• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Сучасні політичні ідеології

Світова практика розробила безліч ідеологічних систем, основою яких є різні світоглядні позиції, методи пізнання світу, різне ставлення до прогресу і технологій його здійснення. Проте є основні політичні ідеології, що підтримуються більшою частиною населення планети, — лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, комунізм і фашизм.

3.1. Анархізм як політична концепція. Термін "анархізм" походить від грецького - безвладдя. Ще у V-IV ст. ст. до н. е. грецький філософ Зенон заперечував будь-яку форму державного устрою, виступаючи за вільну солідарність громадян. Основоположником анархізму вважають У. Гудвіна, але він не пропонував негайного знищення держави, що є провідною ідеєю анархізму, а виступав за зведення до мінімуму функцій держави з можливістю подальшої її ліквідації.

Анархізм (від. грец. Anarchia - безвладдя, стихійність), - соціально-політична течія, що спрямована на звільнення від всіх політичної, економічної, духовної влади заперечних держави як форми організація суспільства та її владного впливу, утвердження досягнення нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети.

Основні риси анархізму:

• заперечення держави і влади взагалі;

• крайній індивідуалізм, нічим необмежена свобода;

• заперечення великої приватної власності при допущенні дрібної.

Засади анархізму як політичної концепції закладені у 40-х рр. XIXст.П. Прудоном та М. Штірнером. Політична доктрина анархізму розроблялася М. Бакуніним та П. Кропоткіним.

У праці П. Прудона "Що таке власність?" заперечувалася будь-яка політична боротьба і держава взагалі. На думку П. Прудона, дійсна свобода несумісна з будь-якою політичною владою, а тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло.

Для німецького філософа М. Штірнера притаманне заперечення всякої держави і політичної влади, які,як і право, обмежують свободу людини. Кожна людина має бути вільною, а держава це право в людини забирає.

Теоретик російського анархізму М. Бакунін вважав, що революція повинна починатися зі "зруйнування всіх організацій і установ: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів". Це призведе до того, що держава не зможе оплачувати свої борги, розвалиться, і тоді общини оберуть своїх вождів, створять адміністративні і революційні суди, сформують комунальну міліцію.

У працях "Сучасна наука і анархізм", "Записки революціонера"російський революціонер-анархіст П. Кропоткін розглядав державуякштучне утворення, яке має на меті "тримати в покорі інших і примушувати їх на себе працювати". На думку П. Кропоткіна, суспільство не потребує держави з її регулюючою функцією, державну владу потрібно ліквідувати. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не може бути жодної форми зовнішнього примусу щодо людини. Усі рішення мають прийматися на підставі спільної згоди та на засадах моралі.

3.2. Лібералізм(від лат. liberalis — вільний) є історично першою політичною ідеологією, основоположниками якої були Дж. Локк (1632-1704), Т. Гоббс (1588-1679) та ін. Виник лібералізм у період боротьби проти феодального способу виробництва, політичної системи абсолютизму, духовного правління церкви. Лібералізм ідеологічно обґрунтовував відокремлення і становлення самостійного індивіда в особі буржуа, що зароджувався.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Основними принципами лібералізму є:

1. абсолютна цінність особистості та її прагнення до свободи як соціальної користі, тобто користі для всього суспільства;

2. закон як сфера реалізації свободи, що зрівнює права окремої людини та інших людей, як гарантія безпеки;

3. панування закону, а не людей, зведення питань влади до питань права;

4. розподіл влади як умова панування закону, незалежність судової влади, підкорення політичної влади судовій;

5. верховенство закону як інструменту соціального контролю;

6. пріоритет прав людини над правами держави.

Головною цінністю лібералізму є свобода. У політиці вимоги свободи означали право діяти за власною волею і перш за все право у повній мірі користуватися невід'ємними правами людини, обмеженої лише свободою інших. Свобода в лібералізмі трактується як зовнішня свободи; негативна свобода — як свобода людини взагалі, будь-якої людини — свобода підприємництва.

Економічна доктрина класичного лібералізму обґрунтовується кількома положеннями: право людини на власність, вільний ринок, вільна конкуренція, незалежність економічної діяльності від держави.

Ідеологія лібералізму базується на ототожненні свободи і приватної власності. Приватна власність розглядається як гарант і мірило свободи людини. З економічної свободи походить політична і громадянська свобода. В економічній теорії лібералізм пропагує свободу підприємництва, ринку і конкуренції.

Ліберальне розуміння демократії — це політична рівність людей, рівність їх прав на життя, власність і свободу. Держава відокремлена від громадянського суспільства.

Як і інші ідейно-політичні течії, лібералізм еволюціонував, змінював свої політичні акценти і концептуальні положення. Початком формування неолібералізму належало Ф. Рузвельту. Сучасна стадія розвитку лібералізму визначається як неолібералізм, що ґрунтується на ряді нових ідей і принципів, які сформувалися з розвитком цивілізації на сучасному етапі. До її функцій неоліберали включили активний захист свободи підприємництва, ринку, конкуренції від зростаючої загрози монополізму в різних сферах.

Найважливішою функцією держави, як вважають неоліберали, є соціальний захист, особливо тих груп і верств населення, які зазнають найбільших труднощів.

Неолібералізм(грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.

Сутність неолібералізму зводиться до такого:

1. приватна власність має чесну суспільну природу, оскільки в її створенні, примноженні, охороні беруть участь не тільки власники;

2. держава вправі регулювати приватновласницькі відносини;

3. неолібералізм створює та реалізує теорію співучасті працівників в управлінні;

4. проголошена неолібералами концепція «держава добробуту» передбачає: кожному члену суспільства встановлюється прожитковий мінімум; державна політика має сприяти економічній стабільності і відвертати соціальні потрясіння;

5. проголошена концепція соціальної справедливості.

Неоліберали виступають з вимогами соціальної відповідальності бізнесу; перерозподілу матеріальних благ на користь нижчих верств суспільства; розширення фондів суспільного споживання. За неолібералізмом, обов'язок держави — обмежувати особистість від зловживань та інших негативних наслідків функціонування ринкової системи. На зміну «державі — нічному вартовому» приходить ідея «держави — всезагального добродія».

3.3. Термін «консерватизм»(від лат. conservat — зберігати) має два основні значення: 1) збереження і підтримка того, що є для людини цінним; 2) своєкорислива апологетика минулого, спрямована на збереження привілеїв, які мали місце в минулому.

Консерватизм(лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Класичний консерватизм виник у XVIII ст. в Англії у відповідь на ідеологію лібералізму. Його засновник — Едмунд Берк (1729-1797). У Франції до консерваторів такого типу належали Ж. де Местр і Л. де Боланд. У подальшому видатними представниками консервативної думки були Ф. де Шатобріан, Ф. де Лашенне, Б. Дізраелі, О. фон Бісмарк, І. А. Ільїн та ін.

Однією з головних ідей консерватизму є визнання неприродним і небажаним переобладнання суспільства шляхом стрибкоподібних, революційних перетворень. Звідси консерватизм — антипод революції. На думку ідеологів консерватизму, держава, яка не має можливості для власної зміни, позбавлена й можливості власного зберігання.

Отже, представники класичного консерватизму насамперед протиставляють стійкі традиції, соціальні інститути, що існували протягом століть, суспільні порядки ідеям глибоких потрясінь, революційного падіння всього того, що накопичувалося віками. Крім того, основними ідеями консерватизму є:

Ø заперечення договірної природи держави, яка розглядається як породження природного руху речей, що не контролюються розумом;

Ø переконання, що держава не може звертати уваги на всі соціальні проблеми і відносини і не може бути природним та ефективним органом управління. Тому бажаним є послідовне обмеження її втручання в регуляцію суспільних відносин, заміни держави у реалізації цієї функції релігією, мораллю, традиціями, здатними до більш повного відображення соціального різноманіття;

Ø схильність до соціальної стабільності, оскільки немає реальних гарантій, що нові соціальні порядки можуть бути кращими за старі.

Виходячи з цих основних положень, консерватори проголошують і захищають принципи, основними з яких є: історія, життя, закон, порядок, дисципліна, суспільна стабільність, традиції, сім'я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.

Неоконсерватизм.У період історичного розвитку консерватизм, як і лібералізм, зазнав значних змін. Як і ліберали, консерватори виступали проти свободи ринку, конкуренції, вимог обмежити державне втручання в економіку. Протягом багатьох років консерватори обстоювали інтереси крупного капіталу.

Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганом/ка», «тетчеризм»).

Справжнє відродження консерватизму (неоконсерватизм) відбулося на Заході в середині 1970-х рр., коли почав набирати силу так званий новий консерватизм. У провідних західних країнах у 1970-80-х рр. на високі державні посади обираються такі консервативні діячі, як Р. Рейган у США, М. Тетчер у Великій Британії, а тривалість їх перебування при владі (8 років і 11,5 років) свідчить про силу нової течії. До політичної лексики 1980-х рр. міцно увійшли поняття «рейганоміка» і «тетчеризм» як символи неоконсерватизму.

Існують дві крайні взаємовиключні оцінки консерватизму: одна — це позитивний переворот всієї системи суспільних відносин, інша — місія неоконсерватизму цілком негативна, руйнівна. Неоконсерватори не стільки руйнували, скільки змінювали, не стільки зламували, скільки виправляли. «Рейганоміка» і «тетчеризм» сприяли зростанню виробництва, продуктивності праці, підвищенню рівня життя.

Аналізуючи різні форми сучасного неоконсерватизму, політологи виділяють три його основні різновиди:

1) ліберально-консервативний, чітко виражений у Великій Британії та США, до злиття лібералізму і консерватизму повністю сформувався, з однорідною ідеологією і стійкою соціальною базою. Ця форма неоконсерватизму стверджує максимально тісні зв'язки між ринковою економікою, індивідуальною свободою і владою закону;

2) християнсько-демократичний, в якому акцентується цінність християнського морального порядку. На відміну від ліберального консерватизму, християнська демократія схвалює державне регулювання поведінки людей, підтримує концепцію організованого суспільства. Останніми роками спостерігається зближення цих двох різновидів (ХДС/ХСС у Німеччині);

3) авторитарний консерватизм, який обстоює могутню державу, необхідну для захисту консервативних цінностей. За державою визнається право втручання як в економіку, так і в діяльність окремих інститутів, оскільки ринок і особистість вважаються вираженням анархічного начала. Націоналізм і популізм значною мірою властиві саме цьому різновиду. Представниками цієї форми неоконсерватизму вважаються голлісти у Франції.

Незважаючи на явну прогресивність, неоконсерватизм не зміг виробити адекватний підхід до вирішення ряду головних проблем переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Неоконсерватизм залишається однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій у країнах Заходу.

Читайте також:

1. Антропогенний вплив на природне середовище та сучасні екологічні проблеми
2. Багатозначність слів у сучасній українській мові
3. Визначення поняття «Економіка підприємства» у сучасній економічній літературі
4. Визначте соціально-економічні та політичні фактори утворення Київської Русі.
5. Воєнно-політичні аспекти.
6. Воєнно-політичні події 1649 – 1653 рр. Утворення Української гетьманської держави.
7. Впровадження християнської ідеології та її вплив на розвиток філософської думки.
8. Геополітичні зміни у світі після першої світової війни. Паризька мирна конференція. Версальська система мирних договорів
9. Геополітичні концепції Збігнева Бжезінського.
10. Глобалізаційні процеси в сучасній світовій культурі та теорія модернізації
11. Головними видами контролю успішності учнів у сучасній школі є: випереджувальний, поточний, періодичний, підсумковий.
12. Голодомор в Україні (1932-1933), його соціально-політичні наслідки

Переглядів: 1311