Геополітичні зміни у світі після першої світової війни. Паризька мирна конференція. Версальська система мирних договорів

Зміст

Тема 2: «Мирне врегулювання після Першої світової війни.

Версальсько-вашингтонська система міжнародних договорів»

2.1. Геополітичні зміни у світі після першої світової війни. Паризька мирна конференція. Версальська система мирних договорів

2.2. «Українське питання» на Паризькій мирній конференції

2.3. Вашингтонська конференція та її рішення

2.4. Трансформації Версальсько-Вашингтонської системи у 1920-ті роки

2.5. Загальні оцінки Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів

Ключові терміни та поняття: геополітика, біполярний світ, мирна конференція, мирний договір, Рейнська демілітаризована зона, Ліга Націй, мандат Ліги Націй, репарації, ізоляціонізм США, «лінія Керзона».

Цілі та завдання вивчення розділу:

Студенти повинні знати позиції і плани учасників Паризької конференції напередодні її відкриття; назви, зміст, дати підписання мирних договорів; ставлення до «українського питання» великих держав; причини скликання Вашингтонської конференції; основні договори та їх зміст укладені на Вашингтонській конференції; яких змін зазнала Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин протягом 20-х років; позитивні та негативні наслідки встановлення Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин.

Методичні рекомендації до вивчення:

Під час вивчення теми вияснити які геополітичні зміни відбулися в світі протягом та після закінчення Першої світової війни; які цілі прагнули досягти великі держави на Паризькій мирній конференції; причини створення та завдання Ліги Націй; в чому полягала особлива позиція США на Паризькій конференції; чому великі держави ігнорували «українське питання» на конференції; яка роль Вашингтонської конференції в післявоєнному врегулюванні міжнародних відносин.

Перша світова війна призвела до значних геополітичних змін у світі. Під геополітикою у цьому плані слід розуміти економічні, територіальні зміни, пов’язані із перерозподілом політичних впливів країн, що перемогли або зазнали поразки в першій світовій війні. Так, значних територіальних і політичних втрат зазнають країни Четверного союзу – Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. Були піддані краху й розпались Німецька, Російська, Австро-Угорська, Османська імперії. На їх теренах утворились нові держави: Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. – Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. У ряді країн – Росії, Німеччині, Угорщині, Австрії, Фінляндії, Словаччині – відбулись революції. В Росії революційні зміни привели до встановлення нового суспільно-політичного ладу, що поклало початок формуванню біполярності світу та політичному, соціально-економічному протистоянню двох систем.

У межах капіталістичної системи і світу взагалі значно зростають впливи країн-переможниць, і насамперед США, Великої Британії, Франції. Вони виступають з планами перерозподілу територіальних володінь і по суті стають упорядницями нового влаштування світу. Кожна з країн-переможниць, однак, мала свої позиції щодо повоєнного устрою, що викликало не тільки розбіжності в поглядах, а й значні суперечки великих держав під час укладання системи повоєнних мирних договорів.

Так, провідну роль на міжнародній арені починають відігравати Сполучені Штати Америки, що набули через військові поставки під час війни найпотужнішого становища серед капіталістичних держав. Характерно, наприклад, що з держави-боржника, до першої світової війни, США перетворились на державу-кредитора щодо європейських країн. Сума позик Сполучених Штатів іноземним державам на початку 1920-х років сягнула 11,1 млрд. доларів, причому головними боржниками США на європейському континенті були Великобританія (4600 млн. доларів), Франція (3999 млн. доларів), Італія (2015 млн. доларів).

Скориставшись послабленням позицій своїх союзників по війні, США починають повсюдно відтісняти їх на світових ринках, прагнучи поєднати економічну першість із політичною гегемонією країни у системі новостворюваних міжнародних відносин. Ці наміри зіштовхувались, однак, з планами інших країн, і насамперед Великобританії і Франції.

Великобританія, наприклад, прагнула до збереження морського панування та розраховувала на подальше розширення своїх колоніальних володінь. Вона загарбала німецькі колонії в Африці й Океанії, планувала закріпити за собою колишні володіння Османської імперії. Оскільки економічна могутність Британії була значно підірвана внаслідок війни, вона намагалась досягти своїх планів завдяки традиційній англійській політиці «балансу сил». Це передбачало спрямування Франції на протидію гегемоністським прагненням США при спрямуванні Сполучених Штатів на протидію таких же намірів Франції; використання Німеччини для протидії Франції і Росії при збереженні своїх домінуючих позицій у світовій системі економічних і політичних відносин.

До гегемонії, принаймні на європейському континенті, прагнула й Франція, хоча її економічне становище було надзвичайно тяжким після війни. Франція втратила на фронтах близько 1,4 млн. осіб убитими і 2,8 млн. осіб пораненими. Були зруйновані десять французьких північних промислово розвинутих департаментів. У той же час Франція мала найсильнішу в Європі сухопутну армію, і її війська окупували лівий берег Рейну, дислокувалися на Балканах і на Близькому Сході. Найбільш бажаним зовнішньополітичним орієнтиром Франції залишалось економічне й політичне послаблення Німеччини і, більше того, розчленування її на низку дрібних, оточених недружніми державами, країн. Франція прагнула також закріпити свої завоювання в Африці та на Близькому Сході, компенсувати втрату союзницької Росії утворенням блоку союзних східно - та південно-європейських країн (Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії та інших).

Проблематичними були позиції Італії, яка формально належала до низки великих держав, хоча в реальності такою не була. За участь у війні на боці Антанти їй обіцяли ряд земель, що належали Австро-Угорщині, та колонії в Африці. Проте, будучи послабленою у військовому плані, вона не змогла самостійно зробити ці надбання під час війни і розраховувала отримати їх, використовуючи на свою користь суперечки інших держав.

Приблизно у такому ж становищі перебувала і Японія, що під час війни загарбала німецькі острівні колонії на Тихому океані та китайську провінцію Шаньдунь. Прагнення Японії встановити при цьому напівколоніальний стан Китаю викликав серйозні заперечення як з боку Великобританії, так і США. Отже, можливість закріплення нових територіальних володінь для Японії значною мірою залежала як від компромісу, так і зростаючих протиріч великих держав.

Підходи країн-переможниць до повоєнного влаштування світу, як і перспективи відносин переможців і переможених у війні обговорювались на мирній конференції у Парижі, покликаної створити систему повоєнних мирних договорів. Паризька мирна конференція почала роботу 18 січня 1919 р. і тривала з перервами до 21 січня 1920 р. До порядку денного конференції входило: укладання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками; утворення Ліги Націй; розподіл колоніальних володінь Німеччини та Туреччини; польське питання; італійське питання. На конференції розглядалося й російське питання, хоча воно і не входило до офіційного переліку питань порядку денного.

У роботі конференції взяли участь 32 країни, хоча фактично усі важливі питання розглядались «Радою десяти», в яку увійшли голови урядів і міністри закордонних справ США, Великої Британії, Франції, Італії, Японії. У подальшому було утворено «Раду чотирьох» у складі тільки голів урядів США, Великої Британії, Франції Італії, а також «Раду п’яти», що складалася з міністрів закордонних справ. Головні рішення приймались на вузьких нарадах президента США В. Вільсона, прем’єр-міністра Великої Британії Д. Ллойд Джорджа і голови французького уряду Ж. Клемансо.

Делегації переможених країн були запрошені лише для ознайомлення з текстами мирних договорів. Радянська Росія запрошення на конференцію взагалі не отримала, хоча російські війська відіграли значну роль у розвиткові подій війни 1914-1916 рр. Голови капіталістичних держав, усвідомлюючи радикальні позиції більшовицького уряду щодо міжнародної політики, не бажали запрошувати радянську делегацію до обговорення питань порядку денного. До цього слід додати й те, що конференція проходила в умовах розгортання воєнної інтервенції проти Радянської Росії. І, більше того, засідання країн-переможниць ставали по суті центром організації боротьби з радянською владою, включаючи економічну блокаду, дипломатичну ізоляцію, широку підтримку сил внутрішньої контрреволюції і, насамкінець, збройне вторгнення військ країн Антанти з метою повалення існуючої системи.

Російська проблема стала чи не єдиною, що об’єднала позиції країн-учасниць на конференції на відміну від гострих і суперечливих дебатів з приводу інших питань. Так, головним питанням конференції стала розробка мирного договору з Німеччиною. Країни-переможниці прагнули послабити Німеччину як свого конкурента і водночас робили ставку на участь німецької вояччини у боротьбі з Радянською Росією та придушення революції у самій Німеччині. Це збігалося з цілями німецьких реакційних кіл, що розраховували через зусилля контрреволюції пом’якшити зміст мирного договору. Розбіжності поглядів союзників під час його укладання зумовлювалися тим, що кожна країна-переможниця прагнула домогтися максимальних вигод для себе за рахунок своїх же партнерів. Так, Великобританія і США виступали проти надмірних розмірів репарацій з боку Німеччини, побоюючись можливості її прямого підпорядкування Франції. США, у свою чергу, мали особисті розрахунки щодо тенденцій подальшого розвитку Німеччини й інших європейських країн. Вони прагнули зберегти на тривалий строк фінансову залежність Англії і Франції від Сполучених Штатів із одночасною підтримкою Німеччини задля використання її ринків американськими монополіями, а також протиставлення останньої французьким і британським економічним і політичним впливам. Франція ж традиційно вимагала повного відшкодування Німеччиною усіх збитків, розраховуючи отримати більшу частину репарацій і, таким чином, зміцнити свої позиції серед інших європейських держав.

Під тиском США і Англії Франція була вимушена зняти свої вимоги щодо відшкодування Німеччиною усіх воєнних витрат країн-переможниць і погодитись на компромісне рішення. Однак, загальну суму репарацій так і не було визначено. Союзники поклали це завдання на міжсоюзницьку репараційну комісію, встановивши термін – 1 травня 1922 року. До цього терміну Німеччина повинна була виплатити 20 млрд. марок золотом.

Гострі суперечки були викликані питанням про західні кордони Німеччини. Франція намагалась поставити під свій контроль усі німецькі землі на лівому березі Рейну, досягнувши цього або внаслідок анексії, або шляхом утворення залежних від неї малих держав. США і Велика Британія відкинули ці претензії. Справа дійшла до взаємних погроз Вільсона і Клемансо залишити конференцію. Тільки після тривалих дебатів з цього питання, як і з питання щодо претензій Франції на Саарську область, були досягнуті компромісні рішення.

Мирний договір з Німеччиною, що дістав назву Версальського, було підписано 28 червня 1919року у в Дзеркальному залі Великого Версальського палацу. Це був обширний документ на 15 частин і 440 статей, що містив положення як геополітичного, економічного, так і військового характеру.

Німеччина визнавалась винною у розв’язанні війни. Вона втрачала значну частину своїх територій, на неї накладалися обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти. Ельзас і Лотарингія поверталися Франції. Бельгії передавалися округи Ейпен і Мальмеді. Утворювалась Рейнська демілітаризована зона, куди увійшли землі на лівому березі та смуга завширшки 50 км на правому березі. В межах цієї зони заборонялося утримувати збройні сили, проводити маневри, будувати укріплення. Франція отримувала у власність вугільні копальні Саарської області з правом викупити їх, якщо ця область буде приєднана до Німеччини. Управляння Сааром передавалося на 15 років Лізі Націй, після чого його державну належність мав вирішити плебісцит.

Визнавши незалежність Польщі, Німеччина передавала їй частину споконвічно польських земель: Познань, частини Померанії (Помор’я), Західної Пруссії та Верхньої Сілезії. Водночас значна частина стародавніх польських земель, загарбаних німцями (більше як 100 тисяч км²), залишались у межах Німеччини. Вихід Німеччини до Балтійського моря мав забезпечити вузький «Польський коридор». Данциг (Гданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй. Німеччина відмовлялась від прав на Мемель (Клайпеду), возз’єднаний у 1923 році з Литвою. Договір передбачав визнання незалежності Чехословаччини і безумовну повагу незалежності Австрії. Німеччина втрачала усі свої колонії, які були поділені між головними державами-переможницями на основі затверджуваних Лігою Націй мандатів. Вона також відмовлялася від усіх своїх прав і привілеїв у Китаї.

Військові постанови встановлювали межу чисельності армії, що мала комплектуватися на основі добровільного найму, у 100 тисяч осіб. Німеччині заборонялося мати танки, тяжку артилерію, воєнну авіацію та підводні човни, їй дозволялося мати тільки обмежений воєнно-морський флот.

У гострій боротьбі між головними учасниками конференції були розроблені договори з союзниками Німеччини: Сен-Жерменський з Австрією; Нейїський з Болгарією; Тріанонський з Угорщиною; Севрський з Туреччиною.

Більшість статей цих договорів, якщо брати до уваги обмеження союзників Німеччини в територіальному і військовому відношенні, була аналогічними до Версальського. Так, Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919 р. зафіксував визнання нових державних кордонів країни, пов’язаних з ліквідацією Австро-Угорщини та утворенням нових держав. Колишні австрійські провінції Богемія, Моравія і Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Південнослов’янські землі, що входили раніше до складу Австро-Угорщини, були згодом поділені між Італією та Королівством сербів, хорватів і словенців, причому Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську крайну, майже всю Істрію без міста Фіуме (Рієка). Румунії передавалась Буковина, а також Трансільванія і частина Банату. Австрія могла мати армію у 30 тисяч осіб. Суму репарацій не було визначено. Згодом їх виплату було відстрочено, що практично означало вивільнення Австрії від платежів. Договір забороняв приєднання Австрії до Німеччини.

Згідно з Неї-сюр-Сенським, або Нейїським мирним договором, підписаним 27 листопада 1919 р. з Болгарією, вона втратила вихід до Егейського моря, а також Західну Фракію, що передавалась Греції. Південна Добруджа залишалась у складі Румунії. Частина болгарської території була передана Королівству сербів, хорватів і словенців. Болгарії заборонялося мати армію, яка б перевищувала 20 тисяч осіб. Суму репарацій було встановлена у 2,2 млрд. золотих марок, що мало бути виплаченим протягом 37 років.

Мирний договір з Угорщиною дістав назву Тріанонського.Він був підписаний пізніше інших, 4 липня 1920 р., у зв’язку з політичними подіями в самій Угорщині – виникненням Угорської Радянської республіки. Так, розробка країнами-переможницями договору розпочалась тільки після придушення через воєнну інтервенцію радянської влади в Угорщині в серпні 1919 р. За Тріанонським договором Угорщина визнавала нові кордони держав у Центральній Європі і відмовлялась на їх користь від ряду територій, які входили раніше до Австро-Угорщини. Чисельність армії країни не могла перевищувати 35 тис. осіб. Сума репарацій мала бути визначена репараційною комісією.

Розробка договору з Туреччиною затягнулась. Він був підписаний у Севрі поблизу Парижа (звідси – Севрський) 10 серпня 1920 р. і став наслідком особливо гострого протистояння країн-переможниць щодо загарбаних територій у повоєнні роки. Так, згідно із Севрським договором Туреччина вимушена була відмовитись від арабських володінь, вона визнавала протекторат Англії над Єгиптом, а Франції – над Марокко і Тунісом. Туреччина позбавлялась прав на Судан, визнавала британську анексію Кіпру, втрачала свої володіння на Аравійському півострові. Низку важливих турецьких володінь було передано Греції. Анатолія ділилася на французьку й італійську сфери впливу. Безпосередньо Туреччині виділяли позбавлений ресурсів район у межах Анатолії з центром в Анкарі. Зона чорноморських проток була піддана повному роззброєнню і передана під контроль міжнародної комісії. Туреччину було позбавлено флоту, а чисельність її армії не повинна була перевищувати 50 тис. осіб. Зберігався режим капітуляцій.

Грабіжницький Севрський договір, підписаний урядом султана (який вже не мав реальної влади в країні), був анульований антиімперіалістичною національно-визвольною революцією. Фактично стан війни між Туреччиною і країнами-переможницями був припинений лише Лозаннським договором, укладеним з урядом Кемаля 24 червня 1923 р. Цей договір юридично оформив розпад Османської імперії і зафіксував нові турецькі кордони. Режим капітуляцій було відмінено. У протоках вводилась свобода судноплавства як у мирні, так і воєнні часи. Всупереч планам імперіалістичних держав щодо перетворення Туреччини у напівколонію, договір означав її міжнародне визнання як незалежної самостійної держави.

Складовою частиною Версальського та інших договорів ставСтатут Ліги Націй(«Пакт Ліги Націй» як частина перша ввійшов до текстів усіх мирних договорів) – міжнародної організації, покликаної забезпечити мирний розвиток світу на основі укладених договорів. У статтях Статуту проголошувались принципи мирних гарантій територіальної цілісності й суверенітету всіх членів Ліги Націй, її право використовувати будь-які засоби для забезпечення миру, необхідність колективних санкцій проти агресора і щодо обмеження озброєнь. Згідно зі Статутом Ліги Націй до неї приймались союзні держави, які підписали мирні договори; 13 нейтральних держав, які визнали Статут; будь-які інші держави, за яких проголосують дві третини членів Асамблеї.

Головними органами Ліги стали Асамблея, Рада і Секретаріат. Кожний член Ліги мав в Асамблеї один голос. Рада складалась з постійних членів (головних союзних держав) і чотирьох непостійних, що призначались Асамблеєю. Усі рішення Асамблеї і Ради приймались одноголосно. Першим генеральним секретарем Ліги став англієць Дж. Драмонд. Потім на цю посаду почергово обирали представників Франції і Англії.

Утворення Ліги Націй мало значний вплив на розвиток міжнародних відносин. Йшлося про спробу організації структури глобального характеру, яка б упереджувала виникнення воєнних конфліктів шляхом узгодження дій її членів. На практиці, однак, Ліга Націй далеко не завжди відповідала висунутим перед нею цілям і часто ставала платформою реалізації імперіалістичних домагань великих держав.

Дане з усією очевидністю виявилось у ході розподілу країнами-переможницями німецьких колоній, а також земель колишньої Османської імперії. Для ствердження нових колоніальних володінь вводилась система мандатів, які надавались за рішеннями Ради Ліги Націй. Так, згідно з мандатами Франція отримала Сірію, Ліван, частину Того і Камеруну; Велика Британія, крім своєї частини Того і Камеруну – Палестину, Месопотамію (нині – Ірак), Трансіорданію, Танзанію, Іран. Деякі німецькі колонії відійшли під управління британських домініонів. Японії були передані Маршалови, Каролінські і Маріанські острови. Цим було завершено перерозподіл колоніальних територій і сфер впливу, який зумовлював певну розстановку політичних сил між країнами-переможницями у повоєнні роки.

Так, у повоєнній системі колоніалізму провідне місце, як і раніше, посіли Велика Британія і Франція. Сполучені Штати не змогли отримати тієї частини колоній, на яку сподівались перед початком конференції у Парижі. Економічна першість, не підтримувана відповідною військовою могутністю, а також відсутністю реальних територіальних загарбань під час війни, виявилась недостатнім чинником задля подолання постійно діючої англо-франко-японської опозиції і ствердження абсолютного політичного лідерства США.

Поразка Сполучених Штатів у Парижі стала однією з головних причин того, чому Конгрес США відмовився ратифікувати Версальський договір і офіційно вступити до Ліги Націй. У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками мирні договори без статей щодо Ліги Націй, обмежуючи своє представництво у цій структурі статусом «спостерігача».

Така позиція дістала у Сполучених Штатах назву «ізоляціоністської», хоча йшлося не про «чистий» ізоляціонізм Дж. Вашингтона як прагнення обійти проблеми європейської чи світової політики, а про прагнення американської зовнішньополітичної еліти обминути англо-французьку перевагу в межах Ліги Націй, забезпечити за США ініціативу щодо досягнення їхніх геополітичних інтересів. Ці тенденції почали відверто виявляти себе під час утворення Вашингтонської системи договорів, що за своїм характером та підходами до повоєнного устрою світу була тісно пов’язаною з Версальською.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українське питання» у політиці воюючих блоків в роки Першої світової війни	\|	Українське питання» на Паризькій мирній конференції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.