Суб’єкт і об'єкт пізнання

Теорія пізнання досліджує різні сторони, закономірності і принципи пізнавальної діяльності людини. На питання, що таке пізнання, можна відповісти так: це сукупність процесів, завдяки яким людина, отримує, переробляє і використовує знання про світ і саму себе. Будь-яка пізнавальна активність зрештою направлена на задоволення матеріальних і духовних потреб людей, що історично формуються, і в своїй суті нерозривно пов’язана з доцільною практичною діяльністю.

Ті конкретні речі, явища або процеси, на які безпосередньо направлена пізнавальна активність людей, прийнято називати об’єктом пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називається суб’єктом пізнання. Суб’єктом пізнання можуть виступати окремий індивід, соціальна група, суспільство загалом. Звідси пізнання є специфічна взаємодія між суб’єктом і об’єктом, особливий тип відносин – пізнавальний. Відношення пізнавального процесу включає в себе три члени: суб’єкт, об’єкт і зміст пізнання – знання.

Суб’єкт не є тільки система, що зберігає і переробляє інформацію (подібно будь-якій живій системі). Суб’єкт – це передусім суспільно-історична істота, наділена свідомістю, здатна до цiлеполагаючої, предметної, творче перетворюючої діяльності. З цієї точки зору суб’єкт пізнання, взятий у всій повноті своїх соціальних визначень і духовно-практичних характеристик, – це не тільки окрема людина, але і соціальна група, клас, суспільство в певну історичну епоху.

Реально діючий в суспільстві суб’єкт пізнання зовсім не є деяка “чиста дошка” (tabula rasa), на якій природа і суспільство пишуть свої письмена. Суб’єкт – це і сукупність готівкових знань, якими він володіє, це і матеріальні засоби дослідження, це і філософські, світоглядні установки вченого і т.д. Другимі словами, інформаційно-теоретичний спосіб освоєння реальності формується культурою тієї або іншої історичної епохи. Це означає, що суб’єкт виробляє в своїй свідомості ті або інші образи, абстракції, гіпотези, теорії не “один на один з природою”, а на базі універсальних схем діяльності, що вже сформувалися. Ці останні і задають ті механізми, відповідно до яких людина розуміє і оцінює ті або інші об’єкти пізнання. Незалежно від того, чи творить окремий індивід сам нові способи пізнання і пояснення реальності, або його несвідомо переймає вже готове розумове кліше і стереотипи епохи, в будь-якому випадку він діє на основі смислоутворюючих данностей культури свого часу. Навіть такий елементарний з точки зору пізнання випадок, як зорове сприйняття небесних тіл Місяця або Сонця, свідчить, що, хоч це сприйняття в фізіологічному плані у сучасної людини точно таке ж, як і у первісного, однак смислове його значення істотно розрізнюється.

Принципово по-новому підходить діалектико-матеріалістична гносеологія і до розгляду об’єкта як пізнаваного в різноманітних формах людської соціальної діяльності. Згідно з початковим принципом теорії пізнання об’єкт є існуюча поза і незалежно від суб’єкта реальність. Об’єкт не втрачає своєї якості буття від того, що він стає “об’єктом пізнання”. Звідси все, що можна сказати відносно об’єкта, буде справедливо і відносно об’єкта пізнання. Але зворотнє не вірне: “бути об’єктом пізнання” аж ніяк не тотожно “бути об’єктом”. Перше передбачає не тільки факт буття, але і факт данності об’єкта суб’єкту. Атоми існували і у часи Демокріта, але предметом активного природного наукового пізнання вони стали тільки в сучасній фізиці завдяки великим успіхам в галузі теорії і експериментальної техніки.

Для суб’єкта не байдуже, чи є щось актуальне об’єктом пізнання чи ні. У зв’язку зі сказаним можна сформулювати загальний закон: міра предметного освоєння реальності в практиці людей вичленяє ту сукупність характеристик об’єкта, яка вступає в кожну дану епоху основою його відображення в свідомості людей.

У будь-якому своєму відношенні людина не вступає в контакт з об’єктами (речами, явищами, процесами) природного і суспільного буття взагалі, у всій їх нескінченній складності. Спонукаючись до діяльності своїми матеріальними і духовними потребами, ставлячи певну мету, вона завжди бере їх як деякий “частковий об’єкт”, або “предмет”. Наприклад, впливаючи на деяку річ механічними знаряддями, людина виявляє передусім її механічні властивості, тобто сам предмет як механічну систему. У процесі діяльності відбувається практичне відвернення від інших її властивостей, зв’язків і відносин, що утворить принципову основу історично конкретних способів уявного, теоретичного освоєння реальності.

Можливість виділення на практиці і в думці певного, кінцевого по своїх властивостях “предмета” закладена в самій діалектиці буття будь-якого об’єкта. Адже в суті будь-який об’єкт існує лише в певних умовах, в певному середовищі, по відношенню до якого він і виявляє ті або інші властивості. У рівній мірі це справедливо і відносно діючих на об’єкт чинників. Інакше кажучи, в емпіричній ситуації (наприклад, в акті праці або а науковому експерименті) виявляється те, що закладено в самій природі речей: відбувається свого роду редукція нескінченного різноманіття потенційних властивостей об’єкта до кінцевого набору його актуальних властивостей. У пізнанні ця редукція служить об’єктивною основою для процесу абстрагування. Емпірично фіксуючи лише актуальні властивості і певні чинники середовища, дослідник дістає право відвернутися від всіх інших властивостей і чинників як сторонніх у відношенні, що розглядаються. Практика дозволяє людині літати в космос і спускатися на дно океану, забезпечує дослідження світу за допомогою синхрофазотрона і лазера, рентгенівського телескопа і електронного мікроскопа, виявляє в об’єктивній реальності все нові і нові предмети пізнання, нові сутності, рівні і грані матеріального світу.

Суб’єкт і об’єкт як протилежні сторони утворюють суперечливе відношення. Суб’єктно-об’єктна суперечність, як і будь-яка інша, розвивається лише на основі виникнення і ускладнення системи опосередкованих ланок. Чим більш різноманітна і досконала ця система, тим більше розвинене і те ціле, яке пов’язане з цими ланками. Наприклад, відношення людини до природи як споживача благ визначається умовами виробництва цих благ. Тому між людиною і природою зростають все нові і нові форми і з’являються нові члени відношення: продукти попередньої праці, технічні засоби, цілий світ матеріальної культури і суспільних зв’язків, що складається навколо умов виробництва.

Аналогічна картина характерна і для процесу пізнання. Суб’єкт не може впливати на об'єкт інакше, як предметним образом. Це означає, що в своєму розпорядженні він повинен мати систему матеріальних посередників своїх впливів на пізнаваний об’єкт – знаряддя праці, вимірювальні інструменти, хімічні реактиви, прискорювачі часток, експериментальні установки і т.д. Прогресс пізнання був би неможливий без постійного розширення і ускладнення цього “світу посередників”. Рівним чином механізм впливу об’єкта на суб’єкт передбачає в свою чергу систему посередників: безпосередня сенсорна інформація, різні знакові системи і, передусім, мова.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
М. Кузанський. М. Коперник. Д. Бруно. Г. Галілей	\|	Практика- основа і мета пізнання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.