• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Принцип презумпції невід'ємності прав і свобод людини і громадянина, неприпустимості їх обмеження

Цей принцип виходить з визнання прав і свобод невідчужуваними і належними людині від народження. Конституція України закріп­лює, що «конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України» (ч. 1 статті 64).

Дана стаття підтверджує невідчужуваність і непорушність за­кріплених Конституцією прав і свобод людини і громадянина, а також неприпустимість їх звуження. Проте з огляду на можливі об'єктивні обставини, що можуть виникнути в державі і суспільстві, Конституція України все ж припускає можливість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Конституція встановлює жорсткі вимоги стосовно їх обмеження: вони можуть уводитися тільки в умовах надзвичайного або воєнного стану і тільки тимчасово, на визначений законом термін.

Відповідно до Закону України « Про надзвичайний стан » від 26 черв­ня 1992 року, надзвичайний стан — це передбачений Конституцією особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що тимчасово допускає встановлені даним законом обмеження в здійснен­ні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб, і покладає на них додаткові обов'язки.

Правовий режим надзвичайного стану спрямований на гаранту­вання безпеки громадян у разі стихійних лих, аварій і катастроф, епідемій і епізоотій, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що становлять загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі за­хоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом.

Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалі­зація обстановки, відновлення конституційних прав і свобод грома­дян, а також прав юридичних осіб, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого і регіонального самоврядування й інших інститутів громадянського суспільства. Тому надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної за­грози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення якої іншими засобами неможливе.

На період надзвичайного стану можуть впроваджуватися такі заходи:

1) встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також об­меження свободи пересування територією, де впроваджений надзвичайний стан;

2) обмеження руху транспортних засобів і їх огляд;

3) посилення охорони суспільного порядку і об' єктів, що забезпе­чують життєдіяльність населення і народного господарства;

4) заборона проведення зборів, мітингів, вуличних ходів і демон­страцій, а також видовищних, спортивних та інших масових заходів;

5) заборона страйків.

У разі потреби також можуть додатково вживатися такі за­ходи:

1) введення комендантської години (заборона знаходитися на вулицях і в інших суспільних місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби);

2) призупинення після відповідного попередження діяльності політичних партій, громадських організацій, масових рухів і самодіяльних об'єднань громадян, якщо ця діяльність пере­шкоджає нормалізації обстановки;

3) перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках — проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових помешкань і житла громадян;

4) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, спиртних напоїв;

5) тимчасове вилучення в громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї і боєприпасів, а в підприємств, установ і орга­нізацій — також навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і отруйних матеріалів та сильнодіючих хімічних речовин;

6) введення цензури, обмеження на випуск газет;

7) висилання порушників суспільного порядку, що не є жите­лями даної місцевості, у місце їхнього проживання або за межі місцевості, де введений надзвичайний стан, за їхній рахунок;

8) заборона виготовлення і поширення інформаційних матеріа­лів, що можуть дестабілізувати обстановку;

9) особливі правила користування зв'язком.

В умовах стихійних лих, епідемій, епізоотій можуть бути за­стосовані такі заходи:

1) тимчасове виселення людей із місць, небезпечних для про­живання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тим­часових помешкань;

2) тимчасова заборона будівництва нових, розширення чинних підприємств та інших об'єктів;

3) установлення карантину і проведення інших обов'язкових санітарно-протиепідемічних заходів;

4) введення особливого порядку розподілу продуктів харчування і предметів першої необхідності,

5) мобілізація ресурсів державних підприємств, установ, ор­ганізацій, зміна режиму їхньої роботи, переорієнтування на виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності, необхідні для проведення аварійно-рятувальних і відбудовних робіт;

6) використання ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності для відведення небезпеки і ліквідації наслідків надзвичайних обставин;

7) відсторонення від роботи на період надзвичайного стану ке­рівників державних підприємств, установ і організацій, від діяльності яких залежить нормалізація обстановки в районі надзвичайного стану, у зв'язку з неналежним виконанням ними своїх обов'язків; призначення інших осіб тимчасово виконуючими обов'язки зазначених керівників.

З метою ліквідації наслідків стихійного лиха, аварій і катастроф у мирний час може проводитися цільова мобілізація, обсяги і термін проведення якої визначаються Президентом України.

У виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, допускається притягнен­ня працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазначених робіт за умови обов'язкового забезпечення безпеки праці. Забороняється притягнення неповнолітніх, а також вагітних жінок до робіт, що можуть негативно вплинути на стан їхнього здоров'я.

Але навіть у таких умовах незаконні дії і перевищення посадо­вими особами своїх повноважень, включаючи порушення гарантій прав громадян, установлених законом, спричиняють відповідаль­ність, передбачену законом.

Друга частина статті 64 Конституції України передбачає не­можливість навіть в умовах військового або надзвичайного стану обмеження зазначених у ній прав. Йдеться про право на рівність гро­мадян перед законом (стаття 24); громадянство і його зміну (стаття 25); життя (стаття 27); повагу гідності людини (стаття 28); свободу й особисту недоторканність (стаття 29); звертання в органи держав­ної влади (стаття 40); житло (стаття 47); шлюб (стаття 51); рівність дітей у їхніх правах (стаття 52); захист прав і свобод (стаття 55); на відшкодування збитку (стаття 56); знання своїх прав і обов'язків (стаття 57); невиконання явно злочинних розпоряджень і наказів (стаття 60); відмову від дачі показань стосовно себе, членів своєї сім'ї або близьких родичів (стаття 63), а також про відсутність зворотної сили закону (стаття 58); про неможливість повторного притягнення до юридичної відповідальності за одне і те ж правопорушення (стаття 61); про презумпцію невинності (стаття 62).

Неприпустимість обмеження прав і свобод цілком закономірно не означає абсолютизації цього принципу. їх використання має ґрунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування.

У статті 23 Конституції України передбачається, що здійснен­ня прав і свобод людини і громадянина не має порушувати права

і свободи інших осіб. З цього випливає необхідність правомірного використання своїх прав кожною людиною, без порушення приписів закону, виходу за рамки конституційного поля.

Принцип максимального зрівнювання прав і обов'язків іно­земців і осіб без громадянства з правами громадян України

«Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свобода­ми, атакож несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом» (стаття 26 Конституції України).

Під іноземцями слід розуміти осіб, які мають громадянство іно­земних держав, а під особами без громадянства (апатридами, апо­лідами) — тих, які взагалі не мають громадянства якоїсь держави. Права іноземців і осіб без громадянства на території України відпо­відають загальновизнаним нормам міжнародного права. «Гранично можливе наближення правового статусу і режиму проживання осіб без громадянства й іноземних громадян до національного режиму і правового становища громадян. Це, звичайно, не означає усунення «усіченого» складу політичних прав «негромадян», що не можуть бути в політичній сфері рівноправними з громадянами, — пише М.П. Орзіх, — але передбачає практично рівний обсяг всіх інших прав і свобод».

Більш детально основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які мешкають або знаходяться тимчасово в Україні, закріплені в Законі України від 4 лютого 1994 року «Про правовий статус іноземців».

Пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права і міжнародних договорів, ратифікованих Україною

«Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного за­конодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Кон­ституції України» (стаття 9 Конституції України).

Ці положення мають велике зовнішньополітичне і правове зна­чення особливо в умовах активного входження України у світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов'язанням, що за своєю правовою силою дорівнюються до національного законодавства і є обов'язковими до

виконання на її території, а також про повагу норм міжнародного права. По-друге, вони до певної міри дають відповіді на питання прак­тичного використання положень міжнародних договорів в Україні і розкривають їх співвідношення з чинним законодавством України. Україна, будучи державою — правонаступницею Української РСР і однією із держав — правонаступниць Союзу РСР, зобов'язалася після конституювання незалежної держави виконувати міжнародні договори, прийняті не тільки УРСР, але й СРСР, у випадку, якщо вони не суперечать Конституції й інтересам Республіки, і ще у 1991 році прийняла Закон «Про дію міжнародних договорів на території України». Цей закон містив положення, відповідно до яких усі «схвалені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною складовою частиною національного зако­нодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства».

Переглядів: 387