Російська релігійна філософія та філософський містицизм

Творчість Льва Толстого - видатного російського письменника і мислителя відбила епоху післяреформеного розвитку Росії (1861-1905), її суперечності. Звідси і суперечність його поглядів: з одного боку - нещадна критика капіталізму, офіційної церкви, антинародної сутності держави, а з іншого - проповідь покірливості, непротивлення злу насильством.

Основні філософські погляди викладені в творах «Дослідження догматичного богослов'я», «Сповідь», «В чому моя віра», «Царство боже усередині нас», «Шлях життя». В основі вчення мислителя - поняття віри, котру він розуміє з етико-раціоналістичних позицій: віра є знання того, що таке людина і в чому полягає сенс її життя. Сенс життя, згідно з Толстим,- у подоланні відчуження і вільному об'єднанні людей на основі любові, у злитті їх з Богом шляхом усвідомлення кожним в собі розумного Божого початку. Це і є ідеал, що досягається через особисте вдосконалення. Він полягає в тому, щоб звільнити від історичних перекручень вчення Христа, що включає і безсмертя духовно-розумного життя. На його думку, держава як форма насилля, приватна власність перешкоджають втіленню цього ідеалу, а тому Толстой заперечує державу (стає на бік анархізму), цінності науки, ідеалізує селянську працю, громаду.

Людина, на думку Толстого, вільна лише в особисто-духовній сфері, в служінні Богу (добру). Соціально-історичний процес спрямовується волею Бога і здійснюється через діяльність народу; окрема особа, навіть цар, є знаряддя історії.

Толстой стверджував, що насильство у відносинах між людьми може бути переборене тільки «непротиставленням», моральним самовдосконаленням кожної окремої людини.

Ідея людино-Бога - суттєвий момент у геніальній діалектиці Федора Достоєвського про людину та її шляхи. Бого-людина та людино-Бог - це два шляхи від Бога до людини та від людини до Бога. Тим же методом іманентної діалектики розкриває Достоєвський Божі основи людини, образ Божий в людині, а через це не «все дозволено». Тема про те, чи все дозволено, а саме, які межі й можливості людської природи, дуже цікавила Достоєвського, і він звертався до неї і в образі Раскольнікова, і в образі Івана Карамазова. Із виключної цінності кожної людської душі виводить письменник переконання, що не все дозволяється: не дозволяється нехтувати, зневажати людську особистість, обертаючи її у простий засіб.

Бог у Достоєвського розкривається в глибині людини і через людину. Бог та безсмертя розкриваються через любов людей, ставлення людини до людини. Але сама людина у нього страшенно підвищена у ранзі, піднесена на небувалу висоту, бо через долю людини у цьому світі готовий був Достоєвський не прийняти царства Божого.

Життя міста деформує особистість людини, отруює її духовно і фізично, псує почуття та пристрасті - це висновок Достоєвського: в умовах Петербурга, як і іншого великого міста, нормальні почуття й пристрасті гублять свій «нормальний» масштаб, стають хворими та «фантастичними». Несподіване зіткнення, змішування протилежних ідей та прагнень стають тут правилом, нормою, входять у повсякденне життя людей. Те, що в інші епохи, коли ритм суспільного життя був більш повільним, а їх складні форми були усталеними, здавалось відхиленням від норми, в післяреформену епоху стало життєвою нормою. Морально-естетичні погляди Достоєвського надзвичайно глибокі, звідси теза - «краса врятує світ». Разом із Соловйовим письменник дав поштовх для розвитку релігійно-філософських поглядів на початку XX ст. (Д. С. Мережковський, Л. Шестов, В. Іванов, М. Бердяєв, С. Булгаков). На Заході ідеї Достоєвського стали одним із джерел розвитку ідей екзистенціалізму.

Володимир Соловйов пов'язував філософську творчість з позитивним вирішенням питання «бути чи не бути правді на землі», розуміючи правду як реалізацію християнського ідеалу.

Його філософія «боголюдства» була філософією порятунку людства. У філософії всеєдності мова йшла про єднання Бога і людства, ідеальних і моральних початків, раціонального та емпіричного, інтуїтивно-містичного знання, науки, релігії, естетики, моралі. Філософія, на думку Соловйова, виникає в період кризи, коли релігійна, соціальна ворожнеча розриває людську єдність, свідомість.

Абсолютним першопочатком у Соловйова є абсолютно суще, Бог, в якому розрізняють два полюси: перший - самоствердження абсолютного початку і другий - першоматерія. Для першоматерії, що виявляє початок різноманітності, вводиться поняття Софії. Софія, ототожнена зі світовою душею, здатна і на спотворення, якщо світова душа буде аж надто самостійною і не прийматиме від об'єднавчої дії логосу. Внаслідок цього розірваність матиме перевагу над єднанням, але це аномально. Софія є матерія абсолютно сущого, що пройшла шлях, на якому вона максимально реалізувала властиву їй різноманітність і разом з ним духовно збагатилась, обоготворилась. Софія в такому сенсі - улюблене поняття Соловйова.

Для Соловйова Софія є ідеальне, ідеалізоване людство. Одне з головних завдань філософії «всеєдності» - вироблення моральних принципів, за допомогою котрих суспільство має перейти до втілення на практиці ідеї єдності природи, Бога і людини, до визнання залежності соціальних сил від надприродного. Духовне - суспільство - церква,- пише Соловйов, - мусить підкорити собі суспільство мирське, одухотворюючи його. Церква, з точки зору філософа, має об'єднати людство і природу в одному «бого-людському організмі». Через удосконалення моральних установок, на думку Соловйова, суспільство зможе досягти ідеального стану.

«Всеєдине людство» є істота-двійник: вона має в собі і божественний початок, і природне буття, але ні тим, ні іншим не визначається повністю. Властивий їй божий початок звільняє людину від природної залежності, а та, в свою чергу, робить вільною відносно божества. Людина отримує свободу тільки ціною повного підкорення Богові. Щастя людини неможливе без віри в Бога. Христос, духовна людина, одна боголюдська особистість, котра втілює два початки: Божий і людський. Якраз на основі суміщення двох початків і двох воль стає можливим шлях до «всеєднання». Підтримка моральних принципів Христа і приведе до встановлення на землі справедливості, рівності, братерства. Соловйов визначає, що право - «нижня межа», «визначений мінімум» моральності. Для правильної поведінки, крім жалю і співчуття, потрібен ще й сором - найважливіший першоелемент моралі, людяності взагалі. «Я соромлюсь - значить існую»,- говорить Соловйов. Сором утримує людину в рамках помірності і моральності.

Соловйов створив всеосяжну філософію кохання як вищої духовної потенції людини. «Кохання, - говорить він, - це подолання егоїзму, зміст його - створення нової людини, її перетворення».

Одним із представників «нового релігійного пізнання» був Василь Розанов. Визнаючи Бога і божественність світу, землі, він не ототожнює Бога з природою, а вбачає єдність Бога і світу через стать, через акти народження і «поєднання». Народження, за Розановим, - це таємничий і незбагненний акт, що надходить від Бога, і релігійно освячений.

Головною стихією життя він вважав стать, розглядаючії сім'ю, кохання, дітонародження як джерело енергії особи, її безсмертя і духовного здоров'я нації.

Розанов виробив вчення про «світ із свічкою». «Бог - це добре, - говорив він, -але бог десь, а свічка поряд. Підійди до неї і запали, світ одразу ж оживе». «Світ із свічкою» - це надія на самовідродження. В умонастроях Розанова мимохідь відбивалисяідеї російського космізму.

З кінця XIX ст. орієнтація на проблеми людини, науку, мистецтво стає домінантною у російській філософії, що характеризується своєрідним антропоцентризмом, персоноцентризмом, навіть «христоцентризмом».

Починаючи з XIX ст. у культурному житті Росії помітнішою стає роль так званого поза церковного, або філософського містицизму, який пропонував духовно-містичний варіант порятунку людства: рух людини до Бога. Містика - це позанаукова духовна практика, що свідомо знімає протилежність суб'єкта і об'єкта пізнання і діяльності; це своєрідне створення унікальної духовної реальності, що існує поряд з природною реальністю та реальністю культурного світу. Містик очищує свідомість від об'єктивно-наукових та інших культурних передумов мислення, відшукуючи «по той бік душі» омріяну надемпіричну реальність. З початку XX століття і пізніше серед філософсько-містичних течій були наступні: теософія О. Блаватської, вчення «Живої етики» Реріхів, «четвертий шлях» Г. Гурджієва, антропософія Р. Штейнера, східні школи містики тощо.

Олена Блаватська 1875 року заснувала «Всесвітнє теософське товариство» з метою отримання «таємних знань», вивчення прихованих здібностей людини, створення нового братства людей незалежно від расової, національної релігійної приналежності. За Блаватською, дійсна природа людини вміщує три тіла: фізичне, астральне (душа), ментальне (духовне). Під керівництвом Вчителя людина здатна стати ясновидцем і проникнути у вищі оккультні сфери. Микола Реріх та Олена Реріх вважали, що Всесвіт складається з трьох світів - фізичного, тонкого (астрального) та «вогняного». За своїм змістом Всесвіт є сукупністю різнорідних енергетичних структур, включаючи психоенергетичні. У XX столітті людина переходить до нової, шостої раси - раси Вогняного Духу, ядро якої складається в Росії.

У космологічному вченні Георгія Гурджієва обґрунтовується ідея про реально існуючий Абсолют, який за допомогою «променя творіння» створює різноманітність світів, що деградують в міру віддалення від нього. Завдання людини - повернутися по цьому променю до Абсолютного. Людина повинна побороти у собі протилежності, напівсонні природні реакції, на базі фізичного тіла набути більш тонкого «астрального», а потім - «ментального» та «причинного». Безсмертя її вищих тіл створюється власне людиною, хоча і різними шляхами: аскетизмом, релігійністю, інтелектуальним злетом духу або «четвертим шляхом» - свідомою, цілеспрямованою і радикальною зміною основ свого внутрішнього життя. В трактаті «Роза світу» Даніїл Андрєєв пояснює, що реальний світ знаходиться в стані прихованої від звичайної людини космічної боротьби Добрих та Злих Сил, відблиски яких - у земній історії та душевному житті людей. Людство повинно об'єднатися і стати на бік Добра.

Взагалі, з соціальної точки зору, містика - це спосіб вирішення життєвих проблем, в тому числі набуття морального сенсу життя, проблем психологічної адаптації та збереження людиною себе як єдиної особистісної цілісності, проблем, що пов'язані з психічними травмами та страхами, коли відсутні загальноприйнятні засоби їх вирішення. Проте в цілому ж будь-якого роду містичні прояви характерні для періодів соціальних негараздів, неблагополуччя, культурних зламів, що супроводжуються апокаліпсичними, упадницькими настроями.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неомарксизм	\|	Ситуація постмодернізму у філософії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.