Діяльність як доцільна активність суб'єкта

Універсальну характеристику ставлення людини до навколишнього світу виявляє її діяльність. Це універсальний, необхідний засіб існування і розвитку людини. Він включає в себе матеріально-практичні і інтелектуальні операції, соціальну та біологічну взаємодію з довкіллям. Саме в діяльності людина визначає своє місце в житті, стверджує свою суспільну природу, виявляє себе як творча, вільна індивідуальність. За межами діяльності немає людини, немає творення, самореалізації.

За своїм змістом діяльність уособлює процес предметно-перетворювального, практичного освоєння людиною об'єктивного світу. Залежно від засобів регуляції діяльність розгортається на основі свідомо визначених цілей, на засадах соціально детермінованих потреб особи. Відносно засобів здійснення діяльність - це такий собі універсально-творчий процес, продуктом якого є сама людина та світ її відносин, її культури.

У своїй єдності всі види соціальної діяльності - матеріальної і духовної - утворюють складну ієрархічно організовану систему, що забезпечує задоволення історично створюваних потреб як суспільних, так і індивідуальних. Сукупна діяльність індивідів є, таким чином, засобом буття суспільства, його самоорганізації, відтворення та розвитку.

Детермінація діяльності являє собою зумовленість вчинків і Дій зовнішніми і внутрішніми факторами. Неможливо досить вичерпно описати діяльність як єдність зовнішнього і внутрішнього, якщо не братії до уваги специфіку потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, що мотивують поведінку людини, організують взаємовідносини людей. Діяльність саме і є топ «канал» зв'язку, через який зовнішній світ впливає на л юдину, стає надбанням суб'єктивного «Я», а внутрішня природа людини опредмечується, сприяючи самоствердженню особи.

Діяльність - це ініціювальна, генерувальна ланка у складному внутрішньому механізмі детермінації сенсу і спрямованості суспільного розвитку. Принцип детермінізму спирається на діяльність, виходячії з того, що в суспільному житті ніщо не відбувається без діяльності людей. Всі зміни і в цілому розвиток суспільства суть в кінцевому рахунку результат соціальної активності, спрямованої на досягнення свідомо поставлених цілей.

Джерелом і змістом діяльності є функційні суперечності між природним і соціальним, суб'єктивним і об'єктивним, усвідомленим і неусвідомленим, свободою і необхідністю. Породжена в результаті суперечностей внутрішня напруженість одержує вихід у розвитку діяльності. Виникнення, зростання, розгортання і вирішення суперечностей, повтор цього циклу на новій основі - рушійне джерело діяльності.

В діяльності виділяються три основні елементи: суб'єкт, що виявляє активність; об'єкт, на який вона спрямована; сама активність як стан. Третій компонент знаходить свій прояв у трьох різних формах діяльності: практично-перетворюючій, теоретико-пізнавальній і ціннісно-орієнтаційній. Кожна з вказаних форм характеризується не лише діяльністю свідомості, але й ступенем усвідомлення значення певного явища в житті людини, суб'єктивним встановленням його цінності.

Діяльність (action) - специфічна форма відношення людини до навколишнього світу та самого себе, що виявляється у цілеспрямованій зміні та перетворенні світу і людської свідомості. Діяльність людини передбачає певне протиставлення суб'єкта і об'єкта діяльності: людина сприймає об'єкт діяльності як матеріал, що може отримати нову форму і властивості, перетворитися з матеріалу в предмет і продукт діяльності.

Термін «діяльність» має два основних значення: 1) вид або види соціальної діяльності, поведінки, наприклад, товариства, держави, а також індивідуума; 2) вид або види індивідуальної соціальної діяльності, котра є не просто результатом біологічного рефлексу, а виступає як цілеспрямована, що містить в собі розумове цілепокладання.

Діяльність - це процес, що містить мету, засоби та результат, отже, невід'ємною характеристикою діяльності є її усвідомленість. Діяльність виступає реальною рушійною силою та умовою існування суспільства.

Суб'єктом діяльності може бути особа, колектив, соціальна група, клас, суспільство в цілому. Типи і форми діяльності розрізняються за суб'єктом, об'єктом, функціями та цілями (індивідуальна, громадська, виробнича, ідеологічна, наукова, політична, культурно-виховна, відтворююча та творча).

Діяльнісна сила людини ніби приводиться в дію пусковим механізмом, яким виступає потреба. Саме потреба є специфічним протиріччям між соціальним суб'єктом та оточуючою його дійсністю, яке розв'язується в процесі усвідомленої діяльнішої суб'єктно-об'єктної взаємодії, що призводить як до зміни самого соціального суб'єкта, так і до зміни оточуючої його дійсності. Потреба детермінує діяльність особистості, її ціннісні орієнтації, волю, емоції та, в свою чергу, сприймає зворотній вилив з боку діяльності та її мотиваційних факторів.

Діалектика взаємозв'язку потреб і діяльності охоплює весь життєвий цикл розвитку суспільства. Цей взаємозв'язок є необхідним, суттєвим, стійким, неперервним і виступає як закон відповідності соціально-перетворюючої діяльності потребам суспільства та кожного індивіда. Задоволення потреб, що виникли раніше, виступає основою розширення кола потреб, появи нових. Чим багатшими є потреби, тим повніша діяльність, багатогранніша сама особистість.

Принципові межі та можливості розвитку людини визначає не сама по собі оточуюча людину дійсність, не будь-які зовнішні сили, а динаміка практично-перетворюючої діяльності, що розширює спектр умов природного існування людини, удосконалює соціальне середовище її існування та створює умови для її духовного розвитку. На основі практики формується той діяльнісно-творчий спосіб відношення до дійсності, що в принципі виходить за межі пристосовницької поведінки. Він визначає розвиток всієї матеріальної та духовної культури людства, всіх форм суспільної життєдіяльності людини, він по суті відкриває необмежені можливості удосконалення людини та способів її взаємовідносин з дійсністю.

Діяльність, маючи соціокультурні засади, передумови та теорії, може здійснюватись на двох рівнях: 1) діяльність з використання, освоєння вироблених в ході історичного розвитку способів зміни і перетворення дійсності, що зафіксовані в певних установках, нормах, програмах, котрі задають відповідну парадигму діяльності; 2) діяльність з розвитку наявних форм культури та відповідних форм ставлення до дійсності. Якщо перший режим діяльності має риси адаптованої, пристосовницької поведінки, то у другому випадку передбачається здатність до постійного перегляду та удосконаленню засадових програм; люди при цьому виступають не просто активними суб'єктами, а творцями принципово нових програм дій, нових соціокультурних парадигм. Перший вид діяльності на основі правил, традицій, що є результатом культурної творчості на певному етапі її історичного розвитку, за класифікацією німецького соціолога М.Вебера, називається «традиційна поведінка». Якщо в першому режимі діяльність цілеспрямована, то в другому - вона цілепокладена, оскільки пов'язана з перебудовою своїх засад. Саме при переході від цілеспрямованої діяльності до цілепокладеної повною мірою відкриваються перспективи творчості та свободи.

Вся історія людського суспільства, матеріальної та духовної культури являє собою процес розгортання, реалізації діяльнісно-творчого відношення людини до оточуючого її світу, що виявляється у побудові нових способів та програм діяльності.

Здійснення будь-якої діяльності завжди передбачає кооперацію зусиль людей, їх співробітництво, а тим самим якісь форми їх спілкування. При цьому саме спілкування являє собою певного роду діяльність, у котрій можна виділити сферу цілепокладання, ціннісно-смислові установки, засоби, прийоми та операції, що спрямовані на досягнення цілей спілкування.

Отже, діяльність як специфічно людське ставлення до реальності, що здійснюється в рамках певних соціокультурних умов, являє собою складне багатомірне культурне утворення, що включає в себе не тільки реальні дії, так би мовити, «на виході» всієї цієї структури. Останні мають своєю передумовою роботу структуpи в цілому: наявність ідеального плану діяльності дає дію свідомості в цьому ідеальному плані, що передбачає «зворотній зв'язок» у процесі реалізації ідеальних планів та програм в дійсності, потім перетворення та розвиток внутрішнього світу суб'єктів діяльності в міру здійснення їх світовідношення до процесів діяльності, налагоджування міжсуб'єктних відносин спілкування, що є необхідною умовою сумісної діяльності. Робота в середині всієї цієї структури може здійснюватись як в режимі функціонування, коли вона орієнтується на реалізацію прийнятих норм та правил заданої соціокультурної парадигми, так і в режимі розвитку, коли відбувається удосконалення, перетворення вихідних засад та установок діяльності, їх «перепрограмування».

Як і будь-яка реалія буття, що має життєво-смислове значення для людей, діяльність стає предметом не тільки об'єктивуючого раціонально-теретичного пізнання, а й ціннісної духовно-практичної свідомості, що виробляє певне відношення до цих реалій та передбачає їх певну оцінку. Діяльність як домінуючий спосіб ставлення до дійсності виступає як цінність культури, однак драматичний досвід сучасної цивілізації, яка відчуває на собі руйнівні наслідки невгамовного безвідповідального активізму, породжує критичні настрої щодо активно-перетворюючих засад у людській культурі.

Прибічники таких настроїв підкреслюють, що руйнівні тенденції закладені в сутності самої установки на активне перетворення наявної дійсності. Причому західній цивілізації з її висуванням на передній план активності людини, діяльнісного першопочатку протиставляються цінності як традиційної культури з її установкою на домінування наявного соціокультурного досвіду на противагу динаміці та новаторству, так і культур Сходу з їх принципами слідування «природному стану речей», відшуканим ритмам та циклам природного та соціального життя. Діяльність в дусі однобічноготехнологізму, що зводить світ, до котрого «вписана» людина, до матеріалу маніпулювання, цілі якого визначаються утопічними проектами або просто егоїстичними інтересами, обов'язково призводять до пагубннх наслідків, в тому числі і для самих людей, які здійснюють таку діяльність. Щоб уникнути цієї небезпеки або на крайній випадок мінімізувати її, діяльність як ідеал культури повинна передбачати розвиток самою суб'єкта, його відповідальності за спрямованість своєї діяльності, гармонізацію ступеня свободи та ступеня відповідальності, здійснення цілепокладання, ного смислових орієнтирів, що спрямовані на коеволюцію людини та навколишнього світу. Тому адекватна оцінка активно-перетворюючого діяльнісного першопочатку, таким чином, виступає як актуальне та важливе завдання сучасної філософської свідомості.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Людина, індивід, особистість	\|	Соціальна роль особистості в контексті її індивідуалізації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.