VІI. Становлення театрального та музичного мистецтва (20хв.)

Становлення українського театрального мистецтва дещо відставало від літературного розвитку. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси: "Недоросток" Д. Фонвізіна, "Нещастя від карети" Я. Княжніна, "Мельник-чаклун, дурисвіт і сват" О. Аблесимова, "Добрі солдати" М. Хераскова, "Наніна, або Переможений забобон" Вольтера та ін. У 1796 трупа розпалася.

У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у ХVІІІ столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.

Перший постійний театр було засновано в Харкові у 1812 р., при енергійній співучасті його майбутнього директора Гр. Квітки-Основ’яненка, а другим в тому часі став полтавський. Трупи мали в своїм складі здебільше мішаних акторів: українців, росіян, поляків, а репертуар брали з діалогів, інтермедій і шкільної драми. Але це були вже переробки з російської мови п’єс, написаних в Київській Академії у XVIII ст.

З погляду репертуару помітною подією була поява, спершу на російській сцені, згодом на українській, водевілю з українського життя кн. Шаховського «Козак стихотворець», в якому персонажі говорили спотвореною українською мовою, бо і сам автор української мови не знав. Цей водевіль зіграв історичну роль в історії українського театру, хоча професійні письменники його дуже гостро критикували. Саме цей водевіль спонукав І. Котляревського написати справжню українську оперету з життя села, де вустами персонажів І. Котляревський висловлював своє обурення. Цією оперетою стала «Наталка-Полтавка», а І. Котляревський започаткував тим самим нову українську драматургію.

І хоча «Наталку-Полтавку», а пізніше й комедію «Москаль-Чарівник» І. Котляревський написав для полтавського театру, директором якого він був, ці п'єси мали великий успіх і чи не всі українські театри всіх територій мали і мають «Наталку Полтавку» в своєму постійному репертуарі.

Між українськими п’єсами першої половини XIX ст. на першому місці треба поставити три п’єси трьох письменників того часу, а це: «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненко і «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Всі три автори не були драматургами за покликанням, але це були найкращі з існуючих тоді творів української драматургії.

В парі з розвитком української драматургії та формуванням театру виростають кадри українських акторів. Це було не легко, оскільки український актор не мав де вчитися театрального мистецтва. Були це здебільше самородні таланти, які працювали в різномовних ансамблях і мусіли грати всякі ролі. Проте в історії українського театру тих часів два прізвища двох великих акторів здобули собі славу і ввійшли до історії як найкращі: Михайло Щепкін і Карпо Соленик.

Михайло Щепкін (1788-1863) – кріпак за походженням (у 1821 р. викупили його полтавці), у першому періоді своєї діяльності грав переважно в Україні (Харків, Полтава, Київ); у 1821-1822 рр. мав у Києві власну трупу, з 1822 р. постійно виступає в московському театрі. М. Щепкін створив незабутні креації Виборного в «Наталці Полтавці», Чупруна в «Москалю-чарівнику», Стецька в «Сватанні на Гончарівці». Він був новатором в театральному мистецтві, а саме — перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Характеризувала його чутливість і гумор. Близько дружив з Шевченком.

Карпо Соленик (1811-1851) – принцип сценічного реалізму на українській сцені розвинув Карпо Соленик. Він ще з більшим успіхом, ніж Щепкін, виступав в українськім класичнім репертуарі. Його театральна діяльність проходить у Києві, Полтаві, Одесі, а особливо в Харкові. Мав високу освіту і великий дар передавати характер персонажу. Соленик не захотів робити кар’єри в московському театрі. Вмер передчасно на сухоти, будучи директором харківського театру, на сороковім році життя.

Великої шкоди завдав українському театру Емський акт 1876 р., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». Це призвело до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п'єси українською мовою.

XIX століття в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що пов'язано з ростом національної свідомості європейських народів, що знаходились під владою імперій. Слід за польською та російською постає і українська національна композиторська школа.

Слід за українськими письменниками і поетами, професійні музиканти XIX ст. також почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку ХІХ століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори, серед їх авторів — І. Вітковський, А. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби.

Іван Вітковський (1777-1844)– автор ораторії до відкриття Харківського університету (1085 р.), хорових та інструментальних творів, учитель музики в Харківському університеті, у 1812 р. відкрив перший музикальний магазин, а в 1813 р. першу фабрику музичних інструментів (виготовляли фортепіано).

А. Галенковський (1815-?) – український віолончеліст і композитор. Автор ряду п'єс для віолончелі та «Кадрилі» для симфонічного оркестру, одного з перших симфонічних творів українських авторів.

Ілля та Олександр Лизогуби– І. Лизогуб написав твір для віолончелі, який у наш час виконали викладачі Чернігівського музичного училища імені Л. Ревуцького. Серед творів для фортепіано О. Лизогуба — ноктюрни, мазурки, варіації на теми народних пісень («Ой у полі криниченька», «Та була в мене жінка», «Ой ти, дівчино», «Ой не ходи, Грицю»); романс — «Смерть на чужині».

Високого рівня досягла майстерність партесного співу. У ХІХ ст. хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Утім, розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в ХІХ ст. складається світська професійна музична культура. Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів, у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, «Вечорниці» П. Ніщинського, «Катерина» М. Аракса, але першою з них вважається «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1863).

Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) – український композитор, співак, драматичний артист, драматург, автор першої опери на лібрето українською мовою – «Запорожець за Дунаєм». Добираючи сюжет, С. Гулак-Артемовський намагався насамперед вивести на сцену театру рідні йому образи українського народу, його побут і пісню, привернути до них увагу слухача. Прем'єра опери відбулася у Маріїнському театрі в Петербурзі 1863 року, а в 1864-65 ставилась в Москві в Большому театрі і мала значний успіх. В обох виставах роль Карася виконував автор. На сьогодні «Запорожець за Дунаєм» залишається однією з найпопулярніших українських опер, що ставиться в оперних театрах України та за кордоном.

У Західній Україні в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М. Вербицький, С. Воробкевич, В. Матюк (хори й ін.).

Михайло Вербицький (1815-1870) – український композитор, хоровий диригент, автор музики сучасного гімну України «Ще не вмерла Україна …». М. Вербицький писав номери для музичних театральних вистав, зокрема створив музику до вистав «Верховинці» Юзефа Коженьовського, «Жовнір-чарівник» (за Г. Квіткою-Основ'яненком), «Козак і охотник» Івана Анталовича-Вітошинського, «Проциха» Рудольфа Моха та ін.

Сидор Воробкевич (1836-1903) – автор багатьох і різноманітних за жанром літературних, музичних творів — пісень і хорів, романсів, оперет. Вірш Сидора Воробкевича «Рідна мова», покладений на музику автором, став хрестоматійним.

Віктор Матюк (1852-1912) – учень М. Вербицького, як композитор, В. Матюк найбільше відзначився в солоспіві, створивши майже 50 пісень цього жанру, покладених на слова М. Шашкевича, В. Масляка, І. Гушалевича й А. Міцкевича. Його «Веснівка» увійшла до золотого фонду української вокальної музики. В. Матюк мав значні досягнення також у творах світської тематики.

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. Лисенка.

Микола Лисенко (1842-1912) - композитор, основоположник української класичної музики, піаніст, педагог, хоровий диригент, громадський діяч. На українському народному ґрунті М.Лисенко творить високохудожні композиції на шевченківську тематику, народні опери "Різдвяна ніч" і "Утоплена", оперу-сатиру "Енеїда", монументальну народну музичну драму "Тарас Бульба". Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем справді української за духом і матеріалом опери. Він є основоположником української класичної музики.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
VI. Мистецтво живопису: класицизм та романтизм (20хв.)	\|	І. Розвиток освіти в Україні кінець ХІХ – початок ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.071 сек.