• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Припинення діяльності суб'єкта господарювання

Припинення діяльності суб'єкта господарювання — одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна пра­вова робота. До змісту поняття «припинення» входять юри­дичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності суб'єкта господарювання як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені господарським зако­нодавством. Загальні підстави і форми припинення діяльності суб'єктів господарювання усіх видів визначені Господарським кодексом (ст. 59). ГК (ст. 60) встановлює також загальний про­цесуальний (процедурний) порядок ліквідації суб'єкта господа­рювання. У разі банкрутства суб'єкта підприємництва відноси­ни припинення регулюються Законом України від 14 травня 1992 р.(в редакції від 30 червня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Особливі підстави і форми припинення діяльності суб'єктів господарювання окремих видів встановлені також законами про цих суб'єктів (наприклад, статті 19—22 Закону України «Про господарські товариства», статті 87—98 Закону України «Про банки і банківську діяльність» тощо) та іншими нормативними актами (зокрема, про корпоратизацію, приватизацію тощо).

Діяльність суб'єкта господарювання припиняється за рішен­ням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб-засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК, — за рішенням суду.

Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприєм­ства є ініціатива власника підприємства або передбачені зако­ном чи установчими документами обставини. Мотиви ініціа­тиви підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Види юридичних підстав примусового припинення суб'єкта гос­подарювання визначені в законодавстві у вигляді примірного пе­реліку (наприклад, ст. 19 Закону «Про господарські товариства»).

Примусово діяльність суб'єкта господарювання припиняється:

- по-перше, на підставі рішень суду (господарського суду) про визнання недійсними установчих документів суб'єкта гос­подарювання (або невідповідність їх чинному законодавству)

та акта (рішення засновника) про створення суб'єкта господа­рювання;

- по-друге, на підставі рішення суду (господарського суду) за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства;

- по-третє, на підставі рішення суду (господарського суду) у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місце­знаходження (при зміні місцезнаходження суб'єкт господарю­вання повинен в семиденний термін повідомити про це реєст­руючий орган);

- по-четверте, на підставі рішення господарського суду про визнання суб'єкта господарювання банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Частина 1 ст. 59 ГК передбачає дві правові форми припи­нення суб'єкта господарювання: реорганізацію і ліквідацію.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб'єкта господарювання одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації суб'єкта господарюван­ня усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації суб'єкта господарювання: злиття, при­єднання, поділ, виділення та перетворення. З юридичної точ­ки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізується. Оскільки виділення не тяг­не припинення діяльності суб'єкта господарювання, ми його розглядати тут не будемо.

Злиття двох і більше суб'єктів господарювання в один означає перехід прав і обов'язків кожного з них до суб'єкта господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає новий суб'єкт господарювання, а суб'єкти господарювання, що злилися, припиняються.

Приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого оз­начає, що до останнього переходять права і обов'язки при­єднаного суб'єкта господарювання. Новий суб'єкт господарю­вання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб'єкт господарювання, який приєднався, припиняється.

Поділ суб'єкта господарювання є створенням на базі одно­го існуючого суб'єкта господарювання двох і більше суб'єктів господарювання як суб'єктів права. За таких умов відбуваєть­ся поділ усього майна суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповнова­женим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим ак­том частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізо­ваного суб'єкта господарювання переходять до суб'єктів гос­подарювання, створених внаслідок поділу.

Перетворення суб'єкта господарювання як спосіб реоргані­зації означає перетворення однієї форми власності на іншу (на­приклад, державної на колективну) і, відповідно, зміну органі­заційно-правової форми суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації масово застосовується в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до суб'єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов'язки колишнього суб'єкта господарювання.

У випадку ліквідації суб'єкт господарювання припиняється як суб'єкт права без правонаступництва. Згідно з ч. 6 ст. 59 ГК суб'єкт господарювання ліквідується:

- за ініціативою осіб, зазначених у ч. 1 ст. 59 ГК;

- у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

- у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

- у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом.

Слід зазначити, що ЦК встановлює обов'язок учасників юридичної особи або органу, що прийняв рішення про припи­нення юридичної особи негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію (ч. 1 ст. 105 ЦК). Такий же обов'язок встановлено і ч. 1 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта госпо­дарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилу­чення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вва­жається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вно­ситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог ГК (ч. 7 ст. 69 ГК).

Частина 8 ст. 59 ГК містить норму, згідно з якою оголо­шення про реорганізацію чи ліквідацію господарської органі­зації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцево­го самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарю­вання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб­'єкта господарювання.

Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання (ліквідаційний процес) встановлено ст. 60 ГК, відповідно до якої ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквіда­ційною комісією, яка утворюється власником (власниками) май­на суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (орга­нами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управ­ління суб'єкта, що ліквідується. Частина 2 ст. 105 ЦК перед­бачає, що комісія з припинення юридичної особи (ліквідацій­на комісія, ліквідатор тощо) призначається за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

Ліквідаційний процес передбачає здійснення щодо суб'єкта господарювання наступних заходів:

1) орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єк­та господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кре­диторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію;

2) ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в тих же друкова­них органах, в яких публікувалося оголошення про реорганіза­цію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяль­ності індивідуального підприємця, повідомлення про його ліквіда­цію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціальним законом строки;

3) одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних за­ходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта гос­подарювання, який ліквідується, та виявлення вимог креди­торів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквіда­цію суб'єкта господарювання;

4) ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта гос­подарювання, який ліквідується, і розраховується з кредито­рами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

Проте слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 111 ЦК ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а та­кож про результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний ба­ланс затверджується учасниками юридичної особи або орга­ном, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Саме від дня затвердження проміжного ліквідаційного балан­су починається виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується (за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвер­дження проміжного ліквідаційного балансу (ч. 2 ст. 111 ЦК).

Майнові претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами. При цьому за­конодавець припускає, що відповідного майна для задоволен­ня претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Так, залежно від підстав ліквідації суб'єкта господарюван­ня встановлено два види черговості. Наприклад, якщо суб'єкт господарювання ліквідується у звичайному порядку, діє чер­говість, встановлена ст. 112 Цивільного кодексу.

Якщо суб'єкт господарювання оголошений банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону «Про відновлення платос­проможності боржника або визнання його банкрутом».

Звичайна черговість — це першочергові та інші борги суб'єк­та господарювання—боржника. Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її креди­торів задовольняються у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкоду­вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоро­в'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, по­в'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяль­ності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступ­ної черги виконуються після повного задоволення вимог по­передньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повно­го погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звер­нутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішен­ням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за раху­нок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи (ч. 2 ст. 112 ЦК).

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встанов­леного ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задоволь­няються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що за­лишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своє­часно (ч. З ст. 112 ЦК)

При ліквідації суб'єкта господарювання застосовується ка­тегорія так званих погашених претензій (ч. З ст. 61 ГК). У ч. 4 ст. 112 ЦК вони іменуються погашеними вимогами. Погаше­ними згідно з законом визнаються претензії:

а) не задоволені через відсутність майна суб'єкта господа­рювання;

б) не визнані ліквідаційною комісією якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відпо­відним позовом;

в) претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредито­рові відмовлено.

Майно, що залишилося після задоволення претензій креди­торів, використовується за вказівкою власника.

Переглядів: 635