Італія.

Проголошення республіки. Протягом Другої світової війни Італія втратила третину національного багатства. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30% довоєнного, почалась гіперінфляція. У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили, які очолювали антифашистську боротьбу, в 1946 р. вони підписали пакт про єдність дій. Найавторитетнішою партією стала Християнсько-деморкатична партія (ХДП), яка була створена в 1944 р. Лідер ХДП А. де Гаспері в 1945 р. очолив уряд. Після референдуму, 18 червня 1946 р. Італія була проголошена республікою. В 1947 р. було прийнято конституцію, яка набрала чинності з 1 січня 1948 р. Відповідно до конституції Італія проголошувалась демократичною парламентською республікою. Вперше в історії країни було введено загальне виборче право. Королівській сім'ї заборонялось повертатися в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента -- главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом.

«Економічне диво». У 50-60-х роках Італія пережила період бурхливого розвитку економіки ("економічне диво"). За темпами зростання вона поступалася лише ФРН. Завдяки цьому Італії вдалося розрахуватися з боргами і стабілізувати грошову одиницю--ліру. Зріс життєвий рівень італійців, сформувалася держава процвітання. Результатами цього зростання скористалася, в основному, промислово розвинута Північ країни. Південь залишався осередком бідності та соціальної напруги.

Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який досяг вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення та розміром пенсій Італія поступалася лише скандинавським країнам.

В умовах боротьби за соціальні права зростав авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою популярність. У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Лівоцентристський уряд, очолюваний Альдо Моро, посилив втручання держави в економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну програму, націоналізував електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювалися права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендарів землі та обмеження спекуляцій у житловому будівництві.

Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, підтриманим робітниками. У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20 млн осіб. Майже всі вимоги страйкарів було виконано.

Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми в Італії: зростала популярність комуністів; на виборах 1976 р. ІКП набрала 34,4% голосів (227 місць у парламенті з 630); лідери ХДП відмовились допустити комуністів в уряд. Це призвело до кризи в суспільстві та розколу ХДП.

Частина ХДП на чолі з Альдо Моро стала на шлях укладення угоди з ІКП.

Перспектива стабільності в країні не влаштовувала лідерів "Червоних бригад" -- ультралівої терористичної організації. Альдо Моро було викрадено, а згодом його труп знайдено в машині в центрі Рима. В таких умовах ХДП, не бажаючи співпрацювати з ІКП і втративши підтримку з боку ІСП, створила багатопартійну коаліцію. У 80-х роках при владі перебували вже п'ятипартійні уряди.

Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. В країні процвітала мафія. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі.

У 80-90-х роках державні інститути Італії переживали глибоку кризу, яку намагався подолати п'ятипартійний уряд лідера ІСП Бетгіно Краксі (1983-1987). Він здійснив реформи в дусі "консервативної революції", спрямувавши значні зусилля на боротьбу з мафією та обмеження привілеїв католицької церкви. Але подолати кризу так і не вдалось.

Яскравим її виявом став скандал 1992 p., пов'язаний з хабарництвом у Мілані. Під слідством опинились лідери ХДП, ІСП, кілька міністрів, депутатів, сенаторів та підприємців.

Італія постала перед необхідністю проведення глибоких реформ. У 1993 р. на референдумі італійці висловилися за ліквідацію пропорційної системи виборів. Це стало початком реформування італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення в Італії Другої республіки. У 1996 р. відбулися вибори на новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил у країні, уряд очолив колишній християнський демократ Романо Проді. Головна боротьба розгорнулась між блоками лівих і правих партій. Зрештою, перемогли ліві, які знаходились при владі до 2000 р. Вони зуміли погасити інфляцію, прийняли нові соціальні закони, сприяли подальшій європейській інтеграції. У квітні 2000 р. на виборах перемогу здобули правоцентристи, які фактично продовжили цей курс. У зовнішній політиці почалося активне виведення країни в групу лідерів.

Романо Проді

Сільвіо Берлусконі.

У квітні 2008 р. до влади знову прийшли право центристи на чолі з асоціацією «Уперед, Італіє!» Сільвіо Берлусконі, популярні гасла цього політика переконали італійців в необхідності порядку, який може навести «сильна рука».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Німеччина.	\|	Лабораторные способы получения

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.