Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Повнюсь подвигом Вашим

І Вашими повнюсь словами…

(Р. Третьяков)

Пам'ять про Велику Вітчизняну війну та її солдатів-визволителів живе в документах, книгах, віршах, піснях, а головне - у пам'яті нашого народу.

Перша сторінка війни відкрилась ранком 22 червня 1941 року.

Війна порушила відлагоджений навчальний режим. Після перших бомбардувань Луганська заняття в технікумі припинилися. Треба було приймати рішення про евакуацію, але ще 3 місяці заняття проводилися в гуртожитку, куди перенесли навчальне обладнання. Щодня під час повітряних нальотів заняття переривалися, і всі ховалися у вириті укриття. Коли фронт почав наближатись до міста, заняття проводити було неможливо. Згідно з розпорядженням начальника відділу підготовки кадрів Північно-Донецької дороги Медведєва Б.М. технікум евакуюється до станції Актюбинськ Оренбурзької залізниці з 11.07.1942 (наказ №180 від 11.07.1942).

Відповідно до розпорядження ЦУУЗа НКШС і НК Томської залізниці Ворошиловградський технікум 06.09.1942 прибув на станцію Захист Томської залізниці і після перерви, пов'язаної з евакуацією, з 07.09.1942 року приступив до роботи (наказ № 107 від 08.09.1942р.)

З 08.09.1942 оголошується черговий осінній набір студентів на І-ІІ курси. В цей час учні все робили самі: заготовляли дрова, солому для матраців, майстрували столи, стільці, в’язали віники, мітли тощо.

З доповідної записки Шухіна П.І.про цей тривожний час: «Евакуювалися 12.07.1942 150 студентів і 26 працівників майстерень. За рішенням Медведєва Б.М. начальник технікуму був залишений у м. Ворошиловград для евакуації обладнання на дві залізничні платформи.

13.07.1942 о 8-ій годині ранку подали одну платформу, яку негайно стали завантажувати, але о 9.30 наліт ворожих літаків вивів із ладу станцію. Устаткування було частково пошкоджене. Після нальоту станція припинила навантажувальні роботи, вивезти все не вдалося.

Працівники технікуму і майстерень, які залишилися, були змушені з Ворошиловграда вийти пішки окремими невеликими групами.

Пройшовши пішки до станції Сімейкіне, 14.07.1942 року вдалося сісти в організований на цій станції потяг.

На станції Кума ешелон простояв 2 тижні, пізніше його відправили на станцію Махач-Кала для проходження через Каспійське море всередину країни. З великими труднощями технікум завантажив майно, обладнання і людей на теплохід і благополучно прибув до Красноводська. Наступного дня нам надали 2 класних вагони. До станції Арись Ташкентської залізниці рух був нормальним, але на нашу вимогу відправити вагони на Оренбурзьку дорогу через Кзинь-Орду чи Казименськ отримали відмову. Наші вагони з ешелоном були відправлені за маршрутом Алма-Ата, Семипалатинськ, Новосибірськ, але знову маршрут був змінений, ми вирушили на станцію Захист Томської залізниці.

За цей час занедужали учні, на шляху проходження поїзда в лікарнях залишили 7 чоловік. На станцію Захист прибули 06.09.1942”.

Вивчивши матеріали звіту за 1942-1943 рр., розуміємо, що коштів не вистачало, але потрібні були інвентар і транспортні засоби. Тому придбали 4 коня, 4 комплекти збруї, 1 віз, 2 плуги, 2 борони, 20 лопат, 15 сапок.

До початку сівби приступили вчасно. Земельна ділянка в 15га знаходилася на відстані 12 км від станції Захист. Важко було дістати насіння, деяке з них придбали у Сорнасіновоч. Допомагав колгосп, над яким технікум узяв шефство. Закупили найнеобхіднішу городину: картоплю, просо, цибулю, огірки, буряки, овес тощо.

Для утримання тварин потрібні були приміщення, сіно, а для збереження овочів - сховище.

Відразу ж по прибуттю на станцію Захист через Райтрансторг (їдальня і магазин) організували харчування для студентів, але їжі не вистачало. Для забезпечення учнів хлібом при технікумі був організований хлібний ларьок, який обслуговували самі учні.

Суворі роки війни… Багато труднощів довелося перенести нашому народові, але найважче було дітям, яких лихоліття відірвало від родин, залишило без батьківської турботи. Вся відповідальність лягла на плечі викладачів, які і вдень, і вночі перебували поруч зі своїми вихованцями, ділили з ними всі негаразди воєнного часу.

Про ці тривожні дні згадує викладач Бєлоусова М.В.:

„... після довгих чекань технікуму виділили вагони. Евакуювалися 10 родин викладачів і 150 студентів. Наш ешелон був передостаннім. Виїхали вночі, а вдень місто захопили німці.

На даху нашого вагону стояли зенітки. Коли наближалися ворожі літаки, ешелон зупинявся, усі покидали вагон, бо починався обстріл.

Під час зупинок палили багаття, готували їжу, але раптом лунало: «По вагонах!», - і недоварений суп у чайнику несли з собою.

Переборюючи величезні труднощі після півторамісячної дороги, ми прибули на станцію призначення. Для занять виділили барак, де розмістили учнів. Почалися заняття. Відразу організували художню самодіяльність. І викладачі, і студенти брали активну участь в усіх заходах. Балетним гуртком керувала балерина, евакуйована з Ленінграда.

Жили дружно, як одна родина.”

Дуже цікавий спогад Вернослової Р.М.:

„... Дуже холодно. Морози доходили до 45⁰. Сиділи на заняттях у пальтах. Гуртожиток - одноповерховий барак - із пічним опаленням важко обігріти. Доводилося проявляти винахідливість, щоб здобути дрова.

У кімнаті по 5 – 6 чоловік. Нагріти приміщення дуже важко, їдальнею ми користувалися разом із робітниками депо. На хліб, крупу, жири були картки, що відривалися при покупці обіду. При вході до зали двоє роздавали алюмінієві ложки взамін на якийсь документ. Повертаєшся – віддаєш ложку й отримуєш документ.

Улітку працювали на підсобному господарстві.

З фронту стали приходити радісні звістки. Наші війська звільняли міста. Комсомольцям дали відповідальне доручення: записувати свіжі новини від Радянського інформбюро. Їх розвішували по організаціях і вулицях.

Люди чекали новин із фронту. Для цього треба було вставати о 2-ій ночі і в завірюху, коли сніг до пояса, дороги немає, темно, страшно, але треба йти!

Навіть тоді, коли наші війська відступали, не було сумнівів у перемозі. І ось цей день прийшов!

14 лютого 1943 року звільнили Ворошиловград від німецьких окупантів. Як раділи викладачі, студенти! 6 листопада 1943 р. звільнено Київ!

Навесні, на початку квітня 1944 р., організована реевакуація. Їхали 25 діб у вагонах–«телятниках». По боках вагона двоповерхові нари, замість вікон –щілі. Джимтул, Чимкент, Арись, Саратов... Все ближче і ближче були до рідних місць. На фронт зі сходу йшли ешелони, а з фронту – вагони з пораненими.

...Зупинився потяг у степу, а там жовто-червоне поле тюльпанів. Така краса! А далі - гори зі сніговими вершинами. Ми усі висипали з вагонів. Лінда Риммель так захопилася краєвидом, що непомітно відійшла далеко. Потяг рушив, а вона одна залишилася в степу босоніж з оберемком тюльпанів. Бігла по шпалах до будки стрілочника. Той зупинив санітарний потяг, і дівчина наздогнала нас.

На зупинках доводилося бігати за кип’ятком, за хлібом ...

Так сталося і зі мною. Зібрала в дівчаток хлібні картки (5-7 чол.) і побігла в ларьок за хлібом. А там черга. Одержала хліб на всіх – це три великі булки – на декілька днів, мабуть, 10-12 кг. Нести важко, валізи немає. Побігла, а потяг рушив. Я залишилася одна. Сутінки... На той час можна було за три булки хліба розпрощатися з життям!...

Підійшов поранений солдат, і порадив звернутися до начальника вокзалу, який відправив мене наступним потягом. Усі були раді моєму поверненню, а Олександр Іванович Ткаченко довго мене хвалив і ставив усім за приклад. Ось і Ворошиловград! Яку нам організували зустріч! Духовий оркестр... Транспарант „Привіт сибірякам.”

Важко бачити руїни! У будинках ні вікон, ні дверей, ні столів, ні стільців, ні книг, ні паперу – словом, треба починати все спочатку!»

Про навчання в тих нелегких умовах згадує колишній випускник технікуму Литвиненко І.К.:

„Навчатися було дуже важко: не було підручників, замість паперу писали на старих книгах між рядками, харчування видавали по продуктових картках. У гуртожитку ні меблів, ні постільної білизни. Крім занять, відбудовували технікум, залізничний вузол ходили на сільгоспроботи. Викладачі, незважаючи на складну ситуацію, давали максимум знань. Стосунки між учнями були дуже теплими. Ми допомагали один одному і в навчанні, і матеріально.

Після вручення дипломів роз’їхалися за призначенням по всьому Радянському Союзу. Я одержав призначення на Північно-Донецьку залізницю у Попаснянську дорожньо-шляхову станцію, де працював 10 років (від робітника дійшов до заступника начальника станції). Багато років був начальником Ворошиловградської дистанції шляху ”.

Улітку 1942 року ворог рвався до Волги. Нависла небезпека і над нашим містом. Ворошиловград перейшов на військовий стан. У військкомати надійшло більше 10 тис. заяв із проханням записатися добровольцем. З 10 тисяч комуністів 6 тисяч - вступили в армійські лави, більше 10 тисяч комсомольців пішли на фронт. 25 тисяч ворошиловградців вступили в народне ополчення. З них була сформована 241-ша стрілецька, 395-та Шахтарська дивізії, 569-й мінометний полк.

Однак, 17 липня до Ворошиловграда увірвалася фашистська орда. 212 днів тривала окупація міста. Та мешканці міста не стали на коліна: вели безперервну боротьбу, організовували саботаж, викривали брехливу пропаганду. Усе цінне устаткування, що не вивезли в тил, фашисти відправили до Німеччини.

Наші випускники, викладачі як і тисячі інших радянських людей, всіма силами прагнули наблизити бажану Перемогу.

Дюбін Олексій Захарович, випускник технікуму 1941 року, 22 серпня 1941 р. в числі комсомольців-добровольців від Артемівського району Ворошиловграда пішов на фронт. Звільняв Донбас, Міллерове, Запоріжжя, Чехословаччину, був нагороджений орденом Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Олександра Невського.

...У 1941-ому Рая Кондрашова закінчила третій курс Ворошиловградського технікуму залізничного транспорту. Мріяла працювати за фахом, але добровольцем пішла на курси медсестр. Їй було тільки 18 років. Разом з батальйоном в бою в районі Мілової гори під Краматорськом вона була в перших лавах атакуючих. Врятувала дівчина життя багатьом воїнам.

Крик, стогін, постріли ...

...Рая розривала один за одним індивідуальні пакети, перев'язувала поранених бійців, командирів. Про себе не встигала думати. І раптом... Життя закінчилося, щойно розпочавшись. Ховали Раю в братській могилі. Глухо прогримів трикратний залп над могилою загиблих бійців, а живі йшли на захід помститись за смерть побратимів.

У бій за наші ниви,

За ясний сміх дитячий,

За юний спів щасливий,

За славний труд гарячий.

За наші ясні зорі,

За наші тихі води.

(М. Рильський)

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, студент ІІІ курсу Валуйський Василь Опанасович знаходився на станції Джанкой на ремонтній дільниці. Мріяв після закінчення технікуму навчатися в інституті інженерів залізничного транспорту. Прийшов на призовний пункт, попросився на фронт. Але війна розпорядилася по-своєму. У перші дні війни хлопець прибув до міста Чугуєва у другий танковий навчальний батальйон, а згодом направлений в Харківське танкове училище.

Після занять працювали на тракторному заводі, допомагали збирати танки Т-16.

...Німці підійшли до Харкова. „У жовтні 1942 р. ми звільнили місто. Йшли прискореним маршем. Погода була хмарна, падав мокрий сніг. Йти дуже важко. Незважаючи на це, ми подолали 225 кілометрів, несучи на собі книги, навчальні прилади, постільну білизну...”, - ділиться спогадами ветеран.

Восени 1942 р. прибув на Калінінський фронт. 8 грудня 1942р. був тяжко поранений неподалік від м. Біле, біля села Велика Лемета, де розгорівся нерівний бій.

Танк Василя Опанасовича був підбитий, перебиті гусениці, під шквалом вогню він замінив гусениці, але близько розірвався снаряд... Тяжке поранення, госпіталь, лікування...

По закінченню училища у вересні 1944 р. В.О. Валуйський направлений в 13-й окремий самохідний артилерійський дивізіон командиром САУ-16 1-го Українського фронту.

У складі цього дивізіону Василь Опанасович пройшов Румунію, Югославію, Угорщину, Австрію. День Перемоги відзначив на Дунаї. Після війни повернувся до технікуму для продовження навчання.

Гейбо Йосип Іванович народився 1910р. на хуторі Валуйське, після закінчення технікуму працював помічником машиніста паровоза.

У 1934р. закінчив Качинську школу військових льотчиків. Учасник бойових дій на Халхін-Голі, радянсько-фашистської війни 1939-1940 рр. У небі Великої Вітчизняної здійснив 420 бойових нальотів.

Його життєвий шлях складний: навчання, війна...

Останній 16-й ворожий літак Йосип Іванович збив над Брно незадовго до Дня Перемоги.

Згадує Й.І. Гейбо:

„... у моїй пам'яті і сьогодні зберігається почуття вдячності за все, що зробили для мого навчання і виховання високоосвічені викладачі технікуму, як-от: Аполлоніни Олексій Степанович і Марія Василівна, Ткаченко П.І., Шухін П.І. та інші.

22 червня 1941р., коли наш курс проходив практику на Дніпропетровському паровозоремонтному заводі, у неділю, як грім серед ясного неба, на нас звалилася тривожна звістка, що фашистська Німеччина віроломно напала на нашу Батьківщину. Технікум перейшов на воєнний стан. ...Першого вересня 1941р., як і завжди, прийшло нове покоління першокурсників, почався навчальний рік. Заняття проводилися вкрай знервовано, тому що ворожа авіація почала бомбардування залізничного вузла станції Ворошиловград.

...Були дуже важкі дні, бо в 70 км від міста проходила лінія фронту.”

... Тихий червневий вечір обіцяв приємний відпочинок. У літньому таборі 46-го винищувального авіаполку, що розташувався за околицею села Млинці під Львовом, було спокійно. Але Йосипа Івановича Гейбо, виконуючого обов'язки командира полку, якась внутрішня сила довго утримувала на аеродромі. Він, не кваплячись, ходив між винищувачами, обмірковував програму завтрашнього вихідного дня. У свій парусиновий намет капітан Гейбо ввійшов опівночі. Спати не хотілося. Якесь незрозуміле занепокоєння огортало душу.

— Напевно, не просто наш полк наблизили до кордону з Польщею. Там уже майже два роки господарюють гітлерівські загарбники,— думав він.
— Ти чому не спиш? — запитав сусід по намету, комісар полку.

Розговорилися. Хто знає, скільки б тривала бесіда, якби не роздався телефонний дзвоник. Командир дивізії оголосив бойову тривогу. Завила сирена. Ланка старшого лейтенанта Клименка одержала команду: „На зліт!”,

— Дивися, здається, повітряні порушники,— звернувся до Йосипа
Івановича начальник штабу і показав на обрій, затягнутий досвітнім
серпанком.

У лічені секунди винищувач капітана Гейбо піднявся в повітря, щоб оцінити обстановку. Льотчики чергової ланки пішли за ним. Поки перебудовувалися, загубили нежданих «гостей». Із ситуації допоміг вийти начальник штабу. Він, швидко зорієнтувавшись, з білого полотнища виклав на полі велику стрілу, що вказувала напрямок перехоплення.

У ході штурмового удару літак командира піддався атаці «місершмітів». Капітан Гейбо мав боротися один проти чотирьох. І тут допомогли спритність і бойовий досвід. Він розвернув машину і пішов в атаку. Фашисти були спантеличені. З такою зухвалістю їм не доводилося зустрічатися. Один зі стерв'ятників потрапив у перехрестя прицілу. Лавина вогню прошила фюзеляж «Мі-109». Він задимив і провалився вниз. А «ЛаГГ-3» почав нову атаку. Під вигідним кутом він знову повернувся до супротивника, але взяти на приціл не встиг — одержав удар у спину з гармати. Снаряд розірвався за захищеною бронею спинкою сидіння, а пілот одержав важке поранення, до того ж зайнявся центральний бензобак. Літак, охоплений полум'ям, почав падати. Зібравши всю волю, льотчик відстебнувся від сидіння і, втрачаючи свідомість, викинувся з парашутом. Його підібрала санінструктор стрілецького батальйону Надія Бондаренко, і вже через дві години Йосипа Івановича оперували в Ленінградському військово-морському госпіталі.

— Ви чудом уціліли, молода людино,— говорила йому доктор, витягаючи
осколки. Їх було безліч, а сім найдрібніших так і залишилися в тілі
льотчика.

Біля трьох місяців довелося пробути в госпіталі. У свій полк Й.І. Гейбо вже не потрапив, а був направлений до Москви в розпорядження кадрів ВПС.

— Все, відвоювалися, — безапеляційно заявив начальник керування. — Поїдете в Середню Азію, приймете льотне училище. Будете передавати молодим льотчикам свій бойовий досвід.

— Прошу направити мене знову на фронт,— зненацька для генерала
заперечив Й.І. Гейбо.

Так він став командиром 20-го винищувального полку, що захищав підступи до Москви. І знову бойові вильоти, незліченні повітряні бої. Військовий кореспондент Г. Улаєв писав у той час у газеті «Правда», що майор Йосип Гейбо відомий як сміливий повітряний боєць, досвідчений командир. У повітряному бою, прикриваючи бойові порядки своїх військ, ланка, очолювана майором, зустрілася з групою ворожих літаків, що значно перевищувала чисельністю. Майор Гейбо мужньо повів своїх вихованців на ворога. Зав'язався нерівний бій, ініціатива якого з перших же хвилин опинилася в руках радянських льотчиків. У цьому бою Гейбо збив два фашистських літаки Мі-109 і Ю-88. У гарячій сутичці майор одержав кілька поранень, але не залишив керування літаком. Напружуючи всі сили, він повів машину на свій аеродром і посадив його.

Ми розповіли про три епізоди з бойової біографії генерал-майора авіації Й.І. Гейбо, який пройшов три війни... Його дивізія, виконуючи інтернаціональний обов’язок, пройшла з боями через Польщу, Румунію, Угорщину, Австрію, Чехословаччину.

У війни свої закони. І свої герої.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945р. командирові 6-й гвардійської винищувальної авіадивізії полковникові Гейбо Й.І. присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений 2 орденами Леніна, 3 орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова ІІ ступеня, Червоної Зірки, багатьма медалями. Закінчив академію Генерального штабу Збройних сил СРСР ім. К.Є. Ворошилова.

Національний комітет Словакії в Братиславі на засіданні 4 квітня 1946р. прийняв ухвалу про присвоєння звання почесного громадянина полковникові Гейбо Йосипу Івановичу за великі заслуги героя-визволителя Братислави.

Випускник технікуму 1926 р. Тимофєєв Іван Васильович на другий день війни призначений начальником головного ремонтного поїзда №7, який формувався в Києві, а в березні 1944р. – начальником відділу УВВР–9 на 2-му Білоруському фронті, який відбудовував колії, мости, цивільні та промислові споруди.

Після закінчення війни був направлений для роботи в м.Свердловськ, а в 1946р. повернувся до Києва. Працював на Південно-Західній залізниці.

22 липня 1941р. Тихий Володимир Миколайович проходив практику на Дніпропетровському заводі.

5 травня 1942р. він був вже на фронті. Бойовий шлях почав у навчальному полку м. Рудне на Волзі, брав участь у боях під Калитвою.

Тимофєєв Павло Васильович народився 1908 року.

По закінченні в 1927 р. Луганської профтехшколи НКШС (механічне відділення) працював в основному паровозному депо ст. Таганрог слюсарем, помічником машиніста.

У 1929 р. вступив до Луганського технікуму підвищеного типу (ВТУЗ) НКШС на механічне відділення. Наступного року в зв’язку з переїздом ВТУЗу до Дніпропетровська був переведений до Харківського інституту інженерів залізничного транспорту, який закінчив у 1932 р. Майже весь випуск цього інституту був направлений на постійну службу в залізничні військові частини.

Закінчивши шестимісячні курси Київської полкової школи, одержав звання лейтенанта і був направлений у 1933 р. в залізничний полк на ст. Шилка Забайкальської залізниці.

У 1938 р. Тимофєєв П.В. направлений до Інженерного управління Генерального штабу РККА (м. Москва).

1939 р. - переведений в УПВОСО Генерального штабу РККА.

Серпень 1941 р.- направлений в діючу армію - на фронт за особистим бажанням.

Брав участь у битвах на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

1948 - 1949 рр. служив у Хабаровську при штабі Далекосхідного військового округу.

У 1951 р. закінчив Вищі академічні курси при Військово-транспортній академії.

1954 р. - переведений до міста Сухумі на посаду начальника штабу дивізії.

1956 р. - звільнений у запас у званні полковника.

1963 р. - вийшов у відставку.

З 1965 р. працював викладачем креслення в індустріальному технікумі м. Сухумі.

Нагороджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, багатьма медалями.

Читайте також:

ЗАВДАННЯ 16. Проаналізуйте 2-3 складені Вашими однокурсниками анотації на матеріалі одного з текстів цього розділу. Виберіть найкращу. Обґрунтуйте свій вибір.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Макаров Анатолій Миколайович	\|	Випускник 1922р. Долбілін П.О.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.