• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Національно-культурна політика у 1917–1920 рр.

1.1. Національно-культурна політика у 1917–1918 рр. У роки революцій і національно–визвольних змагань, громадянської війни та інтервенцій, коли нищилися нагромаджувані віками культурні цінності, культурний процес не уповільнився, а навпаки, прискорився.

За доби Центральної Ради у 1917 р. рух за українську школу та культуру очолив Генеральний секретар освіти Іван Стешенко (1873–1918). Було відкрито 39 українських гімназій (з них 25 сільських), розпочали роботу українознавчі курси, видавалися українські підручники і навчальні програми.

5 грудня 1917 р. у Києві урочисто відкрили першу українську вищу мистецьку школу – Українську державну академію мистецтв; її першим ректором став Василь Кричевський (1872–1952), вченим секретарем – Данило Щербаківський (1877–1927).

Значна увага питанням національно–культурного відродження України приділялася в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського. Міністр народної освіти та мистецтв Микола Василенко (1867–1935) пішов шляхом, уже наміченим Центральною радою: замість українізації російських гімназій засновував поряд з ними українські. Восени 1918 р. в Україні налічувалося близько 150 українських гімназій, у тому числі сільських. Уряд ініціював закон про обов’язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України в середніх школах.

Утворений у 1917 р. Київський народний університет був реорганізований у державний. Він діяв паралельно з російським університетом св. Володимира. Український університет відкрився й у Кам’янці-Подільському (його ректором став Іван Огієнко). У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетахвідкрилися українознавчі кафедри української мови, літератури, історії, права.

Була відновлена робота щодо створення Української академії наук, започаткована ще Центральною Радою. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана призначено перших 12 академіків. Президентом УАН став Володимир Вернадський (1863–1945).

У 1918 р. були також засновані Національна бібліотека України, Національний архів України, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, народний театр у Києві та ін.

1.2. Культура, освіта та ідеологія в УСРР у 1919–1920 рр. Більшовики прагнули використати у власних інтересах величезний потяг мас до культури з метою зміцнення своєї диктатури.

У січні 1919 р. при Наркоматі освіти УСРР було створено Всеукраїнський кіно–комітет. Він узяв під суворий контроль виготовлення і прокат фільмів, кіноапаратуру, запаси імпортної плівки.

У лютому 1919 р. створено Наркомат агітації і пропаганди, а у липні 1920 р. затверджено положення про хату–читальню як опорний пункт просвітньої роботи у селах. Сумарна кількість віддрукованої у 1920 р. пропагандистської продукції перевищила 18,5 млн. примірників.

У монументальній пропаганді революційну ідею пов’язували з національною традицією. Найчастіше споруджували пам’ятники Карлу Марксу і Тарасу Шевченку.

VIII конференція РКП(б) (грудень 1919 р.) ухвалила спеціальну резолюцію „Про радянську владу на Україні“, у якій зазначалося, що „члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою“.

Розпочалася ліквідація неписьменності. Наркомат освіти дістав право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності всіх грамотних громадян, які звільнялися від воєнної мобілізації. У 1920 р. у вечірніх школах та гуртках лікнепу навчалося близько 200 тис. осіб; було відкрито 20 інститутів, 48 технікумів і близько сотні курсів педагогічного профілю.

Шкільні заклади різних типів, зокрема приватні гімназії та ліцеї перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням. Трудові школи поділялася на два ступені – перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення семирічки діти могли продовжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах. У 1920/21 навчальному році в УСРР працювали 22 тис. шкіл з 2250 тис. учнів. Майже у половині шкіл навчання відбувалося українською мовою. 21 вересня 1920 р. РНК УСРР ухвалив постанову про обов'язкове вивчення української мови в школах з неукраїнською мовою викладання.

Для молоді робітничо–селянського походження запроваджувалися значні пільги при вступі у вузи. Від неї не вимагали довідок про закінчення середньої школи, скасовувалася плата за навчання, призначалися стипендії і гуртожитки.

Оскільки такі студенти були позбавлені базових знань, вузи почали запроваджувати для них так звані нуль–семестри, тобто підготовчі курси, а згодом – робітничі факультети. Робітфаки працювали за програмою середньої школи з тих предметів, які відповідали профілю вузу.

Університети у 1920 р. були ліквідовані. Кожний з них поділили на кілька самостійних навчальних закладів. Серед них переважали інститути народної освіти, які повинні були готувати педагогічні кадри для загальноосвітньої школи.

Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 інститутів з 57 тис. студентів. За цей рік було випущено тільки 3 тис. спеціалістів з вищою освітою.

Автономія навчальних закладів була ліквідована. У вузах запроваджувався інститут комісарів – довірених осіб Наркомату освіти, які користувалися повною владою.

Після ліквідації університетів центром наукового життя стала Українська академія наук (УАН). УАН була поділена на три відділи. Об’єктом досліджень кафедр першого відділу на чолі з Дмитром Багалієм, Сергієм Єфремовим, Агатангелом Кримським було духовне життя і культура українського народу. У другому відділі УАН зосереджувалися установи фізико–математичного і природничого профілю.Третій відділ УАН мав соціально–економічний профіль досліджень.

1.3. Література і мистецтво. Українська література і мистецтво доби революцій, визвольних змагань і громадських воєн збагатилася багатьма новими іменами прихильників різних мистецьких течій: реалізму, символізму, футуризму, неокласицизму тощо. Центрами тяжіння стали літературні альманахи, збірники, журнали („Літературно-критичний альманах“, „Літературно-науковий вісник“, „Книгар“, „Музагет“, „Мистецтво“, „Гроно“, „Шлях“, „Жовтень“, „Вир революції“, „Червоний вінок“ та ін). Як писав Л.Курбас, після довгої епохи українофільства, романтичного козаколюбства і етнографізму, після модернізму на чисто російських зразках, відбувся „великий, єдино правильний, єдино глибокий зворот прямо до Європи і прямо до себе“.

Одним з найяскравіших українських поетів ХХ ст. вважається Олександр Олесь–Кандиба (1878–1944). Він народився на Сумщині, працював земським лікарем, був одним з редакторів київського журналу „Літературно-науковий вісник“. У 1919 р. емігрував за кордон, жив у Будапешті, Відні, Празі. Багато віршів О.Олеся покладено на музику.

Не менш талановитим поетом був Володимир Сосюра (1898–1965). До лютого 1920 р. він служив у військах Симона Петлюри, потім став червоноармійцем. У 1920 р. була надрукована його поетична збірка „Червона зима“. З нею він увійшов у велику літературу.

У 1918 р. вийшла друком перша поетична збірка Павла Тичини (1891–1967) – „Сонячні кларнети“. У 1920 р. були надруковані ще дві збірки молодого поета – „Плуг“ і „Замість сонетів і октав“. Вони засвідчили, що в українській літературі з’явився обдарований, талановитий поет.

Боротьбист Василь Чумак (1901–1919) був розстріляний денікінцями як учасник київського підпілля. Вийшла посмертна поетична збірка 18-річного юнака „Заспів“.

Один з керівних діячів УКП(б) Василь Блакитний–Елланський (1894–1925) теж виявився чудовим поетом. У 1920 р. він опублікував збірку „Удари молота і серця“.

Григорій Чупринка (1879–1921) в революцію увійшов уже відомим поетом. Його перший вірш українською мовою з’явився у газеті „Рада“ у 1907 р. Він керував повстанським рухом на Чернігівщині, був ув’язнений більшовиками, після закінчення війни амністований. У 1921 р., коли він готував антирадянське повстання на Правобережжі, його схопили і розстріляли чекісти.

Умови революції сприяли бурхливому розвиткові театрального і музичного мистецтва. У 1917 р. у Києві було створено товариство „Національний театр“ з метою піднесення художнього рівня українського театрального мистецтва (М.Садовський, П.Саксаганський, І.Мар’яненко, Л.Курбас та ін.).

Протягом серпня 1917 – квітня 1919 рр. у Києві діяв Молодий театр, на сцені якого Лесь Курбас (1887–1937) здійснив чимало цікавих вистав за творами В.Винниченка („Чорна пантера і білий ведмідь“), Лесі Українки („У гущі“), О.Олеся („Драматичні етюди“), Софокла („Цар Едіп“) та ін.

У квітні 1919 р. Молодий театр було об’єднано з Державним драматичним театром. Під час денікінської окупації Л.Курбас працював над оперою „Тарас Бульба“ М.Лисенка, а у червні 1920 р. режисер–новатор створив Київський драмтеатр (Київдрамте). Тут він здійснив постановку українською мовою п’єси В.Шекспіра „Макбет“ та зіграв у ній головну роль. У травні 1921 р. колектив Київдрамте переїхав до Харкова як Державний мандрівний зразковий театр. На його базі виникло мистецьке об’єднання „Березіль“, до якого увійшли бл. 250 театральних діячів та акторів. У Харкові було утворено 5 творчих майстерень, режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України, бл. 20 мистецьких комісій, станцій, бюро тощо.

У Києві у 1918 р. Панас Саксаганський (1859–1940) заснував Народний театр, на базі якого 1922 р. було створено Театр ім. М.Заньковецької (діяв як пересувний до 1930 р., згодом перенесений до Запоріжжя, з 1944 р. – у Львові). У 1920 р. П.Саксаганський здійснив постановку українською мовою „Розбійників“ Ф.Шіллера. Одним із організаторів і довголітнім керівником Театру ім. М.Заньковецької був Борис Романицький.

У січні 1920 р у Вінниці Гнат Юра (1888–1966) створив Театр ім. Івана Франка, що певний час діяв як пересувний, згодом переїхав до Харкова, з 1926 р. – у Києві. З цим театром пов’язана діяльність багатьох видатних українських акторів – Івана Мар’яненка (1878–1962), Амвросія Бучми (1891–1957), Мар’яна Крушельницького (1897–1963), Наталії Ужвій (1898–1986) та ін.

У сузір’ї талановитих акторів творили представники старшого покоління – Марія Заньковецька (1854–1934), Ганна Борисоглібська (1868–1939), Любов Гаккебуш (1888–1947) та ін., розпочинали життєві дороги Олександр Сердюк (1900 р. н.), Іван Козловський (1900 р. н.) та ін.

У воєнні роки було започатковане життя багатьох пізніше прославлених музичних колективів. У Києві був організований симфонічний оркестр ім. Миколи Лисенка. Під керівництвом Нестора Городовенка почалося життя Державної української мандрівної капели („Думка“).

Плідно працювали художники та митці Української академії мистецтв – Микола Бурачек (1871–1942), Василь Кричевський, ОлександрМурашко (1875–1919), Федір Кричевський (1879–1947), КазимирМалевич (1878–1935), Михайло Бойчук (1882–1939), Михайло Жук (1883–1964), Георгій Нарбут (1886–1920), Федір Ернст(1891–1942), Вадим Модзалевський(1882–1920), Данило Щербаківськийта ін.

Ректорами Академії протягом 1918–1920 рр. були Ф.Кричевський, Г.Нарбут та М.Бойчук. У різні роки вАкадемії навчалися від 140 до 400 студентів. Факультетами керували М.Бойчук (фрески і мозаїки), М.Бурачек та А.Маневич (пейзаж), В.Кричевський (народне мистецтво, орнамент, архітектура, композиція), Ф.Кричевський (портрет, скульптура, побутово-історичне малярство), О.Мурашко (жанровий живопис), Г.Нарбут (графіка) та ін.

2. Доба українізації та розстріляного відродження

2.1. Форма і зміст українізації. Відразу після утворення СРСР (1922 р.) більшовики взялися зміцнювати свою владу у національних республіках. XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію з метою зняти зростаючі суперечності між національними окраїнами і центром, народними масами і партійно-радянським державним апаратом.

Основними напрямками політики коренізації були: підготовка, виховання та висування кадрів корінної нації; врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів; створення закладів культури та видання газет і журналів, книг мовами корінних націй; вивчення національної історії; відродження і розвиток національних традицій і культури тощо.

В УСРР ця політика отримала назву „українізації“; однак, через опір партійного республіканського керівництва, вона активно почала втілюватися у життя лише із 1925 р. і тривала до початку 1930-х рр.

Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада не є окупаційною, і що переслідувану сотні років рідну мову українці зможуть тепер почути у школах і закладах культури. Необхідно було провести дерусифікацію культурного і громадсько-політичного життя. Перетворення української мови на фактичну державну мову в рамках УСРР було найбільшим досягненням націонал–комуністів (М.Скрипник, М.Хвильовий, О.Шумський та ін.).

Політика “українізації” у 1920-х рр. допомогла зробити значний крок вперед у політичному і соціально-економічному розвитку, в освіті, культурі, науці. Успіхи, досягнуті у її проведенні, дають підставу називати цей період українським ренесансом, або відродженням (у 1930-х рр. – розстріляне відродження).

Значно розширилося вживання української мови у діловодстві, освіті, видавничій справі. Так, у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, а у 1927 р. – 70%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів проводили навчання українською мовою. Українська мова була впроваджена у військових школах. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули 50 і більше відсотків (газети – приблизно 90 %).

Зросло число українців в урядових, партійних та інших установах, а також серед міського населення. Якщо у 1923 р. українці складали лише 35% службовців, то у 1927 р. – 54%. У 1923 р. у Харкові українці складали 38%, а у 1933 р. – 50%; у Луганську – відповідно 7 і 31%; у Дніпропетровську – 16 і 48%.

Частка українців в КП(б)У зросла з 20 відсотків у 1920 р. до 52 відсотків у 1927 р. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секретарями ЦК КП(б)У ставали лише неукраїнці: німець Е.Квірінг, єврей Л.Каганович, поляк С.Косіор та ін.

Бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр, церква і т. п. Плідно функціонувала Українська Академія Наук; в УСРР повернулися із еміграції та переїхали із Західної України відомі діячі (наприклад, родина Крушельницькихта ін.).

Повернення з еміграції М.Грушевського (1924 р.) істотно пожвавило дослідження з вітчизняної історії. Вчений поставив за мету продовжити працю над справою всього життя – фундаментальною „Історією України-Руси“. Академічні кафедри і комісії, очолювані Дмитром Багалієм, Миколою Василенком, Михайлом Грушевським, Михайлом Слабченком плідно працювали над проблемами історії України. У літературознавстві вагомі здобутки отримали Михайло Возняк, Сергій Єфремов та ін., однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні.

Виникло багато письменницьких організацій (“Плуг”, “Гарт”, “Молодняк”, “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ)тощо; проводилися літературні дискусії.

Значно зріс рівень грамотності населення. Число письменних збільшилося у містах з 40 до 70%, у селах з 15 до 50%.

Українізація здійснювалася також поза межами УСРР – у місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, дістало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал–комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно–Кавказького краю Україні.

Політика коренізації проводилася і в районах України, компактно населених національними меншинами. В них працювали 1,5 тис. шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською та іншими мовами навчання.

Партія вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині, яка трималася на трьох китах – терорі, вихованні і пропаганді. Політизована культура із розмаїття загальнолюдських цінностей ретельно відбирала лише ті фрагменти, які були корисними для комуністичної пропаганди. Активісти створеної компартійними функціонерами псевдокультурницької організації „Пролеткульт“ (пролетарська культура) пропонували навіть відкинути всі культурні надбання людства як буржуазні.

Разом з тим, радянська влада значній мірою залежала від так званих „буржуазних спеціалістів“, світогляд яких формувався у дореволюційний період. Проголошуючи класовий підхід до культури, більшовики спонукали „буржуазних спеціалістів“ робити те, що потрібне радянській владі. Тих, хто вимагав свободи творчості, чекали репресії.

2.2. Створення та ліквідація автокефальної церкви. Ще у 1918 р. Всеукраїнська церковна раданаполягала на утвердженні в Україні автокефальної (самоврядної) церкви. У жовтні 1921 р. було скликано церковний собор, який обрав митрополитом Василя Липківського (1864–1937).Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ), що швидко набула популярності.

Однак, вже з 1926 р. на церкву розпочалися нападки; у 1927 р. В.Липківського переобрали на посаді митрополита, а у січні 1930 р. УАПЦ була ліквідована. У 1937 р. В.Липківського та інших активних церковних діячів розстріляли.

2.3. Звинувачення українських діячів у „націонал-ухильництві“. Політика “українізації” спричинила посилення позицій прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєвта ін.), які прагнули до розширення самостійності УСРР і намагались поєднати програму комуністичного будівництва із національними завданнями.

Москва розпочала проти цих та інших “контрреволюційних” ворожих “ухилів” рішучий наступ. Уже у 1926 р. розпочалася кампанія цькування і “класової” боротьби з “націонал-ухильництвом” – “шумськизмом”, “хвильовизмом”, “волобуєвщиною” тощо. Вістря цієї боротьби спрямовувалися проти еліти нації.

У березні 1930 р._. у Харкові відбувся один із перших показових судових процесів над українською інтелігенцією у справі вигаданої “Спілки визволення України” (СВУ). На лаву підсудних сіли 45 чоловік, у т. ч. 2 академіки (С.Єфремов, М.Слабченко), 11 професорів, письменники, науковці, викладачі, студенти, священники, вчителі, лікарі тощо; загальна кількість заарештованих досягла 700 чол. Головним обвинувачуваним влада зробила віце-президента ВУАН С.Єфремова. Обвинувальний висновок у справі зайняв кілька номерів столичної газети „Вісті“. У ньому вказувалося, що СВУ – це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка антирадянського заколоту. Насправді наукову й творчу інтелігенцію судили за її участь у діяльності політичних партій, які утворили Центральну Раду, та за відмінний від офіційного спосіб мислення.

У 1931 р. заарештували М.Грушевського за звинуваченнями у справі чергової „контрреволюційної“ організації – Український національний центр (УНЦ), до якої слідчі включили багатьох представників української інтелігенції із Харкова, Києва, Дніпропетровська та інших міст. Керівництво УНЦ спочатку приписали М.Грушевському й він під тиском слідчих ДПУ змушений був визнати свою приналежність до неї. Проте через деякий час М.Грушевський відмовився від свідчень і справа розсипалася. Йому дозволили жити тільки у Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську після нескладної операції М.Грушевський помер.

Внаслідок згортання політики “українізації” зменшилася кількість українських шкіл, періодичних видань, закривалися українські наукові установи, кафедри, театри тощо; натомість набирали обертів репресії та переслідування за український буржуазний націоналізм. Відомі діячі М.Скрипник та М.Хвильовий у 1933 р. покінчили життя самогубством.

Партія більшовиків провела цілий ряд організаційних перетворень у сфері освіти, науки, культури, спрямованих на уніфікацію національно-державного будівництва та вдалася до жорстоких репресивних заходів в усіх республіках, у т. ч. в Україні. На січневому пленумі ЦК КП(б)У 1937 р. С.Косіор зазначав: „Ми провели повний розгром наших культурних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з працівників не залишилось“.

2.4. Ліквідація неписьменності. Стан шкільної освіти.Ліквідація неписьменності (лікнеп) для радянської влади була справою честі. У травні 1921 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю; її очолив Голова ВУЦВК Г.І.Петровський. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоті. Робітники звільнялися на дві години від праці із збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отримували відсоткові знижки при обов’язковому страхуванні майна. Навчання у гуртках лікнепу було безкоштовним. Також організовано близько 120 культармійських університетів,які допомагали активістам лікнепу. На освіту та на подолання неписьменності серед дорослих виділялися значні кошти.

Інколи до неписьменних вживалися примусові заходи. Ця практика продовжувалася і у наступному десятилітті. У 1933 р. в Україні школи грамоти відвідували 799 тис. осіб, у 1934 р. – близько 840 тис, у 1938 р. – 620 тис.

Хоч зусилля держави і громадськості не дали стовідсоткового результату, досягнуті показники були вагомі. Якщо за переписом 1897 р. в українських губерніях налічувалося 72 відсотки неписьменних, то у 1939 р. в УРСР було зареєстровано лише 15 відсотків неписьменних у віці до 50 років.

Щоб реалізувати принцип обов’язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники і посібники. Для розв’язання цих завдань при РНК УСРР було створено Комітет сприяння всеобучу на чолі з головою уряду В.Чубарем. Комітети створювалися й на місцях.

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову „Про загальне обов’язкове навчання“; згодом було визначено, що початкова та середня школа „повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм“. Учитель змушений був дотримуватись апробованих програм і текстів підручників.

Здійснюючи курс на коренізацію, наркоми освіти Олександр Шумський (1890–1946) та Микола Скрипник (1872–1933) дбали про національну школу, у якій навчання здійснювалося мовою місцевого населення. На початок другої п’ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 відсотків учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи – російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо.

Однак у 1930-х рр. ситуація докорінно змінилася. Наркомат освіти після М.Скрипника очолював В.Затонський. Виступаючи на пленумі Ради національних меншин у серпні 1933 р. новий нарком бідкався з приводу того що, „навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і денікінських послідовників“. За його розрахунками, „класово ворожі елементи“ серед українського вчительства становили майже 10 відсотків; дещо пізніше ця цифра зросла до 30–40 відсотків від загальної чисельності, тобто під репресії потрапляли близько 50 тис. працівників народної освіти. Учительство та працівники інших національно-культурних установ найбільше постраждали від сталінсько–постишевських репресій.

У 1932/33 навчальному році в Україні навчанням було охоплено 98 відсотків учнів початкової школи. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, під час якого гинули насамперед діти. Тому у 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У травні 1934 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школитрьох типів: початкова (чотирирічне навчання); неповна середня (7 років навчання); середня (10 років навчання). Освітній процес узгоджувався з вимогами утвердження проросійської комуністичної ідеології.

Особливо контролювалося викладання історії. У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР „Про викладання громадянської історії у школах СРСР“. Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Фактично історія України розчинилася у загальному курсі громадянської історії й зникла як окремий предмет.

У другій п'ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, і завдяки цьому ліквідовано третю зміну. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл зросла майже в десять разів і у 1937/38 навчальному році сягнула 2531.У них навчалося близько третини учнів.

У 1938 р. запроваджено обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах. Російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Цим фактично затверджувався курс на неухильну русифікацію України.

Важка доля спіткала школи і технікуми національних меншин. Спочатку відбувся перехід на російську мову викладання в польських та німецьких школах, потім було ліквідовано більшість закладів освіти та заарештовано багатьох викладачів і студентів. Німецький педінститут в Одесі був реорганізований в Одеський інститут іноземних мов, були ліквідовані болгарський і молдавський відділи Одеської театральної школи, німецький відділ Дніпропетровської і т. п.

2.5. Розвиток вищої школи та науки. Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. У 1920 р. університети були ліквідовані, замість них створювалися інститути народної освіти. Кількість вищих навчальних закладів у Радянській Україні збільшилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39, а чисельність студентів у них – відповідно з 27 до 124 тис. У 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи і 693 технікуми, у яких відповідно навчалися 197 тис. студентів і 196 тис. учнів. Уперше центрами вищої школи стали 28 міст. Серед них по чотири інститути мали Вінниця, Полтава, Сталіно (колишня Юзівка), по три – Ворошиловград (Луганськ), Запоріжжя (колишній Олександрівськ), Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон.

У 1933 р, відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові, а наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

За чисельністю студентів Україна випередила такі європейські країни, як Велика Британія (бл. 50 тис.), Німеччина (70 тис.), Франція (72 тис.).

До кінця 30-х років була вирішена в основному кадрова проблема науково-технічної інтелігенції. У роки першої п’ятирічки вузи і технікуми України підготували 110 тис., у роки другої – близько 196 тис. спеціалістів. Проте значну частину їх було репресовано. Всього чисельність фахівців для промисловості перевищувала 500 тисяч.

Наукові дослідження зосередилися переважно в інститутах Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У 1930-х рр. ВУАН було перейменовано в Академію наук УРСР та підпорядковано урядові України; її бюджет збільшився у сорок разів. У новому статуті Академії вказувалось, що її основним завданням є всебічне сприяння загальному піднесенню теоретичних і прикладних наук для успіху української соціалістичної культури. Держава повністю фінансувала академію і контролювала виконання планових завдань. Після численних реорганізацій діяли чотири відділення: суспільних, фізико-математичних, біологічних і технічних наук.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів.

Незважаючи на наростаючий ідеологічний та репресивний тиск з боку партійної влади, розвиток науки не припинявся. У 1930-х рр. у Харкові в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) працювали І.Курчатов та Л.Ландау. Тут вперше було здійснено штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами.

Україна ставала центром теоретичної фізики та ракетобудування. В Україні розпочинав свою кар’єру Сергій Корольов (1906–1966). Основні проблеми майбутніх космічних польотів, конструювання міжпланетних кораблів досліджував Юрій Кондратюк(1897–1941/42). Він розрахував траєкторію космічних польотів на місяць. Ці розробки пізніше використовувались у вітчизняному ракетобудуванні та в американських космічних програмах. Ім’ям Ю.Кондратюка названо названо кратер на зворотному боці Місяця.

Лабораторія Є.Патона розробляла нові методи зварювання, що використовувались на будівництві Дніпрогесу. Нові відкриття у вивченні нелінійної механіки зробили Д.Граве, М.Крилов, М.Боголюбов. Успіхи у фізично-математичних, природничих, хімічних, медичних та інших галузях науки завдяки плідній діяльності таких вчених, як О.Богомолець, М.Вавілов, М.Гамалія, Д.Заболотний, О.Палладін, М.Стражеско, В.Філатов, М.Холодний та ін., вивели Україну на рівень науково розвинутих країн.

Протягом 1930-х рр. активно діяли новостворені інститути – математики, механіки, електрозварювання, зоології, біології, фізіології, хімії, ботаніки, географічна обсерваторія, інститут гідромеханіки (водного господарства) та ін. На жаль вчених не обминули репресії і переслідування. Близько 250 науковців за політичними процесами були заарештовані і відправлені у заслання.

Особливо постраждали гуманітарні і суспільні науки в цілому – історіографія, мовознавство, літературознавство, етнографія, демографія, соціологія і т. п. Український інститут марксизму-ленінізму у 1931 р. був реорганізований у Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН), що об’єднувала в основному партійних суспільствознавців. Постановою ЦК ВКП(б) від 25 січня 1931 р. „Про журнал „Під прапором марксизму“ суспільні науки зобов’язувались розвивати дослідження за принципом партійності.

У другій половині 1930-х рр. під партійним контролем в АН УРСР були організовані академічні інститути гуманітарного профілю – економіки, історії України, українського фольклору, української літератури.

2.6. Література та мистецтво. „Розстріляне відродження“. Для української художньої літератури 1920-ті роки стали періодом відродження.Література та мистецтво вважалися однією з найвідповідальніших ділянок „культурної революції“. Водночас ці сфери культурного життя мали велике значення для пропаганди й виховання радянських людей.

Національний літературний процес під впливом революційних подій та українізації набув широкого розмаху. Діяли численні літературні організації – „Гарт“ (В.Блакитний, М.Хвильовий, В.Сосюра), „Плуг“ (А.Головко, П.Панч),групи неокласиків (М.Зеров, М.Рильський, Ю.Клен, М.Драй-Хмара),неосимволістів (П.Тичина, Д.Загул, В.Мисик, Д.Фальківський),футуристів (М.Семенко, Г.Шкурупій), конструктивістів(В.Поліщук) і т. п.

У 1925 р. після розпаду „Гарту“ Микола Хвильовийзаснував Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих майстрів слова – М.Бажана, О.Довженка, М.Куліша, П.Панча, Ю.Смолича, В.Сосюру, П.Тичину, Ю.Яновськогота ін.

М.Хвильовийвиступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів та закликав митців орієнтуватися у своїй творчості на Європу („Геть від Москви! Дайош Європу!“). Протягом 1925–1928 рр. в УСРР відбувалася літературна дискусія, спричинена критичними виступами і працями М.Хвильового („Камо грядеши?“, „Думки проти течії“, „Апологети писаризму“ та ін.).

Письменник отримав підтримку серед національно-свідомої інтелігенції; з ним солідаризувалися націонал-комуністи, неокласики та інші літературно–мистецькі угрупування. Натомість партійне керівництво розцінило виступи М.Хвильового як поширення антиросійських настроїв в Україні. Разом з наркомом освіти Олександром Шумським та економістом Михайлом Волобуєвим він був звинувачений у націонал–ухильництві („хвильовизм“, „шумськізм“, „волобуєвщина“). Створені ним журнали „Літературний ярмарок“ (1928–1930) та „Політфронт“ (1930–1931) були закриті, а невдовзі, у трагічному 1933 р. письменник покінчив життя самогубством.

Компартійно–радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників–ударників у літературу. До літературних гуртків було „призвано“ близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася мережа консультативних бюро при редакціях літературних журналів, у яких працювали письменники–професіонали.

Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з’їзду письменників України, який розпочався у червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці, продовжив роботу у Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників України.

У творчі спілки об’єднувалися працівники різних галузей мистецтва. За допомогою цих спілок власті прагнули уніфікувати розмаїття культурного процесу за стандартами так званого соціалістичного peaлізму, який став єдиним творчим методом, офіційно дозволеним для радянських митців. Тотальний контроль над духовною творчістю, заідеологізованість, постійна готовність до схвалення „єдино правильної“ партійної лінії, поклоніння великому вождеві і учителю усіх часів і народів, строга відповідність партійним директивам і брутальне втручання партійних чиновників у літературно–художнє життя надовго визначили зміст радянської соціалістичної культури.

Контроль і регламентація, зокрема, згубно вплинули па творчу долю такого яскравого поета, як Павло Тичина. У сталінську добу він завоював становище офіційно визнаного радянського поета і державного діяча, але порівняно із раннім періодом творчості його талант незмірно потьмянів.

Максиму Рильському довелось відсидіти півроку у в’язниці за звинуваченням в „українському буржуазному націоналізмі“. Але його поетична муза не піддалася регламентації. Збірки поета „Київ“, „Літо“, „Україна“, „Збір винограду“ становили вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Читачів захоплювали дотепні гуморески Остапа Вишні (П.Губенка). У 1933 р. письменника звинуватили у причетності до вигаданої чекістами Української військової організації (УВО)й засудили до 10 років концтаборів. За приналежність до УВО був засланий на Соловки Мирослав Ірчан та ін.

У грудні 1934 р. була сфабрикована справа „Білогвардійського терористичного центру“,до якого залучили 37 чоловік. Відомого галицького письменника Антона Крушельницького, який добровільно переїхав в УСРР, заслали з донькою на Соловки, а його синів стратили. На Соловки потрапив й інший галичанин, вчений і громадський діяч Юліан Бачинський. Серед розстріляних представників опальної інтелігенції були драматург Кость Буревій, поети Олекса Влизько, Дмитро Фальківськийта ін.

Протягом 1934–1938 рр. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з’їзду. Всього близько 1000 видатних діячів літератури, живопису, театру були репресовані, що зупиняло динамічність, розкутість, вільний характер творчості.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва став харківський театр „Березіль“, організований у 1922 р. видатним режисером Л.Курбасом. У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі й згодом загинув на Соловках.

Всього діяло понад 80 професійних театрів – опери та балету, драматичних, музикальних, юного глядача і т. п., які ставили вистави в основному українською мовою. Великих успіхів досягли Київський драматичний театр ім. Лесі Українки, Запорізький драматичний театр ім. М.Заньковецької, Сумський драматичний театр ім. М.Щепкіна, Харківський театр ім. Т.Шевченка та ін.

Плідно працювали ветерани української сцениМ.Садовський і П.Саксаганський; молодші віком А.Бучма, С.Ватуля, В.Добровольський, Н.Ужвій, Ю.Шумський, Г.Юра; завоювали славу оперні співакиБ.Гмиря, 3.Гайдай, М.Гришко, М.Донець, М.Литвиненко-Вольгемут, І.Паторжинський, О.Петрусенкота ін.

Різноманітним було музичне життя, у якому чільну роль відігравалиГ.Верьовка, М.Вериківський, П.Козицький, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, з молодших К.Данькевич.Великої майстерності досягла капела „Думка“, Державна капела бандуристів та ін.

Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представлені митцями старшого покоління – М.Бойчуком, І.Їжакевичем, Ф.Кричевськимта ін., а також молодими художниками– А.Петрицьким, В.Касіяномта ін.

Українська академія мистецтв була перетворена у Київський інститут пластичних мистецтв. У 1924 р. новостворений інститут об’єднали з Українським архітектурним інститутом (існував з 1918 р.) і на їх базі створили Київський державний художній інститут.

Існували різні творчі об’єднання художників: Товариство ім. Костанді, Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), Об’єднання сучасних митців України (ОСМУ), Об’єднання мистецької молоді України (ОММУ) тощо. Крім реалістичного напрямку, митці представляли школи авангарду, модерну, „бойчукізму“, формалізму, конструктивізму, кубізму, футуризму, абстрактного або супрематичного живопису та ін. Творчість О.Богомазова, М.Бойчука, С.Налепинської, І.Падалки, В.Седляра та їх послідовників становить надзвичайно цікаву сторінку в історії українського мистецтва з новим стилем образного мислення, багатою колористикою, драматизмом зображення подій, філософським їх осмисленням, новою пластикою ліній, сценографією, монументальністю тощо.

В архітектурі і скульптурітеж відбулися значні зрушення, позначені конструктивістськими підходами на основі об’єднання усіх галузей мистецтва – живопису, архітектури, скульптури, прикладного мистецтва тощо. На перше місце виходять функціоналізм та конструктивізм.

По всій країні розгорнулося велике будівництво з грандіозним ідеологічним розмахом і творчим пафосом. Як було заявлено, соціалістична архітектура „хоче будувати цілу частину світу за образом і подобою творящої, щасливої людини“ (А.В.Луначарський). Відповідно, у столиці УСРР Харкові з’явилася одна з найбільших у світі – майже 12 га – площа Дзержинського у формі круга з діаметром бл. 300 м та ансамблем гігантських споруд, зведених у конструктивістських формах – 3-х корпусним Будинком державної промисловості (Держпром, 1925–1929 рр.); проектних організацій (1930–1933 рр.),), кооперації (1933–1935), готелю „Харків“ (1931–1932 рр.) та ін. Автори цих та інших проектів (С.Серафімов, О.Дмитрієв, М.Фельгер та ін.) прагнули відобразити велич соціалістичного будівництва і трудових подвигів народу. Будинок Держпрому став першою у світі будівлею, повністю виконаною із залізобетону.

У стилі функціоналізму і конструктивізму у Харкові протягом 1928–1938 рр. збудовані палаци культури залізничників та електромеханічного заводу та ін.

У 1927 р. за проектом архітекторів В.Весніна, М.Коллі, Г.Орлова та С.Андрієвського розпочали будувати найвизначнішу споруду першої п’ятирічки – Дніпрогес ім. В.І.Леніна. Керував будівництвом академік О.В.Вінтер. Була споруджена гребля завдовжки 700 м, що на 50 м підвищила рівень води у Дніпрі; шлюз з баштами управління; силова та знижувальна станції з машинним залом завдовжки 200 м; міст та інші будівлі. У 1932 р. Дніпрогес дав країні перший струм. Водночас безповоротно без належного дослідження були затоплені пороги і місця запорізьких січей як унікальні пам’ятки української історії та культури.

У 1930-х рр. у радянській архітектурі набули поширення монументальні форми і динамічна пластика стилю ар–деко, що виник у Франції, а у період великої економічної депресії (1929–1933 рр.) прижився у США, згодом у нацистській Німеччині (т. зв. „нордичний стиль“) та у фашистській Італії. В СРСР він отримав назву постконструктивізму. У цьому стилі споруджено Центральний універмаг у Києві (1935–1939, арх. Л.Мецоян і Д.Фрідман). Головний столичний універмаг був здатний щодня обслуговувати до 50 000 покупців.

У кіномистецтві плідно працювали кінорежисери Олександр Довженко (кінофільми „Арсенал“, „Земля“,„Щорс“ та ін.), Данило Демуцький, Іван Кавалерідзе, Ігор Савченкота ін. Київська та Одеська кіностудії протягом 1933–1938 рр. випустили 55 фільмів, у т. ч. „Вершники“ І.Савченка, „Богдан Хмельницький“ М.Донського, „Дума про козака Голоту“ О.Довженка, „Останній порт“ та „Загибель ескадри“ за творами О.Корнійчука, „Коліївщина“ та „Прометей“ І.Кавалерідзе тощо.

Творчість українських майстрів літератури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них тоталітарний режим звинуватив в „українському буржуазному націоналізмі“. Письменники української діаспори назвали 1930-ті роки добою „розстріляного відродження“. Українізація після 1933 р. була цілком припинена, натомість розгорнулася політика поступового російщення усіх сфер суспільно–політичного життя.

2.7. Підсумки культурної революції. Незважаючи на терор, чисельність інтелігенції в Радянському Союзі зростала за рахунок вихідців із робітничо-селянського середовища. Зіставлення показників Всесоюзних переписів населення 1926 і 1939 рр. свідчить, що за цей час чисельність сільської інтелігенції зросла в 5,5 раза, а міської – у 6,4 раза.

Найбільші темпи зростання спостерігалися у групі технічних спеціалістів (індустріальні та аграрно–технічні кадри) – у 8 разів. Керівний персонал державних установ зріс у 14 разів. Ця цифра найяскравіше фіксує масштаби одержавлення всіх сфер життя. Державна партія утворювала різноманітні органи й організації, які ставили кожного громадянина під тотальний контроль.

Кваліфікаційно–професійний рівень працівників розумової праці знизився. За даними перепису 1939 р. в Україні вищу освіту мали тільки 13 відсотків спеціалістів, а середню спеціальну – 18 відсотків.

Скорочення строків навчання у вищих і середніх спеціальних закладах, прагнення дати спеціальні знання у вузівському обсязі тим, хто не мав повноцінної середньої освіти – все це фатально позначалося на якості підготовки фахівців.

Переписи не показують своєрідного змагання між установами, які готували спеціалістів, і органами державної безпеки, які їх винищували. За спостереженнями дослідників, „чекісти значно випереджали професорів“. Репресії сіяли жах у народі, формували рабську психологію.

За переписом 1926 р., частка українців у керівному складі промисловості не перевищувала 31 відсотка, а серед керівників аграрного сектора становила 62 відсотки. Перепис 1939 р. показав, що в усіх сферах діяльності українці становили бл. 20 відсотків керівного персоналу.

Читайте також:

1. IV. Політика держав, юридична регламентація операцій із золотом.
2. V розділ. Товарна політика підприємства
3. VI розділ. Маркетингова цінова політика
4. VIII розділ. Маркетингова політика комунікацій
5. VIII. Маркетингова політика комунікацій.
6. Аграрна політика
7. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
8. Активна і пасивна державна політика.
9. Активна політика зайнятості
10. Антиінфляційна державна політика
11. Антиінфляційна політика держави
12. Антиінфляційна політика держави

Переглядів: 1534