Соціал-демократичне

Соціалізм.

Термін "соціалізм" походить від латинського socialis - "суспільний".

Під "соціалізмом" розуміють вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в її різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціальне забезпеченої свободи особистості.

Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму:

1. Марксистське

Марксистськийпідхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного перехідного періоду і характеризується :

Ø ліквідацією приватної власності й експлуататорських класів;

Ø утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;

Ø здійсненням принципу "від кожного - за здібностями, кожному-за працею";

Ø забезпечення на ційоснові соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.

Соціал-демократія. За оцінками багатьох прибічників і противників ідеї соціалізму, XX ст. стало добою соціал-демократії. Західним європейським соціалістам і соціал-демократам до кінця XX ст. вдалося реалізувати на практиці багато ідей соціалістичного руху, з якими вони виступали на початку сторіччя.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Засновниками соціал-демократичної ідеології вважають Е. Берштейна і К. Каутського. Вони рішуче переглянули найважливіші марксистські настанови, які не відповідали, з їх точки зору, новим умовам боротьби пролетаріату за свої права; ввели поняття «демократичний соціалізм», в якому акумулювалася система їх поглядів. Соціал-демократія відмовляється і від тези диктатури пролетаріату, бо класова диктатура притаманна нижчій культурі.

У 1951 р. у Франкфурті-на-Майні відбувся Установчий конгрес Соцінтерну, на якому була офіційно проголошена доктрина під назвою «Демократичний соціалізм». Головними цінностями «демократичного соціалізму» визнавалися свобода, справедливість, солідарність. Реалізувати ці цінності можна лише за допомогою економічної, політичної і духовної демократії. Соціалізм у декларації виступає здебільшого як моральна категорія, а не економічна. Важливим моментом декларації є відмова соціал-демократії від єдиної ідеологічної основи свого руху.

Необхідно підкреслити, що соціал-демократія як суспільне явище існує вже понад сто років. Міжнародна організація соціал-демократії — Соціалістичний інтернаціонал — об’єднує на сьогодні — 139 партій зі 120 країн Європи, Азії, Африки і Латинської Америки.

Важливою рисою на шляху розвитку соціал-демократії став XVIII конгрес Соцінтерну 1989 р., який прийняв «Декларацію принципів», по суті — нову програму. У цьому документі соціалізм був охарактеризований як рух за свободу, справедливість та солідарність.

Соціал-демократи виступали за політичну та економічну демократію в глобальному масштабі.

В економічній концепції соціал-демократії підкреслюється плюралізм форм власності. Приватна власність цілком може співіснувати з державною. Форма власності має відповідати характеру виробництва. Важливе місце в ідеології соціал-демократії посідають проблеми екології.

Розробка теорії «демократичного соціалізму» в документах Соцінтерну та практичні заходи соціал-демократії для її здійснення в країнах Заходу є важливим внеском у розвиток суспільного прогресу. На особливу увагу заслуговують:

– пошук способів підвищення ефективності економіки, піднесення продуктивних сил на новий, більш високий рівень розвитку;

– форми проведення в життя в країнах, де при владі перебувають соціалістичні і соціал-демократичні партії, радикальних соціально-економічних заходів, спрямованих на задоволення життєвих потреб широких верств трудящих;

– вивчення досвіду поступового здійснення соціальних перетворень, пошуки компромісів із суспільно-політичними силами, партіями й рухами, що дотримуються альтернативних позицій.

Прикладом ефективної реалізації ідеї «демократичного соціалізму» може служити «шведський експеримент».

Більше ніж вікова діяльність соціал-демократії засвідчує, що вона постійно пов'язана з пошуком відповідей на виклики соціальної і політичної реальності, які проголошуються в різних країнах і на світовій арені в цілому. Соціал-демократія намагається використовувати сучасні засоби, не втрачаючи тим самим суспільної актуальності.

3.5. Фашизм, неофашизм(від італ. fascis — зв'язка, пучок, об'єднання) — крайнє реакційний, антидемократичний, правоекстремістський ідейно-політичний рух, спрямований на встановлення відкритої терористичної диктатури, жорстке придушення демократичних прав і свобод опозиції та прогресивних рухів.

Фашизм(лат. fascio — пучок, в'язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Фашизм виник у 1919 р. в Італії, а потім у Німеччині, Португалії, Іспанії, Болгарії та інших країнах Центральної і Східної Європи. Фашистська ідеологія була своєрідною реакцією на всезагальну кризу, яка охопила західне суспільство після Першої світової війни. Дегуманізація праці, масове переселення людей із сіл до міста, політична криза внаслідок неприйняття нових демократичних режимів, зловживання і корупція в демократичних державах, інтелектуальна і духовна кризи — все це сприяло поширенню ідеології фашизму. У Німеччині, яка зазнала поразки в Першій світовій війні, були додаткові причини для виникнення фашизму: приниження, яке відчувала нація через виплату репарації країнам-переможницям за заподіяну їм шкоду, що розцінювалась як «велика ганьба» німецької нації. Саме в той час набули поширення гасла, вчення, що Німеччина «вища за всіх» і «вища за все», та швидко підігрівалися реваншистські настрої.

Російський вчений-соціолог В. Ядов підкреслив головні риси ідеології фашизму, поєднані з принципами їх практичного здійснення, які також характеризують і неофашизм:

1. безумовна домінанта національного інтересу над інтернаціональними та загальнолюдськими;

2. утвердження особливої місії певного народу в створенні справедливого порядку або у всьому світі, або як мінімум у зоні «геополітичних інтересів» цього народу;

3. відмова від демократичної системи як форми державного устрою на користь сильнішої диктаторської влади, яка в інтересах всієї нації забезпечує справедливий порядок і гарантує благополуччя всіх верств населення, включаючи малозабезпечених і непрацездатних;

4. встановлення особливого національного кодексу моральних принципів, рішуче заперечення будь-яких загальнолюдських моральних норм;

5. затвердження принципу використання сили для придушення інакомислення та опору встановленому порядку;

6. демагогія як стиль пропаганди, тобто звернення до повсякденних інтересів простих людей, і визначення, залежно від ситуації, національного противника.

Вождізм (принцип фюрерства) означав єдність держави, втіленої у вожді. Фашизм приходить до влади і зникає не лише у зв'язку з певними умовами, що складаються в суспільстві, але і нерідко разом з особою політичного лідера, який проповідує фашистську ідеологію. І сьогодні в багатьох країнах збереглись або знову виникають різні групи, організації фашистського типу. Різновидами сучасного фашизму є неофашизм, неонацизм тощо. Рішуча і послідовна боротьба з фашизмом необхідна умова як збереження миру кожної країни, так і міжнародної безпеки.

Неофашизм— різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в США. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про “вищу” і “нижчу” раси в таких концепціях, як “перевага англосаксонської раси”, “расова війна”. Один із “теоретиків” американського неофашизму М. Рут головними перевагами англосаксів вважав “здорове почуття нерівності”, “загострену недовіру до демократії”; пролетаріат і службовців визначав як “дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забруднюючи планету”.

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”, “первісного”, “чистого” фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя поколінь, Анріх до “народного суспільства” включає не тільки живих людей певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спрямовує дії нащадків.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80-90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сучасні політичні ідеології	\|	Поняття політичної культури та її роль в політичній системі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.