Annotation

Збірка науково-фантастичних оповідань про унікальні відкриття вчених, нерозривний зв’язок минувшини з сучасністю, торжество світлих ідеалів людського розуму.

РУКОПИС ОЛІВЕРА ХЕВІСАЙДА

ШАНТАЖ

ПРАВО НА ІСТИНУ

ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА

ЗОРЯНА СИМФОНІЯ

СЛІД МНЕМОЗІНИ

ФІАСКО ПАНА ТРОЛЯ

ХУДОЖНИК

ГУЦУЛЬСЬКА ЛЕГЕНДА

УЇК-ЕНД

КОНТАКТ

ІНСПЕКЦІЯ НА МІСЦЯХ

ЗМІСТ

notes1

Рецензент СТАНІСЛАВ ПАВЛОВСЬКИЙ

РУКОПИС ОЛІВЕРА ХЕВІСАЙДА

Скільки разів я вам повторював: коли ви відкинете все неможливе, те, що залишиться, нехай найнеймовірніше, і буде правдою. АРТУР КОНАН ДОЙЛ Час дії: 3 лютого 1925 року. Холодний вологий ранок. Місце дії: залізничний вокзал Паддінгтон у Лондоні. До відходу експреса “Лондон-Плімут” лишалися хвилини. Паротяг сердито посапував, кутаючись в густі клубиська молочно-білого туману, що поволі розтікався пероном, неспішно забирався під скляне закіптюжене склепіння найбільшого столичного вокзалу. Пасажири, припавши до вікон, марно намагалися розгледіти крізь сизу пелену знайомі обличчя проводжаючих і поступово поринали в дорожні клопоти, знайомилися із сусідами по купе, скаржилися на примхливу, туманну лондонську зиму… У подібні балачки не встрявав лише пасажир п’ятого купе останнього вагону — похмурий і чимось заклопотаний молодик років тридцяти. Худорлявий, з досить приємним продовгуватим обличчям, він був одягнений у брунатне, високо застебнуте пальто, ширококрисий стетсон і тому скидався на справжнісінького янкі. Принаймні так подумав про нього сусіда по купе — червонощокий добродушний товстун. Та ось відлюдкуватий пасажир розкрив пошарпаний саквояж, що лежав на колінах, дістав добряче зачитаний номер “Аннален дер фізік” за 1905 рік. Розгорнув часопис і почав уважно читати. Товстун, краєм ока вгледівши назву статті: “Альберт Ейнштейн. До електродинаміки тіл, що рухаються”, розчаровано зітхнув, оскільки скептично ставився до людей, котрі надто серйозно захоплюються модною і незрозумілою теорією відносності. З тінню легкого смутку він неквапливо гортав ранковий випуск лондонської “Таймс”. Його завжди цікавили оголошення, плітки. Проте цього разу нічого на свій смак не знайшов, і тому знічев’я почав переглядати некрологи на передостанній сторінці. В одному з них йшлося про смерть англійського фізика сера Олівера Хевісайда. Очі товстуна зблиснули цікавістю: нарешті з’явилася хоч якась причина звернутися до мовчуна. — Скажіть, вам не знайоме ім’я сера Олівера Хевісайда? Він, бачу, як і ви, фізик. Молодик рвучко повернув голову, очікуюче вп’явся в дрібненькі хитруваті очі товстуна. Той не витримав погляду й мимовільно простягнув розгорнуту газету. — Цей вчений помер, і я… — Обличчя сусіда враз поблідло. — Що з вами? — перелякався товстун. — Може, покликати провідника? Той заперечливо похитав головою. Тричі вдарив станційний дзвін. Паротяг дав короткий гудок і, зачовгавши колесами по рейках, почав набирати швидкість. А невдовзі він уже мчав на південний захід. Час дії: пізній вечір наступного дня. Місце дії: північна околиця курортного містечка Торкі в графстві Девоншир. Сіяла дрібна нудотлива мжичка. Холодний вітер проймав до кісток. Здавалося, навіть у чепурних будинках немає порятунку від негоди. На вулицях — жодної душі. Несподівано проти двоповерхового будинку, оточеного високою кам’яною стіною із чавунними ворітьми, з’явився високий чоловік. Сторожко озирнувшись і не помітивши нічого підозрілого, він хутко видерся на ворота, а ще за мить шаснув до заскленої веранди. Вітрогін та шум води у ринвах приглушили дзенькіт розбитої шибки… Уважний спостерігач, який випадково опинився б неподалік самітньої вілли, помітив би крізь заґратовані вікна мерехтливий вогник, що сновигав всередині її. А пасажир-товстун з останнього вагона експреса “Лондон-Плімут”, безсумнівно, впізнав би в невідомцеві свого недавнього сусіда-мовчуна. …Із запаленою свічкою в руці той похапцем обстежив нижні приміщення, відтак квапливо піднявся скрипучими сходинами на другий поверх. Заглянувши в усі горішні кімнати, зупинився на порозі останньої. Це був кабінет господаря — тьмяне світло вирвало з темряви розставлені вздовж стін книжкові шафи і стелажі. Прилаштувавши свічку на масивній бронзовій чорнильниці, він прискіпливо переглянув папери, що акуратними стосами лежали на письмовому столі. В шухляді натрапив на товсту теку: “Теорія електромагнетизму. Частина четверта”. Рукопис вмить опинився в саквояжі. А за хвилину людська тінь майнула верандою і небавом розчинилася в пітьмі. Час дії: червневий ранок 216 року до нашої ери. Місце дії: видолинок ріки Авфід поблизу Канн. На світанку римські легіони перейшли через річечку, що відгалузилася від Авфіда і повернула на південь, вишикувалися звичним порядком. Кіннота під проводом консула Емілія на правому крилі стояла на березі річки Авфід, а численні латинські ескадрони на чолі з Теренцієм Варроном прикривали ліве крило союзників. Попереду — легкоозброєні воїни з метальними снарядами. За ними повільно рухалися під командуванням проконсулів Сервілія і Антонія Регула легіонери в блискучих латах. Скільки сягало око, простягалася рівнина. Лише на заході обрій замикався хвилястими лініями гір, що обступали витоки Авфіда. Сходило сонце, виграючи променями на металі грізного війська. У цей час розвідники доповіли Ганнібалу про виступ переважаючих сил противника. От-от розпочнеться битва. Поки воїни снідали, чекаючи наказу виступати, він разом з воєначальниками обговорював ситуацію. Сонце вже піднялося над горами, коли карфагенські загони перейшли Авфід убрід та вишикувалися на протилежному березі в бойові порядки. Легкоозброєні воїни, балеарські пращники і лучники, далеко витягнувшись ланцюгом попереду війська, надійно закрили карфагенський центр. За ними йшла галльська та іспанська кіннота. Половина лівійської піхоти, відсунута уступом назад, примикала до неї праворуч. Далі в серпоподібній позиції розташувалися галльсько-іберійська піхота, друга половина лівійських військ, і, нарешті, на правому крилі стояли нумідійські вершники. Грандіозне видовище! Так вишикувалося військо Ганнібала супроти римлян. Сам полководець з братом Магоном був у центрі, де найнебезпечніше, а його помічники Гасдрубал і Маграбал командували лівим та правим крильми. Пролунав бойовий клич, війська рушили. За наказом Ганнібала центр швидко просунувся вперед, утворивши трикутник, вершиною до римлян. Лівійці на обох флангах лишилися на місці. Виставивши перед собою щити, вони спокійно спостерігали за битвою, яку почали пращники та лучники. Стріли і списи градом сипалися на шоломи й щити легіонерів, каміння та свинцеві кулі балеарців здалеку вдаряли по зімкнутих рядах римлян. Поранений консул Емілій повів римську кінноту на ворога, яка тісними групами збилася коло річки. Вершникам було важко розвернутися, і вони билися око до ока, гарцюючи на місці… Троє вивідувачів — ветеран Корнелій, декуріон Флавій і центуріон Марк — початок битви проспали. Вилазка в тил ворога їм вдалася: в карфагенському обозі пощастило набачити величезних страхітливих тварин — слонів, яких Ганнібал надумав випустити найвирішальнішої миті. Однак розповісти про це своєму начальникові — трибуну Севру — не змогли. Коли вертали до своїх, випадково натрапили на залишений напризволяще карфагенцями віз, де надибали напрочуд смаковите корінфське вино. І вояки переоцінили свої сили… Після п’янкого напою поснули в кущах верболозу. Прокинулися ж від галасу битви. Флавія, наймолодшого, вирішили послати на розвідку. Той, добряче наляканий, повернувся дуже швидко. — Що трапилося? — запитав Марк. — Схоже, Ганнібал, окрім слонів, має щось підступніше, — видихнув декуріон. — Що, що? — перепитав Корнелій. — Вона кругла і блискуча. Має четверо очей, котрі незмигно дивляться і, певно, довкруж усе бачать. — Либонь, ще не проспався як слід, — підняв на глузи Флавія центуріон. — Клянусь Юпітером! Неподалік від нас — срібляста куля. Руками обхопити її — багато людей треба. — І вона чимось загрожує? — Та ні, поводиться поки що миролюбно. — Карфагенцям не варт довіряти, — озвався Марк. — Ходімо, на місці швидше зміркуємо. Неподалік верболозу, на пагорбі, звідки відкривалась панорама битви, лежала срібляста куля. До місця битви — далеченько, тож не дивно, що її досі ніхто не помітив. — Карфагенський вивідувач… — прошепотів старий легіонер. — Я на цих речах добре знаюся. — Виходить, ти раніше зустрічав таке? — насмішкувато запитав Флавій. — Тихіше! — прошепотів Марк. — Погляньте-но: її око повертається в наш бік. Справді, куля трохи повернулася і одним із чотирьох очей втупилась у трійку римлян. — Спробуймо осліпити її, — запропонував войовничий Корнелій. Центуріон згідливо кивнув. Легіонери різко підхопилися, майже одночасно метнули списи прямісінько в око загадкової кулі і вмить знову припали до землі. Дзенькіт примусив їх здригнутися. Підвівши голови, побачили: кулю оповила біла хмарка. Коли ж розвіялась, кулі вже не було. Розвідники вдоволено підхопилися на ноги. — Оце поцілили! — пирскнув Корнелій. — Що за веселощі? — збоку хтось несподівано грубо обірвав сміх. Захоплені перемогою над підступним ворогом, вивідувачі не помітили, як поряд зупинився поранений вершник — ліва рука його нерухомо звисала. — Тікайте, поки не пізно. Ми оточені. Карфагенці кліщами обхопили нас із флангів, — прохрипів поранений. Час дії: 10 вересня 1940 року. Пополудні. Місце дії: одне з відділень контррозвідки Королівських військово-повітряних сил на Ебарі-стріт у Лондоні. Капітан Баррет — офіцер “Сікрет інтелідженс сервіс” — приймав справи свого попередника майора Уездома, котрий загинув три дні тому на станції метро Белгейм під час нальоту бомбардувальників “Люфтваффе”. Новий начальник відділу по боротьбі з диверсантами, на думку підлеглих, був фаталістом, оскільки залишався в своєму кабінеті навіть під час найзапекліших бомбардувань. Щойно прозвучав відбій чергової повітряної тривоги. Капітан мимохіть підвів голову від паперів і сумовито поглянув на заклеєні вузькими паперовими смужками шибки, крізь які виднілися клуби чорного диму й відблиски пожеж. Насправді ж Баррет не був фаталістом. Міцний, трохи вайлуватий чолов’яга, він на власній шкурі встиг відчути дихання кістлявої ще під Дюнкерком, перебуваючи в складі англійського експедиційного корпусу у Франції. Страх притаманний кожній людині, і даремно підлеглі гадають, що він нічого не боїться. А залишається він у своєму кабінеті під час нальотів тільки за браком часу: Баррет волів якнайшвидше покінчити з найбільш заплутаними справами. Особливо непокоїла капітана таємнича знахідка на околиці Лондона. На шести аркушах машинописного тексту з грифом “Цілком таємно” йшлося про дивний апарат, знайдений на Олд-стріт під час розбирання завалів. У розпорядженні контррозвідки було ще п’ять фотознімків, на яких проглядалася груда металу, дроту, кабелів, розбитих радіоламп — все, що залишилося від алюмінієвої кулі діаметром близько чотирьох метрів. Для чого був призначений апарат, спеціалісти “Сікрет інтелідженс сервіс” і досі не могли з’ясувати. Капітан схилявся до думки: куля — своєрідний радіомаяк, аби наводити німецькі бомбардувальники. Лейтенант Моует, котрий очолював групу експертів, похмуро жартував: “Запізнілий десант марсіан, описаний Гербертом Уелсом”. Але всі добре усвідомлювали: за таємничою знахідкою міг приховуватися черговий підступ німецької розвідки. Гітлерівські диверсанти і шпигуни нахабніли з кожним днем. Найперша умова вторгнення на Британські острови, яку абвер ставив перед собою, — цілковите знищення англійської авіації. Отож офіційний звіт про таємничу знахідку перебував у контррозвідці Королівських ВПС: “24 серпня 1940 року під час розбирання завалів першого нальоту німецької авіації на Олд-стріт неподалік будинку номер 103 було відкопано сильно пошкоджений металевий об’єкт невідомої конструкції. Це — деформована алюмінієва куля, начинена електричною та електронною апаратурою. Сильні пошкодження апарата не дали змоги його ідентифікувати на місці і встановити приналежність. Про знахідку негайно повідомлено представників “Сікрет інтелідженс сервіс”. В управлінні також погоджувалися з гіпотезою, що кулястий предмет — радіомаяк німецької бомбардувальної авіації. Зрештою, Баррету це було на руку — роботи і так вистачало. Проте його непокоїв один незбагненний факт. Розчищаючи Олд-стріт, пожежники поблизу апарата натрапили на труп молодика. Документів при ньому не виявилося, лише обгорілі аркуші якогось рукопису. Перше, що спадало на думку, — вбитим був німецький диверсант. Однак лише ідіот, вирушаючи на відповідальне завдання, одягнувся б за модою середини двадцятих років. Навіщо знадобився цей маскарад? Зазумерив телефон. Баррет підняв трубку. Почувши голос Моуета, швидко спитав: — Що нового, лейтенанте? — Сер, під час сьогоднішнього нальоту дві фугаски влучили в нашу лабораторію. Люди, на щастя, не потерпіли — встигли сховатись у бомбосховищі. Але апарат… На місці лабораторії — купа битої цегли. Час дії: 25 травня 198… року. В столиці з’єднаного королівства — тепла весна. Великий Бен відлічив одинадцяту ранку. Місце дії: Королівський коледж у Лондоні. Великий конференц-зал. Пленарне засідання ювілейного симпозіуму з питань релятивістської астрофізики і космології. За кафедрою — професор Шігеру Фучіда з Японії. — …Про що б ми не сперечалися, слід пам’ятати: попри всі досягнення сучасної науки, відкрито лише мізерну кількість законів природи. Потрібні досконаліші теорії і моделі, щоб глибше проникнути в таємниці матерії. Представник Країни ранкового сонця закінчив свою доповідь. Схилившись у традиційному поклоні, японець залишив кафедру. Його місце зайняв посланець Країни Рад. — Цілком поділяю думку колеги, — розпочав визнаний спеціаліст з теорії поля доктор фізико-математичних наук Дмитро Миколайович Кравченко. — Навколишній світ створено так, щоб людство гармонувало з природою. Для пояснення основних закономірностей світобудови бракує універсальної теорії. Переконаний: створення єдиної теорії поля — реальна справа. — Ця теорія була створена ще в двадцяті роки, — пролунала з аудиторії безцеремонна заява. Всі, як один, обернулися на голос опонента. Здивовані погляди вчених мужів перетнулися на худорлявій моложавій людині років тридцяти п’яти. На тонких вустах — іронічна посмішка. Скидалося, він хизується ефектом своєї репліки. Ніхто з присутніх не знав його. Як же розцінити несподівану, якщо не нахабну заяву? Сер Чарлз Боунс, професор фізики Кембріджського університету, не поминув нагоди зіронізувати: — І хто ж автор тієї теорії? — Сер Олівер Хевісайд, — прозвучала відповідь. — Усі результати щодо створення єдиної теорії поля — в підготовленому Хевісайдом до друку четвертому томі “Теорії електромагнетизму”. У залі запала тиша. Надто приголомшливим було пояснення. Вчені чекали, що скаже головуючий, але той мовчав. Тоді Дмитро Миколайович взяв ініціативу в свої руки. — Незважаючи на всю екстравагантність заяви нашого гостя, в ній є дещиця істини. Однак повірити в щойно сказане можна лише в тому випадку, коли будуть конкретні докази зробленого Олівером Хевісайдом відкриття. Якби ж то! На превеликий жаль, донині ніхто не відає долі основного рукопису знаменитого англійського фізика — четвертого тому “Теорії електромагнетизму”, над яким Хевісайд працював останні двадцять років свого життя. Ще в 1890 році, за п’ятнадцять років до Ейнштейна, він установив фундаментальну залежність між масою і швидкістю світла: Е = м·с2. Саме Хевісайд створив мову сучасного зв’язку — ввів в обіг такі терміни, як “індукція”, “імпеданс”. Не виключено: вчений зумів вивести “Світове Рівняння”, над яким кращі уми людства б’ються майже століття. Наскільки відомо, в зниклому рукописі — наслідок його багаторічної праці по створенню єдиної теорії поля, що об’єднує в струнку логічну систему електрику, магнетизм і гравітацію. Та треба ж такому статися! Наступного дня по його смерті в будинок небіжчика проник грабіжник і прихопив з собою оригінал безцінного рукопису. Копія теж загубилася в якогось американського видавця… — Помиляєтесь! — самовпевнено вигукнув незнайомець. — У вас є докази? — Безперечно. Затим молодик хутко підвівся і мовчки заспішив до виходу. Час дії: той же день пополудні. Сонячно. Місце дії: готель “Хілтон”, 486-й номер, двадцять восьмий поверх. Тільки-но Дмитро Миколайович переступив поріг свого тимчасового помешкання, як затеркотів телефон. — Сер, — почувся гугнявий голос портьє, — вам пакунок. Що накажете робити? — Пакунок? Від кого? — здивувався Кравченко. — Брайтон. Якийсь Брайтон. Спершу він хотів було з вами зустрітися, але, певно, обставини змінилися, бо кудись заспішив. Оце й усе, що мені відомо. — Гаразд. Накажіть, щоб мені принесли цей пакунок. Кравченко саме перевдягався, щоб за півгодини встигнути приєднатися до екскурсії у Вестмінстерське абатство, подивитися дорогоцінності британської корони в Тауері, королівських гвардійців. Одне слово, програма знайомства із столицею туманного Альбіону обіцяла бути цікавою. І ось цей несподіваний візитер, якийсь пакунок… У двері номера обережно постукали. Дмитро Миколайович відчинив двері. На порозі стояв посильний, який тримав у руках перев’язаний тонким шнурком згорток. Отримавши чайові, хлопчисько подякував і тут же заспішив коридором до ліфта. Вчений повернувся у вітальню. Поклавши пакунок на стіл, почав його розв’язувати. У ньому виявились пожовклі від часу й частково обгорілі папери. Але що це? Невже йому привиділось? На титульній сторінці рукопису акуратно виведено синім чорнилом: “Теорія електромагнетизму. Частина четверта”. Трохи нижче — розбірливий автограф Олівера Хевісайда. Оригінал! Помилитися Кравченко не міг: надто добре знав письмо геніального вченого — не раз доводилося знайомитися з його архівами під час закордонних відряджень. Що ж мав на меті таємничий доброзичник, передаючи дорогоцінне надбання людської думки саме радянському фізикові? Він гарячково гортав пожовклі сторінки, сподіваючись натрапити бодай на якусь цидулку, котра б пояснювала чудернацьку притрапку. Рукопис зберігся не повністю — обривався на 247 сторінці. І там же був лист, адресований професору Кравченку Дмитру Миколайовичу. “Сер! Моя сповідь здивує Вас не менше, ніж рукопис. Але, попри всю незвичність ситуації, прошу: поставтеся до неї без упередження. Повірте, що в даному випадку керуватися принципом: “Цього не може бути, бо цього не може бути взагалі”, було б помилкою… Я — Дуглас Брайтон, той самий невідомець, котрий сьогодні вранці зробив на симпозіумі заяву про реальність існування єдиної теорії поля. За фахом — фізик-теоретик. Ще в студентські часи мені пророкували блискуче майбутнє. Однак виявилося: талант потребує не лише морального заохочення… Розпочав “наукову” кар’єру як редактор-консультант одного з нью-йоркських видавництв, що спеціалізувалося на випуску наукової літератури. Колишні однокурсники мені навіть заздрили, адже більшість з них марно оббивала пороги різних фірм і контор… 1924 року, наприкінці серпня, в наш відділ передали для попереднього ознайомлення копію рукопису англійського фізика Олівера Хевісайда — другий примірник четвертого тому його “Теорії електромагнетизму”. Тоді я був завантажений роботою найменше, і грубезний рукопис опинився на моєму столі. Авторський стиль, на диво, був бездоганним, і я з превеликим задоволенням, уже як фізик-теоретик, знайомився з концепціями проблем простору і часу. Як з’ясувалося, англійському фізикові вдалося вивести рівняння, котрі однозначно розв’язували проблему створення єдиної теорії поля. Воістину “Світове Рівняння”! За численними математичними символами, формулами — глибока людська думка, сміливий замір, невтримний злет фантазії, помноженої на реальність, вселенська філософія… Геніальна праця була саме тим трампліном, з якого людство могло сягнути до таємниць буття. Спершу гадав, що помиляюся в своїх похапцем зроблених викладках. Однак найприскіпливіша перевірка підтвердила: час симетричний в просторово-часовому континуумі. А це означає, що плин часу можливий і в зворотному напрямі!.. Невже Хевісайд не помітив висновків, які напрошувалися з виведених ним рівнянь?.. Втім, історія науки знає чимало прецедентів, коли геніальне виявлялося на диво простим і звичайним. Але згодом у мене виникли сумніви: “Чи не зумисне Хевісайд не довів до кінця свої викладки? Чи не передбачав він можливі наслідки часткових розв’язків “Світового Рівняння”?” Знайдені мною часткові розв’язки підтверджували: поділ буття на минуле, сьогодення і майбутнє слід шукати в людському розумі, а не в навколишньому світі. На перший погляд може здатися, що подібна позиція надто суб’єктивна, звичайнісінький позитивізм. Та підкреслюю: я не плутаю поняття часу, який випливає з фізики, з часом, що сприймає наша свідомість. Фіксувати “біг часу” — здатність лише високоорганізованої матерії. Судіть самі: минуле ми пригадуємо, майбутнє плануємо, проте діємо тепер. Водночас всезагального тепер не існує. Кожен індивід його відчуває осібно, по-своєму… Втім, такі висновки ви зробите самостійно, уважно ознайомившись з рукописом, точніше, з тим, що від нього залишилось. Я ж розповідатиму далі. Шеф уже втретє нагадував, щоб не зволікав з редагуванням. Довелося зіслатися на неточності, які буцімто допустив автор і які треба вилучити. На тому й зійшлися: роботу завершу до кінця року. Проте ЗО грудня 1924 року, прихопивши копію рукопису, я востаннє переступив поріг видавництва і назавжди залишив Нью-Йорк. Я не мав наміру привласнити працю англійського фізика. І дременув з видавництва тому, що Невтримно хотів зустрітися з Олівером Хевісайдом і повідомити йому свої результати… Наприкінці січня 1925 року я прибув до Лондона, а третього лютого у містечко Торкі, що у графстві Девоншир, де мешкав учений. Та мені не поталанило: Олівер Хевісайд несподівано помер. Про це я довідався випадково з газети в поїзді. І все-таки я поїхав, мусив це зробити… Копія рукопису була в мене. Оригінал же, безперечно, в його віллі. Увечері, через день після від’їзду зі столиці, вдалося без перешкод проникнути в осиротілий будинок, де ще зовсім недавно, напаливши кімнату до тридцятиградусної спеки, запаливши незмінну люльку, вчений сідав за роботу… Одне слово, рукопис опинився в мене… Чому так вчинив? Десь підсвідомо відчував: праця Хевісайда — могутня зброя, яка може втрапити до непевних рук. Відлуння першої світової, що забрала мільйони життів, було надто відчутне. Інтуїція підказувала: необдумане застосування геніальної теорії може призвести до нових фатальних наслідків.

Як уже згадував, виведені мною часткові розв’язки “Світового Рівняння” давали підстави твердити, що час може рухатися і від майбутнього до минулого. Більше того, отримані результати піддавалися експериментальній перевірці. Ось її суть. Весь оточуючий світ наповнений дією. Своєрідна велетенська кінострічка, з якої наш розум-об’єктив може вихоплювати окремі кадри. Під час досліду вона повинна прокрутитися в зворотному напрямі, відтворивши на спеціальному екрані давноминулі події. Мені вдалося знайти кваліфікованого експериментатора — Джорджа Снеддона, чудового хлопця і прекрасного знавця електротехніки, оптики, хімії. Майстра на всі руки! Саме завдяки його старанням був створений “Хронопроектор” — апарат для спостереження за минулим. Але під час дослідів замість того, щоб сидіти і спостерігати за давноминулими подіями, ми стали їх безпосередніми учасниками! Причина? Свого часу, з огляду на малість і відсутність фізичного змісту (яка необачність!), я знехтував останнім членом “Світового Рівняння”. І ось так ми несподівано отримали “машину часу”. Під час подорожі на ній з моїм організмом сталася дивовижна метаморфоза — сповільнився хід біологічних процесів. У свої дев’яносто років мені не можна дати й сорока. Не знаючи наперед наслідків втручання в минуле, ми з Джорджем поводилися вкрай обережно, утримуючись од найменших спроб контакту з прадавнім світом. Та, на жаль, врахували не все… Непередбачений інцидент з римськими легіонерами, коли надто запальні вояки списами пошкодили апарат, призвів до того, що ми опинилися в Лондоні 24 серпня 1940 року. Того дня гітлерівці вперше бомбардували англійську столицю. Джордж і копія рукопису Хевісайда з нью-йоркського видавництва загинули під руїнами. Мене ж вибуховою хвилею відкинуло далеко од місця падіння “Хронопроектора”. Оригінал “Теорії електромагнетизму” хоча й постраждав, але більша частина збереглася. Згоріли ті сторінки, на яких було виведено “Світове Рівняння”. У роки війни я займався розробкою радіолокаційної апаратури і був гордий з того, що вношу й свою частку в перемогу над фашизмом. Коли стало зрозуміло, що війні незабаром кінець, все частіше почав задумуватися над проектом нового “Хронопроектора”, вірячи в те, що дивовижний апарат допоможе нерозважному людству постійно тримати контакт з минулим і вбереже од помилок у майбутньому. Які лише ідеї не відвідували мене у той час! …Навесні 1945 року, здавалося, людство схаменулося і всі нещастя канули в небуття. Тоді багато хто так думав. І я з потроєною енергією взявся відтворювати рукопис генія. Чимало встиг зробити. Але коли у рік розгрому фашизму над планетою виросли два страхітливі гриби, зрозумів, що практичні знання, на жаль, випереджають духовний і моральний розвиток людства. Ейнштейн мав цілковиту рацію, стверджуючи, що вивільнення атомної енергії змінило все, за винятком нашого способу мислення. Частина людства все ще мислить категоріями Клаузевіца: війна — це продовження дипломатії іншими засобами. Отож я знищив усе, що встиг зробити, і дав обіцянку — нікому й ніколи не відкривати таємниці сера Олівера Хевісайда, яку можуть використати нечисті на руку… За останні десятиліття в світі багато змінилося. Змінився і я. Почав замислюватися над тим, що людство не таке вже й лихе. Володіння “Світовим Рівнянням”, осягнення єдиної теорії поля зробить нас могутніми, здатними посперечатись із буттям. Можливо, усвідомлення своєї величі й могутності примусить людей чинити лише добро. Я не пропоную якусь панацею від Зла, шановний містере Кравченко. Знаю Вас як прекрасного фізика-теоретика і чудову людину. Мені відомі Ваші праці з проблеми часу і простору. Я, звичайно, не міг не взяти до уваги того, звідки Ви, в якій країні живете і працюєте. Саме тому, передаючи Вам рукопис Олівера Хевісайда, переконаний, що Ви осягнете таємницю англійського фізика і підпорядкуєте її лише на ДОБРО…”

ШАНТАЖ

Коли видатний, але вже похилого віку вчений каже, що якась ідея здійсненна, він майже завжди має слушність. Коли ж він каже, що якась ідея нездійсненна, він, найімовірніше, помиляється. АРТУР КЛАРК Повинен сказати, що мій друг Чет Фаллер, з “Айлендс реджістер”, недарма має репутацію найпронозли-вішого репортера кримінальної хроніки. Кому-кому, а йому достеменно відомо, який матеріал може на півдорозі між друкарською машинкою і ротацією обернутися в зелені папірці, що так приємно похрускують між пальців. Ви не знаєте Чета Фаллера? Дивно. А втім, це не так важливо. Найголовніше, що він знає вас. І незабаром ви в цьому переконаєтесь… Професоре! Та не позирайте на свій годинник. Я теж прекрасно розумію, що час — це гроші, проте інформація, яку ви зараз почуєте, варта того, щоб набратися терпіння й вислухати все до кінця. Запевняю вас. Мій приятель — великий мастак до всяких витівок, пов’язаних з добуванням сенсаційних матеріалів. Нічого не поробиш — це його хліб. Чет має портативний магнітофон “Філіпс” і спеціальний мікрофон, що вловлює людський шепіт навіть за сто метрів. На сьогоднішній день це не проблема. У будь-якому супермаркеті можна придбати таку апаратуру. Тільки треба нею скористатися. Словом, Чету Фаллеру вдалося зробити запис дуже цікавої розмови. Він запевняв, що найактивнішим її учасником були ви, професоре. Шкода, звичайно, що Чет не зміг прийти до вас і розповісти подробиці діалогу відомих учених. Нічого не поробиш — робота. Останнім часом конкуренти ведуть шалену кампанію проти “Айлендс реджістер”. Хлопці збилися з ніг у пошуках сенсацій. Однак я щось забалакався. Будьте уважні. Вмикаю запис. — …отже, ви не вірите, що один і той же предмет в один і той же час може перебувати в кількох різних місцях? — Нісенітниця! — Я так і думав. У житті частіше доводиться стикатися з браком уяви, ніж з її надміром. А все через те, що про оточуючий світ ми знаємо надто мало. Дуже важко лишатися неупередженим і наївним, коли йдеться про незвичайні ідеї та відкриття. — Цікава позиція. Нічого не скажеш. — В даному випадку доцільно зробити невеликий екскурс в минуле фізики. Ні, я аж ніяк не хочу сказати, що ви не ерудована людина. Просто ви не спеціаліст у даній галузі. Отже, пояснюю. Вся біда в тому, що ми досить часто не можемо уявити деякі фізичні процеси. Але в той же час це не заважає нам пізнавати світ. Бачу, ви не все розумієте. — Так. Не все. — Гм… Як би це розповісти переконливіше… Ага! Здається, знаю. З дитячих років ми оперуємо такими поняттями, як одиниця, крапка, пряма лінія тощо. Все це математичні абстракції, які ввійшли в наш побут. Ми кажемо “один”, “два” і не задумуємося, що криється за цими словами. Згодні? Прекрасно. Перейдемо тепер до складніших речей. Ви, як математик, повинні знати поняття односторонньої поверхні. Математична абстракція, яку навіть люди з добре розвиненою уявою не в змозі уявити. В такому випадку допомагає модель такої поверхні. Чи не так? — Ви маєте на увазі стрічку Мебіуса? — Правильно. До речі, вам не доводилося бачити гравюру голландського художника Маріуца Корнеліса Есхера “Стрічка Мебіуса II”? — По якій повзають мурахи? — Так. Мурахи, що рухаються по стрічці, неодмінно проповзуть і зовні і всередині. До чого я веду. Паперову стрічку, склеєну особливим способом, — модель поверхні Мебіуса — можна тримати в руках, але НЕ МОЖНА ТРИМАТИ В РУКАХ ОДНОСТОРОННЮ ПОВЕРХНЮ, ТАК САМО ЯК НЕ МОЖНА ВТРИМАТИ В РУКАХ КРАПКУ ЧИ ОДИНИЦЮ! Повторюю: навіть людям, які постійно мають справу з математичними абстракціями, нелегко уявити цю поверхню. Щось схоже відбувається з нами, коли ми намагаємося уявити один і той самий предмет в різних місцях в один і той самий час. Тут головне ПОВІРИТИ в можливість існування цього феномена. — Припустимо на мить, що ви переконали мене… Проте оскільки я математик, то повинен знати і вашу теорію (а в тому, що вона існує, я не сумніваюсь), щоб оперувати, можливо, контраргументами або ж, навпаки, повністю і беззастережно підтримати вашу точку зору… — Не все одразу. Це був, так би мовити, вступ до моєї гіпотези про можливість існування еквічасової поверхні. Оскільки з теорією відносності ви знайомі поверхово, то намагатимусь висловлюватися популярніше. Так от. У школі нас учили, що людство живе у тривимірному просторі, де все має довжину, ширину, висоту. Теорія відносності стверджує, що простір і час можуть бути складовими єдиного чотиривимірного простору-часу, геометричні характеристики якого певним чином пов’язані з характеристиками матерії. Іншими словами, цей простір може бути криволінійним. В усякому разі, про це свідчать математичні розрахунки. Тепер слухайте уважно! Теоретичні викладки Альберта Ейнштейна в той же час обмежуються лише областями простору-часу поблизу надважких мас. Мовляв, тільки там змінюється його кривизна… — Я, здається, починаю здогадуватись, до чого ви хилите… — Так от. Я подумав: а коли і наш тривимірний навколишній простір є насправді чотиривимірний простір-час надзвичайно малої кривизни? Я висловив гіпотезу, що структура кривизни нагадує кільце Мебіуса, поверхня якого є не чим іншим, як еквічасовою поверхнею. — Ви хочете сказати, що тіло, яке рухається по такій поверхні, перебуває в одному й тому ж часі — властивість односторонності-одночасовості? — Саме так. Образно кажучи, будь-який предмет, який потрапляє на таку поверхню, ніби “вморожується” в час. Ми ж у своєму звичному тривимірному просторі бачитимемо не один предмет, а три однакових предмети…

— Фантастика!.. Ваша теорія дає можливість визначити координати місцезнаходження цих тіл? — Звичайно. Ними будуть точки перетину тривимірного простору еквічасовою поверхнею — четвертим виміром. Більше того. Я навчився змінювати величину і положення еквічасової поверхні. Поміщаючи на неї невеликих розмірів тіла, я заздалегідь можу загадати координати всіх трьох еквіпредметів у тривимірній області простору-часу. — Ви хочете сказати, що відшукали цю кривизну і зуміли зробити на ній свої хитромудрі досліди? Я правильно вас зрозумів? — Так. Я сконструював пристрій, який може підсилювати ефект кривизни в умовах нашої планети. Оскільки Земля теж має гравітаційне поле, то чого воно не може викривляти простір? Проте мене зараз більше цікавить проблема миттєвого переміщення тіл у просторі-часі. Сподіваюся на вашу допомогу. Моїх знань як математика малувато.

— Це щось із області неевклідових властивостей простору? — Маєте слушність. Усі попередні розрахунки базуються на принципах геометрії Лобачевського. Ідею нового пристрою я вже обміркував. Треба тільки уточнити розрахунки… От і все. Запис закінчився. Сподіваюся, ви впізнали свій голос? Дуже радий чути ствердну відповідь. Як ви самі розумієте, така інформація чогось варта. Чет Фаллер недаремно полював за сенсацією. Професоре! Тільки без зайвих емоцій. У кожного свої принципи. Я вас шантажую? Ха! Невже я схожий на гангстера? Ви мене ображаєте. Ні я, ні мій друг Чет Фаллер не хочемо, щоб ця інформація дістала широкого розголосу. Тим більше, що ви теж дотримуєтесь аналогічної точки зору. Між нами не повинно бути ніякісіньких непорозумінь. Що ви повинні зробити? Дрібниця — оформити чек на пред’явника. В такому разі ви матимете оригінал касети. Не бійтеся. Копії не підсунемо. Джентльменська угода. Отже, по руках. Е ні! Ще один нулик. Фі, професоре! Ніколи б не подумав, що ви такий скупердяй. Отак. Чудово. Касету я кладу на стіл. Всього вам найкращого. Коли шантажист зачинив за собою двері, професор полегшено зітхнув. Підійшов до сейфа і дістав звідти невеличкий ящик. Розкрив його, витяг новеньку чекову книжку. Цієї самої миті з гаманця невдахи-шантажиста зник чек, на якому красувалося шестизначне число.

ПРАВО НА ІСТИНУ

— Доброго ранку! Корпорація Ей-бі-сі сердечно вітає своїх телеглядачів! Доброго ранку, Америко! В ефірі наша традиційна програма. Сьогоднішній випуск цієї найпопулярнішої в країні передачі вестиму я — ваш давній друг і порадник, сподіваюся, ви мене впізнали — Деббі Холл, корпорація Ей-бі-сі. Отже, “Доброго ранку, Америко!” У нашій телестудії відомий спеціаліст у галузі фізико-хімічного синтезу Джозеф Кінг з Бостона. Сьогодні він розповість нам про те, як у його лабораторії була синтезована Істина. Так, так. Саме Істина. Істина найвищої проби. Істина виняткової чистоти. Джозеф, я вітаю вас із цим видатним успіхом від імені наших телеглядачів. Усміхніться до них. Вони будуть раді побачити усміхнене обличчя людини, яка подарувала Америці Істину. Ось так… Чудово! Коли ми попередньо розмовляли з вами по телефону, ви сказали, що ЦЕ сталося на початку року. Наші телеглядачі нетерпляче чекають подробиць епохального, я не боюся вжити цього слова, відкриття. — Наприкінці січня минулого року мій асистент Стівен Росе зайнявся вивченням вмісту пробірки під номером 27. У ній зберігалася безколірна речовина, яка й привернула увагу недавнього випускника Гарвардського університету. Повинен сказати, що цей молодий вчений завжди відзначався винятковою допитливістю. Мені дуже шкода, що він не зміг прибути на телестудію… — Нічого, ми привітаємо молодого вченого з екрана телевізора. Хелло, Стівен! Корпорація Ей-бі-сі вітає тебе. Однак ми дещо відхилилися. Професор Кінг розповідає далі. — Комплекс спектральних і рентгено-структурних даних засвідчив, що концентрація матерії в цій речовині становить 99,99999999 відсотків. На більшу точність наші прилади просто не були розраховані. — Як, на вашу думку, в пробірці могла опинитись ця речовина? — Ця субстанція, ймовірно, була синтезована ще два роки тому, коли я завершував дисертацію. Моя асистентка Френсіс Дісс призналася, що вона випадково поклала пробірку в ящик під стіл (Френсіс тоді саме готувалася до конкурсу “Міс Бостон” і була дещо неуважна), де на неї й натрапив Стівен. Ретельно проаналізувавши результати, ми зрозуміли, що за цей час у пробірці нагромадилась величезна кількість різновидів матерії шляхом дифузії частинок повітря, поступово синтезуючись у дивну субстанцію. З’явилась надчиста матерія — Істина. — Невеличка довідка, шановні телеглядачі. Щойно нас повідомили, що вчора пізно ввечері Френсіс Дісс стала “Міс Америка”. Ми обов’язково зустрінемося з нею після її повернення з Нової Зеландії, куди вона вирушила рекламувати зубні щітки фірми “Брукс”. Як бачимо, неуважність чарівних асистенток інколи буває корисною. Чи не так, любий Джозефе? — Певною мірою. — Чи відчули ви якісь емоції, коли зрозуміли, що маєте справу з Істиною? Точніше: як ви усвідомили, що відкрили Істину? — На це питання важко відповісти. Напружена робота, наполегливі пошуки, звикання до самого факту існування цієї дивної субстанції, яка утворилася саме в нашій лабораторії, — все це спершу діяло приголомшливо. Одного дня ми з жахом побачили, що наша Істина поступово зникає. Вона немовби випаровувалась. Проте ми вчасно зуміли встановити, що період розпаду її становить 497 днів. Усі сили були кинуті на те, щоб синтезувати кристалічний аналог Істини. Як зробити це, уявляли лише в загальних рисах. Майже цілодобово ми не виходили з лабораторії. Але усвідомлення того факту, що в наших руках Істина, яку слід зберегти для людства, додавало нам сили. Коли на душі ставало особливо нестерпно, я підходив до вікна і спостерігав за натовпом людей, які з висоти двадцять п’ятого поверху нагадували мурашок, котрі снують у різних напрямках. Нікому з них навіть на думку не спадало, що ми відкрили Істину… І ось, нарешті, нам вдалося синтезувати дивовижну субстанцію. Незрівнянне відчуття: на дні реторти звабливо виблискують кристалики Істини… До неї можна було доторкнутися, потримати її на долоні. Вона захоплювала, вражала. Матеріальне й духовне злилося в ній воєдино. До всього цього додавалося піднесене усвідомлення того, що, крім нас, ніхто не володіє справжньою Істиною, котра увібрала в себе поняття Добра, Правди, Щастя. Синтезовані нами кристалики Істини, мов лакмусові папірці, реагують на Зло, Безчестя, Насильство, змінюючи при цьому свій колір. — Містер Кінг, а чи не здається вам, що ви і ваші співробітники до якоїсь міри піддалися ілюзіям? Приміром, як людина, котра вперше заволоділа вогнем. Що з того вийшло, відомо з історії. Вас ніколи не брав сумнів, що відкриття синтезу Істини позбавить роботи політиків, журналістів, військових? Люди не матимуть з чого жити. Наскільки моральним і гуманним є ваше відкриття? — Істина сама по собі високоморальна і високогуманна. Отже, наше відкриття є нічим іншим, як категоричним імперативом Добра. Вже те, що Істина давала змогу під час експериментів проникати на її різноманітні структурні рівні, говорить про те, що ми маємо справу з навдивовижу коректною, я б сказав, навіть шляхетною структурою-субстанцією. — І все-таки нам здається, що найдоцільнішим у даному випадку буде провести опитування серед різних прошарків населення. Америка — найдемократичніша країна в світі. Опитування дасть змогу дізнатися про реакцію на відкриття істини її громадян. Пропонуємо нашим телеглядачам недавно відзнятий сюжет. Ми в Нью-Йорку, на розі 81-ї стріт і авеню Колумба. В картонному ящику спить літня місіс… — Хелло, мем! Час прокидатися. Вас вітає “Доброго ранку, Америко!” Відрекомендуйтесь, будь ласка, нашим телеглядачам. — Сейра Річардс, 75 років. — Дуже приємно, місіс Річардс. Отже, дорогі телеглядачі, на екранах наших телевізорів місіс Річардс. Дуже симпатична місіс. Вона неабияка оптимістка, адже не кожен зважиться вирушити на пошуки Щастя й Істини, як це робить вона, мандруючи містами і дорогами Америки. Хіба це не цікаве життя? Втім, у нас до місіс Річардс одне-єдине запитання. Скажіть, будь ласка, що ви думаєте про Істину? — Що я думаю про Істину? Її ніколи не було й не буде. Я вже давненько… — Спасибі, місіс Річардс. “Доброго ранку, Америко!” триває. Як ви щойно бачили й чули, навчена багатим життєвим досвідом людина стверджує, що Істини не існує. Однак побалакаємо ще з одним стопроцентним американцем. Ми й далі в Нью-Йорку. Біржа праці. Як вас звати, містер? — Стенлі Сміт, 39 років. П’ять років, як втратив роботу. — Чудово, містер Сміт! У такому разі ваша думка про існування Істини буде однією з найоб’єктивніших. — Істина — не що інше, як вигадка, що в більшості випадків належить урядові. Істина — це фікція! — Спасибі, містер Сміт. Ми все-таки віримо, що ви зміните думку, буцімто Істину вигадує уряд. Америка — вільна країна, і кожен творить Істину на свій смак, на свій розсуд. Сподіваємося, що на біржі праці ви знайдете свою Істину. Рано чи пізно. Гуд бай, містер Сміт!

“Доброго ранку, Америко!” сьогодні привернула увагу наших глядачів — на телестудію без угаву дзвонять. — Алло, слухаю вас… Я, Деббі Холл, “Доброго ранку, Америко!”. Даруйте, з ким я розмовляю? О! Сам Фред Лірсон — “Великий Дракон” ку-клукс-клану. Дуже люб’язно з вашого боку, що ви подзвонили. Так ви стверджуєте, що Істина існує? Гм… І в чому вона полягає, на вашу думку? Зрозуміло. Ви стверджуєте, що в Америці розвелося надто багато чорномазих? І ще ви кажете, що дотримуєтесь принципу: “Люби Америку або забирайся геть!” Що ж, це цікава точка зору. її і справді можна вважати істинною. Ми вам вдячні, містер Лірсон. З ким я розмовляю? Редакція “Американського негра”? Бачите, корпорацію Ей-бі-сі цікавлять думки окремих громадян, а не, даруйте, офіційних, так би мовити, організацій. Отже, вибачайте… Так, це “Доброго ранку, Америко!” З ким маю честь розмовляти? Баптистський проповідник містер Філен з Айдахо? Раді чути. Отже, ви стверджуєте, що якби Істини не існувало, то людина повинна б її вигадати? Дуже слушна думка… Хвилинку… Нам зателефонував колишній помічник президента з питань національної безпеки. Він стверджує, що істинним є тільки те, що становить сферу життєвих інтересів СПІА. Повинен сказати, що мені особисто імпонує патріотизм екс-помічника. Оце й справді Істина! Справжня Істина по-американськи. Ви зі мною не згодні, професоре?.. Перепрошую. Ще один дзвінок. Так, це я — Деббі Холл, “Доброго ранку, Америко!” З ким я розмовляю? Томас Шорн, 9 років? Хелло, Том! Дуже радий, що ти зателефонував нам. Ей-бі-сі надзвичайно цікавить твоя думка. Ти кажеш, що Істина — це тато й мама, ліс і дерева, сонце й земля… Оригінально, надзвичайно оригінально. Спасибі. Томе, ти нам дуже допоміг. — Це знову я — Деббі Холл, корпорація Ей-бі-сі, “Доброго ранку, Америко!” Сьогодні я веду репортаж із Вашінгтона. Як ви вже знаєте, дорогі телеглядачі, з наших попередніх передач, Істина, синтезована в лабораторії професора Кінга, була відправлена в Білий дім для аналізу. Отже, ми з вами присутні на засіданні спеціальної комісії палати представників держдепартаменту, а також представників Пентагону і ЦРУ, які бесідують з професором Кінгом. Говорить голова комісії Френк Девіс. — Ми досконало вивчили отриману у вашій лабораторії субстанцію, яку ви, містер Кінг, називаєте Істиною. Більшість членів комісії так вважати не схильні. Тому ви повинні відповісти на деякі наші запитання. Коли були намічені зачатки Істини? — Минулого року. — Виходить, до цього дня Істини не існувало? — Річ у тім, що всезагальна Істина існувала завжди, однак відкрилася вона нам, ученим, лише того пам’ятного дня… — Якщо бути точним, то Істину відкрили навіть не ви, професоре, а ваш асистент. — Ви хочете сказати, що я приписав собі відкриття Істини? — Ні, цього ми не стверджуємо. Однак з формального погляду це відкриття пропагувати мали не ви. І, зрештою, ваш асистент має цілковите право подати на вас у суд. — Він цього ніколи не зробить. Стівен Росс — порядний хлопець. Справжній джентльмен, який добре знається на науковій етиці. — Однак нам стало відомо, що саме ваш асистент готує проти вас процес. Але це так, між іншим. Ви стверджуєте, що у вашій лабораторії тривають досліди над виявленням у кристалах Істини, так званої “Істини прихованої”. Це правда? — Ця проблема, в принципі, уже вирішена. — Кілька чисто методологічних питань. Ви ніколи не задумувалися над доцільністю ваших дослідів? Для чого ви розпочали експерименти? Можете відповісти? — Ні. — Чи цікавила вас технічна сторона застосування цього винаходу? — Якщо бути відвертим, то лише завдяки інтуїції ми досягли успіху… — Зрозуміло. Технічна сторона вас не цікавила. — Ні. — Чи можна описати вашу Істину теоретично? Чи цікавила вас громадська думка про неї? — Нічого певного про це сказати не можу. — А чи не помітили ви, що ця кристалічна Істина є лише ідеалізованим різновидом якоїсь іншої істини? — Ні. Але я переконаний, що Істина єдина. Бракує ще трохи часу, щоб довести це остаточно. Безперечно, тоді виникнуть інші проблеми… — Ось тут ви маєте рацію. І думати про це слід було набагато раніше. Поки що дякуємо. Ще кілька запитань до вас мають представники ФБР. — Будь ласка. — Чи не хворів у дитинстві професор на свинку й кір? — Мені не зовсім зрозуміле запитання. Як пов’язане воно з проблемою Істини? — Нехай містер Кінг вибачить нас, але це лише формальність. Професор повинен нас зрозуміти. Нічого не вдієш, служба. — Не хворів. Дитинство мав щасливе. — У нас більше немає запитань. Слово ще має голова комісії.

— Вивчивши ваші відповіді, містер Кінг, ми прийшли до таких висновків. Перше: відкриття Істини є випадковим, а це вже само по собі насторожує, тим більше, що природна субстанція в пробірці невідомого походження. Твердження вашої асистентки, нібито вона випадково загубила пробірку під столом, також не викликає довіри. Агентам ФБР вдалося встановити, що “Міс Америка” працює на закордонні фірми, рекламуючи італійські спагетті й швейцарські годинники. Отже, говорити про патріотизм міс Френсіс Дісс не доводиться. Друге: як ви самі стверджуєте, ваша Істина не може бути описана. Але ж об’єктивну Істину завжди можна сформалізувати — це минулого тижня довели вчені з Сан-Франціско. Ось найважливіший аргумент, що заперечує результати ваших дослідів. Якби, скажімо, вам вдалося створити такий собі синтезатор істин — істин дозованих, істин на всі смаки й уподобання, істин різної вартості, то наша сьогоднішня розмова мала б дещо інший характер. Втім, шанс у вас залишається… — Істина є одна! Чуєте? Вона існує… — Це знову я, Деббі Холл, Ей-бі-сі, “Доброго ранку, Америко!”. Перепрошуємо за невеличку паузу в нашій передачі. Як ви вже зрозуміли, наукове шарлатанство все ще процвітає серед певної категорії університетських учених. А жаль. У задумі винаходу Істини все-таки щось є… І як прекрасно, що існує телебачення, існує корпорація Ей-бі-сі, яка допомагає своїм телеглядачам хоч на мить повірити в існування Істини! Як кажуть італійці, якщо це й неправда, то добре придумано. Однак я дещо ухилився. “Доброго ранку, Америко!” триває. Сьогодні ми розкажемо вам про те, як Америка шукає Істину в Європі й Азії, в Африці та Латинській Америці. Отже, коротенькі відеосюжети з Сальвадору та Нікарагуа…

ОСТАННІЙ ВИНАХІД АРХІМЕДА

Сіре крило осені торкнулося сіцілійських стрімчаків, від чого острів став безбарвним і беззахисним. Журно квилили білосніжні чайки, немов передчуваючи небезпеку, що нависла над непокірним сусідом могутнього Риму. На скелястому підвищенні, яке зі сходу підступало до самого моря, розкинулося багатолюдне місто. Його стародавня частина, заснована ще фінікійцями, лежала на острові Ортигія, що тягнувся з півночі на південь, утворюючи східну межу великої гавані. З того, як по її плесу сновигали біреми, пентекотери, квадриреми, можна було догадатися: римський флот знов готується до приступу. Із суші долинали вигуки, лайка, бряжчала зброя, скрипіли вози. Табір обложників скидався на мурашник. Шикувалися когорти, маніпули, декурії і центурії. Від Сіракуз вітер доносив запах смаженої баранини, який дратував зголоднілих римлян. Чути було, як обложені виспівували веселих пісень — славили Аполлонову сестру Артеміду. Свято богині мисливства та покровительки звірів збіглося з другою річницею війни проти Риму. Його легіони нічого не могли вдіяти проти сіцилійського міста-держави. Упевнені в безпеці, сіракузці вшановували свого героя — мудрого Архімеда. Всі знали: якщо він у місті, ніхто не може їм загрожувати. І хоча той умовляв припинити недоречні веселощі, однак його не слухали. У зажурі полишив Архімед храм Зевса. Чи ж усе зробив для оборони Сіракуз? За його порадою в міській стіні пробили бійниці, через які захисники випускали снаряди. Вчений велів зробити метальні механізми, що жбурляли на римські кораблі важкі камені. На зубцях стіни встановили довжелезні важелі із залізними гаками, якими спритно зачіпляли і перевертали ворожі судна. Так тривало протягом двох років облоги. Проте сіракузці передчасно заспокоїлися. Римляни надто підступні і не поминуть нагоди розправитись із союзником Карфагена. Тим паче, що їхній полководець Клавдій Марцелл — не безталанний. Завойовників міг би спинити хіба що останній Архімедів винахід — сонячна колісниця. Інтуїція підказувала вченому, що лише така машина завдасть нищівної поразки зарозумілим латинянам. Однак цього разу мойри — богині людської долі — відвернулися од Архімеда. Пізно заволодів він секретом дивовижного сплаву феруму-заліза і “каменя Геркулеса”. Коли винахід був уже втілений у дерево, залізо і бронзу, а затим випробуваний, сонячної днини Ори — богині пір року — зачинили небесну браму. І Архімед не міг застосувати свій витвір. А сонячна колісниця таки й справді могла повернути події на користь сіракузців. Архімеду пригадалося: майстри, які слухняно виконували його розпорядження, з переляку попадали ниць, коли машина ожила. Загуркотіло, загуло, зарипіло — і сталося чудо: схожа на віз, але значно більша, сонячна колісниця рушила вперед. Швидше й швидше котилася химера, якою керував Архімед. А позаду нього сферичні дзеркала збирали в один пучок сонячні промені і посилали їх всередину дерев’яного ящика. Іржали коні, злякано сахаючись дива, яке, набираючи швидкості, котилося вулицею… Сьогодні ж він, Архімед, наказав знищити сонячну колісницю. Вона вже не знадобиться захисникам Сіракуз. Натомість її могли захопити римляни, які не вміли виготовити аналогічної машини (секрет сплаву найважливішої деталі — колеса-ротора — знав лише Архімед). Раптом Архімед згадав про море. Як він забув про нього раніше! Адже сонячну колісницю можна застосувати і на кораблі. Тоді сонячний вітрильник легко долатиме морські простори! І не Еол — бог вітру — штовхатиме його в чужодальні краї, а осяйний Геліос вдихне в нього часточку свого життя. Окрилений новою ідеєю, Архімед заспішив додому, аби зробити конкретні розрахунки. При вході в будинок, де жив учений, стояв на чатах його вірний слуга-вільновідпущений Неоклід. Колишній раб стримано вклонився, вітаючи господаря. Помітивши стурбований погляд слуги, Архімед запитав: — Щось сталося? — Це ти послав Люція Антонія за сонячною колісницею? Архімед заперечливо похитав головою. — Я так і гадав. Твій учень хотів пошити мене в дурні. Коли ж зрозумів, що ошуканство не вдалося, запропонував гроші. І я відлупцював його. Шкода, не зміг затримати — утік, клятий. — Треба розшукати цього негідника! Чому він хотів заволодіти колісницею? …Сутінки впали на місто. Відблиски вогню, що палав у печі, витанцьовували на стінах химерний танок, перестрибували з бронзових коробок для книг на шкіряні футляри з папірусами і пергаментами. У кімнаті, де працював Архімед, було два столи: менший, з нубійського мармуру, стояв посеред кімнати; масивніший, з казімійського дуба, — уздовж стіни, під вікном. На ньому покоївся невеликий дерев’яний ящик. То була діюча модель сонячної колісниці, якою намагався заволодіти учень Архімеда — Люцій Антоній. На передній грані, під горішнім ребром, тьмянів невеликий прямокутний отвір. З лівої грані виступала бронзова вісь із закріпленим точилом. Вчений дістав з полиці масляний світильник і ч підійшов до печі, аби запалити його. Потому підніс язичок вогню до отвору в ящику. І сталося диво: вал, а з ним точило почали обертатися, сповнюючи кімнату розміреним гудінням. Архімед вслухався, як поступово завмирає рух механізму. За мить він уже розібрав дерев’яну обшивку і пожбурив її в піч. На столі лишилася внутрішня конструкція колісниці — кам’яна опора, через отвір якої проходив бронзовий вал з посадженим колесом-ротором. Нижня частина ротора занурена в керамічну посудину з водою. Окрім цього, на опорі кріпився прямокутної форми “камінь Геркулеса”. Необізнаному важко повірити, що подібна система здатна рухатися. Коли верхня частина ротора нагрівалася, а нижня охолоджувалася водою, колесо починало обертатись… Не одразу Архімедові вдалося приборкати сонячні промені. Однак спливло багато літ, поки вдалося знайти точку розташування, визначити вагу “каменя” і залізних кілець, аби останні висіли в повітрі, утримуючись лише взаємним притяганням. Гієрон, сіракузький цар, перед смертю, уздрівши винахід, звелів Архімедові створити нове диво — розмістити залізну статую Артеміди в повітрі при вході до храму. Довго розшукував підхожий “камінь Геркулеса”. І нарешті Архімед спробував виготовити потрібної сили “особливий камінь”, сплавляючи його різновиди на кшталт виготовлення кераміки. Один із таких сплавів несподівано набув дивовижних властивостей: при нагріванні поводився, як звичайне залізо-ферум, а при охолодженні притягував до себе залізні речі, мов будь-який “камінь Геркулеса”. Як і тоді, коли Архімед установив, чи не підмішав золотар срібла в золоту корону царя Гієрона (купаючись у ванні, несподівано збагнув: занурене тіло витіснить стільки води, скільки має власного об’єму), він удруге вигукнув: “Еврика!” Справді, чому б не виготовити колесо із такого сплаву? — Люцій Антоній наче крізь землю провалився! — роздуми вченого перервав Неоклід. — Цього я й боявся, — мовив Архімед. — Колісницю треба знищити. Розбий її і кинь у вогонь. — Ти жартуєш, Архімеде?! — сахнувся Неоклід. — Ні. Бо Люцій Антоній пішов на обман, аби заволодіти моделлю. Архімед того не бачив, як слуга тінню вислизнув з кімнати. Присівши навпочіпки, вчений малював крейдою на підлозі різного діаметра кола, лише йому одному зрозумілі конструкції — проекти майбутніх сонячних вітрильників… Світало. З моря повіяло холодом. Пронизливий вітер змушував легіонерів кутатися в короткі плащі. Кляті Сіракузи! Нічого, римляни ще покажуть їм свою силу. Вони з нетерпінням чекали наказу виступати. Найзухваліший і найздібніший римський вояк Клавдій Марцелл також чекав — вивідувачів. І от настав довгожданий день. Клавдій вийшов із намету, щоб хоч трохи відігнати сон. Аби все було гаразд — відіспиться в Сіракузах. Сьогодні Вікторія на боці римських легіонерів, які приборкають місто. Птахи віщують перемогу. Установити слабкі місця в обороні Сіракуз обложникам допоміг перебіжчик Люцій Антоній, котрий назвався учнем Архімеда. Від нього Марцелл дізнався і про дивовижну сонячну колісницю геніального сіракузця. Хоча принципу її роботи Люцій Антоній не знав. Архімед навіть своїм найближчим учням не відкрив секрет особливого сплаву — основу незвичайної конструкції. На думку зрадника, машина могла будь-кого зробити володарем світу. Усе зваживши, Клавдій наказав повісити Люція Антонія, щоб звістка про нову зброю обложених не викликала паніки серед легіонерів. Він добре пам’ятав той день, коли сіракузці спалили римський флот. Од сонячного світла, що відбивало багато спеціальних дзеркал, спочатку спалахнули вітрила, потім снасті, просмолені канати… Від Архімеда можна всього сподіватися. Ні, Клавдій не доповідатиме сенатові про новий винахід ученого. Він сам спробує скористатися цією таємничою зброєю. Тому Марцелл і послав найспритніших своїх вивідувачів до табору обложених, наказавши будь-що натрапити на слід сонячної колісниці. Але жоден розвідник не повернувся — сіракузці їх схопили. Далі зволікати не можна! Що ж, хай начуваються! Вікторія і Юпітер, допоможіть нащадкам Ромула і Рема! З криками і погрозами військо рушило в наступ. Вивідавши од Люція Антонія слабкі місця і скориставшись тим, що сіракузькі вартові також брали участь у святі Артеміди, римляни швидко захопили місто. Клавдій Марцелл у супроводі охорони рушив до будинку знаменитого ученого — Архімеда виявили вояки з Аврелієвого легіону. Вони доповіли, що ніяких слідів дивовижних машин в домі сіракузця немає. Лише в печі лежало якесь залізяччя. Вислухавши не зовсім втішну звістку, Клавдій наказав своїм охоронцям одвести Архімеда до його господи. …У світлицю найдостойнішого мешканця поверженого міста увійшов ватажок римського війська. Спинився, роззирнувся. І наказав усім вибратися звідси геть. Лишившись із старим віч-на-віч, погордливо мовив: — Сіракузи впали, Архімеде. — Ти прийшов про це мене повідомити? — вчений насмішкувато зиркнув на полководця. — Будьмо відверті, Архімеде. Сіракузам уже ніщо не допоможе. Навіть твій останній винахід. Горе переможеним! — Так, горе переможеним… — сумно сказав учений. — Горе всім, хто не римлянин… — Що вдієш? Війна не забавка для дітей. — Облиш, Марцелле. Невже ти гадаєш, що я відкрию в тобі невизнаного філософа чи покровителя наук? Ти ж не для того завітав до мене? — Мене цікавить твій останній винахід. Я знаю: з його допомогою можна заволодіти світом. Архімед голосно засміявся. — Заволодіти світом?! Ручаюся: цю нісенітницю наплів тобі Люцій Антоній — мій колишній учень, ганебний зрадник. Тож запам’ятай, — голос елліна став суворим, — світом ще ніхто не володів і ніколи не володітиме. Це протиприродно. Моя машина, можливо, і допомогла б вистояти сіракузцям проти численних ворогів. Хтозна. Але я велів знищити її. — Мені вже доповіли, — Клавдій нервувався. — Цікаво, з яких міркувань ти взявся за цю справу? — Так необхідно було моєму місту. — У Римі ти почуватимешся спокійніше… — О-о! В Римі уміють цінувати розум… — Архімед відверто глузував. — Бачу, не хочеш стати на бік наймогутнішої держави світу? — спаленів Марцелл. — Я знаю: йти проти Риму означає смерть… — Не для всіх, — трохи охолов полководець. — Очевидно, це не стосується тих, хто дуже потрібен вам? Поки що мене оберігає мій винахід. Але знай: Архімед не стане відкуплятися од смерті. Навіть бути нейтральним до Риму означає служити його славі і могутності. Це суперечить моїм принципам. Але досить розмов. Я зайнятий серйозною справою. Здавалося, Архімед забув про все на світі, схилився над колами, накресленими крейдою на підлозі. У нестерпній люті Марцелл вибіг з будинку. Оглянувся довкруж — горіли Сіракузи. Чорні клуби їдкого диму заволокли небо. Звідусіль доносилися крики й зойки. До Клавдія підбіг Квінт Луцерій — один з тих, хто полонив Архімеда, і запитав, що робити з ученим. Полководець промовчав. Наступного дня Марцеллові повідомили: Архімед загинув… Це сталося 22 століття тому — Сіракузи впали восени 212 року до нашої ери. За найпоширенішою версією, винуватцем смерті Архімеда був римський легіонер, який вдерся до його будинку. Історики стверджують: знаменитий грек при цьому встиг тільки вигукнути: “Не чіпай мої кола!” Геніальні винаходи завжди прості. Таким був і забутий Архімедів винахід. Нині важко судити, який сплав вдалося одержати вченому. Може, якийсь особливий різновид фериту. У цих хімічних сполуках окису заліза з окислами інших металів поєднується висока намагніченість і напівпровідникова або діелектрична властивості, завдяки чому вони широко застосовуються в радіотехніці, в електроннообчислювальних машинах. Отож, можливо, сонячна колісниця Архімеда буде винайдена людством вдруге.

ЗОРЯНА СИМФОНІЯ

Я частенько заходив у цей магазин, що усамітнився неподалік Ринкової площі у старовинному будинку, в темно-сіру стіну якого була вмурована чавунна плита з написом: “Пам’ятник архітектури XVI століття”. Чого тільки не було тут… Троє метких посередників між товаром і покупцями неугавно снували за прилавком, нагадуючи бригаду чарівників, яка може вдовольнити будь-яку забаганку клієнта. Того дня, повертаючись з роботи, я за звичкою заглянув до магазину, трохи довше, ніж вартувало, затримав погляд на одному з виставлених на продаж предметів і мало не став власником “Ремінгтона” першого випуску — 1874 року. — Апарат у зразковому стані, — замуркотів опецькуватий чарівник. — Як знати, можливо, саме на ній друкував Марк Твен. Придбайте, б’юсь об заклад — не пожалкуєте. Миттю осідлаєте Пегаса (Вацек — так звали товстуна — знав, що я трохи пописую). Знаєте, цей веселун-американець був перший, хто приніс у видавництво друкований текст рукопису… — І все-таки хотів би придбати платівку, що лежить біля цього нестаріючого чуда техніки, — ухильно мовив я, киваючи в бік диска-гіганта. Як і належить, Вацек нічим не виказав своєї невдоволеності, вмент виконав прохання. В руках моїх була платівка. Конверт привернув увагу відмінним поліграфічним виконанням: на тлі чорного мороку Всесвіту, поцяткованого жовтими крапинками-зорями, одна з яких яріла червоною плямою, дисонуючи з загальним фоном, завис химерний космічний корабель, на якому з успіхом міг би подорожувати до селенітів один з героїв Уеллса — містер Кейвор. Отож я мав чудову нагоду зробити новорічний подарунок Сашкові, який віддавна збирав платівки. Він — музикознавець і піаніст, мав чималу колекцію творів класиків, сучасної естради. Щось підказувало мені, що ця платівка припаде йому до вподоби. Прослуховувати її не став, покладаючись на авторитет “коміса”. Я тупцював на трамвайній зупинці, названій по імені старовинної площі Ринковою, і зачаровано спостерігав за веселим миготінням передсвяткової реклами. Куцим сподіванням скористатися послугами одного з найдавніших репрезентантів громадського транспорту надходив край. З вежі ратуші зірвались і попливли морозним повітрям тужливі удари старовинного годинника. Я рефлексивно підвів голову. Прожектор вихопив циферблат, поділений стрілками по вертикалі навпіл. Чекати було марно, і я поплентався додому. За вікном шаленіла хурделиця. Сашка, з яким ми повинні були узгодити остаточні подробиці новорічного вечора, іде не було. Повечерявши, вирішив розважитися прослуховуванням купленої платівки. Модернізований передостаннім десятиліттям двадцятого віку, винахід братів Пате стереопрогравач “Фенікс” був увімкнутий. Голка звукознімача несміливо торкнулась першої борозенки. Полилася мелодія… Щось давно забуте ворухнулося в моїй свідомості, може, навіть десь на дні генної пам’яті; калейдоскоп незвичних, раніше незнаних асоціацій, які ґвалтовно дисонували з уже баченим і пережитим. Ніби за помахом чарівної палички, спалахнули міріади далеких сонць. Зграйки світлових фантомів, схожі на дивовижних космічних істот, закружляли у химерному танку. Сліпучо-яскраві виблиски, райдужні переливи вигадливих па розітнули пітьму, примусивши її пульсувати, променитися холодним свіченням, яке поступово тепліло, оживало… Дивовижний симбіоз чуттів охопив мене. Породжені в глибинах свідомості, емоції пінявили хвилюванням і бентежністю, іскрилися радістю, тьмяніли смутком. Найменші порухи душі сягнули розмірів велетенських хвиль. На їх гребенях застигло моє заворожене єство. Але так тривало лише мить. Бо наступної, зірвавшись із стрімкого вершечка, я поринув у безодню видив, породжених виром звуків. І коли вже готувався розчинитися, щезнути в ньому, реальність знову нагадала про себе. Що діється зі мною? Хто вичаклував таке диво? Хтось невидимий і незримий диригує думками, бажаннями, настроєм, емоціями; надвладна сила полонила середньостатистичного землянина…

Яка химерна музика! Мої думки хаотичні і дискретні. Вони розпачливо блукають мозком, крадькома снують, наполохані захоплюючою дивиною, метушаться, зливаються в суцільний спектр і, не знаходячи лазівки до реальності, щезають… Однак лише на мить, бо на їх місці постають інші, щойно народжені, ще химерніші, загадковіші. Щось незбагненне чиниться довкруж. Все переплуталось… Які химерні звуки! Вони громадяться, обростають ірреальними деталями, нанизують на незриму голку — фантастичний міст єднання світів: земного і чогось далекого, незнаного. Хтось могутній і досконалий прагне контакту, жадає оповісти, повідомити про себе… Звуки породжували реальні до болю образи далеких світів, які ставали чимраз ближчими і ріднішими. О ні! Це не було вторинне навіювання уже знаних образів. Дивна музика приглушила і звела нанівець раціональне світо

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.261 сек.