Поняття методу та методології наукового дослідження

Слушне розуміння об'єкта, Ідо вивчається, може бути отримано лише за правильного підходу до його вивчення, тільки за допомогою певних методів дослідження. Метод - це спосіб побудови і обгрунтування системи філософською і наукового знання, це шлях дослідження і практичного перетворення дійсності. Це система правил, принципів і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей розвитку природи, суспільства і мислення або практичної перетворюючої діяльності людини. Будь-який науковий метод не є вільним вибором прийомів дослідження: його прийоми і принципи визначаються особливостями і закономірностями самого предмета дослідження. Метод лише тоді є правильним, науковим, коли він слушно відображає об'єктивні закономірності явища або предмета, що вивчається.

Розрізняють експериментальні та теоретичні методи, евристичні та алгоритмічні, кількісні та якісні, в залежності від форм детермінації вони можуть бути однозначно-детерміністські та імовірнісні.

Метод має об'єктивну основу, і чим він повніше відповідає об'єктивним законам дійсності, тим ефективніше його застосування. Але в топ же час у метода є і суб'єктивна сторона: він формується людиною і втілює в собі її прагнення, цілі, використовується людиною як знаряддя пізнання і перетворення об'єкта.

Але яким би не був науковий метод, сам по собі він не визначає повністю успіху в дослідженні дійсності. Важливий не тільки правильний метод, але й досвід його, застосування. Всі методи наукового дослідження можна розділити на три основних види або групи залежно від того, у вузькій чи більш широкій сфері вони застосовуються. Це - універсальні філософські методи пізнання, загальнонаукові методи і методи конкретних наук. Універсальними називаються методи, що діють у всіх сферах пізнання і практики і регулюють та спрямовують різну пізнавальну і свідому діяльність, їх об'єктивною основою виступають загальнофілософські закономірності розуміння навколишнього світу людиною. Таким методом пізнання поряд з філософськими методами є і метод матеріалістичної діаіектики, бо він має значення для пізнання в будь-якій області дійсності, пронизує собою весь пізнавальний процес.

Методи дозволяють розкрити напрям розвитку об'єкта і його будову, особливості функціонування на певному етапі, зібрати фактичний матеріал і розробити теорію, дослідити предмет безпосередньо або через його модель, одержати якісні і кількісні характеристики. До цих методів належать: методи експерименту і спостереження, моделювання, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та ін. Залежно від того, на якому рівні проводиться наукове дослідження і які цілі воно переслідує, застосовують і відповідні загальнонаукові методи пізнання. Загальнонаукові методи можуть бути розділені на три групи: методи емпіричного дослідження; методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження; методи теоретичного дослідження.

Нарешті, третя група методів - це методи конкретних наук. Кожна скільки-небудь розвинута наука, маючи свій власний предмет вивчення, використовує свої особливі методи, що витікають з того чи іншого поняття, сутності його об'єкта. Звідси в особливу категорію виділяються конкретно-наукові або спеціальні методи: методи фізики, хімії, біології та ін. До числа таких методів належать, наприклад, різні методи якісного аналізу в хімії, спектроскопія і спектрографія в фізиці; метод значених атомів в біології, лінійне і динамічне програмування у математиці, анкетування у конкретних соціологічних дослідженнях тощо.

Розвиток і диференціація методів мислення у ході розгортання пізнання призвели до формування вчення про методи, до методології. Методологія - система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Це своєрідна система соціальна апробованих правил і нормативів пізнання і дії, порівнюються з властивостями і законами дійсності.

Завдання накопичення і передачі соціального досвіду вимагати систематизації принципів, операцій, прийомів, що містяться у самій діяльності. Перші методологічні знання виявляються вже на ранніх ступенях розвитку культури. Так, геометрія у Стародавньому Єгипті виступала у формі нормативних приписів, що визначали послідовність вимірювання геометричних площ. З розвитком виробництва, техніки, мистецтва методологія стає предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою якої виступає перш за все філософське осмислення принципів організації і регуляції пізнавальної діяльності, виділення у ній умов, структури і змісту знання, а також шляхів, що ведуть до істини.

Особливе місце у розробці проблем методології належить Сократу, Платону, Арістотелю. Сократ висунув на перший план діалектичну природу мислення як спільного добування істини у процесі співставлення різних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування, визначення. Платон вбачає сенс своєї діалектики понять і категорій у пошуку принципу кожної речі. Арістотель проаналізував принципи побудови суджень, правила умовиводів і доказів, питання визначення термінів, роль індукції і дедукції у досягненні істини. Категорії він тлумачив як організуючі форми пізнання, яким притаманна діалектика потенційного і актуального, форми і матерії та таке інше. Створену ним логічну систему Арістотель сприймав як «органон» - універсальне знаряддя істинного пізнання.

Радикальна перебудова духовної культури під час буржуазних революцій XVI-XVIII ст., бурхливий розвиток природознавства вимагали корінних змін у методології. Ф. Бекон виступав проти схоластики, розробив індуктивний емпіричний підхід до явищ природи. За зразок наукової методології у ті часи визнавали принципи геометрії і механіки. За Галілеєм наукове пізнання повинно базуватися на планомірному і точному експерименті - як уявному, так і реальному. Декарт розробив правила раціоналістичного методу, серед яких першим є вимога припускати за вірогідні тільки такі положення, які усвідомлюються очевидно і виразно. Із інтуїтивно сприйнятих положень шляхом дедуктивного доказу виводиться нове знання.

Англійський емпіризм теж став значним внеском у методологію пізнання. Наприклад, Локк намагався розробити такі способи мислення, які сприяли б побудовісуворої емпіричної науки, заснованої на чуттєвому досвіді.

Обмеженість як раціоналістичного, так і емпіричного напрямів у методології була виявлена німецькою класичною філософією, що надала критичному аналізу умови пізнання, його форми та організуючі причини. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, хоча і в ідеалістичній формі, розвинули діалектичну методологію. Кант критично проаналізував структуру та типи пізнавальних здібностей людини, розмежував конститутивні та регулятивні принципи пізнання, співвідношення між його формою і змістом. Основні елементи вчення Канта про метод - дисципліна, канон, архітектоніка та історія чистого розуму. Він обгрунтував необхідність «критичного» методу, що дозволяє відмежувати наукове пізнання від догматизму та спекулятивного використання розуму.

ДіалектикаГегеля має характер загального методу пізнання і духовної діяльності. Гегель зробив спробу розкрити суперечності розвитку буття і мислення.

Раціональні принципи методології попередніх епох були узагальнені і перероблені на послідовно матеріалістичному підґрунті у марксистській філософії. З методу аналізу форм знання самих по собі діалектичний метод перетворився на метод найбільш повного і змістовного дослідження розвитку дійсності. Діалектична методологія дозволяє адекватно зрозуміти характер відносин між теорією і методом, а також роль практики у пізнанні. Якщо теорія є результатом процесу пізнання, то методологія є способом досягнення і побудови цього знання. Наприклад, методологічний принцип детерміністського пояснення світу є організуючим першопочатком відповідних фізичних, біологічних, соціальних теорій. У свою чергу, ці теорії можуть виконувати методологічну функцію, тобто слугувати спрямовуючим першопочатком у дослідницькій діяльності..

У XX ст. відбувається швидке зростання методологічних досліджень, перетворення методології на спеціалізовану область філософського знання. Перед суспільством виникають глобальні проблеми екології, демографії, урбанізації, освоєння космосу, які можливо вирішувати завдяки заглибленню методологічної самосвідомості різних наукових дисциплін. Ці завдання обумовили розробку таких методів і засобів, які могли б забезпечити ефективну взаємодію і синтез методів різних наук (теоретична кібернетика, системний підхід, концепція ноосфери В. Вернадського та iн.). Великий внесок у розвиток методології науки зробили неопозитивісти Б. Рассел, М. ІІІлік, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Ф. Франк. Важливе методологічне значення мають і концепція розвитку наукового знання К. Поппера, і теорія наукових революцій Т. Куна, і концепція П. Фейєрабенда, і еволюційна модель Ст. Тулміна. Філософію науки значно розвинули і Г. Башляр і А. Уайтхед. Осмислювались проблеми співвідношення наукової думки і наукового духу, концепція «нового раціоналізму», «новий образ» науки, проблема зв'язку філософії (метафізики) і науки. Методологічні ідеї є найважливішими у філософії структуралізму, феноменології та герменевтики. Деяким узагальненим конкретно-науковим концепціям (низка інтерпретацій системного підходу, структуралізм) притаманна невиправдана тенденція до універсалізації, бажання набутії статусу філософських концепцій. Витоки такої універсалізації є безпідставним ототожненням філософських і конкретно-наукових рівнів методології.

Існує кілька класифікацій методологічного знання. Одним із розповсюджених є поділ методології на змістовну і формальну. Перша містить у собі такі проблеми: структура наукового знання і наукової теорії; закони породження, функціонування і зміни наукових теорій; понятійний каркас науки, умови і. критерії науковості тощо. Формальні аспекти методології пов'язані з аналізом мови науки, формальної структури наукового пояснення з описуванням методів та інше.

Взагалі ж методологія як самостійна область знання охоплює усю різноманітність методологічнихі методичних принципів та прийомів, операцій та форм побудови наукового знання. До загальнонаукових принципів дослідження, що випливають з філософських засад методології та логіки науки, належать:

* системність (розкриття цілісності об'єкта як системи та створення єдиної цілісної картини);

* єдність теорії та практики (пояснювальний принцип наукового пізнання та завдання науки на службі практиці);

* детермінізм (визнання об'єктивності закономірного взаємозв'язку та взаємообумовленості явищ);

* єдність теоретичного та емпіричного (цілісність структури дослідження, практична перевірка пізнавальних проблем).

Наукове знання і сам процес його одержання характеризуються системністю і структурованістю. Перш за все у структурі наукового знання виділяються емпіричний і теоретичний рівні, а сукупність тих дослідницьких процедур, що ведуть до досягнення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.

Ці етапи і рівні у науковому дослідженні розрізняються за певними засадами. По-перше, вони різняться за гносеологічною спрямованістю (на емпіричному рівні - на вивчення явищ і поверхневих зв'язків між ними, без заглиблення у суттєві відношення, а на теоретичному рівні - на розкриття причин і суттєвих зв'язків між явищами). Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є описування явищ, а теоретичного - їх пояснення.

Емпіричний і теоретичний рівні розрізняються за характером наукових результатів. Основною формою знання, одержаного на емпіричному рівні, є факт та сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні знання фіксується у формі законів, принципів і теорій.

Відповідно розрізняються і методи, що використовуються під час одержання цих типів знання. На емпіричному етапі пізнання використовуються спостереження, експеримент, індукція, а па теоретичному - аналіз і синтез, ідеалізація, індукція і дедукція, аналогія, гіпотеза тощо.

Різниця між емпіричним і теоретичним етапами пізнання виявляється також у різному співвідношенні чуттєвого і раціонального моментів у методах, формах пізнання, що використовуються на кожному етапі. Звичайно, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнаннями не існує. Так, емпіричне дослідження, хоча і зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шукає підтвердження слушності своїх результатів в емпірії. Експеримент завжди теоретично навантажений, а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.

У методології науки введення категорій «емпіричне» і «теоретичне» має велике значення для уточнення структури наукового знання. Але внутрішня логіка методологічних досліджень вимагає введення нової методологічної одиниці, що має характер метатеоретичної.

Не заперечуючи різниці між теоретичною і емпіричною діяльністю у науці, американський історик фізики Т. Кун використовує базисне методологічне поняття «парадигма». Парадигмальне знання не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності. Поняття «парадигма» у філософії науки було введено позитивістом Г. Бергманом для характеристики нормативності методології, а Т. Кун для побудови теорії наукових революцій запропонував систему понять, серед яких важливе місце належить поняттю «парадигма», що визнане усіма науковими досягненнями, котрі протягом певного часу дають модель постановки проблем і їх розв'язання науковому товариству. Парадигма тлумачилась і як теорія, визнана науковим товариством, і як правила, і стандарти наукової практики, і як стандартна система методів.

Парадигма використовується у теорії та історії науки для характеристики формування наукової дисципліни, описування різних етапів наукового знання (допарадигмального, тобто періоду, коли не існує теорія, визнана науковим товариством, і парадигмального), для аналізу наукових революцій. Це поняття застосовується також у методологічному аналізі різних наукових дисциплін (психології, соціології, хімії, мовознавстві тощо).

Аналогічний зміст має і поняття «дослідницька програма», введене у методологію науки англійським істориком науки Лакатосом. Під дослідницькою програмою лідер історичної школи у методології і філософії науки розуміє певного виду метатеоретичне утворення, що містить набір вихідних ідей і методологічних установок, що обумовлюють побудову, розвиток і обгрунтування певної теорії.

В останні роки у вітчизняній літературі виник цілий комплекс методологічних понять метатеоретичного навантаження: «інтертеорія», «стиль мислення», «картина світу», «власні і філософські засади науки», «теоретичний базис», «умови пізнання» тощо. Це свідчить про потребу у новій методологічній одиниці, що разом з поняттями емпіричного і теоретичного дозволила б скласти правильне уявлення про структуру дослідницької діяльності у науковому пізнанні.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
СЕМІНАР № 9 Логіка як наука про закони і форми правильного мислення	\|	Класифікація методів наукової діяльності та особливості їх використання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.