Упущена вигода

А тепер нехай кожен спробує відповісти на питання: чи можна легко і безболісно перебудувати (на ходу!) таку махину? І що буде, якщо її просто зупинити, а більшість зайнятих у ній – еліту робітничого класу і інженерного корпусу, кращих конструкторів і технологів – виставити за ворота?

Що чекає оборонну галузь, нам стало зрозуміло вже в 1988 році.

29 травня набрав сили договір між СРСР і США про знищення радянських і американських ракет середньої дальності з ядерними зарядами. Тоді ж країни Варшавського договору на чолі з СРСР як жест доброї волі вирішили в однобічному порядку скоротити частину збройних сил і озброєнь, знизити військові витрати і «почати конверсію значної частини військового виробництва». Що це за «значна частина», довго залишалося таємницею. Зате було до болю ясно, що треба терміново думати про високотехнологічну цивільну продукцію. Та, на біду, радянський ВПК, володіючи чудовими технологіями, аж ніяк не вмів ділитися ними з цивільним виробництвом. Керівництво країни відчувало якусь неясну тривогу з цього приводу, саме тому майже усі військові заводи були зобов’язані випускати «товари народного споживання». Однак будь‑який директор знав, що за кінокамери, магнітофони або холодильники йому голову не знімуть, а за навігаційні прилади для винищувача, за радарні установки для авіаносця – знімуть залюбки.

Повне чи навіть більш‑менш значне переключення оборонки на споживчі товари було неможливе навіть у теорії. До того ж, споживчий ринок – тільки частина ринку, причому не найбільша. Але ніяких механізмів зв’язку з ринком у підприємств ВПК не було. Як і самого ринку в СРСР.[7]

1989 рік запам’ятався особливо добре. Він був переповнений подіями. У лютому радянські війська пішли з Афганістану. У квітні СРСР в однобічному порядку вирішив вивести з території своїх союзників за Варшавським договором 500 ядерних боєзарядів і скоротити засоби їхньої доставки. У травні З’їзд народних депутатів СРСР прийняв постанову «Про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». Постанова визначала принципи, якими СРСР повинен керуватися в міжнародних справах. Серед цих принципів були такі: забезпечення безпеки країни насамперед (добре ще не написали: «виключно») політичними засобами, ліквідація запасів ядерної зброї і скорочення оборонного потенціалу країни до меж розумної достатності; незастосування сили і погрози силою; діалог і переговори як єдиний (єдиний!) спосіб рішення міжнародних проблем і врегулювання конфліктів; органічне включення радянської економіки у світове господарство на взаємовигідних і рівноправних основах. Вустами б цих депутатів та мед пити!

Продовжувалися переговори СРСР і США про 50‑відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Радянська сторона у вересні вирішила повністю ліквідувати Красноярську радіолокаційну станцію попередження, визнавши її будівництво порушенням договору із США. До 31 грудня 1989 року було знищено 1498 радянських ядерних ракет дальністю від 500 до 5500 км і їхніх пускових установок. Відповідна американська цифра дорівнювала тільки 451 знищеній ракеті – пам’ятаю, ми це жваво тоді обговорювали. Радянські і американські дипломати узгодили обмеження стратегічних наступальних озброєнь рівнями в 6000 ядерних боєзарядів і 1600 стратегічних носіїв і підрівнями в 4900 боєзарядів для балістичних ракет наземного і морського базування, а в рамках цього числа – підрівнями в 1540 боєзарядів на важких міжконтинентальних балістичних ракетах, число яких не повинно перевищувати 154 (по десять здатних розділятися зарядів на ракету). Я записував усі ці новини і цифри до свого блокноту, тому що буквально кожна з них говорила про близький кінець вітчизняного ракетобудування. Нарешті, у грудні 1989 року відбулася зустріч Горбачова з президентом Бушем (старшим) на борту радянського теплохода «Максим Горький» біля берегів Мальти, і тоді було вирішене питання про 50‑відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Як житель Землі, як громадянин СРСР, як патріот України, як сімейна людина, я повинен був цьому радіти. Менше бомб і ракет – менша небезпека для роду людського. Я і радів! Але мене розбирала досада на радянських політиків, які абсолютно не вміли торгуватися, відстоювати інтереси своєї країни. Зроблені ними поступки, можна було, я і зараз переконаний в цьому, пов’язати, наприклад, з інвестиціями в наші передові галузі. Мій прихід до політики навчив мене не так вже і багато чому. Я швидко відкрив, що майже всю політичну науку засвоїв раніше – як то кажуть, з перебігом життя. Але одне правило я зрозумів тільки коли опинився всередині міжнародної політики: приватна особа може відмовлятися, коли їй дають щось задарма, справжній же державний діяч ніколи не відмовиться прийняти однобічні поступки.[8]Захід явно не чекав такої зговірливості і поступливості. Ймовірно, він був готовий запропонувати чималі бонуси, але почув від радянських співрозмовників: «Ну, що ви, які можуть бути рахунки між цивілізованими людьми?» і сперечатися не став.

Я зовсім не звинувачую Захід. На місці західних політиків я діяв би точно так само. Я звинувачую горбачовську команду, що показала приклад відсутності купецької хватки. Жоден спадкоємець Рябушинського чи Морозова, Ханенка чи Терещенка ніколи б не дав маху так, як умудрилася ця команда, проморгавши в 1988 – 1991 роках історичні інвестиційні можливості.

Національний інтерес треба відстоювати, як Сталінград – до останнього, і поверх того. Величезна «упущена вигода» цих років була упущена крім усього і за український рахунок. Радянське керівництво тішило себе позбавленими будь‑якого змісту словосполученнями. Воно запевняло, що «відбувається перехід у практичну площину концепції загальноєвропейського дому», «йде процес насичення перебудови конкретним змістом», «ведуться напрацювання по концептуальних питаннях інтенсифікації і прискорення», «відзначається вихід на поглиблення взаємовигідного співробітництва», «Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС цілеспрямовано і наполегливо займаються назрілими проблемами міжнародного становища». Подібну нісенітницю, про що б не йшла мова, доводилося чути майже щодня, вона ображала мою селянську душу.

Виразні державні плани конверсії як були відсутні з самого початку, так і не з’явилися аж до скасування СРСР. Цікавих і навіть видатних ідей не бракувало, але всі вони упиралися у відсутність капіталів, у відсталість і незграбність, у перспективу близького розпаду радянської імперії. Тоді нашу оборонку чекало – за рахунок внутрішніх ресурсів і при мінімальній допомозі держави провести диверсифікцію виробництва і розробок, освоїти нову продукцію, насамперед цивільного призначення, налагодити комерційну кооперацію із старими і новими партнерами, вийти на зовнішні ринки і (обов’язково!) навчитися заробляти гроші вдома. І наша оборонка, незважаючи на величезні втрати, у цілому з цим впоралася, переборола протидію з усіх (буквально з усіх) боків і зуміла, не маючи грошей, зберегти головне – науковий, конструкторський, інженерний, технічний і технологічний потенціал. Зберегти не тільки для України, але і (отут я не соромлюся патетики) для людського співтовариства. Ці завдання лягли на людей, які все життя провели абсолютно поза комерцією, людей ще вчора засекречених, без досвіду спілкування поза своїм вузьким колом, «невиїзних»... Сказати, що це був вузол завдань, який неможливо розв’язати, – значить не сказати нічого.

І якщо ці завдання, незважаючи ні на що, вирішені або вирішуються, то виключно завдяки інтелектуальному ресурсу моїх безцінних колег по професії. На деяких напрямках їм пощастило не тільки утримати технологічну планку, але і просунутися вперед. Хочу трохи затриматися саме на цьому, і тоді, можливо, безграмотні припущення відносно «безперспективності» технологічних зусиль України відпадуть самі собою.

За 90‑і роки нам вдалося перетворити ракетне виробництво в багатопрофільне. Ще в часи мого директорства довелося оперативно освоювати надто несподівані види продукції цивільного призначення. Я тоді вирішив: відкидати не можна нічого, тільки б мова йшла про технологічну продукцію. Відмовлятися варто лише від проектів, що ведуть до примітивізації виробництва. За 9 місяців був спроектований і запушений у серію український тролейбус. Сьогодні по вулицях міст України і СНД бігає безліч південмашевських тролейбусів. У багатьох випадках рятівним рішенням стало створення спільних підприємств. СП «Уінденерго» освоїло виробництво вітроенергетичних установок (ВЕУ), які більш ніж вдвічі дешевші західних аналогів, не поступаючись їм за параметрами. Під Євпаторією працює цілий каскад таких установок, стали в пригоді ВЕУ і в інших регіонах. Створено СП по виробництву зернозбиральних комбайнів типу «Домінатор 204 Мега», працює СП «Татра‑Південь» по випуску трамваїв, налагоджене спільне виробництво тракторів «Магнум 8940» потужністю 253 л. с.

Юрій Сергійович Алексеєв (генеральний директор ВО «Південний машинобудівний завод» імені Макарова) і Станіслав Миколайович Конюхов (генеральний конструктор – генеральний директор ДКБ «Південне» імені Янгеля) не пошкодували зусиль у пошуках застосування науково‑технічного потенціалу і унікальних оборонних технологій своїх підприємств в умовах тотального роззброювання. Між іншим, обидва – випускники фізико‑технічного факультету Дніпропетровського університету, фізтеху, який скінчив і я.[9]

За замовленням фірми «Антонов» південмашівці освоїли шасі до літака Ан‑140. Ними створений плазмений хірургічний комплекс, принцип роботи якого заснований на методі фізичного впливу аргонової плазми з температурою до 10 000 °С на тканини. Розсічення тканин здійснюється плазмотроном‑деструктором, він виконує функції скальпеля, а швидке припинення дифузійної кровотечі – плазмотроном‑коагулятором. Конструктори розробляють наукомістку продукцію для машинобудівної, енергетичної, транспортної, переробної, харчової та інших галузей промисловості. Значне місце в роботі заводу і КБ посідає надзвичайно актуальна в наші дні екологічна тематика. Теплоелектростанції мають потребу в емульгаторах для очищення шкідливих викидів. При їх створенні на «Південмаші» стали використовувати композиційні матеріали, які застосовувалися в ракетобудуванні, в результаті виріб може служити необмежено довго. Сьогодні світ має потребу в утилизації ізотопних матеріалів, не кажучи вже про відпрацьовану ядерну сировину. З композиційних матеріалів можна розгорнути масштабне виробництво контейнерів для збереження шкідливих відходів. На «Південмаші» організовано об’єкт по дезактивації і знищенню матеріальної частини ракет, знятих з бойового чергування. 111 ракет 85‑19, піднятих із шахтних установок України, утилізовані в Дніпропетровську.

При цьому збережене виробництво «Циклонів», «Зенитів», тракторів. Нехай у менших кількостях, але, крім бойових ракет, «Південмаш» виробляє майже все, що виробляв і раніше. «Південмаш» і «Південне» зберегли своє лице. За десять років нашої незалежності відбулося 62 пуски українських космічних ракет, які вивели на навколоземну орбіту близько 80 супутників різних країн. Це не дуже багато, але ми пройшли нижню точку і починаємо набирати обороти. Першим українським супутником стала запущена в 1995 році «Січ‑1». З її пуском почала функціонувати перша українська національна космічна система спостереження Землі.

Наступний етап – це ще більш сучасна космічна система «Січ‑1М». Вона дозволить вести вивчення і контроль геологічних структур Землі, виявляти електромагнітні випромінювання, викликані її сейсмічною активністю, контролювати забруднення грунтів і внутрішніх водоймищ, проводити експерименти по дослідженню іоносфери і магнітосфери. «Січ‑1М» запущена у 2002 році. На її борту, крім української апаратури, знаходяться прилади міжнародного супутникового проекту «Варіант», учасниками якого є (за абеткою) Велика Британія, Польща, Росія, Україна, Франція. Крім того, як побіжний вантаж у складі системи «Січ‑1М» буде запущений мікросупутник МС‑1‑ТК, призначений для відпрацювання перспективних технологій спостереження Землі.

17 липня 1999 року з космодрому Байконур український ракетоносій «Зеніт‑2» вивів на орбіту висотою 600 км український космічний апарат «Океан‑0» для вивчення Землі як цілісної екологічної системи.[10]

У нових умовах особливого, а то і вирішального значення набуває співпрацям провідними аерокосмічними фірмами світу. Спочатку вона мала форму виконання проектно‑дослідницьких робіт з окремих питань, але швидко перетворилася на партнерську участь у великих спільних програмах. Сьогодні 75% усіх робіт «южан» складають комерційні проекти такого роду. Найбільший з них – міжнародний проект Sea Launch («Морський старт»). В останні радянські роки «Південне» і «Південмаш» працювали над комплексом «Зеніт» – кращим у світовій ракетно‑космічній техніці. Його відмінні риси – цілком автоматизований процес підготовки і проведення пуску, екологічна чистота пуску, високі енергетичні можливості, перспектива подальшого удосконалювання і розвитку. Перша ступінь ракети «Зеніт» розвиває найпотужнішу в світі тягу. Вона використовувалася як блоки першого ступеня ракети‑носія комплексу «Енергія‑Буран», цієї лебединої пісні радянської космічної епопеї.

От і тепер завдяки дніпропетровському «Зеніту» в історії освоєння космосу було сказане нове слово. Як відомо, космодроми краще за все розташовувати поблизу екватора, але не всі космічні держави мають таку можливість (як Франція з її космодромом Куру у Французькій Гвіані; це вже давно космодром Європейського космічного агентства). Але ще чверть століття тому в Дніпропетровську утвердилася ідея запуску з водяної поверхні, адже морями й океанами вкрито більше 70% земної кулі, можна вибрати найбільш оптимальну точку для запуску. До цього Італія запустила кілька супутників з переустаткованих нафтовидобувних платформ. У нас були проведені серйозні проектні дослідження (по темі «Плавучість»), Розрахунки показали безумовну можливість створення в океанських просторах плавучої стартової платформи, здатної своїм ходом досягти саме тієї географічної широти, яка найкраще підходить для конкретного запуску. Але тоді далі теоретичних досліджень і обрахувань справа не пішла. До замислу повернулися через 20 років. На ідею відгукнулися Росія, США і Норвегія. Була розроблена довгострокова програма, сторони створили міжнародну компанію Sea Launch («Морський старт»). До неї ввійшли американський «Боінг» (40%), російська ракетно‑космічна корпорація «Енергія» (25%), українські КБ «Південне» і ВО «Південмаш» (15%), а також англо‑норвезька компанія «Кварнер Груп» (20%).

Міжнародний плавучий космодром для запуску штучних супутників Землі з акваторії Тихого океану складається із стартової платформи «Одисей» вагою 46 тисяч тонн (її побудували норвежці) і судна забезпечення – плавучого цеху по доставці і збиранню ракет. Керування підготовкою і проведенням пуску, розгінним блоком, блоком корисного вантажу здійснюється з цього ж судна, яке є оперативним центром управління. Задіяно Центри управління в Х’юстоні (США) і підмосковний ЦУП‑М у місті Корольові. До проекту підключені судна ЦУП‑М «Добровольський» і «Пацаєв».

Уже перший, демонстраційний запуск ознаменував собою принциповий прорив у розвитку космічної навігації. Він відбувся 28 березня 1999 року. Сторонньому важко до кінця уявити, що ж відбулося в той день у Тихому океані. 470‑тонний «Зеніт» легко підняв із плавучої платформи і поніс у космічний простір макет супутника вагою в 7 – 8 залізничних вагонів. Запуск проводився за допомогою дистанційного управління, був, як у нас кажуть, «безлюдним», тобто безпечним. Тільки нехай ніхто не думає, що це було просте використання готової радянської розробки. Так не буває. Необхідність пристосувати ракету до запуску з морської платформи, а не з наземного космодрому, породила стільки технічних головоломок, зажадала стільки випробувань і удосконалень, що старт, спочатку намічений на 30 жовтня 1998 року, довелося двічі переносити. У техніці, як і в житті, ніщо не дається просто. Стикування й випробування комплексу пройшли в районі екватора. Якщо поставити опору циркуля з «розхилом» (термін шкільної геометрії) у 5300 кілометрів на Лос‑Анжелес, то там, де олівець циркуля перетне екватор, і знаходилося приблизне місце запуску.

Ті, що стежили за історичним запуском, побачили не що інше, як майбутнє космічних стартів. З того часу запусків було вже біля десятка (і, природно, не макетів, а комерційних супутників), але це тільки початок. У книзі замовлень «Sea Launch» сьогодні більше двох десятків записів. Поки компанія «Sea Launch» планує шість пусків на рік. Цикл одного пуску – 45 доби, а вартість – близько 40 мільйонів доларів.

Якщо перший і другий ступені «Зеніта‑3SL» були спроектовані і виготовлені «южанами», то третій ступінь (розгінний блок ДМ‑SL) спроектувала і виготовила РКК «Енергія» (Росія). З Росії поставлені також двигуни (із НВО «Енергомаш» у Химках) і система управління (з московського НВО «Автоматика приладобудування»).

Ні Україна без Росії, ні Росія без України не змогли б взяти участь в проекті «Морський старт». Це дуже красномовний приклад. З причин, які не треба пояснювати, у нас все стикується, все підходить одне до одного, у нас повне взаєморозуміння між інженерами і конструкторами. А це досягається геть не просто, коли маєш справу з представниками зовсім інших технічних шкіл. Подобається це комусь чи ні, але в космос Україна повертається поки що разом з Росією. Український дослідницький модуль у складі російського сегмента Міжнародної космічної станції – ілюстрація цього твердження.

Основою російсько‑української космічної співпраці є продукція «Південмашу». Міжнародні експерти давно уже визнали: міжконтинентальній балістичній ракеті РС‑20 (згідно західної класифікації SS‑18), створеній ще в СРСР, немає рівних у світі. Не випадково на натовському військовому жаргоні ця ракета одержала ім’я «Сатана». Надійність «Сатани» підкріплена 159 пусками – на щастя, тільки випробувальними. Після розпаду СРСР ракети стали власністю Міністерства оборони РФ і знаходяться в нього на експлуатації. Відповідно до міжнародних договорів про скорочення стратегічних наступальних озброєнь підлягають ліквідації 308 ракет цього класу. Для перетворення їх на комерційні Росія може надати близько 150 ракет. Ці ракети сьогодні ще стоять на бойовому чергуванні, але, відповідно до міжнародних домовленостей, повинні бути знищені або використані з комерційною метою до 2007 року.

Фахівці Росії й України ще десять років тому запропонували створити на базі цих ракет космічний ракетний комплекс для виведення на кругові навколоземні і високоеліптичні орбіти комерційних, як у нас кажуть, «корисних навантажень» вагою до 2,5 тонн – в основному, супутників, що підтримують мобільний телефонний зв’язок, науково‑дослідних і розвідувальних. Для втілення в життя цієї програми, що одержала назву «Дніпро», у 1997 році рішеннями урядів Росії й України була створена спеціальна російсько‑українська Міжнародна компанія космічних транспортних систем «Космотрас». Вона об’єднала російські і українські підприємства – «Південне» і «Південмаш» (Дніпропетровськ), «Хартрон» (Харків), АТ «Росзагальномаш» (Москва) і АТ «АСКОНД» (Москва). Розподіл часток сторін у статутному фонді – 50% в українських підприємств і 50% – у російських. Програма стала можливою завдяки рішенню низки технічних завдань. Наприклад, є таке поняття – гарантований технічний термін зберігання ракет на складі після зливу компонентів ракетного палива. Нашим конструкторам і виробничникам вдалося збільшити цей термін в три рази.

Щоб не лякати західних клієнтів нагадуванням про «Сатану», ракету назвали «Дніпро‑1». Запуск її відбувається з випробувальної шахтної пускової установки космодрому Байконур. Після кожного пуску шахту треба ремонтувати – з цим нічого не поробиш. Вперше ракета стартувала 21 квітня 1999 року і вивела на орбіту англійський супутник YoSat‑12, призначений для спостереження за земною поверхнею. Другий запуск був зроблений 26 вересня 2000 року, коли на орбіту були успішно виведені п’ять супутників Саудівської Аравії, Італії і Малайзії. Ці запуски мали значення з точки зору подальшого маркетингу. Вони, по‑перше, підтвердили дуже високу точність виведення космічних апаратів: відхил по висоті і похиленню орбіти склав усього 0,1 відсотка. По‑друге, розвіяли тривоги тих, хто побоювався, що після переобладнання носія для польотів у космос коефіцієнт надійності «Дніпра» виявиться набагато меншим в порівнянні з відповідним коефіцієнтом «Сатани». Після цих запусків «Космотрас» перестав побоюватися за свій портфель замовлень. Існуючі технічні можливості дозволяють виконувати до 28 запусків на рік.

Із самого початку була схвалена пропозиція обрати стратегічним партнером по маркетингу на західному ринку авторитетну американську компанію. Такою компанією стала корпорація «Thiokol Propulsion». Її досвід у маркетингу, її підхід до просування ракетної техніки на ринок тим цінніший, що сама вона – лідер по виробництву твердопаливних двигунів для ракетної техніки США. Південмашівці вже мали великий досвід роботи з нею в різних конверсійних проектах. Її двигуни можуть успішно застосовуватися й у «Дніпрі». «Дніпро» – ракета трьохступенева. Але є такі комбінації пусків на високі орбіти, коли четвертим ступенем стає сама платформа, на якій стоїть корисне навантаження – супутник. На цих ступенях, вище третього, можуть використовуватися двигуни корпорації «Thiokol Propulsion».

Сьогодні прорватися на переповнений ринок запуску супутників зовсім непросто. Але суттєва перевага «Космотрасу» полягає в тому, що загальні витрати компанії нижчі порівняно з конкурентами, і, виходить, можна залучати клієнтів більш прийнятними розцінками.[11]

Читайте також:

Упущена вигода не є наслідком розкрадання і характерна для злочину за ст. 192 КК.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ніхто не відстає назавжди	\|	Тема 5. Исследование и проектирование организационных структур управления и систем принятия решений.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.155 сек.