Діалектика абсолютної і відносної істини

Наші знання про закони природи і суспільства, перевірені практикою, є знаннями, що правильно відображають світ, тобто знаннями вірогідними, які мають значення істини. Питання про істинність нашого знання - основні питання теорії пізнання, найважливіші для будь-якої науки. Якщо наукова теорія не дає істинного знання, вона нічого не варта.

Як відповідність знання речам тлумачив істину Арістотель; неправда виникає тоді, коли у думці пов'язується те, що розділене у дійсності, або розділяється те, що у самій дійсності пов'язане. Зв'язок думок у процесі роздумів і доказів, закони і правила логіки, на його думку, не свавільні, а мають об'єктивні засади у зв'язках самого буття. Арістотель виявив необхідні закони нашого мислення, котрі не залежать від волі людей і дотримування яких є обов'язковим у процесі доказу. Цю традицію у розумінні істини було продовжено у Новий час переважно у матеріалістичних філософських вченнях.

В ідеалістичнихсистемах істину тлумачили або як вічну, незмінну і абсолютну властивість ідеальних об'єктів (Платон, Августин), або як узгодження мислення з самим собою, з його апріорними формами (Кант). Німецький класичний ідеалізм, починаючи з Фіхте, вніс у трактовку істини діалектичний підхід. За Гегелем істина уособлює собою діалектичний процес розвитку знання, у котрому досягається відповідність поняття предмету думки.

З погляду суб'єктивно-ідеалістичного емпіризму, істина -це або відповідність мислення відчуттям суб'єкта (Юм, Рассел), або збіг ідей з намаганнями людини досягти успіху (прагматизм), або ж взаємоузгодженість відчуттів (Мах, Авенаріус). Неопозитивісти вважають за істинність узгодженість речень науки з чуттєвим досвідом. Конвенціоналізм (Анрі Пуанкаре) виходить з того, що дефініція істини та її зміст мають умовний характер. Як форму психологічного стану особи сприймають істину екзистенціалісти. Таким чином, більшість концепцій істини у сучасній західній філософії характеризуються запереченням об'єктивного змісту знання.

Саме об'єктивність і конкретність істини як знання, що відповідає дійсності, принципово відрізняють матеріалістичне розуміння істини від ідеалістичного. Об'єктивність істини означає, що зміст істинного знання не залежить ні від людини, ні від людства. Конкретність істинивиявляється у тому, що істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об'єкт, фрагмент об'єктивної реальності.

Істинне знання - це завжди знання про щось конкретне. Наприклад, у фізичних довідниках завжди вказуються разом з відповідною температурою кипіння того чи іншого хімічного елемента ті умови, за котрим проводиться експеримент по одержанню довідникових даних. Це виявляється у тому, що вказується тиск (як правило, досліди проводяться за умов нормального тиску), хімічна однорідність (береться, як правило, хімічно чистий елемент) і таке інше. Фіксування умов необхідно для того, щоб вчений під час проведення експерименту міг одержати істинне знання. З філософської точки зору це і означає виконання вченими вимоги конкретності істини.

Отже, конкретність істини - це залежність знання від зв'язків і взаємодій, притаманних тим або іншим явищам, від умов, місця і часу, за яких вони існують і розвиваються. Таким чином, абстрактної істини немає, вона завжди конкретна. Конкретність міститься в об'єктивній істині. Внаслідок цього поняття істини невід'ємне від її розвитку, від поняття творчості, необхідного для подальшої розробки і розвитку знання.

Істинне знання має місце не тільки у науковому пізнанні. Існують різні форми істини: істина буденна (або повсякденна), істина наукова, художня істина, істина моральна та інші. Інакше кажучи, види (форми) істини відповідають видам знання.

Розрізняються істина наукова і буденна. Як істинне кваліфікується знання «Сніг білий». Науковим корелятом цієї істини буденного пізнання буде речення «Білизна снігу - це ефект дії некогерентного світла, відображеного снігом, на зорові рецептори». Це речення не проста констатація спостережень, а наслідок наукових теорій - фізичної теорії світла і біофізичної теорії зорового сприймання.

Наукова істина має певні ознаки:

* раціональна обгрунтованість, доказовість;

* спрямованість на відтворення сутності, закономірностей об'єкта;

* особлива системна організація знання за усвідомленими принципами, тобто упорядкованість у формі теорії і розгорнутого теоретичного поняття;

* перевірка па практиці, випробування логікою, бо наукова істина не може базуватися на вірі.

Перевірка наукових істин, їх відтворюваність завдяки практиці надає їм властивості загальнозначущості. Звичайно, загальнозначущість не є критеріальною ознакою істинності того або іншого положення, адже той факт, що більшість проголосує за щось, зовсім не означає, що це істина. Істинність не походить із загальнозначущості, а навпаки, істинність вимагає загальнозначущості і забезпечує її.

Світ об'єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізнаванний, тому на кожному історичному етапі людство має справу з істиною відносною - приблизно адекватним, неповним знанням, що може містити у собі і помилки. Істинність знання обумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримента.

Визнання відносності істини пов'язане з невичерпністю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему кровообігу (серце і кровоносні судини, циркуляція крові, кровопускання, втрати крові та інші). Ці знання являли собою об'єктивну істину, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але у той же час ці знання містили фантастичні здогадки, помилкові уявлення про серце і його роль, про природу крові і тому подібне. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина минулого, складалася з двох частіш - деяких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути наступний розвиток науки (знання топографії кровоносної системи або висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму та інші) і великої кількості відносних істин, що з розвитком науки уточнювались, розвивались (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про джерело руху крові і тому подібне). Отже, пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, перетворюються на елементи абсолютного знання.

Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: «Наполеон помер 5 травня 1821 року», «Птахи мають дзьоб» уособлюють вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана у її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу у цілому осягається не відразу, а лише у процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину у повному обсязі можна досягти лише у нескінченному поступовому русі у такій низці послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу, у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться у неперервному процесі історичного руху і розвитку. На кожному історичному етапі пізнання людина здатна відобразити світ лише частково, у тих межах, що обумовлені суспільною практикою у кожен момент.

Нескінченність пізнавального процесу визначається також і тим, що предмети і явища матеріального світу за своїми властивостями для пізнання невичерпні. Наприклад, електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна. У такому розумінні абсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, що намагаються досягти люди. Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини до іншої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істина містить у собі моменти повного, вичерпного знання, з яких і складається істина абсолютна.

У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі. Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиблюватись, уточнюватись не може. З погляду догматиків існує або абсолютна істина, що не змінюється з плином часу, або помилка. Термін «догматизм» було введено давньогрецькими скептиками Пірроном і Зеконом, котрі заперечувати можливість істинного знання. Пізніше зміст цього терміна еволюціонував. Кант вважав догматичним будь-яке знання, що не базується па попередньому дослідженні його можливостей і передумов. Для Гегеля догматизм - це метафізичне розсудливе мислення. Гносеологічну основу догматизму складає однобічне ставлення до істини, визнання у ній абсолютного моменту за умов одночасною ігнорування її відносності.

На противагу догматизму релятивізм (від лат. Relativus відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсолютну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання постійності змінності дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічне підґрунтя релятивізму складають невизнання спадкоємності у розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану тощо). Факт розвитку пізнання, коли долається попередній рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктивності, що приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму.

Наші знання відносні, але не в сенсі заперечення об'єктивної істини, а в розумінні визнання історичної обмеженості кожного досягнутого рівня знань. Разом з тим у кожній відносній істині містяться елементи абсолютної істини, що обумовлює спадкоємність наукового пізнання. Наукова філософія протиставляє догматизму і релятивізму таку трактовку істини, у якій пов'язані абсолютність і відносність, стійкість і змінність. Розвитком наукового знання є його збагачення, конкретизація. Дійсній науці притаманне систематичне нарощування істинного потенціалу.

Поряд з фактами і теоріями у науковому пізнанні, звичайно, зустрічаються псевдофакти і псевдотеорії, а у деяких науках навіть мають місце також і дезінформація і неправда. Дезінформація може бути усвідомленою і неусвідомленою, не перестаючи від цього бути неправдою. Неправда звичайно тлумачиться як навмисне зведення явно невірних уявлень до істини. Дезінформація спрямована до того, щоб ввести когось в оману. Трапляється і «неправда умовчання», коли приховують і замовчують невдачі, помилки, зриви, провали.

Помилка є своєрідним теоретнко-пізнавальним явищем, ненавмисною невідповідністю суджень або понять об'єкта. Властивість навмисності суттєво відрізняє її від неправди. Поряд з цим і неправда, і помилка - хибні твердження. Помилка - це невірне знання, що сприймається за істинне, або, навпаки, істинне, що тлумачиться як хибна думка.

Причини появи помилок у науці, природознавстві різноманітні. Серед гносеологічних причин можна вказати на характер пошуку істини: він завжди пов'язаний з висуненням припущень, задумів, гіпотез, здогадів. На сферу невідомого суб'єкт накладає свої попередні уявлення, що базуються на вже відомому. Тлумачення ж сфери невідомого з позицій відомого далеко не завжди істинне. До гносеологічних факторів належить також багатоаспектність об'єктів і їх фрагментарне, спочатку однобічне відображення, що і дає не-істину. Припущення і гіпотези самі по собі не є істинними або хибними: одні більш вірогідні, інші - менш або зовсім не вірогідні. Але згідно вузькогрупових або соціальних інтересів суб'єкти здатні гіпотетичне знання вводити до розряду істинного.

Істина не лежить на поверхні явищ, а глибоко «прихована», тому потрібні припущення, співставлення і перевірка їх. Звичайно, при ньому можливі помилки, хибні думки. Вчений має право на помилку, бо вона є своєрідним діалектичним способом пошуку істини. Роль помилок у розвитку науки неоднозначна. Хибні думки можуть сприяти створенню проблемних ситуацій, що стають відправним пунктом для подальшого руху науки.

Таким чином, помилки відіграють чималу позитивну роль: ведуть до створення проблемних ситуацій, сприяють знаходженню вірного шляху рішення проблем, побудові істинної теорії і визначенню меж її застосування. Історія науки свідчить, що шлях до істини лежав через помилки. Вони виявились не ірраціональним початком у пізнанні, що відволікав від істини, а навпаки, необхідною сходинкою, спираючись на яку, наука наближалась до істини. Знання може бути вірогідним, коли істинність остаточно доведена і є суб'єктивна впевненість у цьому, і ймовірним, що характеризується як неповне, недостатньо обгрунтоване, є побоювання, що наша впевненість не виправдається. Наука має справу з поєднанням істини і хибних думок, адже люди -це шукачі істини, а не її володарі, вони лише вічно до неї наближаються.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Інтуїція: етапи та умови формування	\|	СЕМІНАР № 8. Сутність та структура пізнавального процесу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.