Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Євген Коновалець

Організація. Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця — галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі за незалежність. Прекрасний організатор і тонкий політик, Коновалець швидко стає незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р., та широка кампанія саботажу в 1922 р. Організація, що, за приблизними даними, налічувала 2 тис. членів, мала зв'язки як із східно-, так і з західноукраїнським еміграційними урядами та діставала таємну фінансову допомогу від західноукраїнських політичних партій.

Але в 1923 р. становище УВО різко змінилося. Коли визнання Антантою законності польської влади в Східній Галичині викликало сумніви серед багатьох західних українців щодо доцільності продовження збройного опору, з УВО вийшло багато її випробуваних членів. Проте організація відмовилася змінити тактику збройних дій проти поляків, тим самим відштовхнувши від себе легальне діючі партії, що відкидали тероризм. Переслідування польської поліції змусили Коновальця й велику частину проводу тікати з Галичини й заснувати штаб-квартиру за кордоном.

Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужоземних держав, насамперед ворогів Польщі — Німеччини та Литви. А у Східній Галичині для поповнення своїх поріділих лав УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. Для пропаганди своєї рішучої лінії в Галичині організація довозила контрабандою з-за кордону свій часопис «Сурма». Особливо важливим було те, що УВО з метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків установила контакти з рядом таких студентських груп, як «Українська націоналістична молодь» у Празі, «Легіон українських націоналістів» у Подебрадах (Чехословаччина) та «Асоціація української націоналістичної молоді» у Львові. У 1929 р. після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у Відні й заснувалиОрганізацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Коновалець та його соратники.

Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань УВО. Як і її попередниця, ОУН лишалася «підпільною партією». Вона дотримувалася військових засад керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни й проводила кампанію політичного терору проти польської держави та її представників. Проте вона також прагнула очолити широкий революційний рух за досягнення цілей інтегральних націоналістів. Особливих зусиль докладала вона для популяризації своїх поглядів, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїнськими громадськими, політичними та економічними організаціями. Українці, які чинили перешкоди планам ОУН, як і польські урядовці, опинилися під загрозою терористських нападів.

Без сумніву, найбільшим успіхом ОУН була її здатність заручитися широкою підтримкою української молоді, її схильність до революційних дій, радикальних рішень, прагнення вивести нову породу «надукраїнців» імпонували молоді, ошуканій польською владою, доведеній до відчаю безробіттям і розчарованій поразками батьків. Одразу ОУН залучила на свій бік велику частину університетських студентів та учнів вищих гімназій Східної Галичини. Майже в кожному університеті й у кожній середній школі в Польщі та за кордоном, де вчилися українці, були осередки ОУН. Справжньою твердинею інтегральних націоналістів, яких очолювали Богдан Кравців, Стефан Ленкавський, Степан Охримович, Іван Грабрусевич та Володимир Янів, став Академічний Дім українських студентів університету у Львові. Коли деякі з цих юнаків поверталися до своїх сіл, вони пропагували ідеї інтегральних націоналістів у провінції.

Для розширення свого впливу ОУН також проникала в різноманітні господарські, освітні та молодіжні організації, влаштовувала масові політичні демонстрації, студентські протести, бойкотування польських товарів, видавала численні газети й брошури, енергійно поширювала свої ідеї серед студентів, селян і робітників Галичини і Волині. У цій діяльності вона спиралася, зокрема, на допомогу обдарованих молодих поетів, таких як Євген Маланюк, Олег Ольжич-Кандиба, Олена Теліга та Богдан Кравців. Основною трибуною поглядів інтегральних націоналістів слугував празький часопис «Розбудова нації». Згодом під вплив інтегральних націоналістів потрапив ряд інших видань.

Хоч визначити кількість членів ОУН надзвичайно важко, за приблизними підрахунками, напередодні другої світової війни вона налічувала до 20 тис. чоловік. Число ж співчуваючих було набагато більшим. Так чи інакше перевага в її лавах молодих, енергійних, ідеалістично настроєних і самовідданих людей швидко зробила ОУН найдинамічнішим чинником у політичному житті Західної України міжвоєнного періоду. Протягом 30-х років ОУН продовжувала свою «війну» з польським режимом, здійснюючи напади на урядові заклади та поштові контори, щоб здобути кошти для своєї діяльності, організовуючи акції саботажу щодо державної власності та вбивства. Але ОУН (як і УБО) не вважала насильство й терор за самоціль. Її члени були переконані, що революційними засобами ведуть національно-визвольну боротьбу, аналогічно тому, як у це вірили ірландці з антианглійської організації «Шинн фейн» та учасники передвоєнної антиросійської підпільної організації Пілсудського. Безпосередня мета такої тактики полягала в тому, щоб переконати українців у можливості опору й тримати українське суспільство в стані «постійного революційного бродіння». Ось як розвивалася концепція «перманентної революції» в одному виданні інтегральних націоналістів 1930 р.: «Шляхом індивідуального терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки безперервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати. Люди не звикають до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому суспільстві». На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків випадків «експропріації» державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств. Найважливішими їхніми жертвами стали: Тадеуш Голувко (1913) — широковідомий польський прибічник польсько-українського компромісу; Еміліан Чеховський (1932) — комісар польської поліції у Львові; чиновник радянського консульства у Львові Олексій Майлов (1933), убитий у помсту за голодомор 1932—1933 рр. на Радянській Україні; Броніслав Перацький (1934) — польський міністр внутрішніх справ, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію 1930 р. Було здійснено багато замахів на українців, які не погоджувалися з політикою ОУН. Найбільш відомим із них стало вбивство в 1934 р. авторитетного українського педагога Івана Бабія.

Але політика насильства й конфронтації дорого коштувала ОУН. У 1930 р. командира її бойового загону Юліяна Головацького застрелив агент поліції. Через рік за вбивство урядника під час однієї з «експропріацій» повісили двох молодих робітників Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Після вбивства Перацького у 1934 р. польська поліція розпочала широку карну акцію, внаслідок якої було накрито весь крайовий провід ОУН у Галичині, включаючи Степана Бандеру та Миколу Лебедя, котрі організували замах. На судових процесах, активно висвітлюваних у пресі, ці молоді провідники отримали тривалі терміни ув'язнення в концтаборі Береза Карту зька. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, яких схопили в той час.

Ці події — лише частина невдач, які спіткали ОУН. Незабаром стало ясно, що в організацію проникла поліція, чого й належало сподіватися, оскільки ОУН стала проводити масові вербування. Ще більш деморалізуючим фактором була критика ОУН з боку своїх же українців. Батьки обурювалися з того, що організація штовхала малоосвічених підлітків до небезпечної діяльності, яка часто закінчувалася трагічно. Громадські, культурні та молодіжні організації засудили намагання ОУН підпорядкувати їх собі. Легальні політичні партії звинувачували інтегральних націоналістів у тому, що вони давали урядові привід для обмеження легальної діяльності українців. «Аморальність» ОУН гостро засудив митрополит Шептицький. Взаємні закиди й звинувачення свідчили про тертя між двома поколіннями — батьків у легальному «органічному» секторі та їхніх дітей у революційному підпіллі.

Конфлікт між поколіннями виявився й у самій ОУН, особливо в її проводі. З-за кордону керівництво рухом здійснювало виховане в більш «цивілізовану» довоєнну добу, загартоване роками й досвідом старше покоління Коновальця та його соратників із 1917—1920 рр., таких як Дмитро Андрієвський, Омелян Сеник, Микола Сціборський та Роман Сушко. Хоч вони до певної міри сумнівалися щодо окремих тактичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм часто важко було на відстані контролювати своїх підлеглих. Не відкидаючи насильства, Коновалець та його штаб, однак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися допомоги чужоземних країн; особливо Німеччини.

Підлеглий їм галицький крайовий провід, до якого входили Степан Бандера, Микола Лебедь, Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин і Роман Шухевич, навпаки, тримався тактики революційних дій. Більшості з цих діячів було тільки трохи за 20, і вони не знали принижень та ганьби польського панування. Молодече хизування перед режимом породило в них схильність до насильницького, героїчного типу опору, а відносна поміркованість і спокійніший стиль життя їхніх старших колег за кордоном викликали у них презирство. Невдоволення посилилося після того, яку 1934 р. усіх галицьких лідерів було ув'язнено у концтаборі Береза Картузька, у зв'язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили внаслідок недбалості чи навіть зради деяких членів закордонного проводу.

Проте у Коновальця вистачало авторитету, престижу й дипломатичної майстерності, щоб запобігати вибухові конфлікту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським агентом у Роттердамі стало дошкульним ударом для руху інтегральних націоналістів. Відтак напередодні історичних катаклізмів ОУН опинилася без досвідченого й загальновизнаного вождя. А те, що попри всі ці невдачі організація не лише уникла розвалу, а й продовжувала зростати, є промовистим свідченням відданості, динамічності та дисципліни її рядових членів.


Читайте також:

  1. Вплив на економічну думку в Україні наукової діяльності – Миколи Зібера, С. Подолинського, Михайла Туган-Барановського, Євгенія Слуцького
  2. Директор - Єрашов Євгеній Олександрович
  3. Євген Гуцало
  4. Євген Петрушевич
  5. Погляди Євген Петрушевича




Переглядів: 715

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Революційний рух | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.