• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Література

Арєстов В. М., Шудрін 1.0.Нетрадиційні релігії: суть і спрямованість. — К., 1990.

БаркерА. Новьіе религиозньїе движения. — СПб., 1997.

Батлер Е. М.Маги. — М., 1997.

БезантА. Введение в йогу: Йога Сутрьі Патанджали. — М., 2000.

БердникО. Песнь Надземная. — К., 1996.

БерриГ. Во что они верят. — М., 1994.

БлаватскаяЕ. П. Тайная доктрина: В 2-х т. — СПб., 1993.

БлаватскаяЕ. П. Теософский словарь. — М., 1994.

БоаК. Лабиринтьі верьі. — М., 1992.

Дудар Н., Филипович Л.Нові релігійні течії в Україні: Український контекст. — К., 2000.

Конзз 3. Буддийская медитация. — М., 1993.

Марченко Е. Д. Закони радуги. — СПб., 2000.

Матвеєв В. О. Проблема самореалізації особистості в сучасному кришнаїзмі. — К., 1999.

Мистика XX века. Знциклопедия. — М., 1996.

Новітнірелігійні течії і рухи в Україні. — К., 1997.

Пинт А. А. Подарок осознания. — СПб., 2001.

ПоляковВ. А. Астроззотерическое целительство и кардинальная астропсихотерапия. — Минск, 1997.

Саентология:Справочная работа, представленная Международной Церковью Саентологии. — Копенгаген, 1998.

Сандулов Ю. А. Тайньїй мир сатанистов: История и современность. — СПб., 1997.

СидерскийА. Третье открьітие сильї. — К., 2001.

СиннетА. П. Ззотерический буддизм. — М., 1992.

Слівінський П. Й. Релігійний вінегрет: Кілька слів про нові релігійні і парарелігійні форми. — Л., 1999.

Судзуки Д. Наука дззн. — К., 1992.

Успенский П. Новая модель Вселенной. — СПб., 1993.

Холмс 3. Наука разума. — Тамбов, 2000.

Читтапад. Знергетическая целостность. — М., 2000.

ШаянВ. Віра предків наших. — Гамільтон, 1987.

Шри ЧинМой. Медитация: совершенствование о Боге. — М., 1992.

Шріла Прабхупада. Наука самоусвідомлення. — К., 1991.

6.

Релігії в Україні

6.1. Український конфесійний плюралізм

Україна, як і більшість держав світу, має багатоетніч­ний склад населення. Окрім українців як найчисленнішої нації, на її теренах живуть і національні меншини — росія­ни, білоруси, болгари, поляки, греки, євреї, угорці, німці тощо, які дотримуються різних релігійних вірувань. Тут пу­стили коріння не лише близькі християнству вірування, а й інші, часто екзотичні, спільноти, відгалуження, групи, далекі від національної культури та релігійних традицій українського народу.

Із проголошенням 24 серпня 1991 року Верховною Ра­дою незалежності України релігійне життя в нашій держа­ві значно активізувалося, набуло якісно нових вимірів. По­ступово вивільняючись від впливу чужих політичних та ре­лігійних центрів, більшість релігійних організацій стала на шлях вдосконалення своїх національних форм.

За офіційною статистикою в сучасній Україні діють ре­лігійні організації понад 100 конфесій, напрямів, церков і течій. Після різкого збільшення їх кількості у 1992 — 1993 pp. і певного спаду темпу її зростання у 1995—1996 pp. з 1997 р. починається стабільний приріст їх чисельності на 6 — 8% щорічно. Щороку з'являються нові культові споруди, відкриваються нові монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи, виходять у світ нові періодичні видання.

Християнство

За всієї строкатості релігійної карти сучасної України більшість релігійних громад перебуває у межах різних на­прямів християнства.

Українська православна церква

Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є пра­вослав'я.

Православ'я українське — християнське віровчення і культ, орга­нізація церковного життя, що ввібрали в себе особливості націо­нальної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є сим­волами української духовності.

Православ'я в Україні репрезентують Українська пра­вославна церква Київського патріархату (УПЦ КП) — 3949 парафій, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — 1189 парафій та Українська правосла­вна церква Московського патріархату (УПЦ МП) — 11 238 парафій.

Українська православна церква Київського патріарха­ту вважає себе правонаступницею Київської митрополії, за­снованої після хрещення Київської Русі у 988 р. До складу цієї митрополії, що належала до Константинопольського па­тріархату з 988р., входили території сучасних України, Бі­лорусі, Прибалтики, частини Польщі та Смоленської обла­сті (Росія). У 1686 р. супроти приписів церковних канонів її було відірвано від Константинополя і приєднано до Мос­ковського патріархату, який був встановлений самочинно і силоміць у 1589 р. Поступово Київська митрополія втра­чала свої права. На початку XIX ст. з великої митрополії, і цо в десятки разів перевершувала свою церкву-матір — Все­ленський патріархат, вона була перетворена на звичайну спархію Російської імперії.

На початку XX ст. разом із боротьбою за українську дер­жавність почався і рух за автокефалію Української право­славної церкви.

У 1919 р. український уряд на чолі із С. Петлюрою про­голосив автокефалію Української церкви. У 1921 р. у Києві в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїнський православний собор, який також проголосив Українську православну цер­кву автокефальною. Очолив церкву митрополит Василь Ли-і гківський. Однак оскільки українська православна автокефалія суперечила ідеології утвореного в 1922 р. Радянсь­кого Союзу, то у 1930 р. радянська влада ліквідувала УАПЦ.

Під час німецької окупації України УАПЦ була відро­джена. У 1944 p., після визволення України, її знову було ліквідовано.

У 1988 p., по святкуванні 1000-ліття хрещення України-Русі, в нашій державі почався рух за третє відроджен­ня УАПЦ. 5—6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеук­раїнський православний собор за участю більш як 700 де­легатів з усієї України, який затвердив факт утворення УАПЦ і обрав патріархом Київським і всієї України мит­рополита Мстислава (Скрипника), що до цього очолював УПЦ у СІЛА. 2 жовтня 1990 року УАПЦ було офіційно за­реєстровано. Керівництво Російської православної церк­ви (РПЦ), не в змозі й надалі тотально контролювати і стри­мувати процеси творення національних церков, змушене було піти на деякі організаційні поступки. Зокрема, згід­но з рішенням Архієрейського собору РПЦ ЗО—31 січня 1990 року Український екзархат було перейменовано на Українську православну церкву, яка отримала певну са­мостійність в управлінні.

Після проголошення Україною незалежності перебуван­ня Української православної церкви в складі Московсько­го патріархату суперечило політичному статусу України. У листопаді 1991 року Помісний собор УПЦ за участю всього українського єпископату одностайно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Дотримуючись традиції й кано­ну, УПЦ звернулася до Московського патріархату з прохан­ням надати їй повну автокефалію. Архієрейський собор Московського патріархату 1992 р. відмовив у задоволенні такого прохання.

25—26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнсь­кий православний собор, який об'єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського патріархату) в єдину помісну право­славну церкву — Українську православну церкву Київсь­кого патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Стату­том УПЦ Київського патріархату став статут УАПЦ із від­повідними доповненнями, який був зареєстрований дер­жавними органами України. У такий спосіб було створе­но УПЦ КП.

Після смерті митрополита Мстислава (червень 1993) де­хто з владик і кліру колишньої УАПЦ виокремився з об'єднаної церкви і утворив свою церковну структуру (нову УАПЦ), яку у вересні 1994 року очолив колишній протопре­світер зі Львова Дмитрій (Володимир Ярема). Так в Україні почали функціонувати три самостійні православні церкви — Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква Московського патріархату.

Наймасовішою за кількістю віруючих (а не парафій) є церква Київського патріархату, яку з жовтня 1995 року очо­лює патріарший місцеблюститель митрополит Філарет (Денисенко). З того часу збільшилася кількість парафій цер­кви на сході України. Вона має також у Росії Бєлгородсько-Обоянську й Богородську єпархії та Сибірську митрополію. Єпархії є і в США, Канаді, Франції, Греції. Майбутніх пас­тирів УПЦ КП готують у двох (Київській і Львівській) ду­ховних академіях, на богословському факультеті Черніве­цького державного університету, в шести духовних семіна­ріях та п'яти духовних училищах. Загалом церкві належить ЗО єпархій, 35 монастирів в Україні та Росії, 2,6 тис. священ­нослужителів .

Вірні УПЦ КП об'єднуються в Українське православне братство (Всеукраїнське православне братство Святого апо­стола Андрія Первозванного), Братство Святого Володими­ра, Братство архистратига Михаїла.

Церква видає богослужбову літературу. Крім щорічно­го Церковного календаря та церковно-історичної літера­тури, друкуються вісім журналів: «Православний вісник» (Київ); «Полтавські єпархіальні відомості» (Полтава), «Вісник Київської Духовної Академії» (Київ) та ін. Різні структури УПЦ КП видають також дванадцять газет: «Го­лос православ'я» (м. Київ), «Київський патріархат» (м. Ки­їв), «З Богом у серці» (м. Харків) та ін. Виходить у світ та­кож шість бюлетенів: «Інформаційний бюлетень» (м. Ки­їв), «Жизнь в Сичеславском крає» (м. Дніпропетровськ), «Подільський православний вісник» (м. Хмельницький) та ін.

Українська православна церква Київського патріарха­ту бере активну участь у процесі становлення в Україні єдиної Помісної православної церкви. Наводиться кілька вагомих аргументів на користь українського православ'я. По-перше, за кількісним складом жодна з визнаваних Все­ленським православ'ям 15 автокефальних і 4 автономних церков не може конкурувати з Українською. Так, у 1998 р. найбільша і найвпливовіша в православному світі (принай­мні за територією впливу) РПЦ у самій Росії мала до 7,5 тис.

парафій. На цей же час в Україні було 10 350 православ­них парафій. По-друге, Київська митрополича кафедра є найстаршою на східнослов'янських землях. По-третє, Українська православна церква є згідно з духом і буквою Канону церквою-матір'ю Російської православної церкви, а не навпаки.

Розкол православ'я в Україні живлять проблеми не ка­нонічні, а політичні. Канонічними є не ті церкви, які з тих чи інших міркувань кимось визнані чи невизнані, а насам­перед ті, які визнають науку Христову, сприймають Біблію як Священну Книгу, дотримуються Христових таїн, живуть за Символом віри, заповідями Декалогу і Нагірної пропо­віді Христа. У цьому всі три Українські православні церкви вірні християнству. Утім, жодної православної церкви ні­коли негайно не визнавали автокефальною. РПЦ після са-мооб'явлення себе автокефальною 15 грудня 1448 року до­чекалася визнання тільки через 141 рік.

Зрозумілими є і антиавтокефальні настрої з боку РПЦ. Адже з утворенням єдиної Української православної церк­ви докорінно зміниться як геоконфесійна, так і геоцерко-вна ситуація у світі. Російська православна церква пере­стане бути найбільшою і найвпливовішою серед помісних православних церков світу, поступившись Українській православній церкві. Та чи не найпроблематичнішим для РПЦ буде те, що, відмовившись від української історії та києворуської традиції, вона втратить апостольське похо­дження, адже апостол Андрій Первозванний є патроном українського православ'я.

Отже, православ'я на українських теренах переживає сьогодні не найкращі часи. Його внутрішнія диференційо­ваність на кілька юрисдикцій (три незалежні церкви) не дає змоги виступати духовним інтегратором суспільства, а надмірна заполітизованість, консерватизм, ортодоксаль­ність, абсолютизація обрядодіяння, відсутність належно богословського освіченого кліру послаблюють вплив на на­селення, особливо представників молоді.

Криза православ'я України спричинена також пробле­мою незалежності його церков, невмінням (або небажан­ням) відстоювати свою національну своєрідність у відно­синах з іншими церквами Вселенського православ'я. По­значилися на ній й ті загальні причини, що зумовили кризу світового православ'я (архаїчне обрядодіяння, відсутність належної християнської просвіти, мінімальна благодій­ність тощо).

Українська греко-католицька церква

Спадкоємицею «Київського Володимирового християн­ства», за словами кардинала Любомира Гузара, є і греко-ісатолицька церква. Своїм корінням вона сягає вельми склад-ного для України кінця XVI ст., коли Українська православ­на церква постала перед архіскладною дилемою: або вести нерівну боротьбу за власне існування у будь-якій формі в ото­ченні Римської католицької церкви, байдуже спостерігаю­чи за активним процесом колонізації українського народу; або погодитися на реформування церкви шляхом її унії з Ри­мом, зберігши традиційний православно-візантійський об­ряд, а з ним і національну самобутність українського на­роду. Дилему було вирішено на користь реформування церкви і самозбереження українців шляхом укладення 1596 р. на соборі у м. Берест (сучасна Білорусь) церковної унії (лат. ипіо — спілка, союз) — об'єднання Київської мит­рополії з католицькою церквою.

Унія церковна — об'єднання однієї з церков православного Сходу чи її частини з Римо-католицькою церквою на засадах визнання першості Рима.

Унія ґрунтувалася на засадах визнання православною стороною верховенства Папи Римського та віровчення ка­толицизму при збереженні традиційного візантійсько-слов'янського обряду, української мови богослужінь, націо­нального церковного календаря, особливостей церковної ор­ганізації та традицій. Таким кроком єпископат Київської митрополії прагнув, окрім вирішення загальноукраїнських інтересів, ще й подолати глибоку внутріцерковну кризу, зрівняти православну церкву, що зазнавала всіляких утис­ків, із польською католицькою церквою в Польсько-Литовській державі.

Це був вибір складного, а як засвідчила подальша укра-їнська історія, й багато в чому трагічного шляху. Адже на ньому були жорстке міжконфесійне протистояння у Поль­ському сеймі і кривава боротьба за володіння церквами в українських парафіях; козацькі війни з вимогою ліквіда­ції унії й нещадні розправи Петра І з василіанами; наступи конфедератів з метою насадження католицизму в Україні і Коліївщина, що полишила після себе мартиролог «уніатсь­ких мучеників» у багатьох містах і селах України тощо. На цьому шляху яскраво виражена антиуніатська політика російського царату після поділів Польщі і поступове зни-щення греко-католицької церкви в тій частині України, що перебувала під владою Росії (1839 — ліквідовано уніатську церкву на Волині, 1875 — ліквідовано уніатську церкву на Холмщині).

Перелік прикладів обопільних кривд і жертв на цьому не закінчується. Вони викликають багато суперечливих ви­сновків, породжують спекуляції різного ґатунку. Та якщо зважати не на вигадки й інсинуації, а на конкретні факти, то можна зробити висновок: греко-католицизм для багатьох поколінь українців став національною українською церк­вою. Як і православ'я стало національною церквою для час­тини колишніх греко-католиків, їх дітей та онуків, які бу­ли «охрещені» православною церквою після подій 1946 р. Інспірований тоталітарним режимом радянської влади за активної участі Московської патріархії Львівський собор греко-католицької церкви 1946 р. (в якому взяло участь ли­ше 214 священиків із 1270) заявив про «возз'єднання» з пра­вославною церквою. Усі колишні греко-католицькі пара­фії автоматично набули статусу православних. Вищі ієрар­хи церкви були репресовані, а рядове духовенство і миряни, що не погодилися з таким «автоматизмом», відправляли свої богослужіння таємно, тобто діяли нелегально. Посту­пово за підтримки Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви у тих регіонах України, де було вкорінене уніатство (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська області), утворилися його під­пільні структури.

Наприкінці 80-х років XX ст., з початком перебудови, рух за відновлення греко-католицької церкви в Україні на­був організованого й динамічного характеру. Прискорен­ню її визнання посприяла й зустріч у Римі тодішнього папи Іоанна Павла II і Президента СРСР М. Горбачова. Як наслідок, було встановлено дипломатичні відносини між Апостоль­ською Столицею і Радянським Союзом. ЗО листопаді! 1988 року. Рада у справах релігій Ради Міністрів УРСР за­реєструвала громади греко-католиків Української греко католицької церкви (УГКЦ), яка після 40-річної перерви знову набула офіційного статусу. Кількість її прихильни­ків почала швидко збільшуватися, особливо в регіонах її традиційного поширення. Сьогодні вона налічує понад 5,5 млн віруючих і є найбільшою східною католицькою це рквою у світі. На початку 2001 р. в Україні нараховувалося вже 3240 уніатських організацій, що більше, ніж до Другої світової війни (3237 громад). Більшість парафій УГКЦ фу нкціонує у Львівській (1479), Тернопільській (745), Івано Франківській (657) та Закарпатській (298) областях. Гро

ко-католики є також у інших регіонах України. їх кількість неухильно зростає. Тому у 1996 р. було створено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому Папа Римський до­ручив духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церк­ви в усіх незахідних областях країни. З моменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створивши 17 єпархій, 78 монастирів. Відродилися й чернечі ордени, зокрема чо­ловічі — василіан, редемптористів, студитів; жіночі — василіанок, йосафаток, св. Вікентія, Пресвятої родини, сестер-служебниць тощо.

Церкві належить також 19 греко-католицьких єпархій, ідо діють в українській діаспорі. Це, зокрема, Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія (Польща), яка нараховує понад 100 парафій. У Західній Європі є три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великій Британії. Крім Європи, громади греко-католиків є у Північній та Південній Аме­риці, Австралії, Росії тощо.

УГКЦ має понад 20 періодичних видань. Діє три видав­ництва: «Нова зоря», «Свічадо» і «Місіонер» (засноване у 1897), яке протягом 90-х років XX ст. видало понад 600 на­йменувань книг загальним накладом понад 2,2 млн примі­рників. З 2001 р. у видавництві «Свічадо» виходить дитя­чий журнал «Зернятко».

Церкві належить мережа духовних навчальних закла­дів. Зокрема, у Львові (митрополичому осідку) діють: хри­стиянський дитячий садочок при монастирі Сестер Студійського уставу (з 1995), греко-католицький ліцей (з 1991), Львівська богословська академія (з 1994). Відновила свою діяльність у 1990 р. Львівська греко-католицька духовна семінарія Святого Духа, що була заснована ще ЗО серпня І 783 року австрійським цісарем Йосифом II. Підтримуєть­ся давня традиція відкриття навчальних закладів при мо­настирях.

УГКЦ у своєму управлінні та організаційній діяльності керується Кодексом канонів східних церков (1991) та партикулярним правом. На Синоді єпископів у серпні 2000року було прийнято 156 канонів цього права. УГКЦ очолюють верховний архієпископ та Синод єпископів, до складу якого входять всі 32 єпископи.

Нинішнім верховним архієпископом УГКЦ, митрополи­том Львівським і Галицьким, єпископом Кам'янець-Поділь-ським є кардинал Любомир Гузар. У Римі постійно перебу­ває апокризіарій (представник) верховного архієпископа — владика Іван Хома.

Сьогодні УГКЦ бере активну участь в екуменічному ру­сі в Україні.

Екуменічний рух — об'єднавчий рух християнських церков.

На думку греко-католиків, кінцева мета екуменічного руху — повернутися до тієї первісної єдності, в якій перебу­вало християнство 1000 років тому. Сучасні греко-католики вважають себе послідовниками східної візантійської тради­ції і бажають зберегти її надбання. Водночас вони прагнуть, щоб в Україні була тільки одна церква, об'єднана із Вселенсь­кою. Тобто мова йде про поєднання двох церков українсь­кого народу — православної і греко-католицької — на за­садах Київського патріархату.

Віруючі греко-католики переконані, що їх прагнення відповідає формулі, висловленій Іоанном Павлом II: право­славний Схід і католицький Захід — двоє легень, якими по­винне дихати сучасне християнство. Православний і като­лик, за його твердженням, не протиставні, а взаємодопов­нюючі, бо ж усі католики є православними за вірою, а всі православні — католиками за любов'ю. Візит Іоанна Павла II до України, який відбувся у червні 2001 року, також про­йшов під гаслом «Мостити шлях діалогу з православними бра­тами у правді й любові». Своїм приїздом до Києва — колиски православ'я на східнослов'янських теренах — Папа символі­чно закликав дві гілки християнства до духовного єднання, до пошуків того, що зближує їх, є спільним. Адже Христос творив свою церкву не як організацію із системою управлін­ських структур, а як духовну спільноту учнів Євангелія.

Церкви протестантського напряму

Широко представлені в Україні й церкви протестантсь­кого напряму — третьої течії християнства, що виникла в епоху Реформації. Особливістю класичної Реформації в Україні було те, що вона мала здебільшого просвітницький характер, оскільки її соціальну базу складали шляхтичі, що отримали освіту в західноєвропейських університетах. З протестантськими переконаннями в Україну проникали й ідеї толерантного ставлення до носіїв іншої віри, свободи совісті. Вони потрапляли на благодатний ґрунт українсь­кої ментальності, якій властива терпимість до іновірців. Са­ме Реформація, за словами М. Грушевського, «запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті».

Нова хвиля протестантизму в Україні пов'язана з ні­мецькими переселенцями, які в кінці XVIII ст. були запро­шені царським урядом Росії для освоєння багатих земель півдня України. Вони й утворили осередки поширення про­тестантських ідей різного ґатунку — баптизму, євангеліз-му, адвентизму тощо.

За роки радянської влади, коли тільки на словах було про­голошено свободу совісті, протестантські організації зазна­вали жорсткого адміністративного тиску, всіляких переслі­дувань — аж до заборони діяльності. їм навішувався ярлик < сектанти», а в суспільній свідомості формувався образ екс­тремістських релігійних організацій, що співпрацюють із різними закордонними шпигунськими центрами. Переслі­дування деяких протестантських течій (Свідків Єгови, Ради церков ЄХБ, адвентистів-реформістів тощо) спричинило наніть появу протестантського підпілля.

Принципово новий етап розвитку протестантизму почав-ся в роки незалежності України, коли було створено всі умо­ви для нормального функціонування різних віровчень. У продовж 90-х років XX ст. протестантські громади кіль­кісно зросли у 2,4 раза. Сьогодні церкви протестантського напряму є наймасовішими серед аналогічних напрямів у країнах СНД. Вони об'єднують 34 протестантські течії, які охоплюють понад 7 тис. організацій. До найчисленніших належать Євангельські християни-баптисти, Христи­яни віри євангельської (п'ятидесятники), Адвентисти сьо­мого дня, Свідки Єгови. Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів за кількістю своїх релі­гійних організацій є найбільшою баптистською організа­цією в Європі. Вельми популярними є реформати, євангелісти, лютерани, послідовники церкви Божої, адвентисти-реформісти, пресвітеріани тощо. Окрім названих, в Україні діють понад 300 різноманітних протестантських громад: Християни віри євангельської поза союзами, Союз вільних церков християн євангельської віри та ін.

Постійно зміцнюється матеріальна база їхньої релігій­ної діяльності. Активно ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійницька робота. Огже, протестантизм стає дедалі помітнішим елементом конфесійної картини України.

Незважаючи на появу вельми активних так званих нових протестантів (здебільшого харизматичних громад), тобто протестантських спільнот, що не пов'язані ні з єван­гельським рухом, що виник на півдні України у другій половині XIX ст., ні з протестантськими течіями Західної України першої чверті XX ст., домінуючими в сучас­ній Україні все ж залишаються традиційні протестант­ські об'єднання. Нині вони успішно впроваджують но­ву модель релігійної громади, яка поєднує традиційні високу дисципліну, релігійну домінанту в свідомості її членів та закритість щодо зовнішніх секулярних впли­вів із високою соціальною активністю і відкритістю до суспільства.

Найбільшими традиційними протестантськими спіль­нотами є Євангельські християни-баптисти, Християни ві­ри євангельської (п'ятдесятники), Адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови.

Євангельські християни-баптисти.За кількістю своїх організацій вони посідають четверте місце серед релігійних об'єднань України. Баптистські організації є в усіх облас­тях України, та найбільше їх у Чернівецькій (168), Доне­цькій (136), Вінницькій (153). Найменше громад баптистіп на Тернопільщині (17) та Івано-Франківщині (23).

Процеси, пов'язані з рухом за українське національне відродження, у 90-х роках XX ст. істотно вплинули й на ві­тчизняний протестантизм. Так, було проголошено створен­ня самостійного Союзу євангельських християн-баптистін України, який на XXII з'їзді у 1994 р. отримав назву Все­український союз об'єднань ЄХБ (ВСО ЄХБ). Головою сою­зу було обрано Григорія Коменданта.

ВСО ЄХБ складається з 25 обласних об'єднань церкол ЄХБ та 5 об'єднань баптистських церков діаспори — СІЛА, Канади, Австралії, Аргентини та Парагваю. Третину за­гальної кількості віруючих церков ВСО ЄХБ становить мо­лодь (45 тис). Тому Союз веде активну й систематичну бо­гословсько-освітню діяльність. У складі ВСО ЄХБ у 2000 р. діяло п'ять вищих навчальних закладів (три семінарії та два університети), 23 біблійних коледжі, а також біблійні школи при церквах, заочні курси, приватні християнські загальноосвітні та музичні школи. ВСО ЄХБ посідає одне її перших місць серед релігійних об'єднань в Україні за кіль­кістю навчальних закладів. ВСО ЄХБ є повноправним чле­ном Всесвітнього союзу баптистів та Європейської бапти­стської федерації.

Окрім цієї баптистської спільноти, в Україні діють що два союзи: Союз церков ЄХБ під керівництвом Ради цер­ков, що зберегла свою структуру в межах колишнього Ра­дянського Союзу, та Братство незалежних церков та місій, яке очолює М. Величко. В Україні існує й багато баптистсь ких церков, які не належать до якого-небудь союзу.

У вересні 2000 року у Києві відбувся Другий всеукраїн­ський конгрес ЄХБ, на якому було проголошено єдність ВСО ЄХБ з іншими союзами євангельських християн-баптистів в Україні, і в першу чергу — із Союзом незалеж­них церков та місій і місіонерськими організаціями.

ВСО ЄХБ активно займається культурно-благодійниць-ісою діяльністю: створено реабілітаційні центри для нарко­манів, безпритульних дітей та звільнених із місць позбавлен­ня волі (м. Київ, Одеса, Чернівецька, Луганська області); організовано християнські театри (м. Київ, Харків); підго­товлено фельдшерів-місіонерів; налагоджено роботу дитячих та підліткових таборів, молодіжних клубів тощо. На базі ВСО ЄХБ з успіхом діють міжнародні програми організації дозвілля дітей AWANA, товариство «Відкрита Біблія» та Товариство євангелізації дітей.

Отже, сучасному українському баптизму притаманна не лише євангелізаційна робота, а й соціальна активність. Він послідовно дотримується принципу невтручання церкви в політичні справи та займає толерантно-виважену позицію щодо інших конфесій. Український баптизм знайшов своє місце в сучасному українському суспільстві й відіграє ва­гому роль у релігійних процесах України.

Християни віри євангельської (п'ятдесятники).Порів­няно молода протестантська течія. Загальноприйнята на­зва «п'ятдесятники» відбиває теологічну особливість цьо­го руху: вона засвідчує важливість події, яка сталася у свято П'ятдесятниці в Єрусалимі (зішестя Духа Святого), і віру в те, що духовна сутність П'ятдесятниці (хрещен­ня Святим Духом) є не тільки фактом життя церкви, а й повторюваним явищем. Тому його має пережити кожний віруючий. Ця особливість і визначає п'ятдесятництво як найтиповішу харизматичну течію у сучасному христи­янстві.

Для віруючих цієї течії головною є ідея безпосереднього інтуїтивного спілкування з Богом завдяки хрещенню Свя­тим Духом, після чого вони одержують особливі духовні да­ри — харизми. Хрещення Духом Святим може відбуватися під час молитви, проповіді, при покладанні рук служителів, за інших обставин. П'ятдесятницьке богослов'я вчить, що духовні дари даються з волі Духа Святого, якщо це йому угод­но. До духовних дарів відносяться: слово знання, слово муд­рості, дарунок віри, чудотворення, зцілення хворих, гово­ріння іншими мовами, тлумачення мов, пророцтво. Можли­вість спілкування з Богом саме з допомогою Духа Святого є тим, що найбільше приваблює віруючих і сприяє поширен­ню віровчення цієї конфесії.

Нині Союз є однією з найактивніших християнських цер­ков. За своєю соціальною мобільністю, здатністю врахову­вати реальну дійсність, за темпами збільшення кількості членів громад п'ятдесятництво переважає інші протестант­ські спільноти. За час з 1992 р. кількість зареєстрованих громад церкви зросла майже вдвічі — у 2001 р. налічува­лося 1284 громади з майже 100тис. членів. В незалежній Україні ХВЄ діє як відкрита суспільству конфесія, що ак­тивно сприяє самореалізації своїх прихильників у середо­вищі віруючих і поза ним. Станом на січень 2000 року Все­український союз християн віри євангельської мав 658 не­дільних шкіл із майже ЗО тис. слухачів, 15 духовних навчальних закладів. Зокрема, це Євангельська теологіч­на семінарія (м. Київ), Київська богословська семінарія «Благодать і істина» (м. Київ), Львівський заочний Біблій­ний інститут (м. Львів), Львівська теологічна семінарія (м. Львів), Тернопільська Біблійна семінарія (м. Тернопіль), Нововолинський Біблійний інститут (м. Нововолинськ), Коростенський Біблійний коледж (м. Коростень), Чер­нівецька Біблійна семінарія (м. Чернівці), Дніпропетров­ський Біблійний коледж (м. Дніпропетровськ) та ін.

Церква має розгалужену мережу засобів масової інфор­мації, її офіційними органами є журнали «Благовісник» і «Євангельський голос». В Одесі виходить журнал «Єванге­ліст». Крім того, помісні церкви друкують газети «Вісник спасіння» (м. Слов'янськ), «Скиния» (м. Київ), «Голос на­дії» (м. Луцьк) «Емануїл» (м. Одеса), «Життя з надлишком» (м. Запоріжжя) та ін.

Всеукраїнський союз християн віри євангельської п'ят-десятників України підтримує тісні відносини із Всесвіт­нім п 'ятдесятницьким союзом Асамблеї Божої, членом Ви­конавчого комітету якого обрано голову Всеукраїнського союзу Михайла Паночка. Налагоджено зв'язки з українсь­кою діаспорою в Канаді, США, Австралії, а також із хрис­тиянськими центрами і церквами Фінляндії, Швеції, Нор­вегії, Великої Британії, Польщі, Румунії, Чехії, Німеччи­ни, Бразилії, Голландії тощо.

Адвентисти сьомого дня.Повна релігійна свобода в не­залежній Україні, можливість проведення різноманітних євангельських кампаній посприяли бурхливому зростанню ще однієї протестантської церкви — Адвентистів сьомого дня (АСД), перші об'єднання яких з'явилися на теренах на­шої держави ще в 90-х роках XIX ст. (Крим, Київська губер-

нія). Якщо в 1992 р.в Україні налічувалося 276 громад ад-вентистів, то в 2003 р. їх уже було понад 900. Всеукраїнсь­кий з'їзд церкви АСД відбувся у травні 1988 року. На ньо­му першим офіційним президентом Українського уніону це­ркви АСД було обрано Миколу Жакалюка. З 1998 р. церкву очолює Володимир Крупський. Нині колискою адвентиз-м у в Україні є південні міста, де західні місіонери з успіхом проводять євангелізацію. Серед областей найбільше адвен-тистських громад має (станом на 1.01.2003 р.) Чернівецька область — 96. На Рівненщині їх 91, Київщині з Києвом — 71, Черкащині — 57, Закарпатті — 47, Донеччині — 44, Хмельниччині — 40.

Свідки Єгови.Складний шлях становлення в умовах ви­ходу з підпілля переживає ще одна протестантська спіль­нота — Свідки Єгови. Хоча перші послідовники цієї релі-гійної організації в Україні з'являються в 20—30-х роках XX ст. (на Буковині, Волині, Галичині, в Закарпатті), тіль­ки в 1990 р. розпочався процес їх легалізації. 28 лютого 1991 року вперше на території СРСР було офіційно зареє­стровано і визнано організацію Свідків Єгови в Україні. Ни­ні в нашій державі нараховується майже 900 її релігійних громад. Найбільше їх на Закарпатті (144), Львівщині (90), Донеччині (84), Буковині і Харківщині (по 63). Не сприй­мають єговізм на Черкащині (4), Чернігівщині (7), Полтавщині (9). Важливою подією в новітній історії Свідків Єгови став Міжнародний релігійний конгрес, який відбувся на початку серпня 1993 року в м. Київ. На ньому охрестилося 7402 особи — найбільша в історії організації кількість охре­щених за один день в одному місці.

Послідовники Свідків Єгови позитивно ставляться до світ­ської влади, демократичної держави, хоча й не беруть участі у виборах, не вступають до політичних партій, різного роду рухів, профспілок, не йдуть до війська, користуючись правом на альтернативну (невійськову) службу тощо. Вони відкида­ють догмати про Трійцю, безсмертність душі, пекло, рай, релігійні свята і обряди, що не узгоджуються з Біблією.

Нині до актуальних проблем, якими опікуються Свід­ки Єгови, включаються боротьба з наркоманією, амораль­ністю, алкоголізмом, СНІДом, гармоніювання стосунків у сім'ї, впровадження здорового способу життя, вирішення глобальних проблем сучасності. Все це вселяє впевненість V майбутньому організації, переконаність у тому, що як український конфесійний світ, так і українське суспільст­во загалом толерантно і з повагою сприйматиме релігійні організації Свідків Єгови в Україні.

Іслам

Загалом Україна вважається християнською країною, однак у ній мешкає і багато представників інших світових, етнонаціональних релігій та неорелігій.

Одна зі складових конфесійної карти України — іслам. Його носіями є волзькі й кримські татари, пред­ставники кавказько-іберійської мовної групи, невеликі діаспорні групи інших тюркомовних народів та деякі ет­нічні українці, росіяни. Загальна кількість мусульман в Україні становить від 1,2 до 2 млн осіб, і це попри його десятирічне існування (з кінця 90-х років XX ст.). Здебіль­шого вони сповідують сунізм ханіфітського напряму. Шиї­тів в Україні майже немає (діє лише одна шиїтська ме­четь). Українські мусульмани об'єднані у більше ніж 400 зареєстрованих і незареєстрованих релігійних громад у різних областях держави. Найбільше їх в Криму (358), де компактно проживає кримсько-татарський етнос, для якого іслам є його духовним виявом. 28 громад має Донецький регіон, 23 — Херсонщина, Київ — 8. У шести областях України (Вінницькій, Закарпатській, Львівсь­кій, Сумській, Хмельницькій та Чернівецькій) функціо­нують лише по одній мусульманській громаді, по дві — в Київській та Кіровоградській, по три — в Дніпропетровсь­кій та Черкаській областях. Полтавська область їх має 4, Миколаївщина й Одещина — по 5, Запорізька й Харківсь­ка область — по 6. Жодної громади мусульман не діє у Волинській і Рівненській областях, на Житомирщині й Чернігівщині, Тернопільщині й Франківщині. Єдиної ор­ганізаційної структури ця конфесія не набула. На сього­дні офіційно діють три зареєстровані центри: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Духовне управ­ління мусульман Криму (ДУМК), Духовний центр мусу­льман України (ДЦМУ); та один незареєстрований — Об'­єднання незалежних мусульманських громад (ОНМГ). Для задоволення духовно-релігійних потреб мусульман в Укра­їні є понад 150 мечетей, у яких відправляють службу до 400 духовних осіб. Духовні центри мають свої навчальні заклади, випускають релігійну літературу, мають власну пресу. Зокрема, діє Ісламський університет (м. Донецьк), виходять газети «Мінарет» та «Аль Баян», транслюється мусульманська радіопередача «Ассаляму алейкум!», від­крито Ісламський культурний центр, Донецький центр іс­ламу тощо.

Етнонаціональні релігії

До групи етнонаціональних релігій зараховують витво­рені в лоні конкретного народу релігійні вірування, культові дії, які йому і належать. Етнічні і конфесійні арени у них, як правило, тотожні.

Іудаїзм. Перші іудеї з'явилися на території нашої дер­жави ще віст, н. є. (Крим). Однак лише за роки незалежно­сті вони отримали усі умови для своєї діяльності. На 1 січ­ня 2007 року в Україні діяло понад 260 зареєстрованих іудейських організацій порівняно з 42 в 1992 р. Найбільше їх на Вінничині (22), Донеччині (20), Житомирщині (17), у Києві (19). Враховуючи той факт, що носії іудаїзму — євреї — в сільській місцевості майже не проживають, то в поширенні ціеї релігії, формуванні її інституцій і конфесійних визначе-ностей існують зумовлені цим певні особливості.

Єврейська громада України є однією з найбільших в ( вропі і світі.

Нині в Україні діють десятки ортодоксальних, хасидсь­ких і реформістських іудейських організацій, які об'єднано в республіканські структури, що певною мірою конкурують між собою. До них належать: Єврейська конфедерація України (1999); Релігійне об'єднання громад прогресив­ного іудаїзму в Україні (1998), яке є членом Всесвітнього союзу Прогресивного іудаїзму, що поєднує євреїв рефор­містського, прогресивного, ліберального й реконструкти-вістського іудаїзму; Асоціація єврейських громад і органі­зації України (1991); Всеукраїнський єврейський конгрес (1997) та Об'єднання єврейська громада України (1999). Реальної координації діяльності між цими організаціями немає. Декларування релігійності, належності до іудейсь­кої громади є певною мірою маніфестацією культурної та етнічної ідентичності євреїв України.

Протягом 90-х років XX ст. та на початку нинішнього століття в Україні було створено понад 100 культурологіч­них єврейських центрів та організацій, відкрито єврейські ніколи, синагоги, театри, видаються єврейські газети. Успіш­но діє Міжнародний Соломонів університет (м. Київ) тощо.

Караїзм. На території України, зокрема в Криму, предста­влена маловідома широкому загалу караїмська релігія, носія-ми якої є етнічні караїми — тюрки (караї) і незначні групи ро-сіян і українців, предки яких були вихідцями з козачих ста-ниць Північного Кавказу і колишньої Астраханської губернії.

Розквіт караїзму припадає на VIII—XIII ст., коли його релігійні громади успішно функціонували на територіях ни-нішніх Іраку, Сирії, Єгипту, Туреччини та ін.

У Криму перші караїми з'являються в деяких тюрксі. ких племенах, які згодом прийняли вчення Анана. Матері альним підтвердженням існування караїмських громад на півострові саме з цього часу є пам'ятники родового кладо­вища Балта-Тиймез («Сокира не доторкнеться»). У VIII ст. караїзм прийняла верхівка хазар на чолі з каганом. Ця по­дія мала доленосне значення, оскільки почалося поширен ня караїзму серед язичницьких тюркських племен кагана-ту на великій території, включаючи й український Крим. До того ж у Хазарській державі не було релігійної нетерпи­мості, а тому язичництво, караїзм, християнство й іслам вільно співіснували, не заважаючи один одному йти своїм шляхом до єдиної мети — Бога.

Із занепадом Хазарського каганату в XI ст. умови існу­вання для караїмів, звісно, погіршилися. Та все ж кримсь­кі караїми зберегли свою самостійність в окрузі Кирк-Йер, неподалік від м. Бахчисарай. У 1246 р. частина караїмів пе ребралася з Криму в Галичину на запрошення князя Данила Галицького, який надав їм землі і деякі привілеї. Етноконфе-сійні громади кримських караїмів з'явилися в Галичі, Льво­ві, Луцьку та інших українських містах західного регіону. А з князем Вітовтом у XIV ст. вони потрапили аж до Литви.

За часів існування Кримського ханства караїми мали са­моуправління і визнавалися політичною одиницею, якій бу ло надано певні пільги і гарантії. Караїми Криму і Галичи­ни не раз приєднувалися до українського козацького війсь­ка, полишивши по собі добру згадку. Так, історія зберегли імена Мінаша; Ільяша Караїмовича — старшого полковни­ка реєстрового козацтва. Після приєднання Криму до Ро­сійської імперії кримські караїми поступово почали мігру­вати за межі півострова. їх громади з'явилися в Бердянсь­ку, Одесі, Києві та інших містах України. А в 1837 р. було створено Таврійське караїмське духовне управління на чо­лі з Гаханом. Місцем його розташування став храмовий ком­плекс у Євпаторії.

Караїми поклоняються єдиному Богу і визнають єдину священну книгу— Старий Завіт, особливо шануючи П'я-тикнижжя. Тому вони називають себе ще «синами Святого Письма». Караїми дотримуються наказу пророка: «Не до­давайте до того, що я вам наказую, і не зменшуйте з того, щоб виконувати заповіді Господа, Бога вашого, що я запо­відав вам» (Вт. 4:2). Виконання десяти заповідей — основ­на вимога караїзму. Старий Завіт є для них зосередженням глибокої мудрості, особливої таїни, осягнення яких мож­ливе тільки силою власного розуму. Звідси й найголовні-

ший принцип караїзму — уважне самостійне вивчення Свя­того Письма, право тлумачити його так, як підказують власні розум та совість.

Деякі дослідники вважають, що караїмське віровчення за часом виникнення є ровесником земного життя самого Ісуса Христа.

Безпосередньо сформував як ідейні засади, так і органі­заційні структури караїзму Анан бен Давид (752—840) із Басри. Тому й прихильники його вчення спочатку назива­лися ананітами. А термін «караїми» («караїти») з'явився трохи пізніше. Служителі культу виводять його від слів то­го ж кореня з текстів Старого Завіту і Корану, перекладаю­чи як «ті, що читають», «ті, що закликають», «знавці Свя­того Письма». Інше, обґрунтованіше, пояснення назви вка­зує на походження від етноніму «карай».

Анан визнавав вчення Мойсея, Ісуса Христа і Мухам-меда, яких вважав великими пророками. Коротко вчення Анана зводиться до: віри у безсмертя душі і в те, що її доля залежить від поведінки людини під час її земного життя; віри в особисту відповідальність людини; заперечення ав­торитету духовенства; ігнорування значущості зовнішніх обрядів і таїнств.

У віровченні караїзму Бог не тільки єдиний, а й всемо­гутній, він існує довічно. Осягнути його єдність і могутність людині не дано. Бог створив усе суще і через Мойсея на Си-найській горі дав найдосконаліший закон — п'ять книг Мойсея, які ніколи не доповнюються і не змінюються. Бог визначає людям нагороди і покарання згідно із заслугами кожного і воскресить мертвих у день суду. Караїми чека­ють і приходу Месії.

У культовій сфері караїмів переплітаються впливи ісла­му і християнства. Так, їх храми — кенаси — і поховання зорієнтовано на схід, на зразок мусульманських мечетей. Певний вплив мусульманства простежується і в поділі храму на чоловічу й жіночу частини. Головне приміщення хра­мів призначено тільки для чоловіків і складається з трьох частин: із південного боку на підвищенні розміщено вівтар, далі від нього — місця для прихожан, а ближче до виходу — лави для літніх, хворих і тих, хто в траурі. Над привхідною північною частиною — балкон з ажурними ґратами для за-міжніх жінок (неодружені в кенасі взагалі не моляться), ку­ди знадвору ведуть окремі сходи. Перед молитвою практи­кується обряд омовіння. До храму заходять без взуття. Молитви в кенасі проводяться двічі на день (вранці і ввечері). Псалми Давида становлять основи літургії караїзму. Вони доповнюються гімнами, піснями, складеними газзанами (священиками) або поетами. Богослужіння ведеться караїм­ською мовою. Особливо шанують віруючі день суботи, дотри­муючись заповіді: «Пильнуй дня суботнього, щоб святити йо­го, як наказав тобі Господь, Бог твій» (Вт. 5:12). Зі свят, що випливають із традиції Старого Завіту, караїми особливо шанують Хиджі тамбиларнин (Пасху) та Хиджі афталарнин (П'ятдесятницю). Існує традиція індивідуальних постів, практикується аскетизм.

Як і українське православ'я, караїмська релігія ввібра­ла в себе багато давніх язичницьких вірувань. Так, Бога ка­раїми величають іменем стародавнього тюркського божес­тва Тенгри. На пасхальних коржиках зображається Сонце, Місяць і зірки. До наших днів зберігся і культ священних дубів. Тож можна погодитись із твердженням, що караїм­ська віра нагадує християнство у його зародковому стані, тобто за життя Ісуса Христа.

Караїми нині вельми шанують свої головні духовно-національні святині: фортецю Кирк-Йер (Кале-Джуфт-Кале-Чуфут-Кале) з її стародавніми храмами і прилеглим родовим кладовищем Балта-Тиймез та храм у Євпаторії. Вони докла­дають зусиль для повернення своїй церкві кенасів, які до 1959 р. (коли радянською владою було закрито останній ді­ючий в Криму караїмський храм) належали їм у різних міс­тах України. Зокрема, київська громада караїмів добиваєть­ся повернення споруди свого колишнього храму, що височіє в центрі столиці на вул. Ярославів Вал неподалік від Золо­тих воріт (нині Будинок актора).

У 1989 р. вм. Сімферополь утворено Асоціацію кримсь­ких караїмів, яка включає Науковий центр і Раду старій­шин та ставить завдання збереження релігії й культури сво­го народу.

Вірменська апостольська церква.Вірменська апос­тольська церква є однією із Давньосхідних церков, витоки яких сягають апостольських часів. її засновниками вважа­ють двох учнів Христа — святих апостолів Фаддея і Варфо­ломія, які й рукопоклали перших єпископів церкви. У 301 р. Вірменія стала першою в світі країною, ще за 89 років до того, як християнство було оголошено державною релігією Римської імперії яка назвала його своєю державною релігією. У становленні вірменського християнства особливу роль ві­діграв святий Григорій Просвітитель (Люсаворіч), який створював канони, відкривав школи, будував храми, зокрема в 303 р. розпочав будівництво кафедрального

собору, який дістав назву «Ечміадзін», що в перекладі з вір­менської означає «і зійшов Єдинородний».

Віровчення Вірменської апостольської церкви було сформульоване в 1166р. патріархом-католікосом Нерсесом Шноралі у «Викладі віри Вірменської Церкви». Церква визнала постанови перших трьох Вселенських соборів та офіційно відхилила рішення IV Вселенського собору ( Халкедон, 451). Не визнаючи рішень Халкедонського собору (як і інші Давньосхідні християнські церкви), Вірменська апостольська церква заперечує монофізитизм Євтихія.

Обрядовість Вірменської церкви через наближеність до раннього християнства дещо відмінна і від православного, і від католицького культів. Церква має свій окремий календар, дні якого поділені на 3 групи: Господні свята (неділя), дні пам'яті святих (понеділок, вівторок, четвер і субота, якщо на них не припадає Господнє свято або піст) і пісні дні (середа та п'ятниця). Більшість свят є рухомими, а до нерухомих свят належать лише Богоявлення (6 січня), Обрізання Господнє (13 січня), Стрітення (14 лютого), Благовіщення (7 квітня), Різдво Пресвятої Богородиці (8 ве­ресня), Введення в храм Пресвятої Богородиці (21 листопа­да). Основою календарного циклу є рухомі свята: Пасха, Успіння Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хрис­та, Масляниця посту Різдвяної п'ятидесятниці, Богоявлен­ня, відповідно до яких встановлюються інші свята, дні нам'яті святих і пости.

Особливістю вірменського обряду є збереження первіс­ної християнської традиції святкувати Різдво Христове з Хрещенням (6 січня). Зберегла Вірменська церква й давній християнський звичай причастя пісним хлібом і нерозбавленим вином. Усі інші християнські Церкви використо­вують розбавлене вино згідно зі звичаєм додавати воду до вина, який започаткував єпископ Рима Олександр (105— 115) на згадку про кров і воду, що текла з пробитого ребра Спасителя під час його хрестових мук. Вірменська Церква тлумачить це так: кров, що текла з ребра Спасителя, символізує таїнство причастя, а вода — таїнство хрещення.

Вірменський клір поділяється на чорне і біле духовенство. Чорне духовенство, для якого обов'язковим є целібат, формується в монастирях. Кожен монастир є незалежною громадою, члени якої добровільно підпорядковуються канонічним приписам, але не зв'язують себе чернечими обітницями. їх мета — підготуватись до виконання обов'язків священика. Біле духовенство формується з одружених. Жі­ночих монастирів церква не має.

Вірменським храмам притаманна аскетична простота і стриманість. Кількість ікон обмежена, як правило, це ікони Богородиці, яка в особливій пошані. Практично всі кафед­ральні та парафіяльні церкви присвячені Богородиці.

Сучасна Вірменська церква має чотири ієрархічні престоли. Перший — Католікосат всіх вірмен на чолі з Верховним Патріархом і Католікосом Усіх Вірмен, який був заснований у 301 р. св. Григорієм Просвітителем. Першо-престол Католікосата — Першопрестольний св. Ечміадзін у Вірменії. Його нинішній Предстоятель — Святійший Гарегін II, Католікос Усіх Вірмен. У юрисдикції Святоеч-міадзінського Католікосата всі вірмени, які проживають в інших країнах.

Другий престол — Католікосат Великого Дому Кілі-кійського — був заснований у XV ст. Він знаходиться в Антеліасі (Ліван). Його нинішній Предстоятель — Свя­тійший Арам І, Католікос Великого Дому Кілікійського.

Третій — Вірменський Патріархат Єрусалима — засно­ваний у VII ст. Розташований у вірменському монастирі св. Якова в Єрусалимі. Очолює його Блаженнійший Торгом, Патріарх Вірменський Єрусалимський.

Четвертий — престол Вірменського Патріархату Конс­тантинополя, який знаходиться в Стамбулі (Туреччина), — виник у 1461 р. Нинішній Предстоятель — Блаженнійший Месроп Патріарх Вірменський Константинопольський.

Найдавнішим осередком вірмен-християн на території нинішньої України був Київ, де вже в X ст. існували вірменські квартали (Поділ) та парафія Вірменської апос­тольської церкви. Про це згадують давньоруські літописи, зокрема Києво-Печерський патерик. Із занепадом Києва, особливо після татаро-монгольської навали, вірменські колонії, а отже, їхні релігійні осередки, пересунулися на територію Галицько-Волинської держави. їх центром стан Луцьк, а згодом Львів. Саме у Львові в 1363 р. почалося будівництво вірменського кафедрального собору Успінші Пресвятої Богородиці, що став головною святинею всіх вірменських поселенців України.

Історія Вірменської церкви в Україні непроста: спокій­ні періоди змінювали неймовірно бурхливі і складні — але до розчинення серед українців або поляків чи ліквідації австрійською або радянською владою.

Із відродженням незалежності України почалося і відродження вірменських парафій, які вже у 1991 р. були офіційно зареєстровані у багатьох містах України. У листопаді цього ж року Рада у справах релігії при Кабінеті

Міністрів України зареєструвала Статут української єпархії Вірменської апостольської церкви, яка у січні 1997 року, гідно з грамотою Католікоса Всіх Вірмен Гарегіна І, набула статусу канонічної. Очолює нині українську єпархію Вірменської церкви архієпископ Григорис Буніатян. Єпархія фінансово та матеріально автономною від св. Ечміадзіну. Вищий законодавчий орган — єпархіальний собор, що збрається раз на рік. У його роботі беруть участь як священики, так і миряни, які репрезентують всі без винятку вірменські громади України. При кожній релігійній громаді існують недільні школи, де крім Біблії, діти вивчають рідну мову та історію.

Неорелігії

Майже повністю зруйнована традиційна релігійність і «заатеїзовані» могутньою радянською ідеологічною маши­ною духовні джерела виявилися чи не найкращим ґрунтом для поширення в Україні нових релігій. їх поява у різних областях нашої держави відрізняється від поширення традиційних віровчень. Так, найрелігійніший західний регіон України, де діє більше половини всіх релігійних громад, зазнав найменшого впливу неорелігійних рухів. Найінтенсивнішого розвитку вони набули в містах Півдня та Сходу і в столиці — м. Київ. Тому поширення неорелігійних течій має здебільшого не всеукраїнський, а регіональний характер.

Неохристиянські рухи

Сучасна палітра нетрадиційної релігійності в нашій державі вельми строката. Вона репрезентує широкий спектр найвідоміших у світі неорелігійних течій і організацій. Се-ред них, зважаючи на традиційну релігійність українців за останнє тисячоліття, поширеними є, звичайно, неохристи-янські рухи. Головне їхнє віросповідне джерело — Біблія, а центральна постать релігійних доктрин — особа Ісуса Христа.

Неохристиянські рухи в Україні поділяють на дві групи з огляду на їхнє походження. Першу й найчисленнішу групу складають новітні місії, церкви, які прийшли з-за кордону. Друга група значно менша, ніж перша, за кількіс­тю як громад, так і послідовників. До неї належать неохристиянські утворення, що виникли на українському ґрунті.

Найчисленнішими неохристиянськими об'єднаннями цієї групи є Союз церкви Божої України, що мала понад 20 гро­мад на січень 2002 року, і Собор церков України ХВЄ «Від­крита Біблія» — 18 громад.

Найпопулярнішими серед привнесених неохристиянсь-ких течій є:

1) Церква повного Євангелія, що на 1 січня 2002 року нараховувала 297 зареєстрованих громад;

2) Церква Христа — 87 громад;

3) Новоапостольська церква, 53 громади якої діють май­же в усіх областях нашої держави; центри апостольських округів — у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Запоріжжі; ви­дається журнал «Наша сім'я»;

4) Церква Божа в пророцтвах, послідовники якої об'єд нані в 63 зареєстровані громади;

5) Церква Ісуса Христа Святих останніх днів, що має 53 громади; найбільші з них — у Києві, Одесі, Донецьку та Дніпропетровську.

Поширеним в Україні є й харизматичний рух, започат­кований на наших землях 12—15 років тому й представле­ний сьогодні 197 зареєстрованими громадами (порівняно ;і 31 в 1993). Притягальна сила руху полягає у всебічному вра­хуванні особливостей об'єктів впливу. Він має різноманітну соціально-культурну програму, що пропонується симпати-кам і просто нужденним.

Прикладом харизматичного об'єднання в Україні є нео-християнська церква «Перемога», що діє в м. Київ з 1993 р. Церква поєднує людей різних соціальних станів, статі, віку, національностей, професій, із різними і водночас схожими проблемами, потребами й інтересами. Тому її діяльність різ­номанітна. Церква має майже 500 груп. Окрім недільної шко­ли для дітей, є групи для роботи з підлітками, молоддю, зок рема студентською, групи для роботи з жінками, чоловіка­ми, розлученими, вдовами, самотніми. Є також групи за інтересами: для лікарів, художників, архітекторів, спортсме­нів, юристів, бізнесменів тощо. Церква регулярно надає бла­годійну допомогу. Щомісяця її отримують до 500 осіб. Серед них діти-сироти, багатодітні сім'ї, безпритульні, пенсіоне-ри-інваліди тощо. Церква особливу увагу звертає на людей, залежних від алкоголю та наркотиків, проводячи серед них не лише спеціальні служіння, тобто словом Божим поверта­ючи їх до нормального життя, а й лікуючи їх у стаціонарно му центрі. Кінцева мета такої допомоги — наповнити буття цих людей реальним сенсом, миром і радістю, водночас звільнивши їх від згубної залежності.

Орієнтальні течії

Неорелігії орієнтального напряму в Україні переважно репрезентовано неоіндуїзмом та буддійськими течіями.

Неоіндуїстським рухам притаманне вдале поєднання дав­ніх ведичних традицій з цінностями інших релігій. В основу їх учень, як правило, покладено принципи монізму, єдності в багатоманітті, неподільності буття духовного і матеріально­го, мирського і сакрального. Вони дуже активно й широко ви­користовують ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій на шляху до Бога. В Україні неоіндуїзм представле­ний: Товариством свідомості Крішни, послідовниками Саї Баби, Всесвітньою чистою релігією (Сахаджа-Йогою), грома­дами Шрі Чинмоя, трансцендентальною медитацією тощо.

Товариство свідомості Крішни.З'явилося воно в Укра­їні в 1981 р. в умовах переслідування і гонінь з боку тодішньої клади. І тільки в 1990 р. воно отримало офіційний дозвіл на свою діяльність. В 1995 р. було офіційно зареєстровано як Всеукраїнський центр громад свідомості Крішни. Сьогодні цей орган поєднує 37 громад послідовників крішнаїзму, що діють майже в усіх областях нашої держави. Вони не лише пропагують ведичні знання про космос, людину, суспільс­тво, поширюють «свідомість Крішни», практикують бхак-ті-йогу, а й демонструють соціальну активність. Ними за­початковано кілька гуманітарних програм, зокрема «їжа для життя» (безкоштовне надання їжі малозабезпеченим, інвалідам, хворим, іншим нужденним — щотижня в Укра­їні роздається до 4 тис. таких обідів); «Дайте людям шанс!» (робота серед ув'язнених з метою повернення їх до Бога, до нормального суспільного життя); «Ведичне кулінарне мис­тецтво» (пропагування ведичної культури їжі, яка перед-бачає утримання від вживання м'яса, риби, яєць, кави, чаю, тютюну тощо); «Відродження інституту сім'ї»; «Сільсько­господарська громада», що має на меті захист і збереження навколишнього середовища, тощо.

Характерним для діяльності крішнаїтів на українських землях є те, що вони прагнуть обґрунтувати нерозривну єд­ність української та ведичної культур. Це, на їхню думку, пуде сприяти «вплетенню» товариства в етно- та соціокультурну тканину українського суспільства, що стоїть на шля­ху національного пробудження.

Товариство свідомості Крішни здійснює в Україні ак­тивну місіонерську діяльність. При цьому воно не наголо­шує на винятковості своєї релігійної віри, не вважає її єди­но істинною.

Необуддійські громади в Україні нечисленні й пошире­ні, як правило, серед національних меншин, традиційно буд­дійських за віросповіданням. Характерним для них є акцен­тування на одній, рідше декількох ознаках буддійського вчення, поєднання ідей східної і західної традицій, зокрема християнства. Звідси й претензії на ортодоксальність тлума­чення вчення Будди. Необуддизм в Україні має кілька шкіл: дзен-буддизм, Нітерен, школи тибетського буддизму (карма каг'ю, дзогчен, ріме тощо), Аум Синрікьо та інші.

Синтетичні релігії

Синтетичні релігії поєднують у своїх догматах і культах елементи різних традиційних релігій, на основі чого ство­рюються нові вчення, обрядові дійства тощо. В Україні во­ни представлені громадами Церкви єднання, Віри Багаї та Великого білого братства.

Велике біле братство.Це братство започаткувало свою діяльність у Києві в 1990р. Його очолив фахівець у галузі кібернетики, кандидат фізико-математичних наук Юрій Кривоногов. Воно має ще одну назву — ЮСМАЛОС, що роз­шифровується так: ЮС — Юоан Свамі (сам Кривоногов), МА — Марія Деві (його дружина М. Цвигун), ЛОС — Логос (Ісус Христос). Нова течія проголосила себе надрелігією, тобто епохальною релігією майбутнього. Характерними оз­наками цього об'єднання є: намагання синтезувати елеме­нти традиційних релігій (буддизму, крішнаїзму, християн­ства) і східних філософій; запозичення теософських ідей; звернення до біоенергетичних теорій і окультних доктрин, серед яких домінують уявлення про загальні зв'язки між елементами Всесвіту, між смислом слова та його накреслен­нями в Кабалі; метафізичні концепції, які передбачають іс­нування інопланетних цивілізацій; використання в релігій­ній практиці психотехнічних прийомів східних культів і рі­зноманітних технік сучасної психотерапії.

Морально-етичною основою віровчення «білих братів», що визнає існування зла, гріха та моральних наслідків за вчинки, є закон карми. Душа розуміється як духовна сут­ність, що визначає життєві стани і здібності людини. Вона вважається невіддільною від Бога вічною енергетичною субстанцією, яка після смерті одного фізичного тіла перехо дить в інше. Душа («божественна частинка») протиставля ється тілу («уособленню зла», «кайданам сатани»). її вдос коналення досягається медитативною практикою та

шляхом відмови від чуттєвих задоволень. Своєрідним ком­промісом між східними та християнськими моральними нормами стало твердження про індивідуальне спасіння, що потребує віри у спокутну жертву Марії Деві, яка поставала як земне уособлення поєднаних на небесах двох божествен­них сутностей — Ісуса Христа та Богоматері і як прийдеш­ній триєдиний Бог, поєднуючи три іпостасі в одній особі.

Відречення білобратчиків від матеріального життя («світу зла») призвело й до несприйняття ними родинних зв'язків, суспільних інтересів. «Абсолютне зло» зображу­валося у вигляді своєрідної «ієрархії Темряви», що протистоїть «ієрархії Світла», тобто Великому білому братству. Будь-яка соціально-політична система поціновувалася як «сатанинська». Поступово діяльність братства набувала від­перто антисуспільного спрямування. Поділ людей на «білих» і «чорних» логічно не міг не спричинити нарощу­вання деструктивних чинників в діяльності об'єднання, провокування конфліктів і конфронтації «з усіма». Тому правоохоронні органи припинили його функціонування, а над лідерами в 1994—1995 pp. відбувся суд.

Із виходом М. Цвигун з ув'язнення (1997) і відходу від неї Ю. Кривоногова ця релігійна течія зазнала певної транс­формації. Так, основа віровчення нині тлумачиться як лю-бов до всього сущого, гармонія між небесним і земним, ду­ховним і матеріальним, зовнішнім і внутрішнім, чоловічим і жіночим началами. Символічно це відображає рівнобіч­ний хрест Матері світу — основний символ Великого біло­го братства.

Саєнтологічні течії

Рухи, які представляють саєнтологічну течію, поєднують досягнення науки і техніки з вульгарним психоаналізом, фантастикою, репрезентовані в Україні, зокрема, прибічниками Діанетики. Саєнтологи проводять своєрідні трені-пгиз удосконалення інтелектуальних здібностей, широко використовуючи при цьому синтез положень сучасної пси­хології, східної філософії й релігій, інформатики, знахар­ства тощо. Вони активно пропагують динамічний принцип існування, спрямований на забезпечення успішного вижи­вання. Динаміка для них — це жага до життя, енергійність та наполегливість у виживанні, адаптації до умов існуван­ня. Широко культивується спрямування людини до вижи­вання через усі форми життя, зокрема через світ тварин і рослин, через дух, метанів (духовних істот, які в людині поєднуються з її тілом, а після смерті полишають його), демонів, через Вище Буття (нескінченність, в інтерпрета­ції Р. Хаббарда). Саєнтологи не терплять критики як у сво­їх лавах, так і ззовні, а тому вони уникають спілкування 1 усіма, хто намагається ревізувати їхнє вчення, заперечу вати їхні основоположні ідеї, ставити під сумнів їхню іс­тинність. Ця церква має продуману і розгалужену систе­му залучення нових членів, що спрямована на її подальшо розширення та зміцнення.

Езотеричні об'єднання

Характерні особливості езотеричних об'єднань — містичні уявлення про надприродний світ, магічні способи спілкування з ним. Репрезентовані вони громадами Рері-хівськоготовариства, асоціацією «Живаетика», послідовни­ками теософії О. Блаватської, Данила Андреєва, Олеся Берд­ника тощо.

Громада «Світло душі».Серед теософських груп, що ді­ють в Україні й мають розвинуте й систематизоване вчен­ня, громада «Світло душі». Це вчення пов'язане з аналізом проблем людства, викликаних переходом від астрологічної ери Риб, повної конфліктів, суперечностей, насильств і па­діння моралі, до ери Водолія. На думку прихильників цієї громади, в новій ері має відновитися втрачена гармонія сві­ту, поступово настане духовне піднесення людства. «Світ­ло душі» прагне з'ясувати природу душі, виявити її сутніс-ні засади, системно-структурні й космічні взаємозв'язки. Члени громади активно пропагують систематичне самови­ховання, духовне і фізичне вдосконалення, відмову від шкі­дливих звичок, бережне ставлення до довкілля у думках та вчинках. Головна мета членів громади — «прорив у божес­твенне», що може бути досягнуто, на їхню думку, тільки за умов чистої свідомості. Засоби «прориву» — систематична медитативна практика, досягнення внутрішнього мовчан­ня шляхом припинення внутрішнього діалогу.

Неоязичництво

Основним контингентом неоязичництва є національно зорієнтована інтелігенція, свідомі українці інших соціаль­них верств. Для більшості з них процес відродження язич­ництва за умов слабкої національної самосвідомості украї-

нців є шляхом відродження свідомого, духовно багатого українства.

Язичницькими неорелігіями власне українського похо­дження є РУН-віра, Рідна віра, Великий вогонь, Собор рід­ної української віри.

РУН-віра — Рідна українська національна віра.Ця нео-релігія була започаткована Левом Силенком (нар. 1923), який вважається посланим Богом учителем та пророком. Реформуючи політеїстичну дохристиянську віру українців, Л. Силенко пропонує нову монотеїстичну систему поглядів на світ. Згідно з нею українці мають своє розуміння Бога. Він явився їм як Дажбог — свідомість світу, вічна енергія, несвідоме і свідоме буття, свята правда, воля, любов і ми­лосердя. І всі біди України від зради її народом Дажбожої віри. За вченням духовного

Читайте також:

1. Використана література
2. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
3. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
4. Дитяча література буде доступна для розуміння за умови врахування специфіки цільової аудиторії.
5. Довідкова література
6. Додаткова література
7. Додаткова література
8. Додаткова література
9. Додаткова література
10. Додаткова література
11. Додаткова література
12. Додаткова література

Переглядів: 859