• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Види штукатурки

1. Залежно від складу розчину :

- звичайні ;

- декоративні (кольорові) ;

- спецвальні.

2. Залежно від товщини штукатурного шару, способу його нанесення та якості опорядження звичайну штукатурку поділяють на :

- просту («під сокіл»), завтовшки – 12 мм ;

- поліпшену («під правило»), завтовшки – 15 мм ;

- високоякісну («маятникову») – 20 мм.

3. Залежно від складу розчину або способу обробки декоративного шару декоративні штукатурки поділяють на :

- кольорові вапняно-пісчані ;

- терозитові ;

- каменеподібні ;

- сграфіто (багатошарові).

4. До спеціальних штукатурок належать :

- водонепроникна (водостійка), яку виконують цементним розчином з додаванням церезиту, рідкого скла або алюмінату натрію ;

- ренгенозахисна – виконується цементним розчином 1:4 (цемент, барит, важкий камінь) ;

- звуко- і теплоізоляційна (заповнювач - шлак) ;

- кислотостійка на рідкому склі.

Товщина шарів штукатурки

Таблиця 16

Штукатурка – це процес нанесення на поверхню штукатурного розчину та оздоблення його.

Призначення штукатурних і облицювальних робіт :

- санітарно-гігієнічне ;

- штукатурка вирівнює поверхню конструкції надаючи приміщенням або фасаду завершального вигляду ;

- поліпшує звуко- та теплоізоляційні якості конструкції ;

- захищає зовнішні стіни від руйнівної дії атмосферних факторів ;

- деревяні конструкції після штукатурення стають більш вогнетривкими і довше не гниють ;

- підвищуються експлуатаційні властивості, не потребується частих ремонтів, крім цього, облицювання запобігає зволоженню, механічним пошкодженням, дії хімічних речовин та стиранню підлоги.

Штукатурка складається із трьох шарів: обризку, грунту і накривки.

Обризк і грунт називають підготовчим шаром, а накривку – опоряджувальним.

Обризк – служить для того, щоб добре тримався грунт і накидають його рідким розчином рухливістю 10 – 12 см. Склад розчину 1:2 (вяжуче, заповнювач).

Грунт – виконують густим розчином (рузливість 7-9 см, склад 1:3, 1:5), служить для вирівнювання поверхні за декілька разів.

Накривку – роблять рідким розчином (рухливістю 10-12 см, склад 1:2 ) з дрібнозернистим заповнювачем. Накривка надає штукатурці міцності та естетичного вигляду. Товщина не більше 2 мм

Проста штукатурка – використовується для опорядження приміщень складського та допоміжного призначень.

Поліпшену – житлових, адміністративних, навчальних, сільськогосподарських будинків іспоруд.

Високоякісну – громадських будинків культурного призначення фасадів.

Товщина шару :

- простої – 12 мм ;

- поліпшеної – 15 мм ;

- високоякісної – 20 мм.

Товщина шарів штукатурки

Таблиця 17

Послідовність штукатурення

Штукатурку приміщень починають після влаштуванняч даху і покрівлі, установки віконних та дверних блоків і електромонтажних та сантехнічних робіт. Штукатурять спочатку стелю, а після верхнюю частину стін. За наявності карниза між стелею та стіною виконують спочатку його, а потім затирають поверхню. Одночасно штукатурять віконні та дверні укоси. До штукатурки необхідно підготувати поверхню. Після розбирання підмостей штукатурять нижню частину стін і укосів. Штукатурка фасаду будівель починається зверху і закінчується цоколем. На рис. 101. показано штукатурку віконних відкосів в цегляному будинку.

Рис. 101

Послідовність робіт :

1) встановлення підмостей ;

2) встановлення маяків на стелях ;

3) нанесення обризку і грунту ;

4) нанесення накривного шару ;

5) встановлення карнизів ;

6) розбирання та переміщення підмостей ;

7) штукатурка відкосів.

Рівну строго вертикальну поверхню можливо отримати штукатурячи по маяках. Маяки влаштовуються на всіх видах поверхонь, стінах, пілястрах, колонах, стелях, ганках.

На рис. 102. показано обробку кутів і рустів на залізобетонних стелях і перевірку поверхні.

Рис. 102

Провішування стін

У вертикальному куті на відстані 30-40 см від стелі забивають цвях 1 так, щоб головка цвяха відповідала товщині шару. До цвяха прикладають відвіс і на відстані 30-40 см забивають цвях. Якщо висота стіни 2,5-3 м можна обійтись двома цвяхами, а якщо висота більша, то 3 цвяхи.

Рис. 103. Провішування стін. Виском

1-12 – цвяхи.

1) 2)

Рис. 104. Провішування стін:

1 – за допомогою виска;

2 – за допомогою рівня.

Рис. 105. Провішування стель:

а – стеля; б – водяний рівень; 1-8 – цвяхи.

Штукатурні роботи у зимових умовах

Підготовка приміщень і поверхонь

Взимку штукатурні роботи виконують, дотримуючись додаткових вимог. Вологість цегляних чи кам'яних стін, які необхідно об­штукатурити, має не перевищувати 8 %, визначається лаборатор­ним шляхом. Ті конструкції будинку (укоси, одвірки, ніші), які піддаються швидкому охолодженню, мають бути опоряджені до на­стання холодів. Якщо їх опоряджують у холодну пору року, то вжи­вають запобіжних заходів: від передчасного замерзання штукатурку утеплюють, прогрівають, щоб запобігти її псуванню.

Приготування, зберігання, транспортування штукатурних роз­чинів організовують таким чином, щоб розчин, який привозять на будівельний майданчик, мав температуру не нижче +8°С. Розчино-проводи, які знаходяться на відкритому повітрі або в неопалюва­них приміщеннях, мають бути утеплені.

Виконують зовнішні штукатурні роботи за температури повітря нижче — 5°С розчинами з хімічними домішками, за яких розчини можуть тужавіти на морозі та досягати необхідної міцності. Дозво­ляється також обштукатурювати розчинами з меленим негашеним вапном.

Кам'яні і цегляні стіни, виконані способом заморожування, доз­воляється обштукатурювати, коли з боку штукатурного намету му­рування розмерзлося на глибину не менше половини товщини стіни. Застосування гарячої води для прискорення прогріву промо­рожених стін не допускається.

Приміщення, які призначені для обштукатурювання, завчасно готують. Передусім проконопачують щілини між стінами, дверни­ми і віконними коробками й обштукатурюють заглушини і віконні укоси. Вставляють скло у віконні рами. Двері щільно зачиняють. Горищні й міжповерхові перекриття утеплюють.

За технічними умовами штукатурні роботи дозволяється вико­нувати в зимовий період, якщо середня температура всередині приміщень біля зовнішніх стін на висоті 0,5 м від рівня підлоги тримається не нижче +8°С. Щоб прискорити сушіння штукатурки, температуру доводять до +10 — +16°С. Температура біля стелі має не перевищувати +30°С. Якщо температура перевищує зазначену, штукатурка швидко пересихає, вкривається тріщинами, втрачає міцність.

Забороняється працювати у приміщеннях, де температура ниж­че +8°С. За таких температурних мов штукатурка довго сохне, а на­весні починає відшаровуватися, оскільки накидана на приморо­жені стіни. Стіни, відтаючи, виділяють вологу, яка порушує зчеп­лення штукатурки зі стіною. Дерев'яні, фібролітові, комишитові та соломітові поверхні за таких умов сильно перенасичуються воло­гою, розбухають і збільшуються в об'ємі. Висихаючи, вони жолоб­ляться і псують штукатурку.

Сушіння штукатурок

Штукатурки, приготовлені на різних в'яжучих матеріалах, су­шать по-різному. Наприклад, для нормального процесу сушіння і тужавлення вапняних штукатурок потрібна деяка кількість вугле­кислого газу. Не варто сушити вапняні штукатурки прискореним способом, оскільки штукатурка виходить неміцною і сильно розтріскується. Вапняну і вапняно-гіпсову штукатурки; сушать у середньому 10—15 діб, провітрюючи приміщення два-три рази на годину. Цементні й цементно-вапняні штукатурки сушать протягом 6—7 діб, не провітрюючи приміщення, тому що протягом їхнього ту­жавлення потрібне вологе повітря.

Замерзлу сиру штукатурку відігрівають, знімають відшаровані місця, виправляють їх і висушують.

Під час сушіння штукатурки краще використовувати центральне опалення. Якщо його немає, улаштовують тимчасове.

За великих обсягів штукатурних робіт застосовують повітро­нагрівачі. Цими установками штукатурку сушать протягом 6—8 діб за температури повітря +30°С. Як тільки штукатурка висихає до необхідної вологості (8 %), сушіння припиняють і в приміщенні знову підтримують температуру +8°С.

Для сушіння чималих обштукатурених поверхонь застосовують калориферні установки. Установка складається з калорифера з топ­кою, дуттьової установки з відцентровим вентилятором, який нагнітає гаряче повітря по повітроводах (трубах), комплекту труб і додаткового вентилятора, який нагнітає повітря. Повітроводи ведуть до будинку через віконні чи дверні прорізи.

Електрокалорифер має циліндричний кожух з листової сталі, у якому на підставках розташовані нагрівальні елементи. До електрокалорифера вентилятором від електродвигуна нагнітається повітря, де воно нагрівається й подається назовні.

Пальник інфрачервоного випромінювання, призначений для сушіння штукатурки в будинках, які споруджуються чи ремонту­ються, може бути використаний за умови повітрообміну, що забез­печує своєчасне видалення продуктів згоряння.

Фасади обштукатурюють підігрітими розчинами без улаштування тепляків за температури зовнішнього повітря не нижче — 15°С.

Приготування розчинів

Якщо розчин готується безпосередньо на будівельному майдан­чику, воду підігрівають до +56 — +60°С за температури зовнішньо­го повітря — 10°С. Якщо температура зовнішнього повітря —11— 20°С, то до +65 - +80°С,

Температура розчину на виході з розчинозмішувача має бути відповідно +20 — +25 і +35 — +40°С, а під час накидання розчину має бути відповідно +15 - +20 і +30 - +35°С.

Для приготування розчину використовують дрібний пісок крупністю до 1,2—1,5 мм, щоб можна було затирати штукатурку безпосередньо по ґрунту без додаткової накривки. Після просіювання пісок підігрівають.

Вапно застосовують свіжогашене або у вигляді вапняного тіста. Для одержання свіжогашеного вапна на об'єкті гасять мелене вапно-кипілку, яке потім пропускають крізь часте сито і використову­ють через 48 годин. Порівняно зі звичайним гашеним вапном (тістом) мелене негашене вапно виділяє під час гасіння в штука­турці велику кількість тепла. Тужавлення розчинів, до яких вхо­дить вапно, відбувається швидше, що дає можливість застосовува­ти розчини в зимовий час. Недоліком меленого негашеного вапна вважають те, що воно швидко гаситься за рахунок вологи, яка зна­ходиться у повітрі, й карбонізується під час перевезення його без належної упаковки, тому його важко зберігати.

Для обштукатурювання товстою накиддю (гурти, карнизи) ви­користовують розчини з протиморозними домішками. Під час об­штукатурювання гладких поверхонь стін незалежно від температу­ри зовнішнього повітря для ґрунту і накривки застосовують розчин у співвідношенні 1:1:4 (цемент : вапно : пісок) із зернами піску крупністю до 1,2 мм. Якщо пісок крупніше 1,2 мм, то склад розчи­ну для ґрунту змінюється — 1:1:5.

Консистенція розчинів характеризується осіданням стандарт­ного конуса 9—11 см, тому що за низьких температур і посиленому вітрі рідкий розчин замерзає швидше і штукатурка руйнується.

Застосовуючи у розчинах солі як протиморозні домішки не­обхідно пам'ятати, що після висихання штукатурки можлива поява висолів. У цьому разі обштукатурені місця після сушіння обмета­ють щіткою або ганчіркою, промивають водою. Якщо у процесі ро­боти використовують розчинонасоси, то їх встановлюють у тепло­му приміщенні, а шланги, які виводять назовні, обертають повстю і мішковиною. Після кожного робочого дня розчинонасос і шланги оглядають, промивають спочатку холодною, а потім гарячою во­дою, щоб видалити намерзлий розчин.

Готуючи поверхню, зчищають відшаровану штукатурку і відбиті місця, прогрівають паяльною лампою чи газовим факелом. Після цього поверхню очищають сталевими щітками від кіптяви. Розчин накидають на суху теплу поверхню. Поверхня вбирає з розчину зайву вологу, і він швидше тужавіє й підсихає.

За один прийом накидають шар штукатурки завтовшки 20—25 мм. Через 15—20 хв. поверхню затирають. Якщо шар штукатурки завтов­шки понад 25 мм, розчин накидають у два прийоми. Другий шар наки­дають, коли перший уже затужавів, але ще не замерз. Якщо розчин на­кидати на замерзлий шар, то під час відтавання він зруйнується.

За витягування карнизів, поясків, наличників, гуртів, поверхню розбивають на невеликі ділянки, щоб не залишати опорядження роз­чином до наступного дня. Через те, що розчини на меленому негаше­ному вапні відрізняються швидким терміном тужавлення, набризк і фунт накидають один за другим без перерви.

Техніка безпеки

Під час проведення штукатурних робіт взимку за несприятли­вих погодних умов необхідно особливо ретельно дотримуватися відповідних правил техніки безпеки.

Переходи, драбини систематично очищають від розчину, сміття, полою, снігу і посипають піском або шлаком.

Хлорне вапно зберігають у міцній, щільно закритій тарі. Хлоро­вану воду готують у спеціально обладнаному приміщенні з витяж­ною вентиляцією. У разі застосування хімічних протиморозних домішок ретельно дотримуються правил безпеки, що записані в інструкціях до них.

Забороняється опалювати і просушувати приміщення та штука­турку відкритими жаровнями, якщо у приміщеннях працюють лю­ди, щоб запобігти їхньому отруєнню чадним газом.

Протипожежні заходи

Пересувні установки з газовими пальниками інфрачервоного випромінювання встановлюють у приміщенні так, щоб балон з га­зом був на відстані не менше 1,5 м від установки й інших опалю­вальних приладів і не менше як за 1 м від електролічильників. Шланги мають бути завдовжки не більше ЗО м. Якщо відстань від установки до газової мережі більше за зазначену, то необхідно про­кладати тимчасовий газопровід.

Забороняється прокладати гнучкі шланги по підлозі приміщен­ня. Шланги мають розташовуватися на висоті від підлоги не менше як 2 м.

Відстань від газового випромінювача установки до займистих конструкцій має бути не менше 1 м, до важкозаймистих — 0,7 м і до незаймистих -4 м. Неприпустимо вмикати пальник з ушкодже­ною керамікою.

На кожному будівництві організовують змінне чи цілодобове чергування працівників пожежної охорони. На будівництві мають бути вивішені вогнегасники, інші засоби пожежогасіння, а робітни­ки - проінструктовані щодо користування ними. Встановлення тимчасових печей на будівництві в період опоряджувальних робіт обов'язково потрібно погодити з районною пожежною інспекцією чи з особою, відповідальною за пожежну безпеку на будівництві

Протиморозні домішки

У неопалюваних приміщеннях, у приміщеннях з частковим обі­грівом, а також на морозі штукатурні роботи виконують розчина­ми з хімічними домішками.

Для зовнішніх штукатурних робіт застосовують хлоровані роз­чини, які готують на основі хлорованої води. Такими розчинами об­штукатурюють поверхні за температури до —25°С без наступного обігрівання штукатурки.

Приготування хлорованої води. Воду наливають у казан, нагрівають до +35°С, кладуть у неї хлорне вапно (на 100 л води 12—15 частин хлор­ного вапна). Перемішують до повного розчинення вапна Отримане хлороване молоко ставлять на 1—1,5 години для відстоювання, після чого відстояну хлоровану воду заливають у видатковий бачок і викори­стовують для приготування розчину. Хлоровану воду не можна нагрівати понад +35°С, тому що хлор звітриться і вода втратить ак­тивність. На хлорованій воді готують складні або цементні розчини, якими обштукатурюють дерев'яні, цегляні чи бетонні поверхні. Інші види розчинів готувати на хлорованій воді не можна.

Пропонуються наступні суміші хлорованих розчинів -- цемент: вапняне тісто: пісок (1:1:6) чи цемент: суміш глини з меленим шла­ком: пісок (1:1,5:6). Ці суміші застосовують для обштукатурювання цегляних, шлакобетонних і дерев'яних поверхонь. Бетонні поверхні обштукатурюють цементними розчинами у співвідношенні від 1:2,5 до 1:3.

Температура хлорованої води для приготування розчинів має бути не нижчою +4 +10°С. Чим нижчою є температура повітря, тим

вищою має бути температура розчину.

Хлоровані розчини накидають ручним чи механізованим спосо­бами. Кожен наступний шар розчину намазують на стужавілий раніше шар. Після тужавлення накривки штукатурку затирають. Непросушені звичайні штукатурки, виконані в зимовий час, вкрива­ються полоєм, що знижує їхню міцність. Міцність хлорованих шту­катурок на морозі підвищується.

Хлоровані розчини можна фарбувати вапностійкими і світло­стійкими мінеральними фарбами (земляними), наприклад, мумією, вохрою, залізним суриком.

Робітники, які готують і використовують хлоровану воду чи розчин, мають пройти інструктаж з техніки безпеки. Працювати цими розчинами необхідно обов'язково у брезентовому спецодязі: прогумованому фартусі й рукавицях, гумових чоботах, протигазі чи респіраторі.

Обштукатурювання хлорованими розчинами в середині при­міщень не допускається. Як виняток, обштукатурюють такими роз­чинами ніші під радіатори. Причому працювати обов'язково з відчиненими вікнами.

Хлоровані штукатурки після висихання нешкідливі, оскільки вони остаточно тужавіють на восьму добу, а за цей час хлор з них звітрюється.

Розчини з домішкою поташу. Такі розчини не дають висолів, не спричинюють корозійного руйнування металу, тому їх застосову­ють в обштукатурюванні сітчасто—армованих конструкцій.

На водному розчині поташу готують цементно—глиняні, це­ментно—вапняні й цементні розчини. Кольорові розчини готують із застосуванням лугостійких пігментів. Як складову розчину вико­ристовують портландцемент невисоких марок. Кількість поташу беруть залежно від температури зовнішнього повітря. Так, за тем­ператури до —5° С додають 1 % поташу від маси сухої суміші, за температури —5 до —15 °С — 1,5 %, за температури нижче —15°С 2 %. Поташ додають до сухої розчинової суміші для штукатурки у вигляді водного розчину.

Цементно-глиняні розчини застосовують у таких співвідношеннях: від 1:0,2:4 до 1:0,5:6 (цемент: глина: пісок). Для приготування розчину підсушену глину змішують з цементом і водним розчином поташу. Глину можна попередньо перетворити на тісто, а вже потім змішати з цементом і піском.

Цементно-вапняні розчини мають вміщувати у своєму складі І не більше 20 % вапна від маси цементу. Готують їх звичайним спо­собом.

Цементні розчини мають бути немасними, у співвідношенні 1:3. Сіль поташу розчиняють у воді, на якій готують розчин з цемент-но-піщаної суміші, або додають цю воду до крутих розчинів.

Використовують розчин, попередньо підігрітий до +5 — +10°С протягом години з моменту його приготування. Розчин необхідно зберігати в утепленій тарі.

Технологія виконання робіт

Щоб виконати набризк в умовах зниженої температури, спочатку готують сметаноподібний розчин і накидають його на основу шарами завтовшки 10—12 мм. Ґрунт розрівнюють, надряпують коли він стужавіє, накидають накривку завтовшки 7-8 мм накривку розрівнюють і затирають, не змочуючи водою.

Під час приготування розчину з домішкою поташу необхідно дотримуватися техніки безпеки так само, як і з хлорованими розчинами.

Розчини на аміачній воді. Такі розчини не дають висолів. Температура аміачної і звичайної води для її розведення не повинна перевищувати +5°С, тому що за більш високої температури аміак випа­ровується. Якщо аміачна вода має 25 % концентрацію, то для одер­жання аміачної води 6 % концентрації на кожен її літр додають 3,16 л (приблизно 3 л) звичайної води. Якщо завезена аміачна вода 15% концентрації, то на 1 л додають 1,5 л води. Аміачну воду зберігають у герметично закритій посуді, найкраще — в скляних бутлях з притертими пробками.

На аміачній воді замішують цементні й цементно-вапняні роз­чини з піском. Вапняні, вапняно-гіпсові й цементно-глиняні роз­чини замішувати на аміачній воді забороняється.

Для затирання по бетону застосовують цементний розчин у співвідношеннях 1:2—1:4 (цемент: пісок); для обштукатурювання цегляних, шлакобетонних і дерев'яних поверхонь — розчини у співвідношеннях 1:1:6—1:1:9 (цемент: вапняне тісто: пісок).

Вапняне тісто розводять аміачною водою, температура якої має бути не нижчою +5°С. Температура нагрівання розчину залежить від температури зовнішнього повітря. Якщо температура зовнішнього повітря до —15° С, то температура розчину на робочих місцях по­винна бути +2 — +3°С. За температури зовнішнього повітря до — 25°С температура розчину має бути не нижчою +5°С. Штукатурні роботи розчинами на аміачній воді можливо виконувати і за темпе­ратури повітря до — 30°С.

Для одержання розчинів зазначеної температури складники: підігрівають. Після перемішування температура вапняного тіста й аміачної води має бути не нижчою +5°С. Розчин подають на робочі місця в утеплених ящиках, які закриваються кришками з м'якими гумовими прокладками, що перешкоджають звітрюванню аміаку і зберігають тепло.

Штукатурка на аміачній воді після заморожування має високу міцність, поверхнева плівка не дає лущення, не тріскається.

Така штукатурка продовжує набирати міцність як на морозі, так і за теплої пори року після відтавання розчину. Послідовність об­штукатурювання така сама, як і за обштукатурювання розчинами з іншими протиморозними домішками.

Зв'язні модульні елементи

1. Техніка безпеки та протипожежні заходи під час роботи взимку.

2. Обштукатурювання фасадів будинків.

Фасади обштукатурюють узимку підігрітими розчинами без улаштування тепляків, за температури зовнішнього повітря не нижче — 15°С. За нижчих температур необхідно дуже прогрівати поверхні, що не завжди економно.

Для приготування розчинів і збереження матеріалів на буді­вельному об'єкті влаштовують утеплений розчиновий вузол. Однак розчини краще готувати на централізованому розчиновому вузлі й відправляти їх на об'єкти у готовому вигляді в утепленій тарі.

Підігрів матеріалів і температура виходу розчину залежить від температури зовнішнього повітря (табл. 27).

Залежність температури розчину від температури повітря

Таблиця 18

Для приготування розчину використовують дрібний пісок (розмір зерен до 1,2—1,5 мм), просіяний крізь сито з отворами 2x2 мм, щоб можна було затирати штукатурку безпосередньо по ґрунту без додатко­вої накривки. Після просіювання пісок підігрівають.

Вапно застосовують свіжогашене або у вигляді вапняного тіста. Для одержання свіжогашеного вапна на об'єкті гасять мелене вапно-кипілку, яке потім пропускають крізь часте сито і використовують через 48 годин. Порівняно зі звичайним гашеним вапном (тістом) мелене негашене вапно виділяє під час гасіння в штука­турці велику кількість тепла. Тужавлення розчинів відбувається швидше, а це і дає можливість застосовувати такі розчини для об­штукатурювання фасадів у холодну пору року за несприятливих погодних умов.

Недоліком меленого негашеного вапна вважають те, що воно швидко гаситься за рахунок волога, яка міститься в повітрі, і карбонізується під час перевезення без спеціальної упаковки. Тому його важко зберігати як під час перевезення, так і на будівельному об'єкті.

Для штукатурки з товстими наметами (гурти, карнизи) використо­вують розчини з протиморозними домішками. Розчини з домішками застосовують за температури зовнішнього повітря нижче — 5°С.

За обштукатурювання гладких поверхонь стін, незалежно від температури зовнішнього повітря, для ґрунту і накривки застосо­вують розчин складом 1:1:4 (цемент : вапно : пісок) із зернами піску крупністю до 1,2 мм. Якщо пісок крупніше 1,2 мм, то склад розчину для ґрунту замінюють на 1:1:5 (цемент: вапно: пісок).

Розчини готують з осіданням стандартного конуса 9—11 см, то­му що за низьких температур і посиленому вітрі рідкий розчин за­мерзне швидше і штукатурка зруйнується.

Застосовуючи у розчинах солі, треба пам'ятати; що після виси­хання штукатурки можлива поява висолів. За появи висолів об­штукатурені місця після просушування обмітають щіткою або ганчіркою, а потім промивають водою.

Розчинонасоси встановлюють у теплому приміщенні, а шланги, які виводять назовні, обертають повстю і мішковиною. Після кожного робо­чого дня розчинонасос і шланги оглядають, промивають спочатку холод­ною, а потім гарячою водою, щоб видалити намерзлий розчин.

Істотну роль в обштукатурюванні фасадів у зимовий період ві­діграє підготовка поверхонь. Спочатку відбивають відшаровану штукатурку. Потім поверхню відбитих місць прогрівають паяль­ною лампою або газовим факелом. Після цього поверхню очища­ють сталевими щітками від кіптяви. Розчин накидають на суху теп­лу поверхню. Зайва волога всмоктується з розчину поверхнею, за­вдяки чому він швидше тужавіє і підсихає.

За один прийом накидають шари штукатурки завтовшки 20— 25 мм. Через 15—20 хв. поверхню затирають. Якщо штукатурка зав­товшки понад 25 мм, розчин накидають у два прийоми. Другий шар накидають, коли перший уже затужавів, але ще не замерзнув. Якщо розчин намазують на замерзлий шар, то за відтавання руйнується верхній шар штукатурки.

Роботу організовують так, щоб протягом робочої зміни була повністю обштукатурена та чи інша ділянка. На невеликих ділян­ках розчин накидають вручну, за великих обсягів робіт — пневма­тичними розчинонасосами.

Під час витягування карнизів, поясків, наличників, гуртів по­верхню розбивають на невеликі ділянки, щоб не залишати опоряд­ження шару розчину на наступний день.

Оскільки розчини на меленому негашеному вапні відрізняють­ся швидким терміном тужавлення, набризк і ґрунт накидають один за одним без перерви.

Допустимі відхилення по якості штукатурки

Таблиця 19

Оздоблювальні роботи

Облицювання поверхонь стін керамічною плиткою

Сучасні технології облицювання плиткою на клейових сумішах відрізняються від традиційного облицювання на цементно-пісчаному розчині. Плитку закріпляють на основі на тонкому клейовому шарі, поверхня під облицюванням має бути ідеально рівною та ретельно підготовленою.

Облицювальні роботи – це роботи, пов’язані з закріпленням опоряджувальних матеріалів на лицьових поверхнях конструкцій. Облицювання є внутрішнє та зовнішнє. Технологія облицювання залежить від виду облицювальних матеріалів, способу їх закріплення.

Підготовка облицювальних матеріалів складається з сортування плитки, за розміром та кольором, свердління отворів, обрізування. Також проводять очищення поверхні, ґрунтування, накладання клеючої суміші на зворотну поверхню плитки, приклеювальна, розшивка швів.

Спочатку рівну і підготовлену поверхню розділяють по ширні на дві частини. Вгорі посередині забивають цвях і опустивши вісок під ним забивають другий цвях та натягують шнур, або відмічають олівцем лінію. Від цієї мітки плиткувикладають в одну, а після цього в іншу сторону (рис. 106).

Рис. 106. Розмітка поверхонь для облицювання стін

Якщо довжина стінки більше чотирьох метрів то на накресленій лінії можна встановити маячний ряд. Перший маячний ряд укладають спочатку насухо від середини до кусків вздовж горизонтальної лінії, яка знаходиться на рівні чистої підлоги. Визначивши потрібну кількість цілих плиток їх укладають на розчинову суміш.

Рис. 107. Облицювання знизу вверх

Приготовлену клейову розчинову суміш за допомогою кельми викладають на зубчатий шпатель.

Розмір зубців шпателя вибирають залежно від розмірів плитки

Таблиця 20

І ним наносять на поверхню стіни суміш. Можна також наносити спочатку кельми на основу і за допомогою зубчастого шпателя вирівняти.

Саме так утворюється гребінчаста основа фактури.

Плитку перед облицюванням не можна змочувати водою.

У разі облицювання зовнішніх поверхонь будівлі, а також поверхонь у вологих умовах клейові суміші наносять не тільки на основу, а й на плитку. Товщина шару має бути до 1 мм.

Рис. 108. Укладання плиток на лицьові поверхні

Перш ніж приступити до заповнення швів кольоровими сумішами потрібно впевнитись, що клей під плиткою застив.

Терміни твердіння суміші

Таблиця 21

1) 2) 3)

Рис. 109. Способи укладання плитки:

1 – шов у шов; 2 – у розбіжку; 3 – по діагоналі.

Облицювання поверхонь стін листами сухої штукатурки

Облицювання несучих стін перегородок ГКП які кріпляться до основи за допомогою розчину із використанням маячних смуг із ГКП.

Адгезія до поверхні різних стінових матеріалів залежить від багатьох факторів головними з них є властивість самого матеріалу це його фактура і пористість до основи яку мають облицювати висувають ряд вимог:

- основа має бути міцною сухою захищена від впливу атмосферних чинників;

- основа повинна бути чистою, очищена від пилу, плісняви;

- основа з високо поглинаючою здатністю повинна бути попередньо зволожена.

На сьогодні поширилось застосування монтажного клею «Перлефікс» на гіпсовій основі.

Він використовується для приклеювання до стін гіпсокартону о також для приклеювання до стін ізоляційних матеріалів пінополістиролу і мінвати і пінополіуретану.

При розстроюванню плит необхідно враховувати зазор висотою 20 мм між гіпсокартонною плитою та поверхнею перекриття. Він влаштовується для провітрювання і видалення вологи і з порожнин між стіною і гіпсокартоном приклеювати гіпсокартон слід спочатку у тих ділянках стін які розташовані біля віконних та дверних прорізів де потрібна точність і актуальність з приклеювання гіпсокартонних плит до рівних поверхонь здійснюється шляхом нанесення тонких суцільних смуг зубчастим шпателем по всьому периметру та одну дві смуги по середині (рис. 110).

Рис. 110. Схема облицювання рівної поверхні:

1 – поверхня, що облицьовується; 2 – гіпсовий клей; 3 – поверхня з приклеєною ГКП.

Рис. 111. Схема нанесення клею на ГКП

Клейові коржі укладають у 4 ряди для ГКП товщиною 3,5 мм, а для ГКП товщиною 12,5 мм в 3 ряди.

Приклеювання гіпсокартону до нерівних поверхонь потребує до більш масивного шару гіпсокартонного клею. В цьому випадку застосовується гіпсовий клей який кельмою наносять по периметру по середині плит 30 – 35 мм (рис. 112).

Рис. 112. Схема облицювання поверхні з нерівностями до 20 мм:

1 – поверхня, що облицьовується; 2 – клейові коржі; 3 – поверхня з приклеєною ГКП.

На стінах із змішаною кладкою чи з бетоном чи шлакобетонних блоків при нерівності більше 20 мм. Необхідно сформувати рівну поверхню за допомогою маячних смуг шириною 10 см., які приклеюють до основи і вирівнюють в поперечному напрямку за допомогою висків та рівнів.

При влаштуванні вирівнюючої основи з маячних гіпсокартонних смуг спочатку до стіни приклеюють вгорі та внизу горизонтальні та вертикальні смуги. На приклеєний до стіни карниз, що сформований без смуг ГКП чи на зворотній стороні плити наносять зубчастим шпателем тонкий шар клею після чого плиту приклеюють до каркасу вирівнюючи облицювання правилом (рис. 113).

Рис. 113. Схема облицювання поверхні з нерівностями більше 20 мм:

1 – поверхня, що облицьовується; 2 – гіпсовий клей; 3 – поверхня з приклеєною ГКП; 4 – каркас із маячних гіпсових смуг.

Основні заходи по підготовці до облицювання стін гіпсокартонними плитами

1. Перевірити фактичні висоти приміщень для замовлення гіпсокартону відповідної довжини;

2. Всі незаповнені ділянки швів чи інші дефекти слід заповнити цементно – піщаним розчином;

3. Залишки розчину видалити з поверхні кладки;

4. Всі монтажні та інші отвори обробити та закрити, всі віконні блоки пофарбувати і засклити;

5. До початку облицювання стін сухою штукатуркою в усіх приміщеннях де вона буде використана повинна бути закінчені всі мокрі процеси;

6. Віконні коробки повинні мати по периметру пази чи шпунти, що призначені для заведення в них гіпсокартонного віконного відкосу;

7. Роботи по монтажу інженерних комунікацій, що прокладають під облицюванням необхідно закінчити до влаштування сухої штукатурки;

8. Заглиблення для розміщення опалювальних приладів слід попередньо утеплити;

9. В приміщеннях перед початком роботи повинно бути очищено від будівельного сміття і сторонніх предметів;

10. При виконанні робіт по приклеюванні ГКП і замонолічевання стиків між ними необхідно забезпечити провітрюваність приміщень де ведуться роботи.

Облицювання стін з використанням металевого каркасу

У таких випадках коли стіни не можна облицювати ГКП за допомогою клею, використовують металевий каркас, що встановлюється біля стіни або прикріплюється до неї. Звичайні багатошарові обшивки стін відіграють важливу роль при ремонті або реконструкції старих будинків. Завдяки обшивці можна приховати дефекти старої штукатурки і кладки, заново прокладені на стінах інженерні конструкції та істотно поліпшити звуко- і тепло- ізоляційні характеристики існуючих конструкцій.

Сталевий каркас збирають із сталевого профілю СB 60*27*6.6 і поперечних сталевих профілів (VW) і стінових профілів (СW). Напрямні профілі каркаса прикріплюють дюбелями до підлоги і стелей з кроком не більше за 1 см.

Через кожні 60 см. В напрямі профілі точно за виском встановлюють стяжки з CW – профілів, які скріплюють з ними про сікачем. Через кожні 1.5 м стояки кріплять до стіни за допомогою кронштейнів. Кронштейнами можуть служити прямі сталеві підвісні між кронштейнами і стіною розміщують електричну прокладку, сантехнічну трубопроводи, а також тепло- і звукоізоляційні матеріали. Облицювання здійснюють прикріпленим ГКП до металевого каркаса шурупами – само різами з подальшим шпаруваннями швів і головок шурупів шпаклівкою.

Каркасний спосіб облицювання стін ГКП застосування при висоті обшивки не перевищує 4.25 см, то металевий каркас можна не прикріплювати до стіни кронштейнами ГКП зазвичай розташовують вертикально (паралельно розміщене) з обов’язковою обробкою швів як першого так і другого шарів при двошаровій обшивці. Шви між шарами ГКП повинні бути розміщені відносно один одного. Якщо є горизонтальні шви в конструкції обшивки стін з одно типовим покриттям, та їх стикування і закріплення мають здійснюватися на горизонтально розташованому металевому профілі, а шви повинні бути зміщенні по вертикалі відносно один одного. При влаштуванні двошарової обшивки з ГКП другий їх шар розміщується зі зміщенням 60 см відносно швів першого ряду. Шурупи для закріплення першого шару допускається встановлення з кроком 15 см.

В умовах підвищеної вологості рекомендується застосовувати вологостійкі гіпсокартонні плити (ГКПB) у поєднанні з металевим каркасом. Поверхню треба покривати гідроізоляцією. Перед використанням емульсію «флехендіх» треба перемішати. На ГКП емульсію наносять валиком або пензлем двома трьома шарами з розрахунку 1000 с/см². Перший шар повинен висохнути перед нанесенням другого шару. Час висихання 2 – 3 годині.

Склярські роботи

Матеріали для скляних робіт

Для скління вікон, дверей, ліхтарів, вітрин і інших світлопроникних обгороджувань застосовують наступні основні види скла: віконне, армоване поліроване і неполіроване, вітринне поліроване і неполіроване, хвилясте армоване і неармоване, гнуте для прилавків, загартоване, контрастне димчастого кольору зі світлопроникністю 65-75%, матоване, розсіююче світло, поліроване аркушеве і ін. Для пристрою світлопрозрачних перегородок, стін і покриттів - склоблоки, склопакети і склопрофіліт.

Розміри заготовленого скла мають бути на 4-6 мм менше розмірів отвору між внутрішніми гранями фальців. Наявність між склом і фальцями зазору в 2-3 мм виключають тріскання скла при набуханні дерев'яних і стискуванні металевих палітурок.

У дерев'яних палітурках скло кріплять за допомогою дрібних цвяхів, шпильок з дроту діаметром 0,8-1 мм, плоских шпильок і дерев'яних штапиків. Для кріплення скла в металевих палітурках застосовують круглі і прямокутні штирі конічної форми, клямери, пружини, клинові затиски і металеві штапики. Пластмасові штапики застосовують в пластмасових палітурках.

Для герметизації фальців застосовують мастики. Їх склад залежить від вигляду скляної палітурки і характеру дії довкілля. Найчастіше застосовують наступні види мастик: крейдову для дерев'яних палітурок (крейда мелена, оліфа натуральна), високоякісну на свинцевих білилах для особливо відповідальних робіт (крейда мелена просіяна, білила свинцеві сухі, оліфа натуральна), сурикову для зовнішніх металевих палітурок (крейда мелена, сурик свинцевий або залізний, оліфа натуральна), бітумну для ліхтарів і зовнішніх вікон промислових споруд (бітум марки III-IV, цемент марки 400, мінеральне або трансформаторне масло), на кам'яновугільному пек для ліхтарів і зовнішніх вікон промислових споруд (пік кам’яновугільний, крейда мелена, бензин) і ін. Як складові для мастик можуть бути використані пісок дрібний сіяний, мелений шлак, доломіт, трепел, вапно, каніфоль, рідке скло і інші наповнювачі і в’яжучі.

Приготування скляних мастик ведуть, за рідким виключенням, в централізованих майстернях, обладнаних засобами дозування складових і розчиномішалками. Скляна мастика має бути пластичною, не відшаровуватися і мати зчеплення з фальцями і склом не менше 100 кПа; тверднути в строк не більше 15 днів, не розмиватися водою і витримувати не менше 30 циклів заморожування і відтавання. Прокладки гумові і пластмасові мають те ж призначення, що і мастики. Вони випускаються П-подібного і круглого профілю з прорізом по одній стороні.

Технологія скляних робіт

Комплексний процес виробництва скляний робіт складається з наступних основних процесів і операцій: приготування мастики, нарізка скла, транспортування і подача на робоче місце матеріалів, підготовки палітурок до скління (очищення і прооліфка фальців, свердління отворів і так далі) і скління.

Висока продуктивність праці, висока якість і безпечні методи виробництва робіт можуть бути досягнуті кожною бригадою склярів, якщо вона забезпечена комплектом необхідного устаткування, пристосувань, інструмента та інвентарю. У комплект зазвичай входять: столи для розкроювання скла, візки для перевезення ящиків із склом; контейнери для зберігання і перевезення заготовленого скла; ящики-контейнери для перенесення заготовленого скла і підйому його на поверхи краном; склорізи; метри розкладні, лінійки, косинці і шаблони; ножі і стамески для очищення фальців і нанесення мастики; кусачки, плоскогубці, викрутки і молотки; пістолети-автомати для забивання шпильок; столики-підмості переносні заввишки 80 см; столики-підмості переносні або перетяжні телескопічні та із зміною висоти від 1 до 2,5 м; сходи-драбини на двох парах ніг, доладні; ліси навісні для скління ліхтарів і ін. Кількість тих або інших інструментів в кожній бригаді залежить від її чисельного складу.

Скління палітурок доцільного вести в горизонтальному положенні, заздалегідь замаркувавши їх і знявши. Якщо палітурки незнімні або дуже громіздкі, їх скління ведуть в проектному положенні.

Скління дерев'яних палітурок для житлових будівель, як правило, виробляють на деревообробних комбінатах. На будівельний майданчик такі палітурки доставляють покрашеними за один раз і заскленими. При склінні безпосередньо на об'єктах палітурки мають бути добре підігнані і покрашені за один раз, а їх фальці - очищені, прооліфлені і просушені. Скло в дерев'яних палітурках вставляють на подвійній мастиці, на мастиці і штапиках або на еластичних прокладках і штапиках.

Підстилаючий шар мастики (в перших двох випадках) завтовшки 2-3 мм наносять рівним, без розривів, за допомогою ножа, стамески або шприца. Скло при необхідності прирізають і укладають на шар мастики так, щоб зазори між торцевими гранями скла і фальцями були однаковими і складали не менше 2-3 мм. При цьому фальці повинні перекриватися склом не менше чим на 3/4 їх ширину. Якщо передбачений другий шар мастики, скло кріплять за допомогою дрібних цвяхів або шпильок. На кожній грані скла має бути не менше двох шпильок, і їх слід ставити не рідше чим через 300 мм. Дротяні шпильки забивають уручну або за допомогою автомата Зубова, а плоскі трикутні - за допомогою пістолета С-664. Після цього уручну або механізованим способом наносять другий шар мастики, ущільнюють його до заповнення всіх зазорів, розрівнюють під кутом 45 до скла і загладжують до блиску. При закріпленні скла штапиками останні покривають з внутрішньої сторони шаром мастики, притискують до фальца і скла і кріплять до палітурки цвяхами або шурупами. Зовнішня фаска штапика має бути урівень із зовнішньою гранню фальца, що регулюється завтовшки шаруючи мастики між склом і штапиком.

При постановці скла на прокладках і штапиках зазори між склом і фальцями, необхідні для розміщення прокладок, мають бути не менше 3-5 мм. Прокладки надівають на скло перед його укладанням в палітурку. Штапики кріплять до палітурки цвяхами або шурупами.

Металеві палітурки мають, як правило, великі розміри, і їх скління ведуть в проектному положенні. Перед склінням фальці палітурок очищають від грязі, іржі, оліфлять або покривають іншим єднальним, на якому приготована мастика. Стекла в металевих палітурках ставлять на подвійній мастиці, на мастиці і штапиках на еластичних прокладках і штапиках. У першому випадку стекла кріплять за допомогою штирів, кляммеров або клинових зажимів, відстань між якими не повинно перевищувати 300 мм. Штирі ставлять в отвори, передбачених в горбильке палітурки, і злегка забивають. Кляммери кріплять до горбильку палітурки штирями, кінці яких розклепують. Мастикою слід покривати штирі, кляммери і клинові затиски. Металеві штапики кріплять до горбильку палітурки болтами або гвинтами.

У пластмасових палітурках скла ставлят на подвійної мастики або на еластичних прокладках і пластмасових штапиках.

Вітрини, вітражі і інші великорозмірні світлові отвори зазвичай заповнюють металевими палітурками і склять вітріні склом. Скло ставлять на еластичних прокладках і кріплять металевими штапиками на гвинтах.

До місця установки вітринне скло переносять у вертикальному або близькому до нього положенні. Переносять скло на лямках або за допомогою вакуум-прісосов. Розрідження під вакуум-прісосами створюють за рахунок підйому натяжного диска поворотом рукоятки. Вітринне скло на висоту піднімають автокранами або іншими вантажопідйомними засобами при допомозі вакуум-траверс, які збирають з декількох вакуум-прісосов.

При заповненні світлових отворів або пристрої світлопрозорих перегородок із склоблоків останні укладають на ліжко з розчину, що влаштовується в пазах на бічних гранях блоків.

Приймання скляних робіт виробляють після утворення твердої плівки на замазці, але до остаточного покрашення палітурок.

Скління має бути виконане в точній відповідності з проектом і задовольняти наступним загальним вимогам. Мастика не повинна мати тріщин і не повинна легко відставати від скла і фальців. Штирі, кляммери, затиски і інші засоби кріплення скла мають бути повністю покриті замазкою. Обріз мастики по лінії її зіткнення із склом має бути рівним і паралельним окрім фальців. Зовнішні грані штапиків повинні збігатися із зовнішньою гранню фальців по всій їх довжині. Еластичні прокладки повинні щільно прилягати до скла, фальцамі і штапиками. Поверхня вставленого скла має бути чистою, без слідів мастики, жирових плям і т.д. У палітурках житлових і цивільних будівель не повинно бути з’єднання скла. Якщо необхідно перевірити якість підготовки фальців або мастики, її знімають на окремих ділянках і випробовують в лабораторних умовах.

Особливості виконання скляних робіт в зимових умовах

У зимовий час скління знімних палітурок виробляють в опалювальних приміщеннях з температурою повітря не нижче + 15 С. Скло можна різати лише після його відігрівання і повного просушування. Перед склінням, палітурки мають бути очищені від снігу , досуха протерті і витримані протягом двох діб в опалювальному приміщенні з температурою повітря не нижче + 10 С. Засклені палітурки можна виносити назовні лише після затвердіння мастики. Складають засклені палітурки в штабелі фальцами вгору.

Скління незнімних палітурок можна вести при негативній температурі. При цьому скло і фальці палітурок очищають від грязі, сніги і досуха протирають. За наявності теплового повітря фальці слід відігріти і просушити. Температура мастики, що укладається, має бути не нижче + 20 С. Її готують на в’яжучих, твердіючих при негативній температурі. Вживання водних мастик заборонене.

Охорона праці при виконання скляних робіт

До скляних робіт допускають лише робочих, спеціально навчених і тих, хто пройшов інструктаж по техніці безпеки. Працювати можна лише на справних механізмах і з справним інструментом. Для роботи на механізмах робітники повинні пройти спеціальну підготовку.

Скло слід різати лише на спеціальних столах і в захисних окулярах. Пальці склярів мають бути захищені гумовими або шкіряними чохлами. Плоскогубці для ломки кромок скла повинні мати гумові наконечники. Всі скляні обрізання необхідно складати в спеціальні ящики і періодично видаляти з робочого місця.

Зберігати і переносити скло необхідно лише в спеціальних ящиках. Заборонено переносити незахищене скло по сходах-драбинах і піднімати його на підмості. При розкриванні ящиків і перенесенні скла руки мають бути захищені рукавицями. Після закінчення зміни все скло прибирають з робочого місця.

Ліси, підмості і драбини для скляних робіт мають бути міцними і стійкими . Користуватися ними вирішується тільки після повного їх закріплення і перевірки надійності. Забороняється ставити і спирати драбини на палітурки.

При роботі на висоті склярі повинні застосовувати запобіжні пояси. Заборонено працювати одночасно на двох рівнях лісів, якщо між ними немає суцільного настилу. Не можна склити ліхтарі при обмерзанні крівлі, при вітрі силою більше 6 балів і при настанні темноти. Під час грози, при вітрі силою більше 6 балів і настанням темноти також заборонено працювати з лісів.

Місця, над якими ведуть скляні роботи, необхідно захищати або охороняти.

Застосування нових технологій скління

Фінські фахівці, враховуючи бажання архітекторів, досягнути максимальної цілісності фасаду (який в ідеалі повинен бути позбавлений від видимої графічної сітки, стиків рам, скляних блоків), а також смаки своїх співвітчизників, винайшли елегантну систему скління - безрамну. Безрамна система скління (балконів, лоджій, терас, сходів, огорож, підлог, дверей, перегородок, дашок, відкритих басейнів, літніх майданчиків) – це сучасна, стильна і модна суцільноскляна конструкція особливого типу, без рам і вертикальних стійок (профілів), що володіє новими естетичними і функціональними властивостями. Варто зазначити, що в народі її часто називають фінською системою. Значні зусилля розробників і виробників дозволили отримати системи безрамного скління (балконів, лоджій, відкритих басейнів, літніх майданчиків кафе і барів), основні переваги яких – стильність, виразність в поєднанні з повною відповідністю фасадній естетиці сучасного житлового будівництва.

Основні технічні характеристики безрамного засклення:

1. Висока опірність вітровим навантаженням. Основні навантаження припадають не на скло в безрамній конструкції, а на місця його кріплення в профілі. Висока опірність вітровим навантаженням в безрамних конструкціях досягається за рахунок міцного закріплення деталей. Для фіксації скла до алюмінієвого профілю використовують спеціальний клей на поліуретановій основі, завдяки якому утворюється надміцне з'єднання, тому елементи системи легко витримують вітрові навантаження, які характерні для клімату України.

2. Надійна безпечна експлуатація. Для виготовлення безрамних конструкцій використовуються тільки довговічні матеріали: алюміній з міцним порошковим забарвленням, кріплення з нержавіючої сталі і пластикові деталі з еластичного і морозостійкого нейлону і силікону, гартоване (безпечне) скло. Міцність загартованого скла в 5-6 разів вища ніж у звичайного, воно стійке до ударів, вигинання і перепадів температур та при руйнуванні кришиться на дрібні шматки круглої форми не утворюючи гострих кромок. Таке скло навіть каменем розбити дуже важко. При закритому положенні стулок проникнути на балкон дуже складно. Щоб частини скла не вдарялися одну в одну на нижню і верхню направляючі наклеюють алюмінієві накладки, довжина яких більше ширини стулки на 1-1,5 мм.

3. Зручність експлуатації (відкривання). У безрамних системах засклення відкривання і закривання сегментів (частин) скла на балконі або лоджії не вимагає ніяких зусиль. Балкон або лоджію, можна повністю відкрити, зсунувши полотна (частини) скла до однієї із стін балкону та склавши “книжкою”. Скляні частини займають мало місця і надійно фіксуються. При цьому повне відкриття і закриття балкону займає мінімум часу (20-25 секунд) і не потребує зусиль­­­ – система оснащена механічними роликами, завдяки чому полотна легко пересуваються навіть однією рукою. Вони надійні в експлуатації при будь-якій погоді і в будь-яку пору року. Щілини між стулками і бічними стінами балкона заповнюють спеціальним герметиком. Роликові опори надійно захищені від потрапляння вологи, тому навіть взимку механізм не заїдає. Конструкція дозволяє встановлювати різні режими провітрювання вашої лоджії чи балкону, для цього передбачено надійний механізм фіксації відкритих полотен. Оскільки, вони складаються повертаючись на 90^о, їх зручно мити з обох боків, не перегинаючись через перила.

4. Можливість скління великої площі. Довжина засклення до 6,5 м при розсуванні і повертанні скла в одну сторону. До 13 м при розсуванні і повертанні частин скла в обидві сторони. Висота засклення до 3 м. Ширина одного елементу (сегменту) 600мм. Товщина скла 6-10 мм (залежно від висоти). Вага 1 погонного метра конструкції при висоті 1,5м і товщині скла 6 мм. - 25 кг.

5. Естетичні і акустичні можливості. Використання безрамного скління різних об’єктів (балконів, лоджій, терас) дозволяє забезпечити максимальну проникність світла і розширити оглядовість. Змонтована конструкція в закритому стані має вигляд однорідної стіни зі скла. Щоб уникнути щілин між частинами скла на його край монтують акриловий ущільнювач. Його можна легко зняти, отримавши вентиляційні щілини. Таким чином, балкон можна провітрювати (що запобігає утворенню цвілі) цілий рік, не відкриваючи його. Безрамне засклення захищає від шуму, дощу, пилу і при цьому не змінюється загальний вигляд фасаду будинку. При встановленні суцільноскляного балкону рівень шуму в помешканні знижується на 15 – 20 db (2 рази). Економія теплової енергії для опалення приміщення становить 5-15% на рік від загального рівня використання залежно від характеру експлуатації балкону (частоти відкривання, наявності ущільнювачів, величини балкону).

6. Термін служби і обслуговування. У процесі експлуатації система не вимагає технічного обслуговування, достатньо один раз на рік змастити ролики силіконовим спреєм ВД-40.

Термін експлуатації таких суцільноскляних конструкцій становить від 30 до 50 років.

Споживачам необхідно знати:

- безрамне скління підходить для приміщень різного типу, форми, віку;

- ефектно виглядають на фоні будь-якого фасаду;

- істотно підвищують споживчу цінність житлових площ ;

- безрамне скління відноситься до «холодного» типу, тому температура в холодні пори року в заскленому приміщення буде суттєво нижчою від кімнатної температури.

При проектуванні і розробленні безрамних систем скління, дотримуються вимог безпеки, зручності, прозорості, індивідуальності, використовують високоякісну фурнітуру провідних виробників.

Для забезпечення вимог індивідуальності за допомогою різних технологій проводиться нанесення малюнків, написів. Виконуються листи суцільноскляної конструкції в такій кольоровій гамі:

- прозоре;

- бронза;

- -графіт;

- матове.

Обробка скла: лазерне гравіювання, нанесення малюнка методом піскоструйної обробки, матування, обклеювання плівками.

Скляні сходи

Скляні сходи (рис. 114) – це вигідний, ексклюзивний елемент сучасного інтер’єру, що зв’язує різні рівні твердих основ між собою. Їх конструкція включає елементи з нержавіючої сталі (каркас сходів і поручні виготовляється з нержавіючої сталі) і скла (сходинки і елементи огорожі виготовляються безпосередньо з триплексу (ламінованого скла)). Триплекс (ламіноване скло) – це кілька шарів гартованого, скла склеєних між собою за допомогою органічної смоли. Його товщина і кількість шарів залежать від того, які навантаження повинна витримувати скляна сходинка, найчастіше використовують триплекс з трьох загартованих частин скла завтовшки 8 - 12мм. Дуже важливим є те, що конструкція продовжує виконувати свою функцію при руйнуванні одного або двох шарів скла - це забезпечує високий рівень безпеки і надійність експлуатації. Для безпечного руху по скляних сходах верхній шар робиться шорстким (найчастіше методом піскоструйної обробки).

При конструюванні і монтажі сходів обов'язково враховуються всі аспекти їх подальшої експлуатації, що передбачають:

- підтримання точного співвідношення ширини проступу і висоти між сходинками;

- визначення оптимальної кількості сходинок і їхнього нахилу;

- розрахунок висоти перил і схеми їх розміщення;

- визначення оптимальної ширини сходів;

- визначення оптимального напряму підйому.

Встановлення скляних сходівна несучі конструкції з нержавіючої сталі проводиться за допомогою спеціальних кронштейнів, які вмонтовуються у потрібні сегменти (частини) за допомогою полімерних клеїв.

Рис. 114. Встановлення скляних сходів на несучі конструкції

Скляні огорожі

Скляні огорожі (рис. 115)– ексклюзивна, стильна і функціональна частину інтер’єру приміщення, яка виконує захисну функцію в житлових і нежитлових спорудах. Основними місцями використання скляних огорож є сходи, гвинтові сходи, балкони, тераси, ліфти. Часте використання скляних огорож в сучасних інтер’єрах зумовлене їх високим рівнем безпеки, вишуканості, практичності, а також простотою експлуатації, надійністю і довговічністю.

Основні переваги скляних огорож:

- лист скла не має викривлень навіть при істотних розмірах;

- не вимагає спеціального догляду за собою;

- не демонструє свої ознаки старіння з часом;

- міцність і довговічність скла;

- здатність чудово поєднуватися з будь-яким оформленням приміщення.

Рис. 115. Влаштування скляних огорож

Скляні дашки (козирки) і навіси

Скляний дашок (козирок) (рис. 116) – це стильне, елегантне і привабливе доповнення вхідної групи приміщення, що захищає від дощу, вітру, снігу, сонячних променів, при цьому, не зменшує природного освітлення і не обмежує огляд. Скляний дашок встановлюється перед вхідними дверима. Особливо ефектно скляні дашки поєднуються з суцільноскляними дверима чи суцільноскляною вхідною групою. Завдяки прозорості, скляні дашки володіють певною універсальністю в своєму застосуванні і можуть встановлюватись, як в сучасних офісних і торгових центрах, так і у будівлі з давніми архітектурними формами, підкреслюючи їх історичну зовнішність.

Скляні дашки (ко

Читайте також:

1. ШТУКАТУРКИ.

Переглядів: 10372