• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Українська філософська та суспільно-політична думка другої половини ХІХ-ХХ століття

Поряд з творами передових мислителів, що розповсюджу­валися університетськими філософами, окремими кафедрами вузів та літературно-науковими журналами («Украинский ве­стник»), певне значення у поширенні та пропаганді ідей філо­софсько-соціологічного характеру мала усна поетична творчість українського народу і ті нечисленні твори, що належали вільно­думцям з глибин народних мас.

Сергій Подолинський визнавав матеріальну єдність світу і вічність Всесвіту. У природі, вважав він, існують тільки ті сили, що наукою зводяться до різних форм руху матерії. Як матеріаліст Подолинський надавав великого значення закону збереження і перетворення енергії, еволюційній теорії Дарвіна, засуджував мальтузіанство. Він виступав проти реакційних ідеологів, що пропагували «корисність» війни, був пов'язаний з утопічним соціалізмом та народництвом. Майбутнє суспільство уявляв як федеративний союз окремих громад, що мають самоврядування. Поет, байкар та мислитель Павло Грабовський засуджував екс­плуатацію та грабіжницьку політику стосовно селянства, вияв­ляв класові антагонізми в українському суспільстві, критикував ідеалістичні абстракції, релігійні погляди, позитивно оцінював ан­глійський та французький матеріалізм. Явища природи та сусп­ільства він розглядав у постійному розвитку. Історію розумів як закономірний процес поступового руху.

Іван Франко був переконаний в од­нобічності як матеріалізму, так і ідеаліз­му, авторитетом для нього в царині філо­софії є «позитивна філософія, що базується на найцікавішому природному знанні». Сам Франко визначає свою світоглядну позицію як раціоналізм, тоб­то такий підхід до речей, явищ дійсності, коли факти позитивних наук вважають­ся достатнім підґрунтям для їх існуван­ня і розвитку. На думку Франка, матерія є первинною, а свідомість - вторинною. Попри всю свою різноманітність природа - єдина, у ній відбувається лише перехід однієї форми матерії в іншу. Визначаючи якісну різницю між орган­ічним та неорганічним світом, Франко показував їх єдність. Для пояснення явищ природи не потрібно залучати жодні надприродні містичні сили, бо вона підкоряється об'єктив­ним законам розвитку.

Франко виступав проти твердження ідеалістів про неза­лежність людської свідомості (душі) від матерії (або тіла), дово­див, що індивідуальна свідомість (одиниця) передує колек­тивній свідомості (здруження), що свідомість є наслідком діяльності центральної нервової системи. У матеріалістичному дусі вирішував Франко і питання про пізнаванність світу. Пізнання він розумів як відображення зовнішнього світу лю­дини, засуджував агностицизм.

У працях «Що таке прогрес?», «Роздуми про еволюцію в історії людства» він намагався простежити розвиток від живої природи, від простих частинок живої матерії до людини. Ідею розвитку він поширював і на суспільство, де один суспільний лад змінюється іншим, більш прогресивним. Франко визнавав об'єктив­ну закономірність суспільного розвитку. Історія, писав він, «має свої закони, по яких котиться вічно і неоглядно». Він засуджу­вав суб'єктивно-ідеалістичні, волюнтаристичні погляди на істо­рію суспільства як наслідок діяльності видатних осіб. Творцями історії Франко називав трударів. В умовах соціального й націо­нального гноблення населення України Франко спрямовує свою діяльність на підвищення національної самосвідомості народу. Він хотів бачити Україну серед розвинених висококультурних націй Європи. Слід зазначити, що приділяючи велику увагу на­ціональному питанню у розвитку суспільства, Франко ніколи не протиставляв українську націю іншим, у його творчості й натя­ку немає на якусь її «винятковість» або «місію».

Моральним ідеалом для Франка є всебічно вихована осо­бистість, її повна свобода. Заперечуючи «будь-яку владу люди­ни над людиною», він стверджує природне прагнення людини до добра. Гуманізм і солідарність, на його думку, характеризу­ють моральний прогрес.

Характерними особливостями світогляду Лесі Українки є віра в пізнавальні можливості розуму, історичний оптимізм. Визнаючи матерію первинною, незалежною від людей і людсь­кого «Я», Леся Українка вважала свідомість, дух вторинним, залежним від матерії. Причому свідомість породжується мате­рією, є її продуктом. Вона відкидає релігійно-ідеалістнчне вчення про «божественне» походження свідомості, про Бога як пер­шооснову всього існуючого. Поглядам Лесі Українки властиві елементи діалектики, яку вона розглядала як метод підходу до вивчення явищ світу, метод розкриття істини шляхом суджень і пізнання. Обґрунтовуючи, наприклад, в роботі «Стародавня історія східних народів» єдність мови і мислення, письменни­ця показує її нерозривний зв'язок з трудовою діяльністю лю­дей. Взаємний зв'язок явищ дійсності, на думку Лесі Українки, обумовлюється тим, що одні явища виступають як причина, а інші - як наслідок. Кожний попередній ступінь суспільного розвитку є, за твердженням письменниці, причиною подальшо­го, більш високого етапу розвитку суспільства.

Леся Українка стверджувала: матерія, що є об'єктивною ре­альністю, існує вічно, знаходиться в безперервному русі і якіс­ному змінюванні. Це означає, що вона розвивається за своїми законами, незалежними від людини і людства, і тому для її по­яснення не потрібно залучати ні містику, ні інші вигадки мета­фізиків та ідеалістів.

Пізнавання навколишнього світу є, на думку Лесі Україн­ки, процес відображення в свідомості людини предметів і явищ матеріальної дійсності. Правильність наших знань про навко­лишню дійсність, вірогідність теорій контролюється життєвою діяльністю людей. Трудова діяльність не тільки перевіряє пра­вильність теорій, а є і початком пізнання.

Письменниця доводить, що у кайдани рабства заковано дух народу, що раб змирився зі своїм ганебним становищем, своєю долею невільника і навіть не протестує. Рабство свідоме - раб­ство найганебніше. Вона вірить у нездоланність людського духу, у визволення від рабства, покладаючи надії на соціальне і на­ціональне визволення саме українського народу. Вирішальна умова створення невмирущих художніх цінностей, на думку Лесі Українки, полягає в соціальній активності, свідомій цілес­прямованості, поєднанні особистого з суспільним. Вона вказу­вала на вічну суперечність між високими покликаннями люди­ни і тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі. Мистецтво має відображати реальність. Одним з головних естетичних принципів Леся Українка вважала народність, вбача­ючії її в тому, щоб заглибитись в сутність народного життя, в буття і психологію трудящих. Народним вона вважала таке мистецтво, котре відображає дійсне життя, інтереси, прагнення, ідеали широких трудових мас. Ідеалом художнього твору для Лесі Українки є гармонійне поєднання поетичної мрії і правди життя в єдину гармонію. Справжній художній твір має бути «з тілом і кров'ю, з серцем і душею». Оскільки форма не є чимось байдужим до змісту, а сила і виразність змісту перебувають у прямій залежності від форми, то особливого значення набува­ють зусилля митця щодо втілення змісту в адекватну форму.

Прийшовши до марксистського розуміння розвитку суспіль­ства, Леся Українка єдиним засобом знищення експлуататорсь­кого ладу вважала соціальну революцію, була переконана в тому, що мирною проповіддю нічого досягти не можна.

Основний лейтмотив творів М. Куліша - «мир у людях і людяність». Експресіонізм і актуальність піднятих проблем, абсурдна дійсність нової соціальної системи і нестримне праг­нення до її вдосконалення, моральна чистота людини й мораль­на потворність системи - типові риси Кулішевих п'єс. За сим­волічною насиченістю творів, філософським узагальненням образів твори М.Куліша близькі до новел В. Стефаника. Для «малої» людини Стефаника на перше місце висуваються не духовні, а «брутальні вимоги», у його новелах діти також часто постають як концентроване вираження безвинного страждан­ня людини. Буття людини наповнюється змістом саме через дію. Через справу воно досягає гармонії зі світом. Праця і сво­бода, на думку письменника, нерозривні, тому свободу він не відділяє від причетності людини до світу речей. Тільки із втра­тою своєї справи, зв'язків із іншими людина втрачає свою сво­боду. Без переживання дійсності свого життя, що є щоденною справою, немає справжньої свободи. У новелі «Новина» смерть як наслідок вчинку підкреслює значущість життя окремої лю­дини, бо виявляє межі людського буття, його можливості і мету. Смерть як вихід із ситуації дисгармонії «малого» і «великого» світів, незалежно від причин і характеру, є неминучістю, великим горем і водночас піснею життя, вираженням того, що істинність буття в гармонії.

Таким чином, в українській філософії XIX - початку XX ст. і у теоретичній філософії, і у природознавстві, і у літературі на перший план висуваються науково-освітні проблеми, питання сенсу людського життя, наукової та практичної діяльності.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. великого поширення в Україні набувають ідеї екзистенціалізму і так звана «нова релі­гійна свідомість». Микола Бердяєвутверд­жує безумовність свободи, її примат над бут­тям (і Богом) і з цього наслідок непідвладність людини божественній волі, говорить про відсутність Бога в світі.

З головною темою - проблемою особи -пов'язана увага Бердяєва до філософії історії. Бердяєв не визнає за історією прогресивного руху, вважаючи, що її шлях - це відкриття протилежностей добра та зла і трагічна боротьба між ними, що закінчується виходом в «метаісторію» («царство Боже»). У сучасності Бердяєв знаходить ознаки «варваризації» європейської культури, початок її стосунків, що пов'я­зані з народженням «масової культури». Бердяєв був одним з перших критиків сучасної цивілізації як цивілізації технічної, що з'явилась внаслідок «панування буржуазного духу». Бердяєв закликав до «врятування» через індивідуальний творчо-мораль­ний акт (жертовність любові тощо) до «персоналістичної рево­люції» замість соціальної.

Ідейний ворог Жовтневої революції (і будь-якого соціально-політичного перевороту взагалі), Бердяєв у книзі «Філософія нерівності» схильний до виправдання жорстокості «органічно­го» історичного процесу, порушенням якого вважає революцію. Однак у подальшому виправдання історичної дійсності як розум­ної і необхідної він став вважати злочином; залишаючись ідео­логом «аристократії духу», прагнув звільнити своє розуміння аристократизму від усіляких станово-ієрархічних характеристик (праці «Про рабство і свободу людини», «Самопізнання»).

Релігійна філософія М. Бердяєва була однією зі спроб при­стосувати християнство до сучасності, подивитися на соціальні суперечності двадцятого сторіччя з релігійних позицій. Розгля­даючи історію першої в світі соціалістичної держави, де церква і релігія позбулися своєї панівної ролі, а розповсюдження нау­кового атеїзму загострило і поглибило загальну кризу христи­янства, він зрозумів, що християнська релігія втрачає свій вплив на сучасну людину, яка вирішила влаштувати своє щастя на землі без Бога, без допомоги потойбічних сил без надії на без­смертя. Релігійна філософія Бердяєва протиставила ідеалам комунізму релігійні «цінності».

Джерелом стихійно-атеїстичної свідомості, згідно з Бердяєвим, є неправдива людська віра в Бога. Йому здається, що за­перечують не релігію, не Бога взагалі, а лише неправдиву ідею Бога, звідси суд не над Богом - суд над людським перекручен­ням, спотворенням образу Божого. Бердяєв заперечує традиційно-теологічне вчення про Бога, бо воно, на його думку, недо­статньо розкрило християнську антропологію. Він вважає, що в процесі історії християнство зазнало перекручень, отже, було змінено саму ідею Бога. Філософ робить висновок, що ідея Бога повинна бути очищена від перекручень, і хоче повернутися до первісних засад християнства. Бога не можна розглядати за аналогією з природою, суспільством, людиною. Бога можна роз­глядати тільки за аналогією з внутрішнім духовним життям людини, яке начебто не має ніякої постійної сутності, жодних констант. Про Бога, таким чином, нічого не можна сказати виз­наченого. Бог е таємницею.

Бердяєв заперечував розуміння Бога як керівника і промислителя, вважаючи, що Божий промисел можна зрозуміти тільки в духовному сенсі. У священному письмі є два аспекти Бога - Бога як сили, влади, судді і Бога як любові, жертви, надії. В сучасних умовах, вважав Бердяєв, «тільки новозаповітний аспект Божества як любові і врятування здається прийнятним». Релігійний філософ не уявляє собі існування людства без Бога: «Якщо розділити і розірвати Бога і людину, то все заглиблюється у пітьму і викли­кає жах». Християнський екзистенціалізм М. Бердяєва постає як заклик до співпраці з Богом, бо лише релігія може дати задо­вільне вирішення тих болючих проблем, які стоять перед су­часною людиною.

Сергій Булгаков зазначає, що релігія е фермент суспільності, той «базис», на якому здіймаються різноманітні надбудови. Релігія є універсальний єднаючий початок, людина є істотою суспільною лише настільки, наскільки вона є «істотою релігій­ною». Мислитель був представником релігійно-ідеалістичної метафізики всеєдності, засновником якої в XIX ст. був Воло­димир Соловйов. Проблема онтологічного початку в булгаківській філософській системі пов'язана з висвітленням пи­тання про абсолют або божественне ніщо: «Про абсолютне не можна сказати, що воно є, також не можна сказати, що його немає: тут замовкають людські слова, залишається тільки філо­софсько-містичний жест...» Абсолютне - це не Бог, а «трансцен­дентний фон Бога», божественне ніщо; небуття є лише супут­ник буття, а ніщо - тінь і як самостійне поняття зовсім не існує. Суттєвим компонентом системи Булгакова є вчення про сло­во, думку і мову. Слово, згідно з Булгаковим, - це світ, бо це «він себе думає і говорить», але світ не є слово, вірніше, не є тільки слово, бо є ще буття безсловесне. Слово - космічне у своєму бутті, бо належить не тільки пізнанню.

У «Філософії християнства» Булгаков зробив спробу дати релігійне обгрунтування взаємовідносинам людини і світу як об'єкту трудової діяльності. Внутрішній зв'язок людини і світу, створеного Богом, мислиться ним перш за все як світова душа, що переходить в Софію - «премудрість божу», яка, у свою чер­гу, виявляється в світі і людині, роблячи їх причетними до Бога.

Основним фактом людського існування у світі для Шестова виступає трагізм життя, що спричиняється неминучі­стю смерті на землі, безглуздістю і випадковістю її настання. Він сформулював своєрідну «філософію трагедії», згідно з якою не слід тікати від трагізму буття або закривати на нього очі: трагедію належить стоїчно зустрічати віч-на-віч. Шестов обстоює «божественну» основу буття. Його Бог - це староза­вітний, жахаючий Бог.

Цікаву сторінку в історії філософської соціологічної думки України XIX ст. становлять погляди діячів так званих громад, до складу яких входили різні за характером своїх ідейно-пол­ітичних позицій представники інтелігенції.

Олександр Потебня намагається вирі­шувати питання про ставлення мови до мис­лення. Він доводить хибність теорій свідомо-умисного створення мови і її божественного походження. Думка, діяльність цілком внут­рішня і суб'єктивна, в слові стає чимось зовнішнім і відчутним, стає об'єктом. При цьому думка не втрачає своєї суб'єктив­ності. Мова - необхідна передумова думки окремої людини, навіть, коли вона перебу­ває в повному відлюдді. Мова - це засіб не стільки виражати го­тову істину, скільки відкривати раніше невідому. У слові люди­на усвідомлює свою думку. Слово в однаковій мірі належить і промовцю, і слухачу, воно має певний сенс.

Потебня наголошував невичерпності, нескінченності природи. Матеріалістична лінія у Потебні пов'язана з аналізом об'єктивних витоків мови і мислення, продуктів поетичної і наукової діяльності. Він дійшов висновку, що «у мові людина об'єктивує свою думку і, завдяки цьому, має можливість затримувати перед собою і нада­вати обробці цю думку» (30). Вивчаючи історію мови, засновник Харківської лінгвістичної школи підкреслював думку про те, що мова як суспільне явище перебував у постійній змінюваності і розвитку. Однією з фундаментальних ідей філософії слова О. Потебні є думка про те, що мова становить особливу форму людсь­кої діяльності. Друга плідна думка - про вплив мови на міфологі­чну свідомість. Внаслідок наукового студіювання Потебня прихо­дить до висновку, що міфологічне мислення на певному щаблі розвитку єдино можливе, необхідне, воно формальне, тобто не включає жодного змісту: ні релігійного, ні філософського, ні нау­кового. Мова є головний і першообразний засіб міфологічного мислення. Міф - вихідний пункт, початок всієї подальшої еволюції духовності: міф - поезія - проза.

Потебня досліджує питання у співвідношенні віри і знання. Віра стає неправдою, коли силкується зберегти панування у тих сферах, де може дати відповідь знання. Вихідним пунктом є знан­ня і метою - знання. Віра потрібна для розуміння, сама є до пев­ної міри розуміння. Наукові здогадки і припущення, які близькі до віри, існуватимуть завжди, тому ми не можемо уявити собі часу, що збіднів би на завдання. Ще важче можна уявити собі наукову будову, котра була б завершена раз і назавжди.

Народ творить мову. Мова народжує народний дух, народ­ний дух - національну ідею, національна ідея - національне прагнення, воно - національну волю і дію. Мова є не тільки одна із стихій народності, але й її найдосконаліше єство. Тому сфор­мульована вченим проблема «мова і народ» має виняткове зна­чення для розвитку української держави як єдиної підвалини у здійсненні національної ідеї. Ті нації, котрі втрачають рідну мову і приймають чужу, не мають духовної самостійності, зав­жди йдуть «на помочах» і тому не виявляють ініціативи, цієї важливої умови духовного і матеріального поступу, взагалі. Вчений рішуче протестує проти Указу 1876 року, внаслідок якого українська мова і українська нація опинилися під тяга­рем смертного присуду. Денаціоналізація, на думку Потебні, полягає в такій зміні народного життя, коли традиція народу, яка закладена передусім у мові, переривається до такого рівня, що постає лише другорядним чинником перетворення.

Україна завжди була ареною боротьби між Заходом і Схо­дом у національному питанні, тому конкретними формами денаціоналізації в Україні постали, з одного боку, колонізація, а з іншого - русифікація. Потебня робить висновок, що денац­іоналізація прирікає народ на неповне користування готовими засобами виховання, засвоєння та впливу, на ослаблення енергії думки, на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими; на дезорганізацію суспільства, аморальність. Денаціоналізація призводить до економічної і розумової залежності і стає джерелом страждань.

Потебня дійшов висновку, що двомовність гальмує поступ дитини в шкільній науці, тому що здорове засвоєння чужих мов повинне випливати з потреб практичних (таких цілей у ран­ньому віці немає). Мати повинна говорити з дитиною рідною мовою. Це, на думку Потебні, буде найліпша підготовка до життя, найраціональніша підготовка мислення вченого чи прак­тичного діяча. Для усвідомлення позасвідомих підвалин украї­нської національності треба, насамперед, добре пізнати і засвої­ти українську мову.

Світогляд Михайла Драгоманова базувався на ідеї посту­пу, яку він вважав за найвищий здобуток європейської науки. Метою цього поступу є здійснення ліберальних та соціалістич­них ідеалів, а найвищим ідеалом, до якого усе людство має прийти у сфері суспільного, політичного ладу, є «безначальство», тобто добровільна асоціація гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму елементів примусу У суспільному житті. Шлях до цього ідеалу - федералізм із властивою для нього децентралізацією та самоврядуванням громад і областей.

Драгоманов був соціалістом, і в основу свого вчення вкла­дав мужикофільство, що прагнуло винайти такий суспільний лад, у якім би кривда була зведена до мінімуму. Основною оди­ницею своєї будови вважав громаду як найменшу суспільно-політичну організацію. Він вважав, що формування «громадівництва» спирається на основні права людини: свободу думки і слова, зборів та коаліції, толерантність до політичних та реліг­ійних переконань.

На противагу усякому слов'янофільському містицизму і соціал-демократичному фаталізму Драгоманов висунув принцип культурності і освіти. Він заперечував утопічну теорію загальної соціальної революції. На публіцистичному рівні він виступив як державник, що в національній державі визнає духовне та пол­ітичне верховенство однієї нації, а прагнення інших націй вимі­рює потребами усієї держави. В основу майбутнього державного устрою він не наважився покласти національний принцип, а намагався замаскувати його принципом обласних автономій.

В'ячеслав Липинський вихідною точкою політичної програ­ми вважає боротьбу за державний суверенітет українського народу по всій Україні.

Будь-яку виборну владу репрезентує політик, котрий помірковує тільки про наступні вибори; той же, хто стоїть понад виборами, понад різними партіями,- державний муж: тільки він дбає про майбутнє, тільки він зацікавлений у зростанні, у зміцненні держави, і тільки він бере на себе за цю державу не тимчасову, а постійну, аж до смерті і по смерті, перед своїми нащадками відповідальність.

Липинський робить висновок, що саме відсутність абсолют­ної монархії на терені України спричинила те, що протягом сторіч власна державна організація не була сформована. Мо­нархіст Липинський вбачив у Хмельницькому першого украї­нського монарха, що створив українську гетьманську династію. Але всі зусилля Богдана наперед були приречені, тому що мо­нархічної традиції на той час в Україні не існувало, син Хмель­ницького загинув, кожного гетьмана старшина хотіла тільки обирати. На цій підставі народницька школа, особливо Гру­шевський, бачили в гетьманах запорізького війська президентів республіки, а Липинський у декотрих з них угледів риси абсо­лютного монарха.

З монархічної теорії Липинського, що спиралась на украї­нську історичну базу, органічно випливає ще один аспект його історіософії - культ сили і великої людини («Листи до братів-хліборобів»), У центрі його філософії історії стоїть «велика людина», «потужній, Богом посланий» гетьман Богдан Хмель­ницький з його жадобою влади, бажанням панувати, нещадний у війнах, хитрий у переговорах, «Сига й авторитет - дві прик­мети, без яких не може звільнитися в нації провідна об'єднав­ча та організуюча її групи влада». Липинський ставить знак рівності між державою і національною приналежністю. Це оз­начає, що постійні мешканці української землі без огляду на їх соціальну належність, віросповідування, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість мають бути повноп­равними громадянами Української держави.

У поглядах на проблему нації та держави Липинський сут­тєво розійшовся з Д. Донцовим. Якщо перший йшов «через державу до нації» (спочатку формуєтьсядержава, потім - нація), то другий - «через націю до держави», перший був при­хильником консервативної думки, другий - революційної.

Дмитро Донцов будує новий націоналізм як світогляд украї­нського народу, котрий визнає ідею нації, тобто ідею людської спільноти, що повинна бути організованою в окрему політич­ну одиницю за принципом волі. Воля, згідно з Донцовим, є одним із численних проявів душі. Найважливіша основа націо­нальної ідеології - воля нації до життя, влади, експансії (екс­пансія притаманна поняттю нації). Донцов стверджує, що із занепадом абсолютизму в Росії не зникла її загарбницька імперська політика, за нових умов її продовжили більшовики, Червона армія.

Філософія нації повинна зміцнювати її волю до життя, до влади, що є першою підставою до націоналізму. Другою такою підставою до національної ідеї здорової нації має бути те праг­нення до боротьби, те усвідомлення її кінцевості, без якої немож­ливі ні героїчні вчинки, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї. Третя підстава - бездискусійне виз­нання правдивості оголошеної ідеї, абсолютна віра в неї і надія на здійснення. Наступна, четверта підстава - нетолерантність, фанатизм, до якого Донцов додає ще одну прикмету - «амо­ральність», що означає підпорядкування особистого загальним, часто жорстоким моральним вимогам. П'ята підстава, за Дон­цовим, - право нації на самовизначення: не кожна нація, що «має» це право, має його в дійсності. Шостою вимогою вольо­вого націоналізму є діяльність активної меншості, без якої жодна нація не повстає.

Для Донцова нація - самодостатня цінність, а держава -інструмент її захисту. Політична філософія Донцова є прикладом поєднання волюнтаризму з філософією цінностей. Українській ідеї, на думку Донцова, бракує саме того, до чого горнуться підсвідоме маси, що власне і є суттю ідеї,- інстинкту панування, влади, державного насильства, бажання вести за собою, упоряд­ковувати життя, хоч би й силою. Українство мусить усвідомити, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою, вик­лючати будь-яку іншу (бути над «людяністю»).

Зміст української ідеї Донцов викладає у праці «Націо­налізм». Він пише: «Коли Україна хоче вийти із стану провінції, мусить витворити собі, крім волі до влади, ту велику всеобійману ідею... Такою ідеєю може стати в нас ні всеосвітянська, ані соціальна, а лише національна ідея, що має відверто оголосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, - так, як і проти внутрішніх сил, що сковують її енергію... Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти -повинна перейнятись поняттям влади над людяністю і терито­рією і надихнути собою таку спільну форму господарства, що піднесла б потрійно видатність моральних і фізичних сил Ук­раїни порівняно з її теперішнім станом».

Дмитро Чижевський обстоював «романтичний» (а не рац­іональний) підхід до проблеми нації та національності. На на­цію, як і на філософію, можна дивитися як на духовне інобуття народу. Перебіг філософської думки він розглядав як ніби пе­рехід від однієї часткової правди до іншої, від однієї «одно­бічності» до іншої. Розвиток філософії і полягає у цих момен­тах синтезу, тобто дійсно є рухом між протилежностями і через протилежності до синтезу. Таким є рух цих протилежностей і в межах кожної національної філософії, яка визначається, по-перше, формою прояву філософських думок, по-друге, методом дослідження, по-третє, базовою системою філософії.

Чижевський підкреслює, що в історії розвитку філософії ще не траплялось такого, щоб «великий філософ» - чи то украї­нець, чи то представник іншої слов'янської нації - утворив синтез світового значення, тобто, щоб його концепція була вихідним пунктом подальшого філософського розвитку філо­софії у світовому масштабі. Можна говорити про «українсько­го Канта» - Григорія Сковороду, про «російського Ніцше» -Костянтина Леонтьєва, про Гоголя або Юркевича як типових представників національного характеру. Але нікому з них не вдалося свої особисті думки прищепити світовій душі. Слов'­янській, зокрема українській філософії, як зазначає Чижевський, треба ще чекати на слово «великого філософа».

Володимир Вернадський дійшов вис­новку, що «визнання безсмертя душі можливе і за атеїзму. Воно потрібніше для людини, ніж визнання існування Бога». Людина шукає такого сенсу життя, в яко­му скінченність не поглинала б нескінчен­не, а навпаки, переходила б у нього. Вона шукає неперервності існування, особистої вічності і безсмертя. Без особистої вічності вічність Бога та Всесвіту не є для людини цінністю. Отже, найістотнішою в релігії є віра в особисте безсмер­тя, яка може бути реалізована і через віру в Бога.

Філософія, згідно з Вернадським, відігравала і відіграє вели­чезну роль: вона виходить із сили людського розуму і людської особистості і протиставляє їх отому затхлому елементу віри й авторитету, котрий малює нам будь-яка релігія.

Вчення В. Вернадського про ноосферу базується на таких засадах: людство стало єдиним цілим, потужною геологічною силою, тому перед ним постає питання про перебудову біосфе­ри в інтересах людства як єдиного цілого; перетворення засобів зв'язку та обміну дає людству змогу стати єдиним в економіч­ному та інформаційному відношенні; відкриття нових джерел енергії; піднесення добробуту населення; рівність усіх людей, незалежно від кольору шкіри та віросповідання; виключення війни з життя суспільства. Отже, ноосфера, на думку Вернадсь­кого, - це нова геологічна оболонка Землі, що створена на науко­вих засадах, адже наукова думка охоплює всю планету, бо скрізь споруджуються численні центри наукової думки і нау­кового пошуку.

На думку мислителя, народ мусить зрозуміти, що, по-пер­ше, держава існує для громадян, а не громадяни для держави. Звідси обстоювання її прав. По-друге, держава є об'єднанням людей, котрим надана найвища можливість усвідомлювати себе, розвивати свій розум і діяти відповідно до свого розуму. Уряд, яким би. він не був, є лише ставлеником громадян і повинен діяти за їх участі і контролю. Свобода полягає в тому, щоб державу як інститут, що стоїть над народом, перетворити в орган, який цілковито підпорядкований народові.

Вернадський був автономістом, вірив в те, що Великоросія може відмовитися від традиційної політики. Він вважав, що продовження антиукраїнської політики зберігає у державному організмі виразки безправ'я і свавілля, котре паралізують будь-який успіх прогресивних починань. Вчений вважав, що нада­ти свободу українській культурі вимагають саме інтереси рос­ійської справи, що зберегти українців як росіян (характерний погляд автономіста) Росія може, лише перейнявшись їх націо­нально-культурним образом як українців.

Аналіз розвитку філософської думки в Україні показує, що український народ, разом з іншими народами стояв у колиски європейської цивілізації, а Україна є однією із спадкоємниць ідейної спадщини античного світу.

На першому етапі свого розвитку (X-XV ст.) вітчизняна філософія робила перші самостійні кроки, засвоюючи досягнен­ня античної, візантійської культури. І хоча в цілому філософсь­ка думка України розгорталась у межах релігійного світогляду, за релігійною оболонкою пробивались сильні і самобутні ідеї. На другому етапі свого розвитку (XV-XVIII ст.) філософська думка України набуває національно-регіонального характеру. Те­оретичні ідеї вітчизняної філософії визрівають, засвоюючи ідеї західно-європейського Відродження і Просвітництва. З'явля­ються самобутні вітчизняні філософські школи, відкриваються навчальні заклади. Для цього періоду характерним є ідейно-філософський взаємовплив і взаємозв'язок трьох братніх захі­днослов'янських народів. У третій період (ХІХ-ХХ ст.) вітчиз­няна філософія починає розвиватися у загальному руслі європейської філософії.

Філософи України намагалися знайти відповідь на кар­динальні питання історії людства. Особливого значення на­давалось таким питанням, як питання про загальні причини, шляхи, рушійні сили і тенденції історичного процесу, сусп­ільний ідеал, духовні засади особи, місце національного у системі соціальних взаємовідносин.

Переглядів: 804