• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Обмеження міжнародної правосуб'єктності

Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною правосуб'єктністю (дієздат­ністю). Відійшли в минуле відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значу­щість, території, що не мають самоврядування, підмандатні

і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні утворення характеризувалися або відсут­ністю, або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати й переважно зникли до середини XX

сторіччя.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобри­танією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і тривали фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного пік­лування, при якому в міжнародних відносинах держава-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну дер­жаву. Васалітет виникав на основі договорів, що укладалися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної автономії васала стосовно сюзерена. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати між­народні договори.

Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні більшою чи меншою мірою від метрополії — країни, що заснувала ці поселення або взяла їх під свою юрисдикцію.

Розрізняють внутрішню колонізацію, що має на меті як заселен­ня (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення те­риторії зі спірним статусом, як це мало місце в Стародавньому Римі при розселенні ветеранів війни у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — ру­мунів у Бессарабію. Слід мати на увазі, що за усіх варіантів процес внутрішньої колонізації не створює в регіоні її здійснення статусу, відмінного від усієї іншої території держави.

Колонізація зовнішня у своїй основі передбачає не тільки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але й формальне залучення нових земель до юрисдикції держави-метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій — Макао (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Португалії, що перебувала під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сянган) — колишнє колоніальне володіння Вели­кобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю як особливий адміністративний район.

Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонах її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції незалежно від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у між­народному аспекті колоніальні держави або частіше за все взагалі не мали права виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі до колоній за своїми правовими характеристиками і території, стосовно яких здійсню­ються спільні суверенітети, насамперед кондомініуми.

Захоплення колоній з метою пограбування, економічної експлу­атації і поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею на початку XX сторіччя, коли велика частина світу виявилася по­діленою між кількома імперіями. До старих колоніальних держав на цей час додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія.

Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті Другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У 1960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання не­залежності колоніальним країнам і народам, у якій колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства.

Останньою значною колоніальною територією, що набула не­залежності, стала в 1990 році Намібія. Сьогодні під владою СІЛА, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залиша­ються невеликі, головним чином острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами у сфері місцевого самовря­дування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метрополій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному вигляді.

Залежно від ступеня самоврядності колонії поділяють на групи:

— самоврядні колонії (домініони);

— колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внут­рішньої політики;

— колонії, державне управління в яких здійснюється метропо­лією;

— протекторати;

— підмандатні території.

Домініони — це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суве­ренітетом, який ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій чи іншій формі реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави.

Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами.

Статус домініону мали самоврядні території Британської імпе­рії — Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд.

Протекторат (заступницькі відносини) — це договірні відно­сини між двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки і права, у результаті яких слабка держава перебуває під владою сильної держави-протектора. Згідно з догово­ром більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов'язання, визначені договором. Недотримання умов договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов'язань й іншої сторони.

Протекторати були колоніями, стосовно яких метрополія здій­снювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом міжнародного права була держава-протектор, а не дер­жава, що протегується.

Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки ховаються в ранньофеодальних л енних зобов'язаннях. З л енних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції 1793-1814 років вклю­чала Монако до складу державної території).

Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціо­нував у бік одностороннього абсолютного владарювання і підпоряд­кування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (за Андріанопольським миром, укладеним за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володін-

нями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885 року поєднала поняття протекторату на африканській території з окупацією.

Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (ст. 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливого статусу певним територіям і жителям, що проживали на них.

Мандат Ліги Націй надавав право на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й Оттоманська імперія, що за­знали поразки в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-мандатаріїв.

Території, що потрапили під мандат категорії «А», формаль­но визнавалися самостійними державами, які перебувають «під керівництвом» держави-мандатарія доти, поки вони не зможуть самоврядовуватися без сторонньої допомоги і порад. До таких те­риторій належали території колишньої Османської імперії: Сирія, Палестина, Ліван, Месопотамія.

Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходили­ся в мандатарія в адміністративному управлінні за умови певних зобов'язань стосовно місцевого населення (наприклад, у непри-тягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). До кола таких територій належали колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді й ін.

За наявності мандата категорії «С» мандатарію через «віддале­ність від центрів цивілізації» дозволялося включити (інкорпору­вати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До таких територій були віднесені колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що перебувала раніше під її владою.

Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосуб'єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що мали категорії «В» і «С» такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. З цього приводу

суддя Міжнародного суду П. Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави... суверенітет відновиться і належатиме новій державі».

Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (ст. 75). Така система опіки ООН поши­рювалася на території трьох категорій, що могли бути включені до неї угодами про опіку:

а) території, що перебували на той момент під мандатом;

б) території, що могли бути відірвані від ворожих держав у ре­
зультаті Другої світової війни;

в) території, добровільно включені до системи опіки державами,
відповідальними за їх управління.

Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла бути засто­сована до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у си­стемі опіки головним завданням керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може припускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, через що система опіки не може поширюватися на держави — члени ООН, відносини між якими відповідно до Статуту ООН «повинні ґрунту­ватися на повазі принципу суверенної рівності» (ст. 78).

Спостереження за управлінням підопічними територіями покла­дено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН).

Наприкінці XX століття з 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того й ін.) 10 реалізували своє право на са­мовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що перебувала під опікою США з 1945 року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитарних референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі СІЛА.

У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведено­го цього року плебісциту народ Палау набув статусу держави, що вільно приєдналася до США. Таким чином, своїм правом на само­визначення скористалися всі підопічні території. У наш час ці те­риторії увійшли до складу різноманітних держав, що є суб'єктами міжнародного права (наприклад, французька частина Камеруна

конституюваласяв 1960році в незалежну державу Камерун, а ан­глійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні I960року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року — до Республіки Камерун).

Несамоврядні території (території, що не мають самовряду­вання), відповіднодо радянськоїдоктрини міжнародного права визначалися«як власне колонії імперіалістичних держав».

Деклараціящодо народів,які немають самоврядування, вклю­чена главою XIу Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організаційза управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповіднодо ст. 73 Статуту держави — члени ООН «визнають той принцип,що інтереси населення цих те­риторій є першорядними,і як священний обов'язок зобов'язуються максимально сприяти добробутунаселення цих територій у рамках системи міжнародного миру ібезпеки... і з цією метою... допомага­ти їм у прогресивномурозвитку їх вільних політичних інститутів відповідно доспецифічних обставин, властивих кожній території та її народам...»

З цьогоформулювання можна зробити висновок, що території, які несамоврядовуються,не мають міжнародної правосуб'єктності, і на міжнароднійарені їх представляє керуюча держава.

У першому списку, складеному в 1946році Австралією, Бельгією, Великобританією,Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, СШАі Францією, налічувалося 72території, що перебувала під їхнім управлінням. До 1959 року вісіміз цих територій стали незалеж­ними державами— суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародноїправосуб'єктності, а 21територія (у тому числі Гаваї, Гренландія, Пуерто-Ріко) де-фактовтратила режим несамоврядо-ваних з різних причин, часто одностороннімрозсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія,що залишалася на положенні колонії Даніїпонад 200років, за конституцією 1953 року набула статусу заморського амта (губернії)і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979році вона була проголо­шена «самоврядною територією вскладі Датського королівства»).

До несамовряднихтериторій відразу ж були віднесені колоні­альні володіння країнантигітлерівської коаліції, що не набували статусу підмандатної абопідопічної території. З 1960 р. до 1990-х років 53 із цих територій одержалиту чи іншу форму самовряду­вання. До 1995року збереглося 17несамоврядних територій. Серед них ЗахіднаСахара, яка управлялася до 1975 року Іспанією (у наш час під егідою ООНпроходить процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тимор,щодо якого Португалія у квітні 1977

року проінформувала Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року.

Залишилися в режимі несамоврядних територій і перебувають під управлінням США Американське Самоа, Гуам і Віргінські остро­ви США; Великобританії — Піткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Єлени, острови Тертці і Кай-кос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія.

Правовий режим території з невизначеним статусом (sub judice) не припускає наявності над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус території, що не визначений, слід визнати за територією, що перебуває під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація триває до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості.

Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається

тим, що:

а) такі території вільні для загального користування й експлу-

атації усіма;

б) збереженням правового захисту світового співтовариства за
особами, які на них проживають. Відсутність суверенітету
якої-небудь держави не є цьому перешкодою.

До Паризької конференції 1920 року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норве­гією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 9 лютого 1920 року, учасниками якого були Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, США, Франція, Швеція і Японія, за архіпе­лагом Шпіцберген був закріплений суверенітет Норвегії (до Другої світової війни до договору приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріплені права у сферах мореплавання, рибальства, полювання і гірського промислу; громадянам держав — учасниць договору гарантувалася свобода ви­робничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправності.

Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівно­правності і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої несамоврядної території має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний

статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або несамовряд­ної території не здійснить своє право на самовизначення відповідно до Статуту, і особливо до його цілей і принципів.

5.9. Міжнародна правосуб'єктність державоподібних суб'єктів

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави).

Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, бу­дучи немов міні-державами), не мають державного суверенітету, але виконують роль самостійних, хоча й певною мірою обмежених учасників міжнародно-правових відносин.

Такий спеціальний міжнародно-правовий статус державоподіб­них суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних догово­рів, їх міжнародна правосуб'єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати встановлені права та обов'язки.

До квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін;унаш час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що перебувають під протекторатом суміжних держав, і Маль­тійський орден.

У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус, їх правоздатність визначалася відповідними між­народними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815-1846); Версальський мирний до­говір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг(1920-1939); мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, а її частини ввійшли до складу Італії і Югославії.

Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатич­ної історії свідчать про такі характерні риси їх міжнародної правосуб' єктності:

— вільні міста були похідними суб'єктами міжнародного права, оскільки їх статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими державами договорі;

— реалізація міжнародних прав і обов'язків була опосередкована участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнарод-

ної організації (Краків перебував «під заступництвом» трьох держав — Росії, Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений під захист Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста має забезпечуватися Радою Безпеки ООН); — демілітаризація і нейтралізація вільного міста розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося зведення військових споруд, створення військових баз, розміщення іноземних військових частин, залучення вільного міста до військових союзів. Особливий статус мав Західний Берлін, який відповідно до чоти­ристоронньої угоди 1971 року між СРСР, США, Великобританією і Францією, ставав специфічним суб'єктом міжнародного права. За цією угодою західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об'єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді підтверджувалося, що західні сектори Бер­ліна, як і раніше, не є складовою частиною ФРН і не будуть управ­лятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад, право на нормотворчу діяльність. Ряд повноважень здійснювався владою держав-переможниць.

Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Зокрема, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх відносин цього утво­рення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних відносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Після об'єднання Ні­меччини дію чотиристоронньої угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був проголошений столицею єдиної німецької держави.

Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римо-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пипин Короткий подарував Папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході за­вершення об'єднання Італії папська держава припинила своє само­стійне існування одночасно з іншими державами Апеннінського півострова.

Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії Риму, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У само­му Римі Ватикану належать три собори (Санта-Марія Маджоре,

Сан-Джовані ін Латерно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 кв. км. У Ватикані розташована резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне населення Ва­тикану досягає 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ.

Ватикан — абсолютна теократична монархія. Глава держави — Папа Римський, якому належить законодавча і судова влада. Ви­конавча влада належить уряду — Римській курії, до якої входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 три­бунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний Папою.

Ватикан — виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) серед кардиналів католицької церкви.

Правове положення Ватикану визначене Латеранськими уго­дами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір, що поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом, був укладений з ініціативи глави фашист­ського уряду Б. Муссоліні, який після приходу до влади потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикану договір був підписаний папським представни­ком Гаспарі.

У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави «Місто Ватикан» визначений таким чином: «для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну вла­ду і суверенну юрисдикцію». У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде брати участь у «світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миро­творчої місії Святого престолу».

Відповідно до цих документів Ватикан має певні суверенні права: свою територію, законодавство, громадянство (громадянами (під­даними) Ватикана є понад 700 чоловік), квазівійськові сили (рота швейцарських гвардійців) і т.ін.

У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті в бік зниження формального втручання церкви в політичні та цивільні справи Італії (так, католицизм уже не визнається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам було дозволене розірвання шлюбу і т.д.).

Роль Ватикану в міжнародній політиці, його вплив у світі ба­зуються на величезній кількості віруючих-католиків, яких налі­чується понад 800 млн чоловік (у т.ч. 280 млн — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і близько 5 млн — в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духовенство (1,7 млн чоловік священнослужителів, 0,4 млн священиків), майже 2 тис. чернечих орденів, найбільшими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францисканців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедик­тинців, домініканців.

Ватикан бере активну участь у міжнародних відносинах, засно­вує в інших державах постійні представництва (представництво Ватикану є і в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), бере участь у діяльності міжнародних органі­зацій, є членом ряду з них (МАГATE, Всесвітній поштовий союз та ін.), або виконує при них роль постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО).

Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що набрала чинності 1 березня 1989 року, право представляти держа­ву Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — Папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ва­тикану як глава католицької церкви стосовно справ церкви (кон­кордати — Італійський конкордат (Латеранські угоди), Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробіт­ництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами.

Андорра — це держава, що може вважатися однією з найкращих європейських демократій, вона розташована на південному заході Європи між Францією та Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру датуються 805 роком.

У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксо­вана офіційна назва держави — Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення єпископа Урхельського (Іспанія) і графа де Фуа (Фран­ція), над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Фран­ції. У наш час від імені Іспанії правління Андорри здійснює єпископ міста Сео-де — Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, який автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що став королем Франції, Ген­ріха IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно зі ст. 44 Конституції вони пов'язані зі

«здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їх діяльності». До 1993 року, перебуваючи під по­двійним протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і епискому Урхельському — 460 песет, а також останньому данину в натурі — 12 головок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв — представників пре­зидента Франції і єпископа Урхельського.

Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її осно­ві в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично — республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськи­ми функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) між­народних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів, у т.ч. міністра зовнішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що забезпечують охорону громадського порядку.

І хоча Андорра, що набула в 1993 році повного суверенітету, є членом ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією до­говору саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів) представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Князівство Монако — держава, розташована в південній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточена із суші територією Франції і фактично перебуває під протекторатом цієї держави. Саме князівство, площа якого становить лише 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, які злилися: Монако, Монте-Карло і Кондаміна. Столиця кня­зівства — місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (близько 10% населення країни), населення всієї країни досягає ЗО тис. чоловік, із яких лише 6 тис є корінними жителями країни — монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є французька, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови.

У минулому Монако перебувало під фактичним і юридичним протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений франко-монегаський договір, за яким визнавалася політична незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом

глави держави князя Монако була октрарована (дарована) перша конституція Монако — так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-монегаському договорі від 17 липня 1918 року знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверені­тету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгоджен­ня» між двома урядами. Проте відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра.

Монако є конституційною монархією. Главою держави є пред­ставник княжої династії Гримальді, який здійснює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які обираються на 5 років шляхом загального, пря­мого і таємного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого або усиновле­ного спадкоємця», Монако буде поглинене Францією — увійде до її складу на правах територіальної автономії.

Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнарод­ного права і конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією.

Сан-Марино — держава, розташована в північно-східній частині Апеннінського півострова, в оточенні території Італії; має терито­рію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість сан-маринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та СІЛА.

Сан-Марино — одна з найстаріших республік у Європі, засно­вана у 801 році, хоча перша згадка про «республіку Сан-Марино» з'являється тільки в документах X століття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес) виконують 2 рівноправних капітани -регенти, що обираються Великою генеральною радою (парламен­том) з її членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до ЗО вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. До Державного конгресу входять 10 міністрів, які одночасно є депутатами парламенту.

Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (зі змінами 1906 року). З 1862 року Сан-Марино перебуває під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки має обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (перебуває в обігу італійська ліра, із 1972 року республіка

чеканить з нумізматичною метою власну монету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй території радіо- і телестанції, гральні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд лір. Сан-Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави.

У зовнішній політиці Сан-Марино дотримується принципів ней­тралітету і неприєднання (не бере участі у військових і економічних угрупованнях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європейського співробітництва в рамках СБСЄ—ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило до ООН.

Мальтійський Лицарський орден (офіційна повна назва — Су-верений Військовий Орден госпітальєрів Святого Іоанна Єрусалим­ського, Родоський і Мальтійський, італ. Ordine di Malta, Sovrano Militare Ordine di San Giovanni di Gerusalemme, di Rodo e di Malta) був визнаний у 1889 році суверенним утворенням. Іноді він роз­глядається як карликова держава-анклав, як найменша держава світу (на території Риму, але незалежна від Італії), іноді — як екс­територіальне державне утворення, іноді — просто як лицарський орден. У міжнародному праві суверенітет Ордену розглядається на рівні дипломатичних відносин (дипломатичних місій), але не як суверенітет держави.

Виникненню Ордену передувало створення у XII столітті в Палестині духовно-лицарського ордену іоаннітів (госпітальєрів). Початковою резиденцією ордену був єрусалимський госпіталь (бу­динок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на острів Мальта, де з 1530 до 1798 року функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням Ордену є Рим.

Після залишення Мальти і островів Середземномор'я Орден воло­діє тільки комплексом особняків у Римі (Мальтійський палац на Via Condotti, 68, резиденція) і на Мальті (Fort Saint Angel), територія яких іноді розглядається як територія найменшої держави світу. Таким чином, Орден формально має територію, над якою здійснює власну юрисдикцію, однак питання про фактичний статус цієї території (власна територія Ордену або територія дипломатичного представництва, яка тимчасово передана під його потреби) є пред­метом для абстрактних юридичних дискусій. Фактично, Орден є вкрай впливовою структурою і його політичні позиції є такими,

що питання про уточнення статусу його штаб-квартири навряд чи постане найближчим часом.

У воротах резиденції мальтійських лицарів на Авентині по проекту архітектора Пиранезі зроблено спеціальну дірку. Звідти видні купол собору Святого Петра й цілих три держави: Мальта (якій належить резиденція Ордену), Ватикан (до якого приписаний собор Святого Петра) і Італія (до якої відноситься все те, що є в проміжку). Відрізнити отвір з видами від простої замкової щілини дуже просто: біля нього завжди чергує наряд карабінерів.

Існує близько 10,5 тисяч підданих Ордену, що мають його пас­порт. Паспорт мальтійського Ордену визнається багатьма країнами, його власник має право безвізового в'їзду в 32 країни.

Офіційними мовами Ордену є латинська, італійська.

У цей час резиденція Ордену перебуває в Римі. Італійська Респуб­ліка визнає існування Мальтійського Ордену на своїй території як сувереної держави. Глава Ордену — Великий Магістр (Grand Master) (з 2008 р. Метью Фестинг), голова виконавчої влади — Канцлер.

Орден має некомерційну планову економіку. Джерела дохо­дів — у першу чергу пожертвування, продаж поштових марок, сувенірів і т.п.

Орден має дипломатичні відносини з 81 державою, статус спосте­рігача при ООН. Однак суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Мальтійського Ордену залишається правовою фікцією.

Російський імператор Павло І встановив з Орденом тісне спів­робітництво, прийнявши статус Великого Магістра й протектора Ордену. Однак, після вбивства Павла І відносини з Орденом досить швидко були розірвані й були відсутні до кінця існування Росій­ської Імперії. Російські пріорства Ордену були ліквідовані в період 1803-1810 років.

Переглядів: 920