Світла», тобто Великому білому братству. Будь-яка соціально-політична система поціновувалася як «сатанинська». Поступово діяльність братства набувала відперто антисуспільного спрямування. Поділ людей на «білих» і «чорних» логічно не міг не спричинити нарощування деструктивних чинників в діяльності об'єднання, провокування конфліктів і конфронтації «з усіма». Тому правоохоронні органи припинили його функціонування, а над лідерами в 1994—1995 pp. відбувся суд.

Із виходом М. Цвигун з ув'язнення (1997) і відходу від неї Ю. Кривоногова ця релігійна течія зазнала певної трансформації. Так, основа віровчення нині тлумачиться як лю-бов до всього сущого, гармонія між небесним і земним, духовним і матеріальним, зовнішнім і внутрішнім, чоловічим і жіночим началами. Символічно це відображає рівнобічний хрест Матері світу — основний символ Великого білого братства.

Саєнтологічні течії

Рухи, які представляють саєнтологічну течію, поєднують досягнення науки і техніки з вульгарним психоаналізом, фантастикою, репрезентовані в Україні, зокрема, прибічниками Діанетики. Саєнтологи проводять своєрідні трені-пгиз удосконалення інтелектуальних здібностей, широко використовуючи при цьому синтез положень сучасної психології, східної філософії й релігій, інформатики, знахарства тощо. Вони активно пропагують динамічний принцип існування, спрямований на забезпечення успішного виживання. Динаміка для них — це жага до життя, енергійність та наполегливість у виживанні, адаптації до умов існування. Широко культивується спрямування людини до виживання через усі форми життя, зокрема через світ тварин і рослин, через дух, метанів (духовних істот, які в людині поєднуються з її тілом, а після смерті полишають його), демонів, через Вище Буття (нескінченність, в інтерпретації Р. Хаббарда). Саєнтологи не терплять критики як у своїх лавах, так і ззовні, а тому вони уникають спілкування 1 усіма, хто намагається ревізувати їхнє вчення, заперечу вати їхні основоположні ідеї, ставити під сумнів їхню істинність. Ця церква має продуману і розгалужену систему залучення нових членів, що спрямована на її подальшо розширення та зміцнення.

Езотеричні об'єднання

Характерні особливості езотеричних об'єднань — містичні уявлення про надприродний світ, магічні способи спілкування з ним. Репрезентовані вони громадами Рері-хівськоготовариства, асоціацією «Живаетика», послідовниками теософії О. Блаватської, Данила Андреєва, Олеся Бердника тощо.

Громада «Світло душі».Серед теософських груп, що діють в Україні й мають розвинуте й систематизоване вчення, громада «Світло душі». Це вчення пов'язане з аналізом проблем людства, викликаних переходом від астрологічної ери Риб, повної конфліктів, суперечностей, насильств і падіння моралі, до ери Водолія. На думку прихильників цієї громади, в новій ері має відновитися втрачена гармонія світу, поступово настане духовне піднесення людства. «Світло душі» прагне з'ясувати природу душі, виявити її сутніс-ні засади, системно-структурні й космічні взаємозв'язки. Члени громади активно пропагують систематичне самовиховання, духовне і фізичне вдосконалення, відмову від шкідливих звичок, бережне ставлення до довкілля у думках та вчинках. Головна мета членів громади — «прорив у божественне», що може бути досягнуто, на їхню думку, тільки за умов чистої свідомості. Засоби «прориву» — систематична медитативна практика, досягнення внутрішнього мовчання шляхом припинення внутрішнього діалогу.

Неоязичництво

Основним контингентом неоязичництва є національно зорієнтована інтелігенція, свідомі українці інших соціальних верств. Для більшості з них процес відродження язичництва за умов слабкої національної самосвідомості украї-

нців є шляхом відродження свідомого, духовно багатого українства.

Язичницькими неорелігіями власне українського походження є РУН-віра, Рідна віра, Великий вогонь, Собор рідної української віри.

РУН-віра — Рідна українська національна віра.Ця нео-релігія була започаткована Левом Силенком (нар. 1923), який вважається посланим Богом учителем та пророком. Реформуючи політеїстичну дохристиянську віру українців, Л. Силенко пропонує нову монотеїстичну систему поглядів на світ. Згідно з нею українці мають своє розуміння Бога. Він явився їм як Дажбог — свідомість світу, вічна енергія, несвідоме і свідоме буття, свята правда, воля, любов і милосердя. І всі біди України від зради її народом Дажбожої віри. За вченням духовного

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теми рефератів	\|	Висновки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.032 сек.