• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Українська культура у 1940-х роках

4.1. Радянська література і мистецтво у 1941–1945 рр. Українська культура у роки Другої світової війни, попри усі негаразди, що випали на долю народу, значно розвинула національно–патріотичні мотиви. Література і мистецтво стали зброєю у визвольній боротьбі.

Надруковані на другий день після нападу нацистської Німеччини на СРСР вірші Павла Тичини „Ми йдемо на бій“ та Леоніда Первомайського „В бій“ закликали український народ на боротьбу з німецькими загарбниками. Наприкінці червня 1941 р. в українських газетах з’явився вірш М.Рильського „Згине від меча“, були оприлюднені статті О.Довженка „До зброї“ та „Ворог буде розгромлений“. Тоді ж уперше по радіо з Києва пролунала „Клятва“ М.Бажана, рядки якої впродовж війни неодноразово повторювалися через фронтові радіостанції, вселяючи впевненість у перемогу. Свій поетичний талант на боротьбу з ворогом поставив В.Сосюра, численні вірші якого друкувалися у фронтовій та партизанській пресі, видавались окремими збірками.

Помітним явищем у публіцистиці воєнної пори стали фейлетони Я.Галана, спрямовані проти німецьких окупантів („Фронт в ефірі“ та ін.). Плідно творили Ю.Смолич, О.Ільченко, Н.Забіла та ін. М.Бажан був головним редактором газети „За Радянську Україну“.

Наприкінці 1941 р. усі видавництва України, крім академічного, були об’єднані в Українське державне видавництво (Укрдержвидав), що перебувало у Саратові, пізніше у Москві. Воно видавало політичну й художню літературу, журнали, плакати, листівки тощо. На зміну книгам великого формату прийшли брошури. Видавалися твори класиків української літератури (Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка, М.Коцюбинський, С.Васильченко та ін.), твори сучасних письменників, літературно-художні альманахи „Україна в огні“, „Україна визволяється“ і т. п.

У роки війни вийшли, сповнені патріотичного звучання, численні книги М.Рильського – „Слово про рідну матір“, „Світова зоря“, „Велика година“ та ін., поема „Жага“. Проте найкращі твори О.Довженка „Україна в огні“ (1943) та „Повість полум’яних літ“ (1945) були заборонені сталінською цензурою й вийшли друком відповідно лише у 1966 та 1957 рр.

З листопада 1941 р. розпочала роботу радіостанція ім. Т.Шевченка у Саратові, яка налічувала кілька редакцій, у тому числі літературну й музичну, та радіостанція „Радянська Україна“ у Москві. З 1943 р. розпочала діяльність у прифронтовій смузі пересувна радіостанція „Дніпро“. На радіо працювали відомі літератори та актори; тут вперше прозвучали оповідання О.Довженка „Ніч перед боєм“ і „Мати“, низка новел Ю.Яновського, п’єса О.Корнійчука „Фронт“, поема М.Бажана „Данило Галицький“ та багато інших творів.

Війна справила неабиякий вплив і на подальший розвиток української літератури (О.Гончар, В.Некрасов, М.Стельмах, О.Підсуха, П.Воронько, Ю.Збанацький, А.Шиян та ін.). 109 членів тодішнього складу Спілки письменників України брали участь у боротьбі з ворогом, понад 40 митців не повернулося з війни.

У музичному мистецтві найбільшого поширення набули патріотичні пісні та військові марші. З’являються також опери, кантати, сюїти. У 1943 р. помітним явищем музичної культури стала патріотична кантата-симфонія „Україно моя“ А.Штогаренка на слова А.Малишка і М.Рильського. Серед відомих музичних творів – опери і кантати М.Вериківського, Ю.Мейтуса, Б.Лятошинського, К.Данькевича та ін.

Українське образотворче мистецтво, як і інші мистецькі напрями, було змушене існувати у тісних межах соцреалізму. Але це не завадило митцям створювати свої шедеври, провідною темою яких була боротьба народу з ворогом. Багато українських художників працювали в евакуації, тому їхні роботи відображали трудові будні працівників тилу.

Цикл портретів відомих людей країни – воїнів, учених, письменників, робітників – створив живописець О.Шовкуненко. Суворе життя народу у воєнному лихолітті відображено у творах К.Трохименка, М.Дерегуса, М.Глущенка та ін. митців. Високу оцінку громадськості отримала серія гравюр О.ІІащенка „Київ 1944 р.“. В.Касіян створив кілька серій малюнків, акварелей та плакатів: „У фашистській неволі“, „Україна бореться“, „Відомсти!“ та ін.

Умови воєнного часу наклали свій відбиток і на театральне мистецтво. Сценічні колективи були евакуйовані у тилові регіони країни. Так, перебуваючи в Уфі та Іркутську, Київський театр опери і балети ім. Т.Шевченка не тільки поновив основні спектаклі – „Запорожець за Дунаєм“, „Наталка Полтавка“, але й створив нові, оригінальні постановки, зокрема, оперу М.Вериківського „Наймичка“ та ін.

З театральних та естрадних артистів створювались концертні бригади, які виступали у військових частинах на фронті, перед пораненими бійцями та командирами у шпиталях, перед працівниками тилу, на призовних пунктах тощо. Театральні колективи, евакуйовані з України, створили 106 фронтових концертних бригад. Три бригади Запорізького театру ім. М.Заньковецької дали 215 виступів і концертів; Київський театр української драми ім. І.Франка показав на фронті 206 вистав, а 22 бригади Київського театру опери та балету ім. Т.Шевченка дали 920 концертів. Крім того, бригада артистів київської опери багато гастролювала у тилу, відвідавши найвіддаленіші куточки СРСР – Магадан, Чукотка, Хабаровськ, Владивосток та ін.

У кіномистецтві наприкінці 1941 р. відновили роботу Київська студія художніх фільмів у Ашхабаді й Одеська кіностудія у Ташкенті. У Куйбишеві (Самара), а дещо пізніше на базі Центральної студії кінохроніки у Москві поновила роботу Українська студія хронікальних фільмів. У Ташкенті розгорнула діяльність студія „Київтехфільм“. Частина діячів українського кіно працювала у Центральній об'єднаній кіностудії СРСР в Алма-Аті і т. п.

Художні фільми, створені українськими митцями у цей період, були присвячені в основному воєнній тематиці. У 1942 р. на Київській кіностудії режисер Л.Луков за сценарієм В.Іванова зняв фільм „Олександр Пархоменко“, а М.Донськой за власним сценарієм – „Як гартувалася сталь“. Того ж року у прокаті з’явилась стрічка „Партизани в степах України“ (режисер І.Савченко, сценарій О.Корнійчука), а у 1943 р. один з кращих кінофільмів періоду війни –„Райдуга“ М.Донського.

Особливого розвитку набуло хронікально-документальне кіно. З 1943 р. почав виходити кіножурнал „Радянська Україна“.

Значний внесок у розвиток кіномистецтва, зокрема документального кіно, зробив Олександр Довженко. У листопаді 1943 р. на екрани країни вийшов повнометражний фільм „Битва за нашу Радянську Україну“, створений митцем у співавторстві з Я.Авдєєнком і Ю.Солнцевою. Ця стрічка отримала блискучі відгуки світової преси і вважається однією з кращих у документальному кінематографі воєнних років. Матеріали для картини були зняті 24 операторами в усіх родах військ, у радянському тилу та у тилу ворога. У стрічці також використані кадри трофейної кінохроніки. Фільм, що охоплює події з 1941 і до початку 1943 рр., відзначався майстерним монтажем, пристрасним дикторським текстом, створеним О.Довженком, емоційною музикою А.Штогаренка і Д.Клебанова.

Тоді ж, у 1943 р. геніальний український кінорежисер створив знамениту кіноповість „Україна в огні“, де подав концептуальну оцінку всієї ІІ Світової війни та участі у ній „нещасливої землі нашої“, „землі-полонянки“ – України. У січні 1944 р. на закритому засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) Сталін визначив цей твір як „платформу вузького, обмеженого українського націоналізму“, а автора загрозливо охарактеризував „відвертим націоналістом“ і „куркульським підспівувачем“.

На звинувачення у націоналізмі О.Довженко записав у своєму „Щоденнику“: „Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранніглупості людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?…“.

З військової тематики треба згадати також інший документальний фільм Довженка і Солнцевої – „Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських земель“.

На жаль, багато зі створеного у роки війни, що стало всенародним надбанням, згодом було розкритиковане партійними керівниками і вилучене як „ідейно шкідливе“ (твори О.Довженка, вірш В.Сосюри „Любіть Україну“ і т. п.). Національно–патріотична тематика радянських творів літератури і мистецтва неминуче супроводжувалася схваленням „єдино правильного вчення“, возвеличенням Сталіна, „великого російського народу – старшого брата народів СРСР“ тощо.

4.2. Українська культура у період відбудови. У ході війни Україна зазнала надзвичайно великих втрат. На фронтах і на окупованій території загинуло близько 18% населення республіки, втрачено майже 70% промислового й сільськогосподарського потенціалу.

Війна завдала непоправної шкоди по тільки матеріальній базі культури, але й забрала життя тисяч учителів, культурно-освітніх працівників, діячів науки, літератури і мистецтва. В умовах відновлення важкої промисловості й нарощування військового потенціалу, коштів на соціально–культурну сферу катастрофічно бракувало.

На кінець 1945 р. в УРСР було відновлено лише 21% довоєнної кількості бібліотек, 30% кіноустановок, 75% культосвітніх установ – будинків культури, клубів, хат–читалень тощо, 70% друкарень. Лише 73% довоєнної кількості театрів змогли розпочати сезон.

Після війни набувають поширення вечірня і заочна форми навчання. Довоєнну мережу шкіл було повністю відновлено у 1950 р.; у 1953 р. було запроваджено обов’язкову семирічну освіту.

Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціальною та вищою освітою. Визначними подіями у культурному житті республіки стало відкриття у 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського університету, а також Чернівецького медичного інституту на Буковині. У 1950 р. в УРСР налічувалося 160 вищих навчальних закладів.

Ооблива увага приділялася відновленню діяльності Академії наук УРСР. У трьох її відділах налічувалося 44 інститутів, у тому числі 20 нових. У повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1946 р. був запущений перший атомний реактор, а у 1948–1951 рр. розроблено першу в СРСР електронно-обчислювальну машину.

З України почалася дорога у велику науку одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківського. Так само українська земля виплекала і талант конструктора танків і радянської атомної зброї, тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п’яти Державних премій СРСР, генерал–лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще у 1930-х рр. разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в математиці – нелінійної механіки.

В Інституті електрозварювання АН УРСР під керівництвом Євгена Патона успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів. Зокрема, значним технічним досягненням була побудова у 1953 р. найбільшого в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км.

Значних зусиль вимагала відбудова і реконструкція Хрещатика у Києві. У конкурсі на кращий проект, шо поєднував елементи класицизму і помпезності з рисами народного мистецтва, перемогли архітектори О.Власов, А.Добровольський, В.Єлізаров, Б.Приймак та О.Заваров, О.Малиновський.

У літературу прийшли молоді письменники, збагачені життєвим досвідом недавньої війни. Великого громадського звучання набули книги Олеся Гончара (роман „Прапороносці“ та ін.), Віктора Некрасова (роман „В окопах Сталінграда), твори Максима Рильського, Юрія Яновського та ін. Продовжували свою творчість художники М.Глущенко, М.Дерегус, О.Шовкуненко, композитор К.Данькевич, актори А.Бучма, Н.Ужвій, Г.Юра, Ю.Шумський та багато інших.

На трьох кіностудіях – у Києві, Одесі і Ялті – випускалися фільми, які йшли у загальносоюзний прокат.

4.3. Ідеологічні кампанії та репресії. Великої шкоди розвитку культури у післявоєнний період нанесли безперервні ідеологічні кампанії т. зв. „ждановщини“, „лисенківщини“, „низькопоклонства перед Заходом“, „боротьби з космополітизмом, українським буржуазним націоналізмом“ і т. п. Для партійного керівництва йшлося про зміцнення тоталітарного режиму та „ідеологічну чистоту соціалістичної культури“. По війні було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури.

Весь арсенал культури був підпорядкований агітаційно-пропагандистським завданням державної партії. Українська культура мала „тісніше зливатися з великою російською культурою“. Почалося відверте цькування М.Рильського (за його доповідь „Київ в історії України“, виголошену у 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за поетичні твори „Мандрівка в молодість“, „Київські октави“, статтю „Шевченкові роковини“ та ін.), Ю.Яновського (за роман „Жива вода“), І.Сенченка (за повість „Його покоління“) та ін. У 1946 р. була заборонена шкільна „Читанка“ лише за те, що у ній Київ був віднесений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згадувалось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інтелігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді І Секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича. За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. „Радянська Україна“ опублікувала статтю Ф.Єневича „Про націоналістичні помилки М.Рильського“. Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, у якому Ф.Єневич порівнювався із „собакою, що застрелив Пушкіна“. Листа, звичайно, не опублікували, а М.Рильського примусили публічно каятися у „помилках“ та „гріхах“.

7 жовтня 1947 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову „Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали „Звезда“ і „Ленинград“. У ній вказувалося, що „рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально“, а її члени „опинилися фактично на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру, буржуазних перекручень у творах окремих письменників...“.

У 1947 р. було ухвалено постанову ЦК КП(б)У „Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР“. Як спроби відродити „буржуазно-націоналістичні погляди на питання історії України в тій або іншій мірі“ кваліфікувалися праці Інституту історії України „Короткий курс історії України“ (1941 р.), „Нарис історії України“ (вийшов у 1942 р. в Уфі за редакцією К.Гуслистого та ін.) та 1-й том „Історії України“ (вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н.Петровського).

Серйозні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру вбачали у працях професора М.Петровського „Незламний дух великого українського народу“ (1943), „Возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі“ (1944) та ін.

Лінія на створення атмосфери „націоналістичної загрози“ продовжувалась і у наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва у Москві, у газеті „Правда“ з’явилась редакційна стаття „Проти ідеологічних перекручень у літературі“, яка нищівно розкритикувала глибококо патріотичний вірш В.Сосюри „Любіть Україну“, написаний ще у 1944 р.

Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу з т. зв. „космополітами“. Літературні та театральні критики І.Стебун (Кацнельсон), Я.Санов (Смульсон) та ін. були звинувачені у непатріотизмі, в схилянні перед культурою Заходу, у замовчуванні зв’язків культури українського народу з культурою російською („безродні космополіти“, „естетствуючі нікчемності“, „низькопоклонники“, „антипатріотичні торгаші“).

У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки письменників України з порядком денним „До кінця розгромити космополітів-антипатріотів“. Відвертий антисемітизм був зведений у ранг державної політики, поширилися репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем.

Не обминули Україну і наслідки відомої сесії ВАСГНІЛ, що відбулася у серпні 1948 р. На ній Т.Лисенко, який вважав генетику „буржуазною псевдонаукою“, оголосив ген міфічною частинкою та одержав „остаточну перемогу“ над своїми науковими опонентами – „вейсманістами–морганістами“. На тривалий період розвиток вітчизняної генетики припинився.

4.4. Розгром греко-католицької церкви у західноукраїнських землях. Радянізація Західної України, що почалася ще у передвоєнні роки, неминуче вимагала ліквідації впливової серед місцевого населення греко–католицької церкви. 1 листопада 1944 р. помер надзвичайно авторитетний митрополит УГКЦ Андрій Шептицький. Це полегшило задуману Сталіним ліквідацію греко–католицької церкви.

У квітні 1945 р. за стандартним звинуваченням у співробітництві з німецькими окупантами були заарештовані новопризначений митрополит Йосип Сліпий, ряд єпископів та священників. Протягом 1945–1946 рр. усе вище духовенство УГКЦ разом з урядовцями, викладачами богословських академій і семінарій, ченцями (всього бл. 1000 чол.) засудили до великих термінів ув’язнення та відправили у табори на Схід.

За розробленим спецслужбами НКВС планом, у березні 1946 р. ініціативна група віруючих на чолі з священиком Гавриїлом Костельником зібрала у Львові неканонічний церковний Собор, який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 р. і об’єднання УГКЦ з РПЦ. У Закарпатті відповідне рішення було прийняте у1949 р. На Пряшівщині під радянським тиском унія була ліквідована у 1950 р.

Незважаючи на репресії і переслідування, УГКЦ понад 40 років продовжувала свою діяльність у підпіллі.

4.5. Національно–культурна спадщина ОУН–УПА. Ще зовсім недавно про внесок у розвиток української культури письменників, поетів, публіцистів, художників, які воювали у лавах ОУН–УПА, перебували у підпіллі, творили в умовах нацистської окупації або знаходилися в еміграції, не можна було навіть згадувати. Багато з цих діячів загинули мученицькою смертю, наприклад, Юрій Липа – письменник, публіцист, лікар УПА, закатований радянськими спецслужбами у 1944 р.; Олена Теліга та Олег Ольжич, замордовані нацистами відповідно у 1942 і 1944 рр.; Ніл Хасевич – відомий художник, графік, загинув у 1952 р. на Рівненщині та багато інших. Їх творчість є важливою сторінкою української культури ХХ століття.

Так, Ніл Хасевич був автором ескізів усіх нагород УПА та УГВР, ілюстрував газету „Волинь“, яку у Рівному редактував Улас Самчук (видавалася з вересня 1941 до початку 1944 рр.) , працював у редакції підпільного журналу „До зброї“, підготував альбоми „Волинь у боротьбі“„Графіка в бункерах УПА“ та ін.

Олена Теліга у Києві восени 1941 р. створила Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький тижневик „Літаври“ як додаток до газети „Українське слово“ та ін. Поезії О.Теліги воєнної доби увійшли до посмертних її збірок, виданих в еміграції – „Душа на сторожі“ та „Прапори Духа“. В Україні перша збірка поетеси була видрукована у Рівному лише у 1992 р. („Найгостріше слово – Україна“).

У період боротьби з окупантами виходило чимало брошур, підручників, часописів, листівок тощо. Говними виданнями УПА були журнали „Ідея і чин“ (1942–1946), „До зброї“ (1943), „Повстанець“ (1944–1946), „Український перець“ (1943–1945) та ін. Деякий час у Карпатах діяла підпільна радіостанція „Афродіта“, керівником якої був Ярослав Старух. Відомими підпільними поетами і публіцистами були також Марко Боєслав(Михайло Дяченко),Яків Бусел, Петро Полтава(Петро Федун)та багато інших. Широкого розголосу набули твори Івана Багряного, який очолював пропагандистський центр ОУН–УПА.

Джерела і література:

Аксіоми для нащадків:Українські імена у світовій науці. – Л., 1992

Акуленко В.І.Злочин проти пам’яті. Про нищення культурних цінностей на Україні 1927–1941 рр.). – К., 1991

Барабан Л.Драма і театр в Україні першої половини ХХ ст.. Невідомі матеріали. – Біла Церква, 2009

Дзюба І.З історії українського кінематографа // Дзюба І. З криниці літ. – К., 2001. – Т. ІІ. – С. 726–742

Довженко О. Україна в огні. Кіноповість, щоденник. – К., 1990

Ільєнко І. У жорнах репресій: Оповіді про укр. письменників (за архівами ДПУ – НКВС). – К., 1995

Касьянов Г.В.Українська інтелігенція 1920–1930–х років: соціальний портрет та історична доля. – К., Едмонтон, 1992

Касьянов Г.В., Даниленко В.М.Сталінізм і українська інтелігенція. – К., 1991

Кисельов Й.Разом з життям. Майстри української сцени. – К., 1972

Коновець О.Ф.Просвітницький рух на Україні: ХІХ – перша третина ХХ століття. – К., 1992

Корнієнко Н.М.Лесь Курбас: репетиція майбутнього. – К., 1998

Культурне життя в Україні:Західні землі. Документи і матеріали / Відп. ред. Ю.Сливка. – Т. 1. – К., 1995;

Лавріненко Ю.Розстріляне Відродження: Антологія 1917–1933. – К., 2003

Нарисиісторії українського шкільництва (1905–1933). – К., 1996

Петров В. Діячі української культури (1920–1940 рр.) – жертви більшовицького терору. – К., 1992

Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933–1941 рр. – Тернопіль, 1999

Репресоване „Відродження“: (Українська культура у 20–ті роки / Упоряд. О.І.Сидоренко. – К., 1993

Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20–50–ті роки ХХ ст.). – К., 1994

Хвильовий М.Україна чи Малоросія? – К., 1993

Юрчук В.І.Культурне життя в Україні у повоєнні роки: світло і тіні. – К., 1995

Тема 8. Українська культура у другій половині ХХ –

Читайте також:

1. I.3. КУЛЬТУРА УЧЕБНОГО ТРУДА
2. II. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
3. II.2. Культура конспектирования
4. II.3. Культура слушания
5. III. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПІСЛЯ ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКОЇ НАВАЛИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХIII – XV ст.)
6. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
7. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
8. IV. НАУКА И КУЛЬТУРА
9. V. ТРАДИЦІЙНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
10. А. Трипільська культура.
11. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
12. Адукацыя і культура.

Переглядів: 696