• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Роль Великої французької революції в розвитку міжнародного права

Велика французька революція стала ініціатором нових підходів до розуміння й утвердження гуманітарних і економічних цінностей, породила великі демократичні принципи, деякі з них стали прин­ципами нового міжнародного права. У сучасному світі усе більш явним стає положення про те, що світова політика повинна вихо­дити переважно із загальнолюдських цінностей в ім'я майбутнього

всього людства.

Основні права й свободи людини знайшли своє закріплення в Декларації прав людини й громадянина, що була прийнята під час революції.

З XIX ст. способи й засоби захисту прав людини як на держав­ному, так і на міжнародному рівнях істотно збагатилися й пішли далеко вперед. Але не можна стверджувати, що документи Великої французької революції мають тільки історичне значення. Втратив­ши свою формальну юридичну чинність, вони й у цей час зберегли значення як для Франції, так і всього світу.

Особливе місце тут займає Декларація прав людини й громадя­нина 1789 p., що являє собою основний елемент національної спадщини Франції. Декларація складається з 17 статей. У ній як основні і невід'ємні права людини були проголошені свобода, влас­ність, безпека й спротив гнобленню. Рівність людини як «природне й невід'ємне право» у Декларації не згадується, але вона встанови­ла, що люди народжуються й залишаються вільними й рівними в правах. Декларація закріпила положення про те, що закон може забороняти тільки такі дії, які є шкідливими для суспільства.

Прийнята в 1793 р. Декларація прав у багатьох положеннях дублює Декларацію 1789 p., але має й істотні відмінності. Вона містить положення про свободу зборів і відправлення релігійних обрядів, обов'язок суспільства піклуватися про незаможних в ході пошуку ними роботи й забезпечувати коштами до існування непра­цездатних. Також Декларація закріплює не тільки право на опір гнобленню, але й говорить про повстання як про право та обов'язок народу в тому випадку, якщо уряд порушує його права.

Необхідно відзначити, що зазначені положення ввійшли як фундаментальні принципи у французькі конституції. Деякі пара­лелі можна провести між положеннями французьких конституцій кінця XVIII ст. і сучасними міжнародно-правовими документами, які присвячені захисту прав людини.

Так, загальну основу мають ст. 4, 9 гл. 5 розділу III Конституції 1791 р., ст. 96 Конституції 1793 p. і ст. 10 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 14 Пакту про громадянські й політичні права 1966р., ст. 8 Декларації 1789 p. і ст. 14 Декларації 1793 p., де встановлюється положення про те, що даний закон зворотної сили не має.

Під час революції сформувався й досить активно використову­вався інститут політичного притулку. Так, у ст. 120 Конституції 1793 р. було закріплене положення про те, що народ Франції надає притулок іноземним особам, вигнаним зі своєї держави за відданість свободі. Право політичного притулку знайшло своє закріплення й у ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 р.

У цей час для розвитку міжнародних відносин необхідно пе­реглянути різні підходи до проблем міжнародного права, у т.ч. і до проблем міжнародного захисту прав людини. Держави, що співробітничають у системі ООН, у своїй діяльності керуються різними концепціями прав людини. Держави — члени ООН часто по-різному або навіть протилежним чином розуміють положення й Уставу ООН, і Загальної декларації 1948 p., і навіть зазначеного вище Пакту 1966 р.

Існуючі проблеми в галузі прав людини повинні розглядатися й вирішуватися з врахуванням усього того, що накопичено людським досвідом, включаючи й спадщину Великої французької революції. Більшість положень, принципів і інститутів, що виникли під її впливом, розвивається й у сучасному світі.

2.7. Конгресий конференції XIXст. іміжнародне право

Віденський конгрес 1814-1815 pp. Багато істориків вважають, що вплив Віденського конгресу на міжнародне право міститься лише

в посиланнях на статті Заключного акту конгресу, у яких було за­пропоноване встановлення міжнародного режиму по прикордонних і міжнародних ріках, а саме: Рейну, Маасу, Мозелю й Шельді. Також на міжнародне торговельне право вплинули 2 додатки, одним із яких заборонялася торгівля неграми, а по-іншому був установлений єдиний розподіл дипломатичних агентів на класи. Продовженням рішень Віденського конгресу був договір, укладений між Росією, Австрією й Пруссією, про створення Священного союзу, до якого незабаром приєдналося багато держав.

Декларація про припинення торгівлі неграми була прийнята 8 лютого 1815 р. У ній було закріплене положення про те, що пред­ставники держав, ті, що зібралися на конгрес, виражають бажання припинити торгівлю неграми як безкоштовною робочою силою, що є «ганебною для Європи й образливою для людства». Але, на жаль, у ній не було зазначено точного часу, до якого дана торгівля повинна бути припинена. Поділ дипломатичних агентів по класах закріплювався в одному з положень додатку Заключного акта Ві­денського конгресу. Відповідно до даного положення до першого класу агентів відносилися посли й папські легати, до другого — по­сланники, міністри й інші уповноважені особи, до третього — по­вірений в справах.

Паризький конгрес 1856 р. Паризький конгрес поклав початок новому періоду європейських міжнародних відносин, що не могло не зробити впливу на розвиток міжнародного права в цілому. Паризь­кий конгрес переглянув положення Віденського конгресу відносно судноплавства по міжнародних ріках і визначив, що дані положення будуть застосовуватися до Дунаю і його гирла.

Спеціальне положення Паризького трактату містить тезу про поновлення Лондонської конвенції від 13 липня 1841 p., відповід­но до якої всі протоки в морі оголошувалися закритими для про­ходу військових кораблів всіх держав. Чорне море було оголошене нейтральним. У відношенні Аландських островів не допускалося застосування якої-небудь зброї.

Найбільш важливу роль у розвитку міжнародного права відіграла Паризька декларація у відношенні міжнародного морського права. У ній містилися наступні положення: ворожий вантаж, за винятком військової контрабанди, повинен переміщатися під нейтральним прапором, нейтральний вантаж, за винятком контрабанди, не під­лягає захопленню під ворожим прапором тощо.

Берлінський конгрес 1878 р. Прийнятий Берлінський трактат визнав незалежними Сербію, Чорногорію й Румунію. Також у трактаті було передбачене зобов'язання забезпечувати захист прав людини від дискримінації.

Гаазькі конференції миру. Перша Гаазька конференція була про­ведена 18 травня 1899 р., у ній взяло участь 26 держав. її неофіційна назва була * мирна », тому що її основним завданням було обмеження озброєння й забезпечення миру.

Скликана з ініціативи Росії й СІЛА друга конференція миру відбулася в 1906-1907 pp., основний акцент був зроблений на юри­дичних питаннях права ведення війни.

Усього в Гаазі було прийнято 13 конвенцій, Декларація про за­борону метання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль.

Перша конвенція містила в собі своєрідний кодекс здійснення добрих послуг, посередництва, діяльності міжнародних слідчих комісій і третейського розгляду. Істотне значення мала Конвенція про обмеження в застосуванні сили при стягненні по договірних боргових зобов'язаннях.

Третя конференція ухвалила, що воєнні дії не повинні почина­тися без попереднього попередження.

2.8. Основні тенденції розвитку буржуазної науки міжнародного права

Французька революція, війни Наполеона, а також Віденський конгрес і утворення Священного союзу, що відбулися за ними, вплинули на розвиток науки міжнародного права. Буржуазія, що прийшла до влади, не потребувала більше в революційному змісті природно-правових теорій.

Але перш ніж позитивізм переміг остаточно, наука міжнародного права випробувала на собі вплив філософії Г. В.-Ф. Гегеля, відповід­но до якої міжнародне право являє собою зовнішнє державне право. Зроблений Гегелем упор на значення сили в міжнародних відносинах привів до того, що його вплив на юристів-сучасників був незначним. Дана позиція для науки міжнародного права була мало прийнятною. Але найшлися деякі вчені, причому досить авторитетні, які зазнали на собі цей вплив. Одним з таких учених був А.В. Гефтер. У своїх працях Гефтер згодний з Г. Гегелем у тому, що джерелами міжнарод­ного права є людська свобода й воля. Він, як і Г. Гегель, зрівнював міжнародне право із зовнішнім публічним правом.

Юридичний позитивізм досяг більших успіхів у науково-теоре­тичному плані. Саме представники даної течії зробили аналіз ре­альної юридичної дійсності.

У цей період була видана велика кількість навчальної літера­тури.

Д. Кент розглядав міжнародне право як процес його застосуван­ня однією або декількома державами. Даний підхід одержав своє

велике поширення в США й Англії. Праця Д. Кента «Коментарі на американське право» була видана в 1836 р.

В Англії даний напрямок у середині XIX в. очолив Р.Філімор. Його чотиритомник «Коментарі по міжнародному праву» вийшов у період між 1854 і 1861 pp.

На початку XX ст. найбільш значним став курс Л. Оппенгейма, перше видання якого вийшло в 1905-1906 pp.

Відособлено від англо-американської науки міжнародного права стояв І. Бентам, що був філософом і теоретиком політичної економії, Бентам не обмежувався формально-юридичним аналізом науки між­народного права, а знаходив реальні інтереси учасників міжнародно-правового спілкування. Розроблена ним теорія утилітаризму являла собою одну з теоретичних основ англійського фритредерства (рух за свободу торгівлі).

Інший напрямок юридичного позитивізму, що акцентує увагу на впливі римського права й властивому йому розподілі юридичних інститутів на «особи», «речі» і «дії», одержав велике поширення в працях німецьких авторів. Прихильники даної теорії виходили з аналізу й узагальнення юридичних явищ, а не спроби з'ясувати їхню сутність. Із другої половини XIX ст. їхні праці одержали визнання й в інших країнах Західної Європи й Латинської Америки. Основними представниками даного напрямку були К. Бергбом, П. Лабанда, А. Есмен та ін.

У Німеччині найбільш ортодоксальним представником позити­візму був Е. фон Ульман, який вважав, що природне право являє собою «розумову спекуляцію».

Однак позитивізм у чистому виді не був найпопулярнішою течією, звичайно він доповнювався політичними або моральними міркуван­нями. Подібне відбулося з І.К. Блюнчлі й Ф. фон Аркушем. Видана в 1868 р. книга І.К. Блюнчлі «Сучасне міжнародне право цивілізова­них держав, викладене у вигляді кодексу», була досить популярною. Автор цієї праці основний акцент робив на християнський народ і державу. Для І.К. Блюнчлі і його прихильників держава являє собою колективну особистість, яка обдарована волею — юридична істота. Аналогічно трактував міжнародне право Ф. фон Аркуш,

В інших державах Європи позитивний напрямок також був попу­лярним, хоча його основні принципи не дотримувалися так строго.

Читайте також:

1. D (правая) S (левая)
2. I. ТЕОРИЯ И ИСТОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
3. II. Права та обов'язки адміністрації організації, що проводить туристську подорож
4. II. ТЕОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
5. III.Цілі розвитку особистості
6. III.Цілі розвитку особистості
7. III.Цілі розвитку особистості
8. IV етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпочав ся після II світової війни і триває понині.
9. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
10. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
11. Iсторичне значення революції.
12. L. Понятие права

Переглядів: 5519