Онтологія: Природа і людина як витвір бога

Згідно з християнським догматом, бог створив світ з нічого, створив актом своєї волі, завдяки своїй всемогутності. Божественна всемогутність продовжує кожну мить зберігати, підтримувати буття світу. Такий світогляд носить назву креаціонізму – від латинського слова “creatio”, що означає “витвір”, “створення”.

Догмат про витвір переносить центр тягаря з природного на зверх-природний початок. На відміну від античних богів, які були як би родинні природі, християнський бог стоїть над природою, але по сторону її і тому є трансцендентним богом, подібно єдиному богу Платона і неоплатоників. Активний творчий початок як би вилучається з природи, з космосу і передається богу; в середньовічній філософії космос тому не є більше самодостатнім і вічне буття не є живе і одушевлене ціле, яким його вважали багато хто з грецьких філософів.

Іншим важливим слідством креаціонізму є подолання характерного для античної філософії дуалізму протилежних початків активного і пасивного: ідей або форм, з одного боку, матерії – з іншою. На місце дуалізму приходить моністичний принцип: є тільки один абсолютний початок – бог; все інше – його витвір. Вододіл між богом і витвором неподільний: це дві реальності різного онтологічного рангу. Суворо кажучи, справжнім буттям володіє тільки бог, йому приписуються ті атрибути, якими античні філософи наділяли буття. Він вічний, незмінний, ні від чого іншого не залежить і є джерелом всього сущого. Християнський філософ IV-V віків Августин Блаженний (354-430) говорить тому, що бог є вище буття, вища субстанція, вища (нематеріальна) форма, вище благо. Ототожнюючи бога з буттям, Августин слідує священному писанню. У Ветхому заповіті бог повідомляє про себе людині: “Я есмь Сущий”. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, бо існує не завдяки собі, а завдяки іншому; звідси відбувається непостійність, мінливість, скороминущий характер всього, що ми зустрічаємо в світі. Християнський бог, хоч сам по собі недоступний для пізнання, проте, відкриває себе людині, і його прозріння виявлене в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основний шлях богопізнання.

Таким чином, знання про нетварне (нестворене) божественне буття (або зверхбуття) можна отримати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра, здатність душі, незнана античному язичницькому світу. Що ж до тварного (створеного) світу, то він – хоч і не до кінця – осяжний за допомогою розуму; правда, про міру його осяжності середньовічні мислителі вели немало суперечок.

Розуміння буття в середні віки знайшло своє афористичне вираження в формулі: ens et bonum conventuntur (буття і благо оборотні). Оскільки бог є вище буття і благо, то все, що ним створено, в тій мірі, в якій воно несе на собі почать буття, також добре і абсолютне. Звідси витікає теза про те, що зло саме по собі є небуття, воно не є позитивна реальність, не є суть. Так, диявол, з точки зору середньовікової свідомості, це небуття, що прикидається буттям. Зло живе благом і за рахунок блага, тому зрештою добро править світом, а зло хоч і поменшує, але не в змозі знищити благо. У цьому вченні виразився оптимістичний мотив середньовічного світогляду, що відрізняє його від пізньої элліністської філософії, зокрема від стоїцизму і епікурейства.

Світогляд і життєві принципи ранньохристиянських общин спочатку формувалися в протистоянні язичницькому світу. Однак в міру того як християнство набувало все більш широкий вплив і поширення, а тому стало потребувати раціонального обгрунтування своїх догматів, стали з’являтися спроби використати для цієї мети вчення античних філософів. Зрозуміло, при цьому їм давалося нове тлумачення.

Таким чином, середньовічне мислення і світогляд визначали дві різні традиції: християнське прозріння, з одного боку, і антична філософія, переважно в її ідеалістичному варіанті, з іншого. Ці дві традиції, звичайно, не так легко було погодити одне з одним. У греків, як ми пам’ятаємо, поняття буття було пов’язане з ідеєю межі (піфагорійці), єдиного (елеати), тобто з визначеністю і неподільністю. Безмежне усвідомлювалося як недосконалість, хаос, небуття. Цьому відповідали прихильність греків до всього завершеного, пластично оформленого, їх любов до форми, міри, пропорційності.

Навпаки, в біблійній традиції вище буття – бог – характеризується як безмежна всемогутність. Не випадково своєю волею він може зупиняти ріки і осушувати моря і, порушуючи закони природи, творити чудеса. При такому переконанні на бога всяка визначеність, все, що має кордон, сприймається як кінцеве і незавершене: такі створені речі, на відміну від їх творця.

Якщо представники першої традиції схильні були бачити в богові, передусім, вищий розум (і тому зближувалися з античними платониками), то представники другої підкреслювали якраз волю бога, яка схожа його могутності, і бачили у волі головну характеристику божественної особистості.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Матеріалізм в Стародавньому Римі	\|	Авіценна. Аверроес. Фома Аквінський

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.