Класифікація методів наукової діяльності та особливості їх використання

Основними методами емпіричного дослідження є спостереження, експеримент і порівняння.

Спостереження - такий засіб пізнання, коли людина безпосередньо сприймає існування якого-небудь явища і його зміну у просторі і в часі. Спостереження -- навмисне і цілеспрямоване сприймання, обумовлене завданням діяльності.

Спостереження беспосередньо пов'язане з чуттєвим сприйняттям конкретної дійсності, але наукове спостереження, як метод пізнання, відрізняється від звичайного сприйняття. На підміну від нього спостереження як науковий метод пізнання являє собою не випадкове і неупорядковане сприйняття об'єкта, а такни процес, коли спостереження ведеться навмисно, вибірково або за певною системою, що дозволяє сприймати об'єкт багатократно і у самих різноманітних випадках. Для спостереження характерні такі риси, як навмисність (спостереження ведеться для вирішення цілком чітко визначених завдань); планомірність, що визначається завданнями спостереження, поставленими перед дослідником; цілеспрямованість, завдяки якій увага спостерігача зупиняється лише на явищах або сторонах явища, що його цікавлять; активність спостереження, коли спостерігач не просто сприймає все те, що попадає в поле зору, а шукає саме ті об'єкти, які ного цікавлять; застосування спеціальних прийомів і широке використання різноманітних приладів, що не тільки посилюють могутність органів чуття, але й дають нам додаткові органи сприйняття.

Незважаючи на низку позитивних властивостей методу спостереження, можливості цього методу все ж обмежені, оскільки спостереження само по собі не припускає втручання в хід процесу, що вивчається, його повторення у потрібному для дослідження напрямі. Цей недолік долається шляхом експерименту, Ідо тісно пов'язаний зі спостереженням. Експеримент -це такий засіб дослідження об'єкта, коли досліджувач активно впливає на об'єкт, що вивчається, шляхом створення штучних умов, необхідних для вивчення відповідних його властивостей або сторін, що цікавлять дослідника, коли свідомо змінюється напрям, перебіг процесів об'єкта, що вивчається.

Пізнавальна роль експерименту полягає в тому, що, по-перше, він дозволяє дослідити явище, яке вивчається, в найрізноманітніших умовах, а тому дозволяє зробити такі теоретичні висновки, які неможливо вивести із простого спостереження даного явища в його природному стані. Важливою перевагою експерименту є те, що він дозволяє дослідити властивості об'єктів дійсності в екстремальних умовах - за умов надвисоких і наднизьких температур, за підвищеного тиску, за величезних напруг електричних і магнітних полів тощо. Другою важливою перевагою експерименту є те, що він дає можливість багаторазово відтворити явище, то вивчається, в найрізноманітніших умовах, а це допомагає глибше вивчити його існуючі риси і встановити різноманітність його зв'язків з іншими явищами.

Залежно від пізнавальної мети, засобів, що використовуються, і об'єктів пізнання можна виділити такі види експерименту: дослідницький, або пошуковий експеримент; перевірочний, або контрольний; відтворюючий; ізолюючий; якісний, або кількісний; фізичний; хімічний; соціальний; біологічний експеримент. Дослідницький, або пошуковий експеримент спрямований на виявлення нових, несподіваних властивостей. За контрольного експерименту об'єктом перевірки стає якась теоретична гіпотеза. Так, Менделєєв передбачив існування нових хімічних елементів з певними хімічними властивостями. Перевірка передбачень пізніше привела до відкриття цих елементів.

Розрізняють два основних види експерименту: натуральний і модельний. За натурального експерименту об'єкт дослідження перебуває у звичайних умовах, що змінюються у потрібному напрямку. Але не завжди можливо проводити експерименти у натуральному вигляді. Нерідко експеримент такого типу неможливий через недоступність об'єкта для безпосереднього дослідження або з погляду економічної недоцільності. У цих умовах реальний об'єкт і діюче на нього середовище замінюється моделлю (наприклад, випробування моделей літаків, моделей кораблів у відкритих басейнах та ін.)

До емпіричних методів пізнання належить порівняння. Порівнянням називається такий метод, прийом пізнання, коли установлюється тотожність, подібність або відмінність предметів і явищ.

Для того щоб порівняння було плідним, воно має відповідати двом основним вимогам: по-перше, порівнюватись повинні лише такі явища, між котрими може існувати яка-небудь об'єктивна спільність. Не можна порівнювати свідомо непорівнювані речі. Наприклад, не можна порівнювати хімічну реакцію з реакціями, що відбуваються всередині ядерних процесів. По-друге, порівняння має здійснюватися за найбільш важливими, суттєвими (у сенсі конкретного пізнавального завдання) ознаками, порівняння за несуттєвими ознаками може призвести до помилки, хибної ідеї.

Предмети можуть порівнюватися безпосередньо або завдяки порівнянню з третім об'єктом, безвідносно один до одного. Таке порівняння називається вимірюванням. Вимірювання -процедура визначення числового значення деякої величини засобом одиниці виміри. Вимірювання передбачає об'єкт, одиницю вимірювання (еталонний об'єкт), прилади, методи вимірювання, спостерігача.

Вимірювання буває пряме (наприклад, вимірювання довжини стрибка рулеткою) і опосередковане, коли знаючи масу кулі, питому вагу сталі та формулу, що виявляє об'єм кулі через її радіус, можна вирахувати радіус кулі.

До групи методів, що застосовуються на емпіричному і теоретичному рівнях дослідження, належать: абстрагування, аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, історичний і логічний методи пізнання, а також моделювання.

Абстрагування в розумовій діяльності людини є найбільш універсальним методом. Суть цього методу полягає в тому, що в процесі пізнання людина, відмовляється, від низки несуттєвих властивостей предмета і стосунків між ними і виділяє одночасно деякі сторони, що цікавлять дослідника. Абстрагування дозволяє тимчасово спростити явище за рахунок деякого відходу від дійсності для того, щоб глибше зрозуміти сутність явища і його зв'язок з іншими явищами. Абстрагування і узагальнення не можна провести без таких методів, як аналіз і синтез.

Аналізом називається такий метод пізнання, за допомогою котрого предмет, що вивчається, фактично або подумки розділяється на складові частини, що вивчаються окремо як частини єдиного цілого. Аналіз, як метод пізнання, широко застосовується у всіх науках: в хімії - кількісний і якісний аналіз речовини, У геології - фізико-хімічний аналіз грунту, в соціології - якісний аналіз економічних та інших суспільних явищ. Форми і методи аналізу різні. Вони залежать від мети вивчення і самої природи досліджуваного об'єкту (прямий або емпіричний аналіз, зворотний або елементарно-теоретичний аналіз, структурно-генетичннй і т. ін.).

Для пізнання предметів і явищ одного аналізу недостатньо. Для того щоб пізнати предмет або явище, зрозуміти взаємозв'язок і взаємозалежність частин у самому предметі, необхідний синтез. Синтез - це метод поєднання частин у ціле, це практична або уявна сполука складових елементів об'єкта, що вивчається, в єдине ціле. Причому це не просте механічне сполучення раніше роз'єднаних елементів цілого, а такий процес пізнання, коли розкривається місце і роль кожного елемента у системі цілого. Синтез показує, що різні елементи об'єкта, що вивчається, його сторони і складові не просто існують у цьому об'єкті, а знаходяться в ньому у нерозривній діалектичній єдності, обумовлюють один одного і чинять вплив один на другий. Тому аналіз і синтез використовуються у нерозривній єдності в процесі пізнання.

Об'єктивною основою аналізу і синтезу є те, Ідо в самій дійсності існує ціле і його частини, єдність і відмінність, перервність і неперервність, виникають процеси розпаду і сполучення, руйнування і творчості. Аналіз дає можливість виділяти суттєві і несуттєві сторони і зв'язки явища, їх якості і властивості, визначати кожне з них з точки зору значення і ролі у єдиному цілому. Це дозволяє відокремити загальне від одиничного, необхідне від випадкового, головне від другорядного.

У пізнанні здавне одержали широке застосування такі методи наукового дослідження, як індукція і дедукція. Індукція (від лат.: inductio - наведення) - метод пізнання, заснований на умовиводах від часткового до загального, від фактів до теоретичних висновків і узагальнень. Індукція є найважливішим методом пізнання, котрий використовують всі експериментальні науки. Але особливість цього методу полягає в тому, що для вірогідного узагальнення необхідно розглядати всі без виключення окремі випадки, тобто здійснити повну індукцію. Але це можливо лише при порівняно невеликому числі об'єктів. Частіше за все розглянути всі можливі об'єкти (ситуації) практично неможливо, і тоді індукція виявляється неповною, а висновок на її підґрунті є проблематичним.

У реальному процесі пізнання індукція завжди виступає в єдності з дедукцією. Дедукція - метод пізнання, який базується на русі знання від загальною до часткового, від закону до його прояви, від знання класу предметів до знання окремих предметів цього класу. Першочергове значення дедукція має у теоретичних дослідженнях (від загального поняття, питання до часткових фактів).

Хоча індукція і дедукція є двома самостійними методами і формами мислення, але вони знаходяться в органічному зв'язку, єдності. Поза цією єдністю не існує процесу пізнання. Обидва ці методи базуються на наявності в самій дійсності діалектичного взаємозв'язку загального, особливого і одиничного. Обидва ці методи взаємопов'язані. Індукція має неабияке значения в науках, що безпосередньо спираються на досвід, особливо на тих стадіях, коли відбувається накопичення фактичного матеріалу і його узагальнення. Дедукція має першочергове значення в теоретичних науках, особливо па тій стадії їх розвитку, коли відомі уже деякі істинні загальні засаду, виходячи з яких можна дати логічний висновок стосовно до часткових фактів..

Поряд з індукцією і дедукцією існує умовивід за аналогією. Аналогія як метод дослідження грунтується на порівнянні і подібності неоднакових об'єктів у одному якомусь аспекті. На підґрунті цього робиться висновок про їх подібність і в інших відношеннях. Наприклад, об'єкт А має ознаки а, в, с, а об'єкту В притаманні ознаки в, с. На основі порівняння роблять висновок про подібність і щодо третьої ознаки - а.

Отже, аналогія - це відповідність елементів, надійність властивостей, що надає передумови для переносу інформації, з одного предмета (моделі) на інший (прототип). Це здійснюється у формі висновку за аналогією. Форми аналогії і висновків за аналогією різноманітні. З часів античності відома аналогія як подібність відношень, причому модель і прототип можуть бути різними за своєю фізичною природою (наприклад, аналогія між будовою атома і Сонячною системою). За іншого типу аналогії (Арістотель називав його прикладом-парадигмою) збігається багато властивостей предмета, що можливо за умов їх якісної однорідності (наприклад, такий тип аналогії передбачається при використанні лабораторних тварин для перевірки дії ліків, що призначені для людини). Аналогія відіграє важливу еврістичну роль у наукових відкриттях, вона е одним із джерел наукових гіпотез, індуктивних міркувань.

На базі аналогії виник метод моделювання. Моделювання -метод пізнання, який полягає в тому, що вивчення властивостей об'єктів здійснюється через їхні моделі. Модель - це умовний або матеріальний образ якої-небудь речі або процесу, в якому відтворюються певні властивості і зв'язки об'єкта, що досліджується. Модель - це об'єкт або система, які виступають як проміжна ланка між дослідником і об'єктам, що досліджується (він називається «об'єкт-оригінал»).

Речові (матеріальні) моделі - це такі моделі, які в більш-менш наочній формі матеріально відтворюють особливості структури, поведінки, а також інші властивості оригіналу, тобто предмета дослідження. До них належать моделі, що мають однакову фізичну природу з оригіналом. Вони можуть бути точними копіями об'єкта, але можуть незначно відрізнятися від нього, зберігаючи з ним лише спільність в принципах будови або функціонування. Матеріальними моделями є макети літаків, кораблів, лічильно-обчислювальних машин та ін. До логічних або ідеальних моделей відносяться такі моделі, коли ті або інші фізичні процеси описуються на мові спеціальних символів, математичних відношень. Логічні або ідеальні моделі - це розумові конструкції, різні знакові системи, теоретичні схеми, що відтворюють в ідеальній формі властивості і зв'язки досліджуваних об'єктів. Яскравою ілюстрацією логічного моделювання служить таблиця хімічних елементів Менделєєва, сучасне уявлення про структуру атома й атомного ядра, географічна карта, що відтворює певні властивості і зв'язки поверхні земної кулі тощо.

Отже, будь-яка модель як речова, так і логічна, уособлює певну форму відображення дійсності і надає інформацію про об'єкт-оригінал, що досліджується. Будь-яке моделювання неминуче пов'язано з певним спрощенням, огрубінням матеріалу. Наприклад, кібернетична машина, якого б ступеню складності вона не була, тільки моделює мислення, але ніколи не буде самостійно мислити. Сам розумовий процес, його ідеальна, споглядальна сторона у моделі втрачається, зберігаючи лише аналогії його виявлення.

У науковому пізнанні дійсності широко застосовуються методи - історичний і логічний. Історичний метод - це метод, при якому в думках відтворюється історичний процес розвитку об'єкта з урахуванням всіх подробиць, випадків, фактів, малозначащих і значних, в їх послідовному розвитку і в зв'язку з часом. Але дослідження об'єкта, що розвивається, передбачає не тільки знання його емпіричної історії, але й знання його сутності, його внутрішніх закономірностей розвитку, знання об'єктивної «логіки» речі. Логічне виявляється в обгрунтованих законах, суттєвих сторонах явища або процесії і служить для узагальненого відображення історичного процесу.

Історичне й логічне - це філософські категорії, Ідо характеризують відношення між об'єктивною дійсністю, що історично розвивається, і її відображенням у теоретичному пізнанні. Історичне - процес становлення і розвитку об'єкта; логічне - теоретичне відтворення розвинутого і того, що розвивається, об'єкта у всіх його суттєвих, закономірних зв'язках і відношеннях. Ці категорії є конкретизацією принципу історизму. Відображення історичного у логічному не зводиться до простого відтворення часової послідовності історичного розвитку об'єкта і пов'язано з виявленням генезису об'єкта і результату його розвитку, що служать підґрунтям двох способів дослідження - історичного і логічного методів.

Таким чином, історичне - це сам об'єктивний процес розвитку якогось предмета, реальна історія, що протікає емпірично у просторі і часі. Логічне - це теоретичне відображення історичного, але не шляхом просліджування і описування усього ходу процесу з усіма подробицями і подіями. Отже, логічне є уявне відтворення історичного через аналіз взаємозв'язку і взаємодії сторін предмета у його розвинутому стані.

До третьої групи загальнонаукових методів пізнання належать методи теоретичного дослідження. Вони включають в себе: метод сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, метод ідеалізації, метод формалізації, аксіоматичний і математичний методи.

Метод сходження від абстрактного до конкретного є законом відображення дійсності у мисленні. Метод сходження від абстрактного до конкретного вперше був сформульований Гегелем. Де є спосіб, за допомогою якого мислення засвоює конкретне, відтворює його духовно як конкретне. Відповідно з ним методом пізнання іде двома самостійними етапами: на першому етапі здійснюється сходження від чуттєво-конкретного до абстрактного означення. Єдиний об'єкт розчленовується і описується за допомогою множини понять, що відображають окремі сторони і властивості об'єкта. Всякий процес мислення починається з утворення хоча б елементарних абстракцій, в яких узагальнюються окремі ознаки, властивості предметів матеріального світу.

На другому етані пізнання здійснюється процес сходження від абстрактною до конкретного. Суть цього процесу полягає у тому, що проходить рух думки від абстрактних визначень об'єкта до всебічного, багатогранного знання об'єкта, що вивчається. На цьому етапі проходить зв'язок окремих абстрактних понять у цілісну систему, Ідо відображає об'єктивну розчленованість досліджуваного об'єкта і єдність його сторін. На цьому етані як би відновлюється вихідна цілісність об'єкта.

Таким чином, можна сказати, що метод сходження від абстрактного до конкретного являє собою закон пізнання, згідно з яким мислення переходить від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і від нього - до конкретного в мисленні. Призначення принципу сходження від абстрактного до конкретного - бути методом побудови наукової теорії. Він має світоглядну установку на розмежування різних аспектів у пізнанні Матеріальних систем, на вичленування сутності і її проявів, на розуміння їх єдності і розкриття цих предметів перед суб'єктом спочатку на рівні явищ, потім на рівні фрагментарної і врешті-решт цілісної сутності.

До теоретичних методів дослідження належить метод ідеалізації, коли для цілей наукового пізнання широко використовуються ідеальні об'єкти, що не існують у дійсності і навіть практично взагалі нездійсненні. Наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло і таке інше. Уявне конструювання таких об'єктів і називається ідеалізацією.

Ідеальний об'єкт може бути утворений у мисленні декількома шляхами. По-перше, шляхом багатоступінчастого абстрагування, що широко застосовується у математиці. Так, абстрагуючись від товщини реального об'єкта, ми одержуємо уявлення про площину. Далі, лишаючи площину єдиного її виміру, одержуємо лінії. І, нарешті, лишаючи лінію єдиного її виміру, одержуємо точку. По-друге, ідеальний об'єкт може бути утворений і шляхом простого абстрагування, шляхом відкидання, деяких властивостей об'єктів і наділення їх нереальними властивостями. Наприклад, відкидаючи в будь-якій рідині можливість стискатися під тиском, ми приписуємо їй властивість нестисливості; відкидаючи можливість будь-яких тіл відбивані світло, ми приписуємо їм властивість стовідсоткового поглинання світла, і такою властивістю може володіти лише не існуюче в природі абстрактне чорне тіло. Використання ідеальних об'єктів дозволяє переходити від емпіричних законів до їх чіткого формулювання па мові математики і значно полегшує дедуктивну побудову цілих областей знань. Наука знає немало прикладів, коли використання ідеальних об'єктів приводило до видатних відкриттів.

Формалізація - метод вивчення найрізноманітніших об'єктів шляхом відображення їх змісту і структури у знаковій формі, за допомогою найрізноманітніших «штучних мов» (математичної мови, математичної логіки, хімії, радіотехніки тощо).

Метод формалізації має величезне значення для дослідження об'єктивного світу. Він дає можливість забезпечити повноту обзору певної області проблем, дає узагальнений підхід до їх вирішення. Наприклад, на різних етапах розвитку математики існувала величезна кількість правил і формул для обчислення площ різноманітних фігур. Інтегральне обчислення дозволило вирішити цю множину завдань єдиним, універсальним методом. Метол формалізації, що базується на використанні спеціальної символіки, забезпечує стислу і чітку фіксацію знань. Даті, цеп метод, приписуючи окремим символам або їх системам певні значення, дозволяє уникнути багатозначності термінів, що притаманна звичайним мовам. Тому оперування формалізованими системами характеризується чіткістю і суворістю, а висновки - доказовістю.

Одним із широко розповсюджених способів організації наукового знання є аксіоматичний метод пізнання, що особливо широко використовується в математичних науках. Під аксіоматичним методом розуміється така система побудови наукової теорії або дисципліни, коли низка затверджень у науці приймається без доказів, а всі інші знання виводяться із них за спеціальними логічними правилами.

Положення, що приймаються без доказів, називаються аксіомами. Усі останні речення теорії виводяться з аксіом, тобто доводяться, на основі логічних правил виводу і правил визначення, що припустимі у даній теорії. У разі аксіоматизації будь-якої теорії необхідно, по-перше, визначити сукупність законів логіки, які будуть використовуватися надалі; по-друге, обрати аксіоми і, по-третє, вивести з аксіом на підґрунті правил виводу усі останні істинні твердження даної теорії..

Аксіоматичний метод нерідко виступає у формі гіпотетико-дедуктивного методу: теорія будується згідно з принципами аксіоматичного методу, а її речення, у тому числі аксіоми, розглядаються як гіпотези, які повинні бути емпірично перевірені. Така перевірка здійснюється за допомогою особливої сукупності тверджень, що пов'язують деякі речення теорії з фактами, що емпірично спостерігаються. У результаті частина речень теоретичної системи отримує безпосередню емпіричну перевірку, а останні - посередню, через їх зв'язок з першими. Принципи гіпотетико-дедуктивного методу широко застосовуються у наш час при побудові багатьох наукових дисциплін (окремих розділів фізики, біології, психології, соціології та ін.).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття методу та методології наукового дослідження	\|	Основні форми наукового пізнання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.