Розвиток культури у Західній Україні у 1920–1930-х рр.

3.1. Розвиток освіти та науки. Асиміляторська політика Польщі та Румунії на західноукраїнських землях призвела до зменшення українських та україномовних шкіл.

У 1924 р. польський сейм ухвалив закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. У таких школах історія і географія викладалися польською мовою. Вивчення польської мови як навчальної дисципліни ставало обов’язковим. У багатьох школах учителів–українців звільняли і замість них брали на роботу поляків, які не володіли українською мовою. У такий спосіб двомовні школи поступово полонізувалися „знизу“.

У 1921/22 навчальному році у Східній Галичині українських і польських народних шкіл налічувалося приблизно по дві тисячі. У 1937/38 році кількість українських шкіл зменшилася до 360, а кількість польських залишилася майже на попередньому рівні. Натомість з’явилося понад 2 тис. двомовних шкіл, тобто двомовні школи засновувалися здебільшого на базі українських, а не польських.

Полонізація народної освіти зайшла особливо далеко у воєводствах, які раніше належали Російській імперії. Наприклад, на Волині у 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українських шкіл, а у 1932/33 – тільки чотири. Проти полонізаторської політики волинського воєводи Г.Юзефського в галузі шкільництва виступали всі українські політичні партії.

Щоб обмежити полонізацію освіти, громадськість Західної України стала розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Товариство „Рідна школа“, яке підтримувалося українськими націонал-демократами і фінансувалося національними кооперативами, до кінця 30-х років створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. На пожертвування української громади „Рідна школа“ видавала шкільні підручники та посібники, педагогічний журнал. Вона заснувала сотні шкільних бібліотек.

З не меншою брутальністю ліквідація української народної освіти відбувалася у Румунії. Із 168 народних шкіл, які діяли на Буковині у 1918 р., майже дві третини були румунізовані за два роки. У 1924 р. вже не залишалося жодної суто української школи. Декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р. проголошував, що громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл із румунською мовою навчання.

До цього варто додати, що тільки українці були позбавлені права вільно користуватися національною мовою. Німці, угорці та інші національні меншини могли навчати своїх дітей у власних школах.

На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти на Закарпатті. Серед 803 шкіл, які працювали в краї у 1938 р., налічувалося 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Держава створювала привілейовані умови для розвитку чеської народної освіти, але не руйнувала української освіти. Велика чисельність чеських шкіл пояснювалася тільки тим, що вони створювалися, щоб охопити навчанням дітей невеликої чеської колонії в кожному населеному пункті. На одного вчителя припадало 5 дітей у чеських школах і 40 – в українських.

За таких обставин заснування національних вищих навчальних закладів було для західноукраїнської інтелігенції однією з форм визвольної боротьби.

Після захоплення поляками Львова місцевий університ ім. Франца І протягом 1918–1919 рр. було сполонізовано та перетворено на університет ім. Яна Казимира. Тоді було закрито 8 українських кафедр та звільнено 14 професорів–українців. У відповідь українські діячі у 1920 р. організували нелегальні університетські курси для галицької молоді, а наступного року без дозволу й проти волі польського уряду заснували на громадських засадах Львівський таємний український університет з трьома відділами (факультетами): філологічним, юридичним, медичним.

Дещо пізніше було створено технічний відділ, на базі якого у 1922 р. виникла Українська висока політехнічна школа.

У 1924 р. до університету було приєднано також відділ мистецтва, що ним опікувався митрополит УГКЦ Андрій Шептицький (1865–1944). В університеті навчалося понад 1250 студентів, ще 150 – на технічному відділі. Заняття проводилися у приміщеннях НТШ, „Просвіти“, Національного музею, закладах „Рідної школи“, у соборі Св. Юра, на приватних квартирах викладачів і студентів. Діяли 58 кафедр; для керівництва справами було створено Сенат університету (В.Щурат, М.Кордуба, І.Крип’якевич, І.Раковський, В.Вергановський, М.Левицький, І.Куровецьта ін.). Ректорами університету були В.Щурат, М.Панчишин, М.Чайковський, Є.Давидяк, політехнічної школи – В.Лучків. Крім названих вчених, навчально-освітній процес забезпечували відомі науковці і митці: С.Балей, М.Возняк, М.Галущинський, Ф.Колесса, С.Новаківський, І.Свєнціцький, В.Старосольський, М.Чубатий, С.Шухевич та ін. Їх високий громадський авторитет і професіональний рівень не підлягали сумніву, а дипломи, які одержували студенти, визнавалися у західних країнах. Таємний український університет у Львові функціонував до 1925 р.

На базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита А.Шептицького було творено Львівську богословську академію – єдиний у Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 30-х років в академії навчалося понад 600 студентів. На Закарпатті існував Бoгocлoвcький ліцей.

Істотну роль у поповненні західноукраїнської інтелігенції відігравали емігрантські наукові осередки у Чехословаччині, Німеччині, Польщі. Продовжувало свою діяльність аж до радянської окупації Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ).

У складі НТШ було два науково-дослідні інститути, три музеї і велика бібліотека. Авторитет, здобутий у науковому світі в австро-угорські часи, залишався високим.Фізики А.Ейнштейн, А.Йоффе, М.Планк, математики Д.Гільберт, Ф.Клейн та інші вчені світового рівня дали згоду на обрання іноземними членами НТШ. У секціях і комісіях НТШ працювали вчені, праці яких здобули наукове визнання – літературознавець Михайло Возняк (1881–1954), економіст Ілля Витанович, музикознавець Філарет Колеса (1871–1947), географ Володимир Кубійович (1900–1985) та ін. У „Записках НТШ“ друкувалися статті з історії, літератури, мовознавства тощо, було видано „Атлас України і суміжних земель“, тритомну „Українську загальну енциклопедію“ та багато іншої важливої суспільно-політичної літератури.

3.2. Література і мистецтво. Провідне місце в розвитку національної культури на західноукраїнських землях належало Галичині, особливо Львову. Тут зберігалися яскраві традиції національної самобутності, формувалися кадри української інтелігенції.

У суспільному і літературному житті західноукраїнських земель найпомітнішу роль відігравали часописи „Діло“, „Дзвони“, „Літературно-науковий вісник“, „Ми“, „Назустріч“ та багато інших. Навколо них гуртувалися найвизначніші постаті – письменники, критики, поети, митці – Є.Маланюк, С.Гординський, В.Стефаник, М.Черемшина, О.Теліга, М.Рудницький та ін.

У сузір’ї багатьох славних імен – наш земляк Улас Самчук (1905–1987) із такими знаковими творами , як „Волинь“, „Марія“ та ін., що у них майстерно відтворено страдницький образ матері–України, життя українського села і національної інтелігенції.

Як надзвичайно талановитий поет заявив про себе уродженець Лемківщини Богдан Ігор Антонич(1909–1937). Його збірки, видані у 1930-х рр. („Привітання життя“, „Три перстені“, „Книга Лева“), становили зразок витонченої лірики, незнаних доти новаторських тем і пантеїстичного осмислення дійсності.

У мистецтві тієї доби вирізнялися імпресіоністичні пейзажі і портрети Івана Труша (1869–1941), творча і педагогічна діяльність Олекси Новаківського (1872–1935), а також роботи Петра Холодного (1876–1930), який у львівський період своєї біографії створив чимало ікон, вітражів і фресок у стилі неовізантинізму. Серії акварелей на теми народної архітектури та одягу Західної України створила відома художниця Олена Кульчицька(1877–1967); вона ж проілюстровала „Тіні забутих предків“ М.Коцюбинського, твори І.Франка та ін.

Як багатогранний живописець, майстер портрета, жанрових та історичних картин, численних пейзажів, натюрмортів і т. п. вславився талановитий графік–ілюстратор Антін Манастирський(1878–1969).

Забудова західноукраїнських міст відбувалася у руслі загальноєвропейських стилів модернізму і конструктивізму. В архітектурних рішеннях переважала камерність, елегантність, симетрія, що було характерним, наприклад, для ратуші у Станіславові (теп. Івано-Франківськ), спорудженій у 1929–1932 рр. за проектом інженера Треллі висотою майже 50 м.

3.3. Радянізація і розвиток культури у 1939-1941 рр. З початком ІІ Світової війни, намагаючись заручитися підтримкою місцевого населення, радянська влада розпочала українізацію діловодства, освітніх та культурних установ. Але процес радянізації супроводжувався репресіями, терором, ідеологічними заборонами та депортаціями.

Восени 1939 р. на західноукраїнських землях були скасовані обмеження на використання української мови з одночасним скороченням польської, що насамперед стосувалося шкіл та інших освітніх закладів. На середину 1940 р. у краї діяло 6918 шкіл, з яких понад 6 тис. були україномовними. Рідною мовою 440 тис. дорослих громадян отримували освіту у школах лікнепу.

Почалася реорганізація вищих та середніх спеціальних навчальних закладів. У 1940/41 навчальному році відкрилось 15 вищих навчальних закладів, у тому числі Львівський та Чернівецький державні університети. Тільки у Львові налічувалось 7 вищих шкіл, 23 технікуми та 2 робітфаки. Працівникам освітніх установ усіх рівнів збільшили заробітну платню, студентам виплачували стипендію.

До початку 1940 р. було переведено пресу і видавничу справу на українську мову. Широко розпочалось пропагування українського фольклору різноманітними колективами, ансамблями та студіями. Зі східних областей була передана велика кількість книг, видрукуваних українською мовою.

Із січня 1940 р. у Львові розпочали роботу філії установ Академії наук України, зокрема інститути української літератури, мовознавства, фольклору, історії, археології, економіки, а також філіал Бібліотеки АН УРСР. До активної наукової діяльності долучилися академіки АН УРСР М.Возняк, Ф.Колеса, В.ІЦурат та ін. Вища атестаційна комісія присвоїла вчені ступені докторів наук і звання професорів групі учених (І.Крип'якевич та ін.).

Нова влада, переслідуючи власні цілі, багато робила у справі розширення та налагодження діяльності мережі культурно–освітніх закладів. В обласних центрах було створено будинки народної творчості; у райцентрах та селах запрацювали близько 600 клубів. До липня 1940 р. було обладнано 117 кіноустановок, з них 107 – у селах. Наприкінці того ж року в краї діяли 2290 бібліотек із книжковим фондом 1,5 млн. примірників, 23 музеї тощо.

У вересні 1940 р. велика група західноукраїнських письменників була прийнята до Спілки письменників України. Такі відомі майстри художнього слова, як О.Кобилянська, І.Вільде, Я.Галан, П.Козланюк, С.Тудорта ін. постійно друкувалися у журналах та газетах. У мистецьке життя республіки включились відомі художники О.Кульчицька, А.Монастирський, І.Трушта ін.

Тоді ж до Львівського обласного відділення Спілки композиторів України увійшли С.Людкевич, М.Колесса, Є.Козак, А.Солтис, Р.Симович, Л.Кос-Анатольський. Вперше за всю історію краю були створені Державні театри. Їм були виділені кращі приміщення, асигновані великі кошти. До липня 1940 р. було відкрито 13 театрів, обласні філармонії, консерваторія, музичні училища та школи. До творчої діяльності залучилися відомі митці західноукраїнського театру: Й.Стадник, І.Рубчак, С.Стадникова, Л.Кривицька, Л.Боровик, Я.Геляс, С.Терлецькийта ін. Прибували фахівці також із Наддніпрянської України.

Водночас утвердження радянського режиму і нових духовних цінностей відбувалося на тлі руйнації традиційних для краю культурницьких осередків і громадських центрів, місцевих традицій, з якими змушені були рахуватися попередні окупаційні режими. Вже у 1939 р. було закрито низку видань та заборонено незалежний видавничий рух. Влада ліквідувала Наукове товариство ім. Т.Шевченка; почалось переслідування Української греко-католицької церкви, яка користувалася в народі довір’ям і авторитетом. Репресій, терору і переселень зазнали близько 10% населення західних областей.

Значна частина населення краю, насамперед, інтелігенція, маючи зовсім інший менталітет, не сприймала воєнно–комуністичної моделі суспільства, яку нав’язувала більшовицька влада, зокрема диктатуру і монополію комуністичної ідеології та переслідування інакомислення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Національно-культурна політика у 1917–1920 рр.	\|	Українська культура у 1940-х роках

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.