Неомарксизм

У 20-ті роки XX ст. бере свій початок неомарксизм (західний марксизм), що об'єднує сукупність марксистсько орієнтованих течій, для котрих характерне критичне ставлення як до капіталізму, так і до «реального соціалізму» 30-80-х років XX ст., і його марксистсько-ленінської ідеології. У неомарксизмі виділяють декілька напрямків. Лукач, Корш, Грамші стали засновниками «діалектико-гуманістичного» або «критичного» напрямку у марксизмі, апелюючи перш за все до проблем відчуження. До цього напрямку належать теоретики Франкфуртської школи Беньямін, Хабермас, фрейдомарксисти Райх, Маркузе,Фромм, екзистенціалістичні марксисти Сартр, Мерло-Понті,представники феноменологічного марксизму Пачі, Піконе,група «Праксис» та інші.

Представники другого - сцієнтистського - напрямку марксизму вважають марксистське вчення про суспільство недостатньо науковим. Альтюсер та його послідовники апелюють перш за все до економічних праць зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів. Представники аналітичного або, як його ще називають, «академічного» марксизму Коен, Елстер, Рьомер та інші прагнуть переформувати категорії історичного матеріалізму на основі моделювання, функціонального підходу, теорії ігор, структурації, модальної логіки.

Третя група неомарксистів орієнтована на дослідження проблем «третього світу», аналіз капіталізму, вивчення фемінізму та інших проблем.

Всіх неомарксистів об'єднує намагання доповнити і реформувати марксизм з урахуванням нових історичних реалій. Популярність марксизму на Заході протягом останніх тридцятії років відмічена декількома злетами: це і інтерес «нових лівих» до марксизму, і рух «шестидесятників», і «академічна марксистська субкультура», що виникла на основі ідей представників «бунту молоді». Марксистсько орієнтовані течії модифікуються тепер з урахуванням нових проблем постіндустріального й інформаційного суспільства. Вони інтегруються з базовими концепціями в соціології, що виявляють зацікавленість у цінностях егалітаризму, емансипації людини.

Представники Франкфуртської школи, спираючись на погляди Вебера відносно взаємозв'язку раціоналізації і бюрократизації, піддали критиці марксистські ідеї раціоналізму, сцієнтизму, продуктивності виробничих сил. Характерний для всієї західної культури раціоналізм у марксизмі не просто виправдовувався, а й поставав у крайньому тотальному соціальному варіанті, що націлений на підпорядкування індивіда тотальній бюрократії. Суті «позитивної тотальності», яку відстоював Маркс, Маркузе протиставив «негативну тотальність» у концепції «одномірної людини». На відміну від Маркса, суб'єктом революційної ініціативи Маркузе вважав не робітничий клас, а «аутсайдерів»: безробітних, студентів, національні меншинства, інші маргінальні верстви, що не піддаються раціоналізму, не інтегровані в систему.

Представники сцієнтистського неомарксизму пропонують відійти від «монізму», «економічного детермінізму» і еволюційного «історицизму» Маркса і стати на позиції плюралістичного підходу при виявленні причин кризи і революції. На думку Альтюсера, марксистські положення про визначальний вплив панівної «економічної структури» на «політичну надбудову», про «відносну самостійність надбудови» страждають грубим детермінізмом. Коен, Елстер і Рьомер, розвиваючи ідею Альтюссера, що держава сама може вибирати спосіб виробництва, доводять, що матеріальні фактори визначають лише загальні можливості соціального розвитку, а держава, політична надбудова можуть радикально змінювати сам спосіб виробництва.

Сучасні марксисти прагнуть внести деякі корективи і у марксистське тлумачення Матеріальнихджерел соціально-політичних криз у суспільстві, а також у розуміння способів подолання цих криз. Хабермас, наприклад, твердить, що джерела криз і способи їх вирішення перемістились із сфери економіки в адміністративно-управлінську сферу, бо підвищення ролі держави в регулюванні економічних процесів, в плануванні виробництва і розподілі матеріальних благ суттєво змінює економічні закономірності розвитку капіталізму. Причини політичних криз Хабермас вбачає у конфлікті між управлінням, що іде із принципів виробничо-трудової раціональності, і реально існуючої у суспільстві мотивації поведінки людей.

На перегляді економічних основ марксистської концепції кризи наполягають також Боултс і Гінтіс, котрі основним протиріччям післявоєнного капіталізму вважають конфлікт між соціальними і громадськими правами особистості, з одного боку, і правами особистості як власника - з іншого. Вони закликають до нового теоретичного дискурсу, який об'єднав би в собі лібералізм і марксизм і привів би до «постліберальної демократії», а також виступають за демократичне планування економіки, суспільний контроль над територіальним розміщенням і використанням приватних вкладів у виробництві, а при деяких обставинах - і націоналізацію.

Необхідність нового типу демократії доводить і Райт. Аналізуючи проблеми класової політики в сучасних умовах, він підкреслює глибоку диференціацію класової структури і суперечливість положення деяких верств (бюрократів, менеджерів та ін.), що одночасно є і експлуататорами і експлуатованими. Міжкласові союзи у сучасному суспільстві, на думку Райта, націлені на вирішення завдань емансипації, а боротьба за соціалізм неможлива без «радикальної демократії».

Лакмо і Мюф доводять, що немає прямої залежності, між місцем класу у виробничій сфері і його об'єктивними емансипаційними можливостями. Вони закликають утворювати транссоціально-класові радикально-демократичні коаліції із представників різних класів, маргінальнихгруп, бо робітничий клас численно скорочується.

Ряд сучасних ортодоксально мислячих теоретиків, у тому числі і Вуд, надаючи критиці інновації лівих теоретиків, доходять висновку, що їх теоретичні пошуки не тільки припиняють класовий підхід до проблеми емансипації, але й взагалі нехтують спробою знайти ті соціальні верстви суспільства, що потребують емансипації. Вуд вважає, що тільки робітничий клас залишається силою, що взагалі виявляє потреби соціального звільнення.

Зрозуміло, що ортодоксальна марксистська позиція на Заході трапляється рідко, її вважають «останнім рубежем полемічного протистояння старої класової політики, що не має історичних підстав». Крім того, така позиція не витримує напору фактів сучасної реальності, тому що не враховує процесів дальшої сегментації, диференціації і фрагментації робітничого класу.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неотомізм - релігійна філософія	\|	Російська релігійна філософія та філософський містицизм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.