Ніхто не відстає назавжди

Вище я вже згадував про те, що численні іноземні експерти неодноразово намагалися прищепити нам думку про безперспективність інвестицій в українські високотехнологічні виробництва. Поки ми прислухалися до таких рекомендацій, наші економічні реформи і макроекономічна політика, особливо в першій половині 90‑х років, були спрямовані насамперед на зовнішню орієнтацію економіки України. Така орієнтація показала себе подвійно руйнівною. З одного боку, вона ігнорує головний фактор економіки – внутрішній ринок, практично не сприяючи його розширенню, а з іншого нав’язує нам безперспективну для України модель розвитку з натиском на металургійну, хімічну, гірничодобувну галузі.

Ця модель, у випадку її послідовного втілення, привела б до відмови не тільки від високих технологій, але і від фундаментальної науки, а згодом практично від усієї науково‑дослідної діяльності взагалі. Якісь вузько‑прикладні недогризки науки залишилися б у вигляді лабораторій при великих підприємствах. Але це мало б стільки ж спільного з наукою, скільки підсобна інструментальна майстерня миловарного заводу з інструментальною промисловістю сучасного рівня. Є країни, що обходяться без науки і майже без високих технологій і при цьому мають куди кращі показники життєвого рівня, ніж сьогоднішня Україна. Вони прийшли до такого стану справ історично. Україна має зовсім іншу біографію. Сформована структура нашого суспільства повинна була виключити саму можливість появи подібних рекомендацій.

Не хочу, щоб сказане було зрозуміле так, начебто я підозрюю експертів у злому намірі. Звичайно вони виходять з так званих об’єктивних даних. Об’єктивні ж дані можуть бути хоч і правильними, але недостатньо повними. Наприклад, вони можуть не враховувати системи цінностей і орієнтацій досліджуваного суспільства. Експерти нерідко приймають систему цінностей свого суспільства за універсальну і єдино здорову. Найпростіший приклад: в американському суспільстві професія зубного лікаря набагато престижніша професії письменника, а наші люди відмовляються вірити, коли чують таке, підозрюючи, що це спроба оббрехати Америку. Ті чи інші особливості нашої історії або нашого менталітету, які запрошеними експертами можуть вважатися не маючими відношення до справи, здатні повністю знецінити всі їх рекомендації.

На те, як «об’єктивні дані» можуть завести в глухий кут, мені вперше відкрив очі, як не дивно, прочитаний у студентські роки роман, назву й автора якого я, на жаль, начисто забув. Забув навіть сюжет, але одне місце міцно засіло в пам’яті. Дія роману відбувається в далекому майбутньому, через багато століть після нашого часу. Археологи розкопують якесь кинуте місто й у пластах кінця XIX століття знаходять окуляри і монокль. Об’єктивна і здорова логіка змушує їх прийти до висновку, що окуляри носили люди багатші, а от бідняки не могли собі цього дозволити і задовольнялися моноклем.

Ця історія згадувалася не раз і при читанні перекладів деяких статей про Україну і Росію з західних газет і журналів. Напевно, їх автори намагаються бути об’єктивними і логічними, але, недостатньо знаючи наші країни, не володіючи ні українською, ні російською мовами, вони постійно грішать помилками того ж типу, що й археологи з забутого роману. В результаті, враження від цих статей таке, що читаєш про речі може і цікаві, але до реальної України і до реальної Росії ніякого відношення вони не мають.[1]

Коли маєш справу з західними політиками, відчуття неадекватності майже ніколи не виникає. Може, тому, що обговорювані питання завжди носять досить чітко окреслений характер і добре підготовлені помічниками. До того ж, політики – люди частіше за все інтуїтивні, вони, як правило, добре відчувають реальність.

Як би там не було, нам довелося витратити досить багато часу на те, щоб перебороти гіпноз зовнішньої експертизи і переконати тих, кого це стосується в самій країні і за її межами, що Україна не має наміру відмовлятися від розвитку своїх високих технологій.

Росія знаходиться в схожій ситуації! До того ж багато виробничих циклів виявилися розділеними між підприємствами наших країн. Іноді доводиться чути і читати, що оскільки у високотехнологічних виробництвах Україна і Росія сьогодні суперничають, всяка наша співпраця з Росією в цій сфері була б рівнозначна допомозі конкуренту, особливо на ринках озброєнь і авіакосмічному. Зрозуміло, це неправильно. За великим рахунком, всі країни на світі – конкуренти, але це не заважає їм налагоджувати найрізноманітніші форми співробітництва, зокрема і в галузі технологій. Якось незручно пояснювати таку очевидність.

Щоб підсилити докази про безперспективність інвестицій в українські високотехнологічні виробництва, починають запевняти, що світовий поділ праці уже відбувся, і для України в цьому секторі місця не залишилося, так що будь‑які її спроби в даному напрямку будуть нераціональною витратою сил і коштів. Оце дурниця, так дурниця! Це все одно, що твердити, буцім‑то світ створився у своєму остаточному вигляді, і відтепер ніщо в ньому змінитися не може. Прихильників такої точки зору вибачає лише те, що люди за всіх часів дивилися на світ навколо себе як на вже незмінний і безповоротний. Це взагалі одна з найпоширеніших логічних помилок: по‑перше, люди знають, що низка минулих століть була заповнена суцільними змінами, а, по‑друге, чомусь думають, що більше змін не буде. І добре б вони помилялися так в середні віки. Ні, і в наші дні з’являються учені трактати під назвою «Кінець історії».

Не так вже і давно, у 1960 році (для мене це просто недавно, тому що того року я уже влаштувався на роботу в КБ «Південне»), чи міг хто‑небудь припустити, що Південна Корея, Тайвань усього через 25 – 30 років стануть високорозвиненими країнами? І що наприкінці століття в кільватер до них почнуть прилаштовуватися Індонезія і Філіппіни? У 1960 році це були безмежно, неймовірно відсталі країни.

Про Китай же ми знали тоді, що там нещодавно закінчилася боротьба з мухами і горобцями (їх винищили по всьому Китаю, крім малонаселених районів) і здійснюється Великий стрибок, головною складовою якого була «народна металургія». Суть її полягала в тому, що ледь не в кожному селі будувалася маленька доменна піч, щось на зразок помітно збільшеного мангала, де і виплавлявся «народний чавун». Для забезпечення сировиною вівся кустарний видобуток вугілля і руди. Китайці сьогодні самі зі сміхом згадують про це: метал був настільки поганий, що практично ні на що не придався, сил же, засобів і ресурсів було поховано нескінченно багато. Тоді здавалося, що Китаю з його «трьома червоними прапорами» – Генеральної лінії, Великого стрибка і Народної комуни – до рівня СРСР, як до Місяця. Чи могли ми тоді передбачити, що через 40 років ВВП Китаю перевищить сумарний ВВП країн колишнього СРСР у 2,65 разів?.[2](Я вже не кажу про можливість уявити в тім році словосполучення «країни колишнього СРСР».) До речі, пізніше з’ясувалося, що Великий стрибок ознаменувався найсильнішим спадом (у 1964 році промисловість Китаю ледь повернулася до рівня 1957). Був і інший спад, викликаний «культурною революцією» 1966 – 1970, коли на два‑три роки закривалися навіть школи і вузи. Незважаючи на всі втрати цих років, наступні величезні успіхи Китаю посоромили безліч скептиків, так само як, не сумніваюся, і безліч експертів.

Я взагалі скептично ставлюся до занадто самовпевнених пророкувань в економічній сфері. Не вірю, що мислимо прорахувати шахову партію на тисячі клітин і з багатьма сотнями фігур на двадцять ходів уперед. На мій погляд, є сенс говорити лише про тенденції, та й то з великою обережністю. Згадуючи різні прогнози, що так і не справдилися, не можна забувати і про те, як переконливо вони виглядали в момент свого оприлюднення. У 1989 році член японського парламенту Синтаро Ісіхара висловив упевненість, що відбивала тоді майже загальний настрій: «Сполучені Штати Америки безнадійні». Тоді безліч експертів і спостерігачів запевняли, що японські фірми досягли вирішальної і навіть остаточної технологічної переваги над Заходом і що «велика частина Каліфорнії закінчить своє існування як дочірнє підприємство японської фірми “Matsushita”». А лише за десять наступних років частка Японії в капіталізації світового фондового ринку зменшилася з 40% приблизно до 10%.

Настільки ж сміховинними будуть виглядати згодом і лунаючі сьогодні запевнення типу: країна NN відстала в технологічній сфері назавжди. За цими запевненнями звичайно ідуть рекомендації, виконання яких здатне привести країну NN до повного розриву з усім її попереднім науковим і технологічним розвитком, до знецінювання накопиченого за багато десятиліть досвіду, причому, дехто готовий прийняти все це до негайного виконання і тим самим зробити «відставання назавжди» реальністю. І ще одна таємниця: чомусь люди, які менш за все розбираються в питанні, з особливою охотою підтримують подібні поради в пресі і в ефірі.

Так, в українській промисловості частка високотехнологічної продукції складає сьогодні усього біля 10 відсотків. Звичайно, це неприпустимо мало. Але не можна сказати, що це зникаюче мало. Взагалі будь‑який показник можна осмислено оцінити лише в його динаміці – віддзеркалює він момент спаду чи підйому, занепаду чи відродження. Я хочу, щоб мої читачі самі зробили висновок, чи перспективні інвестиції в українські високотехнологічні виробництва, на прикладі тієї галузі, яку я знаю краще за все, і для цього розповім про Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» імені А. М. Макарова («Південмаш» – «Южмаш») і про Державне конструкторське бюро «Південне» («Южное») імені М. К. Янгеля. Я працював на обох підприємствах, добре знав тих, чиї імена вони носять. Я вважаю цих людей геніями. Геніями і інженерної думки, і організації виробництва.

«Південмаш» започаткований зовсім від іншого виробництва. Він був заснований у 1944 році (оцініть дату!) як автобудівний гігант на Півдні України, за задумом чи не найбільший у світі. Але в 1951 році вийшла секретна постанова уряду СРСР: за винятково стислий термін організувати серійне виробництво ракет на базі Дніпропетровського автозаводу. Завод ще добудовувався, хоча вже почав випускати серійну продукцію – вантажівки, самоскиди, автокрани, причепи, амфібії. І раптом таке нечуване завдання: за найкоротший термін освоїти випуск нової, надзвичайно секретної техніки, яку на заводі зразу жартома охрестили «автомобілями вертикального пересування». Паралельно, певною мірою для маскування основного профілю, було організоване і велике тракторне виробництво, потужність якого досягала 60 тисяч тракторів на рік.

Чому вирішили перепрофілювати завод? Відразу після війни керівництво СРСР визнало, що роботи, які велися в Німеччині по рідинних ракетах, безумовно перспективні, і спеціально створеному КБ на чолі із С. П. Корольовим була доручена розробка вітчизняних ракет. Ракети Р‑1, Р‑2 і Р‑5М були створені і успішно випробувані, після чого їх серійне виготовлення доручили дніпропетровському заводу, кадри якого поповнили ракетниками з Москви і великим загоном молодих фахівців. І ось тут відбулося найцікавіше. Ентузіасти конструкторського відділу заводу не задовольнилися відведеною їм роллю і ініціативно розробили та запропонували військовому відомству проект своєї ракети. Вона вигідно відрізнялася від перших моделей (які були вже освоєні і вироблялися заводом) своїми бойовими і конструктивними якостями.[3]

У квітні 1954 року на території заводу було створене самостійне Особливе конструкторське бюро ОКБ‑586. Воно стало постійним партнером і соратником «Південмаша» у світовому суперництві: лідерство в галузі сучасних ракетно‑ядерних озброєнь. ОКБ очолив видатний вчений і конструктор Михайло Кузьмич Янгель. Завод займався одночасно і серійним випуском ракетної продукції, і освоєнням нової, уже дніпропетровської, ракети Р‑12. Справа була організована так, що всі експериментальні агрегати, вузли, деталі виготовлялися безпосередньо в цехах заводу, а не на експериментальному виробництві головного конструктора.

В результаті, коли виріб було відпрацьовано, завод виявився готовим ледь не наступного дня приступити до його серійного випуску. Після випробувань стало ясно, що Р‑12 за всіма основними характеристиками значно перевершує серійну Р‑5М, і завод перейшов на випуск тільки янгелевських ракет. Ракета Р‑12 (згідно західної класифікації, 58‑4) стала найбільш масовою й основною ракетою середньої дальності. На базі цих ракет у 1959 році були сформовані перші частини Ракетних військ стратегічного призначення. Директором «Південмашу» у 1961 році став Олександр Максимович Макаров, що працював до того головним інженером (а до нього директором був Леонід Васильович Смирнов, майбутній заступник голови Ради міністрів СРСР).

Завдяки дуже високій організації виробництва, виготовлення ракетних комплексів на «Південмаші» велося найдешевшим і найшвидшим способом. Завод став не просто головним постачальником серійних виробів, але і співавтором усіх нових розробок. Майже сорок років ракетно‑космічне КБ «Південне» і наймогутніший завод «Південмаш» визначали світовий рівень багатьох напрямків і досягнень у ракетно‑космічній науці і техніці.

Натхненні першим успіхом, КБ і завод у найкоротший термін створили ракету Р‑14 (SS‑5) з максимальною для середнього діапазону дальністю стрільби і першу радянську міжконтинентальну ракету Р‑16 (SS‑7) на висококиплячому паливі, призначену для розміщення в шахтних пускових установках.

Звичайно, успіхи дніпропетровців були такими вражаючими у першу чергу завдяки винятковому колективу розробників основних систем ракетних комплексів (головні конструктори В. Глушко, Н. Пилюгін, В. Кузнєцов, Б. Конопльов, В. Бармін, В. Ареф’єв, Є. Рудяк). Але чималу частину цих успіхів на стадії становлення «технічної ідеології» радянської ракетної школи я відношу на рахунок чудової взаємодії Янгеля і Макарова. Це були воістину корифеї вітчизняного ракетобудування. Саме вони створили модель єдиної дослідно‑конструкторсько‑виробничої бази. Ця модель, яка виявилася справжньою знахідкою, зберігається і понині. Вона дозволяє відразу після одержання конструкторської документації від КБ починати конструкторське відпрацювання і серійне виробництво в цехах заводу. Структурно це і донині – новація в сфері виробництва і проектування.

Ідеально налагоджене співробітництво Янгеля і Макарова продовжувалося протягом усіх 17 років їхньої спільної діяльності, до передчасної смерті Михайла Кузьмича Янгеля в 1971 році. Їхній приклад раз і назавжди переконав мене, наскільки важливим і навіть вирішальним може бути «людський фактор». Олександр Максимович Макаров очолював «Південмаш» 25 років. Коли я у 1986 році замінив його на посаді генерального директора «Південмашу», Макарову було 80 років. Той, хто прийде до висновку, що посада була стареча, дуже помилиться. Гендиректор «Південмашу» – це робота 14 – 15 годин на день і майже без вихідних. Але переважній більшості молодих людей можна від усієї душі побажати тієї енергії, бадьорості, пам’яті і ясності розуму, які мав А. М. Макаров до моменту відходу на пенсію. Він був діючим, готовим їздити, літаючим директором і до останнього дня роботи не роз’їжджав по заводу, а ходив пішки, відвідуючи усі без винятку цехи і виробництва. Навряд хто‑небудь міг би назвати його «добреньким» – він бував дуже твердим, але при цьому над усе цінував людські відносини.

Я був свідком і учасником того, як КБ і завод стали головними підприємствами СРСР по створенню ракетних комплексів. На цьому шляху було пройдено кілька видатних віх, і мені трохи шкода далеких від техніки людей, не здатних оцінити висоту наукових, конструкторських, інженерних і технологічних вершин, завойованих «южанами». На базі ракети Р‑36 були створені унікальні ракетні комплекси. По‑перше, ракета SS‑9. У балістичному варіанті вона володіла наймогутнішою на той момент головною частиною. Її глобальний варіант включав єдину в світі орбітальну головну частину, що мала необмежену дальність стрільби по будь‑якому азимуту і могла влучити в ціль в будь‑якій точці земної кулі. Неможливо не згадати такий рубіж, як створення ракет SS‑17 і SS‑18 із здатними розділятися головними частинами. Кожна відокремлювана боєголовка індивідуально наводилася на свою ціль. Новинкою було і те, що ці ракети (стартовою вагою в 200 тонн кожна) ще до запуску двигунів викидалися за допомогою порохових газів з пускового контейнера, що знаходився у зверхзахищеній шахті.[4]

Починаючи з 70‑х років ДКБ «Південне» і «Південмаш» (разом із включеним до його складу Павлоградським механічним заводом) стали розробляти напрямок твердопаливних двигунів і ракет. В результаті з’явилися двигуни першого ступеня для першої пересувної міжконтинентальної ракети SSX‑26 і ракети морського базування SSN‑20, був виготовлений найпотужніший в країні твердопаливний двигун з тягою в 300 тонн, створена високоефективна твердопаливна трьохступенева ракета SS‑24 шахтного і (вперше у світі) залізничного базування. Усе це разом взяте гарантувало невідворотність зустрічного удару у разі нападу на СРСР. Саме поява цих ракет і ракетних комплексів (у першу чергу, ракетних шедеврів SS‑18 і SS‑24, які і сьогодні на бойовому чергуванні в Росії) забезпечило Радянському Союзу у період «холодної війни» повний паритет із США в галузі ракетних озброєнь стратегічного призначення і поставило обидві тодішні наддержави перед категоричною неминучістю обмеження, а потім і скорочення своїх стратегічних ядерних арсеналів.

Когось, може, неприємно вразили мої спокійні і навіть гордовиті фрази про смертоносну зброю, про відокремлювані боєголовки, про влучені цілі і «стрільбу по будь‑якому азимуту». Не треба зображати нас, ракетників, роботами, далекими від моральних настанов і будь‑якої людяності. Або ж людьми, які не відали, що творили. Ми прекрасно знали, що робили. Але разом з тим твердо вірили, що, чим краще ми будемо виконувати свою роботу, тим менша ймовірність того, що ці ракети коли‑небудь будуть випущені по далеким заморським цілям. Так і сталося. Дніпропетровські ракети стали найвагомішим аргументом на користь серйозного переговорного процесу. До того ж вони забезпечили ефективність взаємного ядерного і балістичного стримування СРСР і США – фактично була зведена до нуля реальність виникнення між ними ядерного конфлікту. Ніхто не скаже, що ми трудилися даремно.

Але було ще одне. І отут люди, які не мали справи з вражаючими уяву технічними і науковими проблемами, можуть мене не зрозуміти. Мені здається, що тільки інженер чи конструктор здатен збагнути, який виклик твоєму розуму і здібностям може критися в самій постановці завдання: потрапити дробинкою в ліве око бабки, що літає зигзагами десь далеко, за величезним лісом і за грозовим фронтом, поза зоною будь‑якої видимості. Але тільки в ліве. Влучення в праве зараховано не буде.

Якщо хтось назве моє ставлення упередженим, я сперечатися не стану. Конструкторському бюро «Південне» я віддав 25 років, «Південмашу» – майже вісім років. Чотири роки я мав честь бути першим заступником генерального конструктора КБ «Південне» і шість років – генеральним директором «Південмашу». Мені навіть важко сприймати їх як два різних підприємства. Я дивлюся на них разом, як на одне з найважливіших і найцінніших місць на земній кулі, хоча пацифісти, можливо, зі мною не погодяться.

Спеціально для пацифістів скажу: навіть у роки «холодної війни» південмашівці випускали і цілком мирну продукцію. Так, ними було випущено 1,8 мільйона просапних тракторів, що експортувалися в 50 країн світу.

Важливим розділом історії «Південмашу» і ДКБ «Південне» стала наша участь у радянських космічних програмах. З сумом згадую роботу над Місячним проектом СРСР. З сумом, тому що КБ і завод набагато раніше американців повністю відпрацювали спусковий апарат для космонавтів (так званий «місячний модуль»). Те, що ні наші космонавти, ні наш апарат на Місяць так і не потрапили, сталося з причин, від дніпропетровців не залежних. Все, що від нас вимагалося, ми виконали стовідсотково і на найвищому рівні.

В іншому мої спогади про космос головним чином позитивні. Можна, не маючи гріха проти істини, сказати, що «южани» належать до піонерів дослідження космосу. Вже в 1962 році ракета‑носій «Космос‑1», створена в КБ, вивела на орбіту наш, дніпропетровський супутник ДС‑1.[5]

Всього конструкторами КБ «Південне» розроблено 67 типів космічних апаратів різного призначення: для оборони, науки, народного господарства і 12 космічних комплексів, а всього в співдружності з «Південмашем» було виготовлено і виведено на орбіту більше 400 космічних апаратів, що виконували астрофізичні дослідження, глобальне дослідження і дистанційне зондування світового океану. Дніпропетровці стали ініціаторами створення і реалізації міжнародної космічної програми «Інтеркосмос».[6]

Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» і Державне конструкторське бюро «Південне», за думкою всіх експертів світової оборонної промисловості, – перлини міжнародної величини. І в той же час зрозуміло, що ці підприємства «шилися» за мірками СРСР і по сезону «холодної війни». Україна не мала не тільки можливостей, але і причин зберігати ці підприємства в тому вигляді, в якому вони були, скажімо, за станом на 1 січня 1990 року. Тотальна конверсія позбавила «Південмаш» джерела замовлень на 100 ракетних комплексів щорічно і змусила скоротити склад працівників з 50 тисяч до 20 тисяч.

В той переломний період громадська думка була проти ракетобудівників. Преса виставляла нас головними винуватцями новітньої злиденності. Розкривалися імена головних конструкторів і інших «закритих людей» з єдиною метою: затаврувати їх ганьбою за нібито пущені на вітер народні гроші. Якщо Україна не має власного космодрому, виходить, не потрібні і ракети!

Деякі народні депутати України демонстрували справді дивний перебіг думок. Знаходячись на Байконурі, вони запитували: ну, добре, Росія замовить у нас ракети, а що з цього буде мати Україна? Ну, як же, говорили їм, Росія буде платити нам за ракети, це прибуток державі, плюс збереження робочих місць, зайнятості, зарплати... На що звучало обурене заперечення: «Так цим же скористається Росія!» Звичайно, інакше навіщо їй робити таке замовлення? Але для деяких депутатів такий висновок ніс у собі нестерпне горе.

Якщо підсумувати те, що говорять і пишуть з того часу про КБ і завод прихильники точки зору про безперспективність інвестицій в українські високі технології, то виходить приблизно наступне. Схід України багато в чому сформований радянською військовою економікою. Багато десятиліть він був мілітаризований, а це не та спадщина, якої потребує нова відроджена Україна. З розпадом СРСР підприємства «союзного» ВПК стали для нас тягарем. Вони як валіза без ручки – і кинути шкода, і нести неможливо. Але кинути все одно, мовляв, прийдеться, тому що на світовому ринку ці підприємства неконкурентоспроможні. Сьогодні «Південмаш» – найбільший боржник по енергоносіях, і ці проблеми будуть тільки наростати. Не звільняючи зайвих працівників, керівництво заганяє соціальні проблеми в глибину. І так далі, і так далі.

Усе це або щира омана, або лукавство. Почнемо з того, що сьогодні три чверті всього валового внутрішнього продукту України виробляють, і не без участі ВПК, п’ять регіонів – місто Київ, Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області. Тобто, столиця плюс Схід. Найбільшими фінансовими центрами України, поряд з Києвом, є Дніпропетровськ і Донецьк. Схід з його ВПК – це інтелектуальний локомотив України, тут найвищі показники освіченості населення. Не даремно на Сході зараз найбільше число користувачів Інтернету. Накопичений у регіоні людський потенціал має з максимальною віддачею працювати на Україну, люди повинні зберегти можливість розкриття своїх знань і талантів. Але таке виключено, коли спрощується, робиться більш примітивною виробнича і соціальна структура суспільства. Наприклад, коли інженери стають «човниками». А задушення ВПК – це ентропія в чистому вигляді.

Що відбувалося в найбільш високотехнологічних (читай: військових) галузях української промисловості в 90‑і роки? Розвиватися так, як розвивався радянський ВПК, тобто за рахунок державного замовлення і державного фінансування НДЕКР, ці підприємства більше не могли. Що нам залишалося в цій, здавалося б, безвихідній ситуації? Кажу «нам», тому що ця ситуація прийшлася на той час, коли генеральним директором «Південмашу» був я. Момент був історичний і переломний водночас.

У людей коротка пам’ять, і багато хто сьогодні переконаний, що труднощі в народному господарстві України почалися з проголошенням нашої незалежності. Якщо говорити про оборонну галузь, все почалося багато раніше, чи мені цього не знати? До нашої незалежності залишалося ще біля трьох років, коли Горбачов наприкінці 1988 року проголосив принцип «розумної оборонної достатності». У зв’язку з цим було прийняте рішення скоротити військові витрати СРСР у 1989 році на 14,2%, а витрати на виробництво озброєнь і військової техніки і того більше – на 19,5%. Військовий бюджет СРСР на 1989 рік був затверджений у розмірі 77,3 мільярди карбованців, а на 1990 рік його офіційно скоротили ще майже на 10%, довівши до 70,98 мільярдів карбованців. Кажу «офіційно», тому що справжня цифра була захована як Кащеєва смерть у народній казці. Те, що радянські військові витрати дуже високі, нам, ракетникам, можна було не пояснювати. Але пересічних громадян багато десятиліть запевняли, начебто ці витрати стабільно складають всього 4 – 5% державного бюджету СРСР І більшість людей вірили, що цих відсотків було достатньо для підтримки військового паритету зі США і НАТО протягом, принаймні, 25 років!

На порозі 1989‑го року трапилося дві епохальних події в цій галузі. По‑перше, пролунало визнання, що дотепер цифри військового бюджету у нас постійно применшувалися в 3,7 – 3,8 рази. Це була «погана» новина. За нею, як водиться, випливала «гарна» – та сама, про яку я вже згадував, а саме, що військовий бюджет скорочується. У 1989‑му році він повинен був скласти «усього‑на‑всього» 16% державного бюджету (замість 18,3%). Насправді, як пише у своїх спогадах М. С. Горбачов, справжнього розмаху мілітаризації СРСР не уявляв собі практично ніхто – до цих даних мали доступ лише дві‑три особи в країні. Але вже була проголошена гласність, а за нею – можливість зайнятися підрахунком реальних військових витрат, прямих і непрямих. Цей підрахунок зайняв біля двох років, і в результаті з’ясувалося, що військові витрати СРСР щорічно були стабільно близькі до 40% держбюджету, продукція військово‑промислового комплексу складала 20% валового суспільного продукту (зараз цей показник не використовується; не плутати з ВВП), а з 25 мільярдів карбованців усіх витрат на науку близько 20 мільярдів ішло на військово‑технічні дослідження і розробки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Упущена вигода

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.