Авіценна. Аверроес. Фома Аквінський

Проблеми гносеології: Полеміка реалізму і номіналізму

Багато які характерні особливості середньовічної філософії виявилися в боротьбі реалізму і номіналізму що відбувалася протягом декількох віків. “Реалізм” в його середньовічному розумінні немає нічого загального з сучасним значенням цього терміну. Під реалізмом малося на увазі вчення, згідно з яким справжньою реальністю володіють тільки загальні поняття, або універсалії, а не одиничні предмети, існуючі в емпіричному світі. Неважко бачити, що середньовічний реалізм зближується з платонізмом, для якого також реальним буттям володіють вічні і самоідентичні ідеї, а не скороминущі і мінливі почуттєві речі. Згідно з середньовічними реалістами, універсалії існують до речей, являючи собою думки, ідеї в божественному розумі. І тільки завдяки цьому людський розум спроможний пізнавати суть речей, бо ця суть і є не що інше, як загальне поняття. Ясно, що для реалістів, наприклад для Ансельма Кентерберійського (1033-1109), пізнання можливе лише за допомогою розуму, бо лише розум здатний осягати загальне.

Протилежний напрям був пов’язаний з підкресленням пріоритету волі над розумом і носив назву номіналізму. Термін “номіналізм” походить від латинського слова “nomen”, що означає “ім’я”. Згідно з номіналістами, загальні поняття – тільки імена; вони не володіють ніяким самостійним існуванням поза і крім одиничних речей і утворюються нашим розумом шляхом абстрагування ознак, загальних для цілого ряду емпіричних речей і явищ. Так, наприклад, ми отримуємо поняття “чоловік”, коли відволікаємося від індивідуальних особливостей окремих людей і залишаємо тільки те, що є загальним для них всіх. А оскільки всі люди суть живі і одушевлені істоти, що володіють розумом, то, отже, в поняття людини входять саме ці ознаки: людина є жива істота, наділена розумом. Таким чином, згідно з вченням номіналістів, універсаліі існують не до, а після речей. Крайні номіналісти, до яких належав, наприклад, Росцелін (XI-XII вік), навіть доводили, що загальні поняття суть не більш ніж звуки людського голосу; реальне лише одиничне, а загальне – тільки ілюзія, не існуюча навіть в людській думці.

Суперечка номіналістів і реалістів виникла в зв’язку з проблемою одиничного і загального, як вона ставилася ще у Арістотеля, що розрізняв первинні і вторинні сутності.

У період раннього середньовіччя філософія, в якій переважали матеріалістичні елементи і тенденції, була представлена арабським арістотелізмом з його двома струменями: східним (IX-XII вв.), пов’язаної з ім’ям великого мислителя народів Середньої Азії Ібн-Сіни (Авіценни (980-1037), і західної, іспанської (XII в.), найбільш повно розвиненої в працях великого арабського філософа Ібн-Рошда (Аверроеса) (1126-1198).

Різносторонній вчений і філософ народів Середньої Азії Ібн-Сіна народився в містечку Афшані поблизу Бухари. Наукова діяльність його проходила в Бухарі і Ірані. Труди Ібн-Сіни багаточисельні і різноманітні по тематиці. Головними з них вважаються “Медичний канон”, “Книга зцілення”. На рідній йому мові дарі, на мові предків сучасного таджицького народу, Ібн-Сіна написав коротку філософську енциклопедію “Книга знання”.

Вчення Ібн-Сіни направлене проти догм ісламу і релігійно-ідеалістичної філософії, однак в умовах раннього середньовіччя і пануючого монопольного положення релігійної ідеології існування відверто матеріалістичних філософських вчень було неможливе. Тому передові мислителі цієї епохи, пробиваючи дорогу прогресивним матеріалістичним, атеїстичним переконанням, вимушені були декларувати визнання бога, широко застосовувати релігійну термінологію. Це характерно і для вчення Ібн-Сіни, в якому богу відводиться роль вічного першоджерела дійсності.

Філософію Ібн-Сіни визначає як науку про абсолютне буття; предметом її він вважав не окремі вияви буття, а буття взагалі, як таке. Філософська система Ібн-Сіни складається з фізики – вчення про природу; логіки – вчення про методи пізнання природи і людини; метафізики – вчення про пізнання буття.

Обгрунтовуючи взаємозв’язок підрозділів своєї системи, Ібн-Сіна вказував, що фізика озброює логіку ідеєю причинності; логіка фізику методом пізнання природи; метафізика ж, спираючись на фізику і логіку, вивчає буття загалом.

Ібн-Сіна вчить, що необхідним абсолютним буттям, першою дійсністю є бог; матеріальний же світ виник мимовільно шляхом еманації (“виливання”) з бога. Ібн-Сіна визнає об’єктивне існування матерії, природи, її вічність, несотворимость і нескінченність. Ознакою матеріальності Ібн-Сіна вважає протяжність і безперервність; він спростовує ідею існування пустоти, простору поза матерією, доводить нерозривність форми і матерії, підкреслюючи, що тілесна форма укладена в самій матерії і незалежно від неї існувати не може.

Багато уваги Ібн-Сіна приділяв обгрунтуванню законів і форм логічного мислення, розкриттю ролі розуму (абстрактного мислення) і органів чуттів в пізнанні людиною зовнішнього світу.

Теолого-ідеалістичні положення в філософській системі Ібн-Сіни про бога і еманацію з нього матерії є по суті лише вимушеною даниною релігійній ідеології, що панувала. “Надприродна” субстанція, згідно з вченням Ібн-Сіни, не має якого-небудь впливу на явища в природі. Бог здійснює лише перший поштовх, після якого йому нічого робити, оскільки далі світ розвивається по своїх власних законах. Вчення Ібн-Сіни, характерне своєю матеріалістичною спрямованістю, було вершиною розвитку філософії того часу. Не випадково тому в XI віці, коли боротьба між реакційною релігійно-ідеалістичною течією і прогресивними вченнями небувало загострилася, мусульманський богослов, що жив в Багдаді Газалі (1059-1111), пов’язаний з реакційною течією в арабському арістотелізмі, виступив з направленою в основному проти філософії Ібн-Сіни книгою “Спростування філософів”. У ній Газалі захищав вчення ісламу про витвір світу богом “з нічого”, про безсмертя душі, про нездатність людського розуму пізнати світ і т.п. Газалі спростовував вчення Ібн-Сіни про матерію, про незалежний від бога її розвиток, про смертність людської душі і інше.

У захист філософії Ібн-Сіни, з критикою догматичних принципів ісламу і релігійно-ідеалістичної філософії виступив Ібн-Рошд (1126-1198 ), що написав у відповідь на роботу Газалі “Спростування філософів” книгу “Спростування спростування”. Ібн-Рошд жив в період розквіту арабської культури на мусульманському заході в державах, що займали територію сучасної Іспанії. Він народився в Кордові, служив суддею в Севільї і Кордові, помер в Марокко.

Ібн-Рошд був широко відомий своїми коментарями до трудів Арістотеля. Він очищав роботи Арістотеля від нашарування неоплатонізму, розвивав далі елементи матеріалізму, що містився в них. Відмічаючи цю сторону діяльності Ібн-Рошда, А.І. Герцен писав: “...Аристотель був похований під розвалиною стародавнього світу доти, поки аравитянин (Ібн-Рошд) не воскресив його і не привів в Європу, що грузнула у темряві неуцтва...”.[20]

Критично переробляючи філософські праці попередників і сучасників, Ібн-Рошд написав велике число оригінальних, великих творів: “Про перший двигун”, “Міркування про розум”, “Про згоду релігії з філософією” і інш. У труді “Спростування спростування” Ібн-Рошд, критикуючи Газалі, по ряду питань розвиває філософію Ібн-Сіни.

У філософській системі Ібн-Рошда, як і у Ібн-Сіни, бог фігурує як необхідне буття, першої дійсності всього існуючого; але бог, згідно з філософією Ібн-Рошда, не здатний створити що-небудь, чого не існувало б у вигляді можливості у вічно існуючої матерії, що розвивається за своїми внутрішніми законами.

Ібн-Рошд, розробляючи свою філософську систему, роль бога в ній як джерела матерії зводить на ніщо. Він залишає бога збоку і зосереджує свої зусилля на доказах матеріальності і субстанційності світу, незалежності існування світу ні від кого і ні від чого.

Ібн-Рошд долає арістотельський відрив форми від матерії, обгрунтовує єдність матерії і форми, неможливість існування як неоформленої матерії, так і форми без матерії, поза матерією. Матерією він вважає внутрішній стан тілесних речей, а формою їх зовнішній вияв. Ібн-Рошд бачить в матерії основу нескінченного різноманіття речей і явищ, що складають Всесвіт. Відкидаючи релігійні вигадки про витвір богом світу “з нічого”, Ібн-Рошд доводить, що матерія вічна, несотворима і незнищена; ніщо в матерії не зникає і не виникає, виникаючі в природі зміни являють собою лише результат нових співвідношень вічних елементів матерії.

Наполягаючи на вічності матерії, Ібн-Рошд ствердно вирішує і питання про вічність розвитку,руху, говорить про час як результат руху матерії.

Найбільш повно, за винятком ідеалістичного вчення Ібн-Рошда про існування загального безсмертного розуму людства, матеріалістична спрямованість його філософії виявилася в теорії пізнання, в якій він виходить з розвиненого Ібн-Сіною вчення Арістотеля про універсалії, загальні поняття.

На питання, що чому передує – поняття речі або річ поняттю, Ібн-Рошд дає матеріалістичну відповідь. Він доводить, що об’єктивною реальністю володіють лише окремі речі, а загальні поняття, будучи вираженням загального в речах, найменуванням речей, об’єктивно не існують.

Пізнання, вчить Ібн-Рошд, починається з сприйняття речей, їх окремих якостей і кількостей; розум (абстрактне мислення), засновуючись на свідченні органів відчуттів, осягає суть речей, виражає її в поняттях. Розум, вчить Ібн-Рошд, є активною силою, інструментом пізнання речей разом з їх причинами. Ібн-Рошд розвивав вчення про подвійну істину. Він висловив думку про необхідність розрізняти філософські і богословські істини. Істинне в філософії, говорив він, може бути помилковим в богослів’ї, і навпаки.

Постановка питання про подвійну істину в середні віки була першим кроком на шляху обгрунтування наукою надалі, в новий час, помилковості релігійної ідеології.

Своєю матеріалістичною і атеїстичною спрямованістю вчення Ібн-Сіни і Ібн-Рошда вплинули великий чином на розвиток прогресивної західноєвропейської схоластики XI-XIV віків – номіналізму. В аверроїзмі – ідейно-філософській течії, що має своїм джерелом вчення Ібн-Рошда, представники реакційного напряму середньовічної схоластики реалізму бачили свого головного противника.

У XIII віці з філософським обгрунтуванням абсолютної істинності догматів Священного писання виступив найбільший італійський схоластик і богослов Фома Аквінський (1225-1274). Вчення Фоми Аквінського – томізм (від імені Thomas – Фома) являє собою еклектичне поєднання ідеалістично фальсифікованої філософії Арістотеля з християнсько-католицькою теологією. Фома боровся проти номіналістів, доводив необхідність співпраці філософії з теологією в пізнанні світу, в обгрунтуванні первинності бога і вторинності природи. Природно, що керівну роль в цьому союзі він відводив теології.

Причиною виникнення і розвитку усього сущого Фома Аквінський вважав бога. Згідно з його вченням, бог вічний і є абсолютно довершеною духовною істотою, що містить в собі всю повноту буття у вигляді ідей як зразків, по яких він з нічого створив природу. Фома вчив, що бог являє собою чисту форму, джерело всіх форм, завдяки яким матерія як потенційна можливість речей перетворюється в дійсність, в конкретні тілесні речі. У розв’язанні питання про матерію і форму Фома Аквінський дотримувався вчення Арістотеля, усуваючи, однак, з нього всі елементи матеріалізму. Він приписував формі роль первинного, творчого початку, що творить речі. Як типовий схоластик, Фома говорив про наявність в світі багатьох видів форм, в тому числі і таких чисто духовних форм, як ангели і людські душі. Душі, стверджував він, є за своїй природою незруйновними. Всяке руйнування, згідно томізму, складається у відділенні форми від матерії. Але оскільки душі є чистими формами і не мають матерії, то вони не можуть і руйнуватися.

У вченні про універсаліїї Фома Аквінський зробив спробу подолати крайнощі номіналізму і реалізму при вирішенні питання про природу загальних понять і дав з позицій помірного реалізму свій варіант тлумачення цього питання. При розв’язанні проблеми загальних понять він виходив з наявності в світі розуму надприродного, божого і розуму природного, людського. Борючись проти номіналістів, що вважали загальні поняття, як імена, вторинними, а речі первинними, Фома Аквінський намагався довести, що загальні поняття в божому розумі передують речам як їх прототипи. Одночасно він виступав і проти крайніх реалістів, що стверджували, що загальні поняття мають об’єктивно реальне буття і існують незалежно від речей. Заперечуючи подібні твердження, Фома доводив, що загальне внутрішньо властиве речам і загальні поняття утворюються в людському розумі внаслідок абстракції від речей, є вторинними по відношенню до загального в речах. Вчення Фоми Аквінського про природу загальних понять являє собою лише один з варіантів реалізму, оскільки загальні поняття в божественному розумі він вважав первинними по відношенню до речей природи.

Існування Бога неможливо доказати прямим шляхом, але це, за Ф. Аквінським, можна зробити шляхом вивчення конкретних речей і явищ, наслідків того, що вже створено Богом. Спираючись на Арістотеля, Аквінський виводить п’ять непрямих доказів існування Бога:

1. “Все, що рухається, має причиною свого руху дещо інше”. Так як ніщо не може одночасно бути саме по собі і рухомим, і рухомим без стороннього втручання, що цим рухомим початком і є Бог.

2. Все, що ми бачимо, з чим стикаємося, – є наслідок чогось, що породило це дещо, тобто все має свою причину. Але і ці причини мають свої причини. Ітак до безконечності, точніше, до самої головної з них – до Першопричини, тобто ми знову приходимо до Бога.

3. Ми сприймаємо все, що відбувається навколо нас, як необхідне, або випадкове. Але випадковість – це лише недоступна для нас необхідність. Для Бога випадковостей не існує, тому потрібно признати Бога, щоб зрозуміти все, що відбувається.

4. Різні речі володіють різним ступенем краси. Але тоді повинен бути і еталон, мірило цих красот. Цей еталон – Бог.

5. Все рухається, розвивається. Куди? Тільки Бог може задати ціль для всього, що відбувається в природі.

Наведені роздуми лежать в основі переконань Аквінського в абсолютному пріорітеті віри над знаннями.

При розробці своєї теорії пізнання Фома Аквінський виходив з вчення Арістотеля. Пізнання, говорив він, здійснюється завдяки дії на людину чуттєвого і інтеллігібельного (осяяного розумом) в об’єкті. Людина пізнає об’єкт, сприймаючи в ньому собі подібне і утворюючи чуттєвий і інтеллігібельний “види” об’єкта. Пізнаний об’єкт, згідно томізму, веде як би подвійне існування: поза людиною, самостійно, і всередині людини, як “вигляд”. За допомогою чуттєвих “видів” людина пізнає індивідуальне речей, за допомогою ж зверх чуттєвих “видів” загальне, родове речей. Через філософське пізнання почуттєвих речей як витворів бога, стверджував Фома, людина підноситься до пізнання самого бога.

“Нове” у вченні Фоми Аквінського в порівнянні з іншими схоластами полягало в його спробі теоретично обгрунтувати службову роль філософії по відношенню до теології. Перевагу теології перед філософією Фома бачив в тому, що теологія безпосередньо вивчає викладені в Священному писанні “істини прозріння”, а філософія має справу лише з чуттєвими об’єктами і “істинами людського розуму”. Теологія, стверджував Фома Аквінський, виходить від бога і сходить до його витворів, філософія ж сходить до бога від його витворів, тобто своїм особливим шляхом веде, так само, як і теологія, до знання бога і, отже, доповнює теологію. Знання бога, що даються філософією, вчив Фома, відносні, знання ж бога, що даються теологією, абсолютні.

Кінцевою метою людини, згідно томізму, є блаженство, інтуїтивне пізнання бога, злиття душі людини з богом, досяжне лише в замогильному світі. Основою етичної поведінки людей в світі Фома вважав закон божий. Він вчив, що етичними є лише такі вчинки людей, які узгодяться з догматами Священного писання.

З Фомою Аквінським закінчується важливий етап в розвитку схоластики. Вона досягла вищого підйому, теоретично оформившись в глибоко продуману релігійно-філософську систему, де все – і Бог, і природа, і людина – зайняли кожний своє гідне місце. До кінця XIII в. томізм повністю перемагає в таких університетах, як Паризький, Кельнський і стає теоретичною основою папства. Однак в цей же час виявлялися і нові тенденції в соціально-економічному і духовному розвитку західноєвропейських народів, основи нових протиріч, що виникали в філософії.

У порівнянні з попереднім XIV вік має ту особливість, що в цей час відбувалося зміцнення національних держав, насамперед Франції і Англії. Влада римських пап перед обличчям королів помітно слабшала. Монархи ж, прагнучи до обмеження впливу папства, підтримували і зміцнювали свої національні церкви, що закладало основи майбутньої Реформації. До цього часу авторитет церкви став знижуватися і по тій же причині, що вона, представляючи собою величезну бюрократичну організацію, потурала корупції, підношенням, продажі індульгенцій і всіляким поборам. У той же час виникали все нові університети, в більшій мірі схильні до впливу вже світської, а не папської влади. У них слабшала роль теологічних факультетів, зростало вивчення природничих і гуманітарних дисциплін, особливо права, внаслідок активного зростання міст і становлення державності в багатьох європейських країнах.

Природознавство, що розвивалося, також почали знову виявляти в себі матеріалістичні настрої, безсумнівно, впливали і на схоластичну філософію, де лінія номіналізму, краще ніж реалізм сприймала це, в боротьбі з ним посилювала свої позиції. Прагнення відділити філософію від теології привело до посилення критики томізму і додало нове дихання згадуваній теорії “двох істин“.

Опозиційний офіційному томізму напрям в схоластиці не прагнув до руйнування релігійних устоїв, але, відображаючи інтереси світських сановників і феодалів, спроможних верств міського населення, він сприяв звільненню економічного і політичного життя суспільства пізнього середньовіччя від церковної опіки.

Отже, середньовічна філософія внесла істотний внесок в подальший розвиток гносеології, розробивши і уточнивши всі логічно можливі варіанти співвідношення раціонального, емпіричного і апріорного співвідношення, яке стане згодом вже не тільки предметом схоластичних суперечок, але підмурівком для формування основ природничного і філософського знання.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ І КАТЕГОРІЇ
1. ТЕОЛОГІЯ D. Theologie Е. Theology F. Theologie Es. Tehnologia	Богослів’є – сукупність релігійних доктрин про суть і дію бога, побудована в формах ідеалістичного умогляду на основі текстів, що приймаються як божественне прозріння; концепція особистого бога, що повідомляє непорушне знання про себе через своє “слово”.
2. СХОЛАСТИКА D. Scholastik Е. Scholasticism F. Scolastique Es. Scholastica	Тип релігійної філософії, що характеризується принциповим підкоренням примату теології, з’єднанням догматичних передумов з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики.
3. ТОМІЗМ D. Thomismus Е. Thomism F. Thomisme Es. Tomismo	Напрям в схоластичній філософії і теології католицизму, породжений впливом Фоми Аквінського. Для томізма загалом характерне прагнення з’єднати суворо ортодоксальну позицію в релігійних питаннях з повагою до прав розуму, здорового глузду.
4. ХРИСТИЯНСТВО D. Christentum Е. Cristianiti F. Christianisme Es. Cristianismo	Одна з трьох світових релігій, нарівні з буддизмом і ісламом. Виникло у І віці в Палестині. Християнство успадковує ідею єдиного бога, володаря абсолютної благості, абсолютного знання і абсолютної могутності, що має свою причину в собі самому, але по відношенню до якого всі істоти і предмети є його витворами: все створене богом з нічого.

Питання для самоконтролю

1. На які періоди поділяється середньовічна філософія?

2. Що таке монотеїзм?

3. Які онтологічні проблеми вирішувала середньовічна філософська думка?

4. Що таке номіналізм і реалізм?

5. Назвіть філософські праці середньовічних мислителів Авіценни і Аверроеса. Які тенденції в них переважали?

6. Розкажіть про вчення Фоми Аквінського. Як він визначає задачі філософії?

Читайте також:

Тома Аквінський.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Онтологія: Природа і людина як витвір бога	\|	Гуманізм епохи Відродження і проблема унікальної індивідуальності. Людина як творець самої себе

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.