Філософія Стародавнього Сходу: світоустрій та людина

Стислий розгляд історії філософії в країнах Давнього Сходу свідчить, що народи цих країн мали своєрідні філософські ідеї і зробили свій внесок у розвиток філософської думки давнього рабовласницького світу. Філософська думка народів Сходу намагалась розв'язати ті ж питання, якими займалась пізніше філософія народів Заходу.

Філософія у Давній Індії виникла приблизно в середині І тисячоліття до н.е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.

Найдавніші пам'ятки індійської літератури - чотири збірники релігійних гімнів та молитв, що називають «Ведами» (близько 2500 -1700 років до н.е.). Найважливіший з них - «Рігведа». Інші - «Яджурведа», «Самаведа» і «Атхарваведа». Мовою «Вед» викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя.

Завершенням «Вед» вважаються «Упанішади» (upani - sad -«сидіти біля, тобто коло ніг вчителя, одержуючи від нього поради, настанови»). Сьогодні відомі близько 300 «Упанішад». Більшість їх складено у VIII-VI ст. до н.е. У цих збірниках бесід наставника з учнями вирішується питання про субстанцію буття. Визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування - світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим в «Упанішадах» відобразилися й матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря, земля).

Головна увага у філософських ідеях «Упанішад» звертається на питання про субстанціюбуття. Пануюче місце посідає викладення поглядів про брахмана як абсолютну і єдино істинну духовну першооснову всього існуючого. Брахман творить об'єктивний світ свавільно з самого себе і є тотожним з душею людини (атман). Згідно з «Упанішадами» вищий сенс мудрого життя - в усвідомленні, осягненні брахмана як всюди проникливої сутності, у тому, щоб зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відмовитися від потягу, жаги до нього і знайти вічний спокій і безсмертя у пізнанні своєї тотожності з брахманом, в єдності з ним (мокша).

Більшість філософських шкіл Давньої Індії були ортодоксальними, оскільки спирались на авторитет «Вед». Це школи санкх'я, ньяя, йога, вайшешика, міманса, веданта та ін. Однак у багатьох з них (буддизм, джайнізм, чарвака-локаята) з-під зовнішньої релігійно-етичної форми є матеріалістична тенденція.

Мета вчення джайнізму- звільнитися від страждання. На відміну від брахманізму джайнізм стверджує, що закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Для звільнення від сансари ще за життя необхідні правильна поведінка, правильне пізнання, правильна віра. Джерелом мудрості у джайнізмі вважається не Бог, а особливі святі, які досягли сили, щастя на ґрунті досконалого знання і за допомогою поведінки, яка випливає з цього знання.

Джайнізм спирається на особливе вчення про буття, згідно з яким існує велика кількість речей, що наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого - випадковими, або перехідними властивостями. Серед неживих субстанцій особливе значення має матерія (пудгала). Матерія - абояк роз'єднана на свої неподільні елементи (атоми), або як зібрана у вигляді сполучення атомів. Крім матерії, до неживих субстанцій належать простір, час, а також умови руху і спокою. Космос, згідно з джайнізмом, вічний, він ніким не створений і не може бути знищений.

Основною ознакою душі джайнізм вважає свідомість. Ступінь свідомості в душах різний. За своєю природою душа досконала, а її можливості - безмежні: душі доступні й безмежне знання, і безмежна могутність, і безмежне щастя. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. У цьому ототожненні -джерело її неволі, залежності. Основна причина, що породжує залежність душі,- її сильні бажання або пристрасті. Вони криються в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від тіла. Умова істинного пізнання - не тільки у вірі, тобто довірі до авторитету вчителів, але й у правильній поведінці, у напрямі наших дій.

«Звільнення» як мета вчення джайнізму має привести до повного відділення душі від тіла. Досягається це шляхом аскетизму. Метою є особисте врятування, оскільки людина може звільнитися лише сама і ніхто їй не може допомогти. Звідси егоцентричний характер етики джайнізму.

У VI ст. до н.е. виникає релігійне вчення буддизму. Буддизм -одна із світових релігій, вона знаходиться в одній ланці з християнством і мусульманством. Вчення буддизму грунтується на легенді про засновника релігії - принца Сіддхартха Гаутами, якого називали Будда. Перша спроба систематизації буддизму надана у так званій книзі «Трипітака», тобто «Три кошики вчень». У третій з цих книг розглядаються філософські питання. Буддизм - більш релігійна етика (бо має за мету вказати шлях до врятування від зла), ніж теоретична філософія. У бесідах мудреці буддизму вчать, що мета пізнання - звільнення людини від страждань, пізнання шляху, що веде до цього звільнення.

Буддизм висуває чотири положення:

* життя виповнене страждань;

* існує причина виникнення страждань;

* є можливість припинення страждань;

* існує шлях звільнення від страждань.

Отже, згідно з ученням буддизму, життя - це суцільна низка страждань. Причина цих страждань - у самій жадобі до життя, у потягу до існування. Смерть не веде до припинення страждань, бо за нею настає нове переродження. Подолати страждання, врятуватися від вічного кола перевтілення (сансари) можна тільки шляхом подолання в собі потягу до існування. Необхідність страждання виводиться з обумовленості й залежності всіх подій і фактів.

В основі етики буддизму лежить переконання в тому, що звільнення від страждань досягається не у потойбічному, а в теперішньому житті. Таке припинення страждань називається у буддистів «нірваною». Під нірваною (санскр., букв.- охолодження, загасання) буддисти розуміють стан блаженного небуття, звільнення від усього, що приносить біль, відволікання від зовнішнього світу, від світу думок.

Найдавнішою матеріалістичною філософською течією в Індії було вчення локаята, або чарвака (вчення, спрямоване на цей світ - локу). Локаята заперечувала існування будь-якого іншого світу, крім матеріального. Згідно з вченням локаята про буття весь об'єктивний світ складається з матеріальних першоелементів. Віра в існування Бога, душі, раю, потойбічному світу -неправда, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі.

У теорії пізнання представники школи стояли на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, вважаючи єдиним джерелом знань чуттєві сприйняття. Школа локаята відкидала містичне одкровення, сліпу віру у Веди, заперечувала самі основи ведичної релігії - карму (відплату за земне життя у потойбічному світі й усіх наступних перевтіленнях), сансару (коло земних перевтілень душі) і мокшу (звільнення від них).

Вчення санкх'я головною мудрістю вважає пізнання шляхів і засобів, що ведуть до повного звільнення людини від страждань і нещасть. Вчення санкх'я передбачає два початки: матеріальний і духовний. Для пояснення світу санкх'я вважає вихідним поняття про матеріальну першопричину (пракриті) усіх речей і явищ, у тому числі явищ психічних. Вона є причиною існування тільки тіл, почуттів, емпіричного розуму, інтелекту. Крім цього, існує, згідно з ученням санкх'я, свідомість, яка перебуває вище будь-яких змін і за своєю природою вже не матеріальна. Безліч предметів реального світу виникає за допомогою процесу, що починається, коли нематеріальна причина -пракриті - вперше випробує вплив з боку пуруша, або «Я». Розум, який пішов від пракриті, не вічний, він складний і є суб'єктом, який виникає і руйнується з часом. Розвиваючись, пракриті породжує як фізичні елементи природи, так і елементи свідомості: розум, самосвідомість, органи чуття і дії.

Отже, філософія санкх'я має дуалістичний характер, оскільки визнає дві реальності: матеріальну - пракриті - й духовну - пуруша. Пуруша - пасивна, але наділена свідомістю. Поєднання пракриті і пуруша зумовлює початок еволюції індивіда і Всесвіту.

Багато в чому близькою до системи санкх'я була система йога. Засновником йоги вважається мудрець Патанджалі. Найдавнішим твором йоги вважають «Йога-Сутру», яка також називається по імені засновника «Патанджалі-сутра». Важливим елементом йоги є опис правил психологічно орієнтованого тренування. Його окремі ступені включають самовладання (яма), оволодіння диханням за певних положень тіла (асана), ізоляцію почуттів від зовнішнього впливу (прат'яхара), концентрацію думки (дха-рана), медитації (дх'яна) і стану зосередження (самадхи) - звільнення від тілесної оболонки.

Йога вчить, що найвищого блаженства людина може досягти не зміною об'єктивних умов свого життя, а повним звільненням своєї свідомості від впливу зовнішнього світу й досягненням особливого психічного стану «самадхи» (зосередження), коли згасають усі бажання, мислення застигає на певній внутрішній точці. Порушується зв'язок з основним світом і нібито з'являється здатність інтуїтивного бачення істини.

Згідно з ньяя об'єктивний світ складається з вічних, якісно різнорідних дрібних часток (ану) води, землі, повітря і вогню. Основну увагу послідовники Гаутама зосереджували на проблемах теорії пізнання й логіки. Вони визнавали чотири джерела пізнання: чуттєве сприймання, точне свідчення, аналогію та умовивід. Вони розробили вчення про пізнання і про логічний висновок, яке розвивалося на основі матеріалістичної теорії буття.

Для вайшешиказасади реальності - в особливих властивостях атомів і душ. Матеріальним носієм усіх якостей речей, особливостей, дій, а також причиною всього складного є субстанція. З різних видів субстанцій лише п'ять (земля, вода, світло, повітря, ефір) утворені з фізичних елементів, що самі складаються з вічних неподільних атомів. Саме вони не сприймаються почуттями, і про їх існування дізнаємося тільки за допомогою висновку.

У низці вчень давньоіндійської філософії є системи, що безпосередньо спираються на «Веди». В цих системах тексти «Вед» розглядаються як священні книги, подібно до давньоєврейської Біблії і новозавітної християнської літератури. Ці системи -міманса і веданта. Для них «Веди» - авторитет, єдине джерело пізнання. Позиції, що стверджуються у ведійських гімнах, вважаються, безумовно, істинними. Єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми, згідно із вченням школи міманса,єдотримування того, чому вчать тексти «Вед», у яких вчення вбачає надчуттєву універсальну субстанцію, яка існує вічно і є абсолютною. Міманса приділила велику увагу питанням теорії пізнання і логіки. Чуттєві сприйняття розглядаються тут як особливе джерело знання. Предмети сприйняття характеризуються як реальні, що мають різні об'єктивні ознаки. Крім сприйняття, джерелом пізнання вважають логічний висновок, порівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання деяких неприйнятних істин як постулатів.

Ідеалістичне вчення веданти потребує, щоб учень покірно наслідував учителя (що був присвячений до мудрості веданти), брав участь у спогляданні та у постійних роздумах над джерелом істини доти, доки не досягає постійного споглядання істини.

У Давньому Китаї у VII-VI ст. до н.е. як в ідеології, так і в політиці чітко вбачалися дві тенденції - консервативна і прогресивна, містична і атеїстична. У процесі боротьби цих двох тенденцій ширше поширювалися наївно-матеріалістичні думки про п'ять першоелементів і речей (метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях (дао) в природі та інші, що виникли ще на початку ІІ-І тисячоліття до н.е. внаслідок узагальнення першопочаткових знань того часу.

У V-III ст. до н.е. утворюються основні філософські школи: 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм; 5) школа інь-ян (натурфілософія); 6) школа імен шін-цзя та інші.

В історії давньокитайської філософії важливе місце посідає конфуціанство, засновником якого був Конфуцій (латинізована версія імені Кун-Фу-цзи - вчитель Кун). Йому належить укладання низки давніх книг («Книга пісень», літопис «Весна і осінь» та ін.), у яких зібрана культурна спадщина минулого. Він висловлював низку глибоких думок з питань виховання. Наприклад: «всі люди близькі одне одному за своєю природою, а різняться між собою у процесі виховання», треба «вивчати старе для того, щоб пізнати нове», «вчення без роздумів - марне, а роздуми без вчення - пусте».

Згідно з конфуціанством воля людини визначається «небесною волею», тому поділ суспільства на «шляхетних» і «низьких» не може бути змінений. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов'язки. Конфуцій висуває вчення чжень-мін (виправлення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини у суспільстві, її поведінка мають суворо відповідати соціальному стану людини.

Найбільш видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи, який стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, носієм якої є мудрий нар - «син неба». На його думку, людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істину від брехні. Але вроджені якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і вдосконалення особистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.

Проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи. Він висунув ідею загальної любові, закликав людей надавати одне одному допомогу незалежно від соціального стану. Піддаючи критиці конфуціанство, він стверджував, що наперед визначеної долі немає. Доля людини залежить від того, як вона здійснюватиме в житті принцип «загальної любові». Залежно від цього «небесний володар» відповідним чином нагороджує або карає її. Мо-цзи виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир і взаємодопомогу між державами.

У розвитку філософії Давнього Китаю видатне місце посідає даосизм, вчення Лао-цзи про Дао, про загальний природний закон світу речей. Життя природи і людей не керується «волею неба», а плине за визначеним природним шляхом. Дао - це природнийзакон самих речей, який разом із субстанцією «ці» становить підвалини світу. Сутність Дао полягає в тому, що у світі все знаходиться в русі й зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов'язково переходять у свою протилежність.

Прихильники даосизму з «Палацу науки Цзися» розвивали вчення про матеріальну субстанцію. Вони вважали, що основою всіх речей є ці (повітря, ефір), яким внутрішньо притаманний рух і зміна. Ці у них поділяються на дві групи - на «найтонші» і «грубі». Людина, на їх думку, народжується внаслідок поєднання вказаних двох родів ці. Причому душа людини складається з «найтонших» ці, а тіло - з «грубих». Головну роль в організмі людини відіграють перші, від них залежать і розумові здібності людини. Мудрість їй не дається від Бога, а є дією тонких ці. Давні матеріалісти вважали, що тонкі ці можуть залишати людину, коли вона «вмирає», і утворювати те, що люди називають «демоном» або «богом».

Фацзя («законники») були прихильниками державних реформ як знаряддя перетворення старого суспільства. Основні положення школи сформулював Шан-Ян (IV ст. до н.е.). Один з найвидатніших представників цієї школи, учень Сюнь-цзи - Хань Фей (НІ ст. до н.е.), стверджував, що природний шлях розвитку дао є підґрунтям усіх законів природи - лі. У людському суспільстві, як і у природі, існують закони (Фа), що є для людей критерієм їхніх дій. Ці закони повинні стати мірилом у визначенні добрих і злих намірів людини, змінюватися згідно з вимогами часу, зробитися могутньою зброєю в укріпленні країни.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теми доповідей та рефератів	\|	Антична філософія: космоцентризм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.045 сек.