Українське питання» у політиці воюючих блоків в роки Першої світової війни

«Українське питання» у політиці держав Антанти в роки Першої світової війни.

Основною причиною Першої світової війни стало намагання великих держав переділити світ. Посилили суперечності, що виникли між двома блоками, національні питання у Східній Європі. Закономірним було бажання правлячих кіл воюючих держав залучити до свого боку нації, які вступили у війну задля досягнення національного самовизначення. Проблема національного самовизначення народів постала настільки гостро, що дала підстави прем’єр-міністрові Великобританії Гербертові Асквітові, визначаючи причину вступу Англії у війну, приділити їй значну увагу. «Ми ніколи не вкладемо меч у піхви, – заявляв він, – який ми так нелегко витягнули..., доки права малих націй Європи не будуть поставлені на міцну основу».

Погляди прем’єр-міністра поділяв і військово-морський міністр, член британського кабінету Уінстон Черчіль. Надаючи врегулюванню національних суперечностей у Європі важливого значення, він заявляв: «Якщо внаслідок нашої перемоги Європа буде перелаштована настільки, наскільки це можливо відносно принципу національності, згідно з бажаннями людей, які проживають на спірних територіях, ми можемо сподіватися значної розрядки і полегшення».

Британський уряд, переслідуючи ідею перемоги над державами німецького блоку, прагнув залучити на свій бік малі народи, проголошуючи зрозумілі для них гасла про національне самовизначення. Для цього з початком війни у Великобританії було створене агентство пропаганди публічної підтримки національного самовизначення зі штатом науковців, журналістів і письменників, які вміло використовували публічну думку та проводили пропагандистську діяльність.

Отже, британський уряд задекларував намагання розв’язувати національні проблеми народів, поневолених ворогами Антанти, прагнучи використати національні питання як зброю проти держав австро-німецького блоку.

Такої ж позиції дотримувалися Сполучені Штати Америки. Вони обрали становище спостерігача, однак були впливовою зовнішньою силою, намагаючись ідентифікувати цілі Антанти з цінностями американського місіонерського лібералізму; президент Америки Вудро Вільсон спрямував свої думки і дії до рішучого й об’єктивного нейтралітету у війні. Вступивши у війну лише в 1917 p., проголошуючи принципи національного самовизначення, декларуючи права націй на відродження державності, адміністрація Вудро Вільсона прагнула збереження стабільності на європейському континенті. Тому США вступали у війну, вважаючи свою місію місіонерською.

Однак ні Великобританія, ні Франція, ні США не виступили на захист українців, незважаючи на проголошення про опору на «малі народи». Коли ідея «єдиної та неподільної» Росії була добре зрозумілою Англії і Франції, то США не мали чітко сформованих і яскраво виражених інтересів у Європі. Українське питання більше цікавило царську Росію.

Як і будь-яке питання, пов’язане з національним відродженням, українське питання було започатковане в українському громадянстві, висуваючи на порядок денний ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. «українське питання» трансформувалося від культурницького напряму до ідеї розвитку не лише національної культури, а й досягнення повної національної територіальної автономії. Незважаючи на роз’єднаність українських земель, українська політична еліта Росії й Австро-Угорщини почала проголошувати ідею національної автономії України. «Українське питання» із суто внутрішньополітичного поступово переросло у міжнародну проблему в контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні.

Однак приналежність українських земель до Російської та Австро-Угорської імперій вкрай заплутали його вирішення, оскільки ці дві імперії належали до ворожих військово-політичних угруповань – Антанти і Четверного Союзу.

Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії національним прагненням України, її геополітичним інтересам. Гострі суперечності між Росією й Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання цих держав. Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії західних держав, перетворюючи «українське питання» на чи не найголовнішу причину розв’язання світової війни, без вирішення якого примирення було неможливим.

Характеризуючи національну політику російської державності в українському питанні, зазначимо, що тогочасний уряд проводив її щодо обмеження прав і свобод «чужорідних елементів». Наприклад, у циркулярі Міністерству внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення «товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об’єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності». Цей циркуляр віддзеркалював «українську політику» російського самодержавства, адже, на тверде переконання прем’єр-міністра Росії, «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах».

Особливе місце в «українському питанні» Росія відводила Галичині. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест «Руському народу», де зазначалося: «Хай не буде більше під’яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила і Романа, скинувши ярмо, нехай піднімуть прапор єдиної, неподільної і великої Росії. Хай здійсниться Помисел Божий, що благословив справи великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу усієї Росії, завершити справу великого князя Івана Калити».

За цими словами була конкретна програма, що зводилася до повного знищення всіх виявів українського національного життя в Галичині. її почала здійснювати російська окупаційна влада з початку її діяльності. Конкретизував цю програму російський генерал-губернатор у Галичині О. Бобринський у промові перед представниками м. Львова. Він заявив, що Східна Галичина і Лемківщина становлять корінну частину єдиної великої Русі; у цих землях автохтонне населення завжди було російським, тому устрій його повинен бути побудований на російських засадах, з введенням російської мови, закону і порядку.

В Галичині встановили російську адміністрацію, закрили українські періодичні видання, а з другої половини вересня 1914 p., – й українські громадські організації, переслідували українських громадських діячів. Лише за декілька місяців у Львові було здійснено понад 1200 арештів і 1000 обшуків. Значна кількість арештованих, серед них і Андрій Шептицький, була депортована в Росію. Загальна кількість депортованих становила понад 12 тис. осіб.

Політика русифікації тривала до квітня 1915 р. Із відступом російської армії з Галичини були пограбовані українські культурні установи, зокрема Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка, вивезені найцінніші колекції з бібліотеки й музею «Народного дому», здійснені нові арешти й депортовано в Сибір українських діячів. Окрім того, з Галичини вивезли понад 700 заручників. Наслідком російської окупації Галичини було фізичне винищення населення на цих землях. Відступ російської армії на схід супроводжувався масовим виселенням людей із Холмщини, Волині, Поділля. Загальну кількість виселених назвати важко; в історичній літературі вона коливається від 3,5 до 6 млн. осіб.

Трагічні події 1914 і 1915 років спричинили перелом у ставленні українців до російського уряду – зник патріотичний запал, зростало усвідомлення, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани.

В роки війни російський чинник проблеми розв’язання «українського питання» мав безпосередній вплив на країни Антанти у зв’язку з приналежністю до неї Росії. Російські політичні діячі стверджували: «Сила Росії – в її єдності від фінських берегів до Великого океану, від Білого до Чорного морів». Цю ідею повністю підтримували союзники. Це якраз відповідало централістичним традиціям Франції і було повністю зрозумілим для Англії.

Таке переконання мали союзники Росії щодо «українського питання». На думку відомого українського політика періоду Центральної Ради О. Шульгіна, «до початку війни і з її початком воно просто не існувало для французів і решти союзників, їм треба було утвердити ідеологію війни як звільнення малих народів від гніту. Стара Росія походила на ту висококультурну і гуманну силу, котра мала йти на допомогу людяності». О. Шульгін обґрунтував, що «українське питання» для союзників було необхідним для утвердження їх місіонерської, визвольної місії у війні. Лише на завершальному етапі війни, коли союзники намагалися створити враження звільнення «слабких народів» з-під гніту «сильних», це питання постало перед європейськими державами. З огляду на те, що Росія була союзником Антанти у війні, ні Англії, ні Франції «не було діла до нікому невідомого народу українського».

На думку деяких дослідників, союзники про українську проблему вперше дізналися з німецьких джерел. Водночас матеріали британської преси й урядових структур цього періоду засвідчують ґрунтовну поінформованість про суть українського питання. Його розглядали у працях відомі британські дослідники Східної Європи Р. Симон Войсон, А. Тойнбі та ін. Зацікавлення Великобританії у зв’язках з Україною можна пояснити суперечностями між нею і Росією. Могутня Російська імперія заважала планам правлячих кіл Великобританії поширювати вплив у Європі. За свідченням Ллойд Джорджа, восени 1916 р. були розроблені плани ослаблення Росії, що передбачали «створення ефективного бар’єру проти російського домінування в Європі». Складне становище у Росії створило ідею її розчленування на окремі державно-політичні утворення, пов’язані федерацією. На думку тодішнього військового міністра У. Черчілля, така Росія «була б меншою загрозою для майбутнього світу, ніж велика централізована царська монархія. І зараз якраз такий момент, коли з допомогою розумного використання політики союзників можна надати подіям саме такого розвитку».

Визначальним фактором, що впливав на визначення місця українського питання у зовнішньополітичних стратегіях країн Антанти, зрештою, і Центральних держав, було польське питання, яке посідало вагоме місце в тогочасній європейській політиці. Погляди більшості польських діячів кінця ХІХ – початку XX ст. ґрунтувалися на переконанні у необхідності відродження польської державності в межах «історичних земель», що означало експансію на українські, литовські, білоруські й інші землі, заперечуючи права цих націй на самовизначення. Наприклад, однією з впливових політичних сил були польські націонал-демократи, на чолі з Р. Дмовським. Вони активно пропагували ідею включення східних земель до складу відродженої Польщі, проголошували вищість польської культури та її особливу місію на українських землях. Такі настрої у польських політичних колах ґрунтувались на позиції урядових кіл держав Антанти.

Російський царизм, незважаючи на ворожість до національних принципів, проголошував необхідність відновити Королівство Польське в межах Росії, сподіваючись таким способом не лише розв’язати українське питання, а й зміцнити підґрунтя російської експансії на захід.

Польська справа зайняла помітне місце і в зовнішньополітичній стратегії Франції, політики якої мали на меті створити Велику Польщу як противагу німецькій та російській гегемонії у Європі, а відтак потенційно можливого російсько-німецького воєнного союзу. Однак в умовах союзу з Росією під час війни про українське питання французи відмовчувались. Британці ж від початку вороже ставилися до територіальних зазіхань поляків, вбачаючи у цьому загрозу зміцнення французького панування на континенті. Для Великобританії було невигідним зростання ролі Франції, тому її противагою мала стати Росія – «єдина і неподільна». Незважаючи на німецьку загрозу, британцям були ближчі російсько-британські відносини, ніж створення форпосту Франції у Центрально-Східній Європі на зразок Великої Польщі.

Отже, у роки Першої світової війни держави Антанти мали великодержавні політичні цілі. Розв’язання українського питання залишалося у їх політиці поза увагою.

Українське національне питання в роки війни стало також об’єктом міжнародної політики Німеччини й Австро-Угорщини. Зазначимо, що напередодні та на початку війни Німеччина не мала певних планів і проектів стосовно західних кордонів Росії, а в Австрії, якщо вони і були, то нечіткі й не виходили за межі польської концепції.

Австро-Угорщина серед чинників, які могли послабити її супротивника – Росію, намагалася використати й український чинник – підтримати український національний рух у Росії. Незважаючи, що така політика була загрозою для самої Австро-Угорської імперії, до складу якої входили українські землі Галичини, Буковини і Закарпаття, австрійські плани стосовно Балкан і німецькі стосовно Близького Сходу змушували уряди Центральних держав звернути особливу увагу на «українську справу». Адже Австро-Угорщина хотіла відтіснити Росію від своїх кордонів і побережжя Чорного моря, створивши охоронний вал перед панславістською пропагандою, усунути небезпеку російської інтервенції на Балканах і в Туреччині. Тому створення буферних держав із західних частин Російської імперії, зокрема й України, набувало особливого значення.

Канцлер Німеччини Т. Бетман-Гольвег у меморандумі до свого посла у Відні 11 серпня 1914 р. зазначав про наміри Німеччини спричинити повстання в Україні, пов’язуючи це з планом створення низки буферних держав із неросійських народів у західних провінціях царської імперії, що межували з Німеччиною або Австро-Угорщиною. Цей план не вважався остаточним, його здійснення було можливе при особливо сприятливому ході війни на Сході, а створення буферних держав повинно було мати стратегічно-оборонне спрямування. Цю позицію німецького уряду підтверджувала нота австрійського міністра закордонних справ Бертхольда турецькому уряду 21 листопада 1914 p., де він від імені Центральних держав заявив: «Нашою головною метою у цій війні є тривале ослаблення Росії, і тому на випадок нашої перемоги створення незалежної української держави було б нам дуже по душі». Для реалізації задуманого уряд Австро-Угорщини мав розв’язати польське питання в австро-польській частині, а також сприяти піднесенню самостійницького українського руху.

На початку війни австро-угорський уряд прихильно ставився до ідеї утворення самостійної української держави. Консул Е. Урбас 6 серпня 1914 р. писав із Львова керівникові Кабінету Міністрів, що, незважаючи на те, як буде розв’язане «польське питання» у тій переможній війні, московська влада буде лише відштовхнута, але не підірвуться її основи. На думку Е. Урбаса, Австро-Угорщина повинна у тій війні мати одну мету, в іншому випадку «за ці страшні кровопролиття і біди понесе відповідальність перед Богом і людьми». Вона мусить назавжди знищити російську владу, створити вільну Україну до Дону, відновити давні національні почуття у справжньому католицькому дусі Брестської унії.

«Такий план – Україна аж до Дону, – писав Е. Урбас, – може здаватися у Відні фантастичним, однак про це можна говорити з окремими людьми як про цілком реальну річ. Все, що я тут побачив у воєнному виступі (йдеться про набір до легіону Українських січових стрільців), надає великої впевненості. Оскільки українці матимуть власну державу і не захочуть опинитися знову під російським пануванням, то Росія, незалежно від втручання Австро-Угорщини, стане для неї нестрашною, отже, нам дорога до Константинополя відкрита». Тому з утворенням Української держави Австро-Угорщина могла б розв’язати питання своєї сфери впливу на Балканах. Окрім того, австрійські політики сподівалися на скорочення австро-російського кордону. Це пов’язано з інтересами Німеччини щодо Польщі. Тоді «великі австро-угорські суперечності з Росією стануть маленькими німецькими». За таких умов Австро-Угорщина мала намір відмовитися від протекторату над Україною. Цю позицію Міністерство закордонних справ обґрунтовувало надто великими австро-російськими територіальними претензіями, труднощами з одночасним розв’язанням «польського та українського питання», зокрема при встановленні кордону, а також воєнними можливостями.

Зовнішньополітичне відомство Австро-Угорщини вважало, що без покровительства незалежна Україна не зможе уникнути загрози Росії або матиме тенденцію до утвердження радикально-соціалістичної республіки, що особливо турбувало австрійців. Тому, як зазначалося в доповідній записці Е. Урбаса, Українська держава повинна залишитися під німецьким або спільним німецько-австро-угорським протекторатом чи в союзі з Румунією. На його думку, німецький протекторат над Україною буде корисним і для Австро-Угорщини. Заміниться лінія великого німецько-російського кордону і військовою силою ліквідуються соціалістичні тенденції серед українців. Водночас німецька торгівля через Чорне море до Азії відкриває для Австро-Угорської монархії вікно на Балкани. Завдяки союзові України з Румунією австрійська дипломатія хотіла відвернути зазіхання останньої на Буковину, повернути її експансію на Схід і так протистояти Росії.

Однак Центральні держави, зважаючи на зовнішньополітичні фактори, не могли погодитися, щоб проголошення самостійності Української держави випереджало розв’язання «польського питання». Окрім того, австро-угорський уряд лякала перспектива створення самостійної держави внаслідок можливої активізації українського сепаратистського руху в Австро-Угорщині, який загрожував монархії.

Позиція Центральних держав стосовно «українського питання» залежала від становища на Східному фронті. Влітку 1915 р. Центральні держави вдалим військовим наступом відкинули російську армію з Польщі, Галичини і західних районів України. Успішні воєнні операції навесні та влітку 1915 р. спонукали Німеччину до укладення з Росією сепаратного миру. Так, були б враховані плани щодо прибалтійських країн та розв’язане «польське питання». Для Австро-Угорщини це загрожувало втратою Східної Галичини на користь Росії.

Внаслідок цього 9 серпня 1915 р. австрійський посол у Берліні Г. Гогенлоге подав німецькому канцлерові Т. Бетману-Гольвегу проект створення коронного краю України у складі Східної Галичини, Буковини і прикордонної смуги Наддніпрянської України. Однак Німеччина прагнула підтримувати сепаратистські національно-визвольні рухи в Росії як засіб її воєнного й економічного послаблення.

Австро-Угорщина, у свою чергу, остерігалася підтримки німецьким урядом боротьби неросійських народів, оскільки це загрожувало б територіальній єдності монархії. Адже в союзі з Німеччиною Україна вимагала б приєднання Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Таке розуміння позиції Німеччини зумовила заява рейхсканцлера Т. Бетмана-Гольвега у рейхстазі, в якій він наголошував: «Німеччина є і хоче залишитися оплотом миру і дружби великих і малих націй. Це є також основою для нашої позиції щодо України, прагнення і національно-історичні права якої добре відомі кайзерівському німецькому урядові. Ми бажаємо з відкритим серцем, щоб рани, завдані українському народові російським гнітом, так швидко зажили, як це можливо. Відносно можливого заснування самостійної Української держави кайзерівський німецький уряд ставиться прихильно».

Серед німецьких політиків, учених, публіцистів позиція щодо вирішення проблем сходу Європи була різною. Частина з них вважала, що військова перемога над Росією не розв’язала б питання російської загрози для Німеччини. Засобом усунення цієї загрози вони пропонували розчленування Росії на основі національної неоднорідності її західних територій. Така прихильність німецьких інтелектуалів до незалежницьких змагань неросійських народів була продиктована потребою обрати шлях для створення безпечного становища Німеччини на сході Європи й теоретично давала змогу для розв’язання «українського питання». У зв’язку з цим визрів розгорнутий план «Теорія сусідніх держав», який мав на меті прискорити розв’язання питань польського, балтійських та українського народів.

Найбільшим популяризатором цієї концепції був П. Рорбах, який вважав вирішальною умовою зупинити російський тиск тільки через відокремлення України та відновлення Польщі й закликав якнайшвидше розчленувати на частини «російський колос». Політика розчленування Росії стала однією з основних воєнних цілей Німеччини, яка особливо цікавилась природними багатствами України. Так, німецький публіцист Курт Ставенхаген у статті «Значення України для Росії», опублікованій у «Сілезькій газеті» 10 жовтня 1915 р., називав Україну економічним серцем Росії, зазначивши, що Україна, відірвана від Росії та введена до економічної системи Центральної Європи, могла б стати однією з найбагатших країн світу. Про необхідність відокремлення України від Росії наголошувалося майже в усіх публікаціях про Україну. Німецькі політики та публіцисти розуміли вигідне геополітичне положення та величезне стратегічне значення України для колонізаційних планів Німеччини. Йшлося, насамперед, про найкоротший і найбезпечніший шлях від Центральних держав до Азії та вихід до Чорного моря.

Загалом висунена на початку війни «Теорія сусідніх держав» не мала особливого впливу на німецьку східну політику. Оцінюючи акцію Німеччини на теренах Східної Європи, успіх Центральних держав на Східному фронті, зазначимо, що в політиці переважали анексіоністські й експансіоністські тенденції. Розроблена «Теорія сусідніх держав» слугувала лише хорошою ідейною основою для більшої популяризації анексій серед німецької громадської думки.

Зростання німецьких інтересів щодо України засвідчило те, що військове міністерство 11 грудня 1915 р. дозволило заснувати Спілку німецьких прихильників українського визвольного руху (товариство «Ukraine»). Вона мала на меті згуртувати широке коло «друзів України» та підтримувати сепаратистські ідеї в Україні. Спілку очолював генерал Людвіг фон Гебзаттель. У січні 1916 р. почало виходити друковане видання товариства «Майбутнє Східної Європи». У передовій статті першого номера часопису зазначалося: «Ми не можемо довго заплющувати очі на факт існування української проблеми, що для Німеччини має величезне і безпосереднє значення».

Проте у той період «українське питання» не стало предметом конкретних планів німецької офіційної зовнішньої політики. Офіційний розгляд «українського питання» був для німецької політики мало реальним і дуже ризикованим, оскільки пов’язувався з ідеєю укладення сепаратного миру з Росією.

В Австро-Угорщині внаслідок загострення політичної й економічної ситуації набувала популярності ідея сепаратного миру з Росією. Водночас австрійські урядові чиновники розуміли, що Росія не погодиться на сепаратний мир за умови відокремлення України. Тому австрійські дипломати розглядали перспективу створення незалежної Української держави як важливий фактор протидії можливості сепаратного миру. Крім цього, уряд Австро-Угорщини планував ввести Польщу, а також польські й українські землі Австро-Угорської імперії до Польського королівства, яке повинно було стати бар’єром проти німецьких впливів на Сході Європи. Все ж важливість для Австрії «польської карти» відсували «українське питання» на друге місце в австрійській політиці.

Німецькі плани стосовно України узгоджувалися з австро-угорськими планами розв’язання проблеми Польщі, якій відводили роль буферної держави під німецьким протекторатом, а це неминуче сприяло б подальшій експансії на українські землі. За підписами Вільгельма II і Франца Йосифа II 5 листопада 1916 p. були опубліковані заяви з приводу проголошення Польського Королівства і відокремлення Галичини. Відень у черговий раз пішов назустріч польським устремлінням. Галичині надавалася повна автономія без поділу на українські та польські землі. Фактично це означало, що українці підпадали під повну владу поляків.

Отже, «українське питання» на міжнародний арені в роки Першої світової війни не було зняте. Український народ почав усвідомлювати, що воно буде розв’язане не внаслідок дипломатичних ходів, а шляхом боротьби за незалежність і самостійність.

Представники українських політичних партій Галичини створили у Львові 1 серпня 1914 р. Головну українську раду (ГУР), яка повинна була стати єдиним представницьким органам українців в Австро-Угорщині. У проголошеному маніфесті ГУР наголосила на загарбницькій меті Росії стосовно Галичини і чітко визначила власну політичну позицію, яка пов’язувала визволення України з поразкою Російської імперії у війні.

ГУР провела переговори з австро-угорським урядом щодо створення українського національного збройного формування – легіону Українських січових стрільців. У легіон записалося 28 тис. добровольців, однак правлячі кола імперії, усвідомлюючи кінцеву мету українців, обмежили чисельність цього військового формування, – воно становило 2,5 тис. вояків. Метою формування легіону було не лише продемонструвати лояльність до Австро-Угорщини, а й створити інструмент представництва, який мав би стати фактором української дипломатії та політики під час війни, а також після її закінчення.

На території Галичини виникли й інші об’єднання, що були представниками та захисниками українських інтересів. Одне з них створили емігранти з Наддніпрянщини. Так, 4 серпня 1914 р. з ініціативи А. Жука у Львові відбулася нарада емігрантів, у якій взяли участь Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Назарук. Наслідком цієї зустрічі стало створення Союзу визволення України (СВУ), який мав уособлювати від початку діяльності безпартійне політичне представництво інтересів України перед державами Троїстого союзу і загалом перед європейськими державами.

Так, 25 серпня за підписом членів СВУ В. Дорошенка, Д. Донцова, М. Меленевського, О. Скорописа-Йолтуховського і А. Жука вийшла відозва «Громадська думка Європи». У ній зазначалося, що лише майбутня самостійна Українська держава зможе стати буфером для Європи проти Росії, де панує царський режим, і порятує слов’янський світ від згубного впливу панмосковізму. Члени Союзу визволення України вважали його зародком українського уряду і дипломатичним представництвом майбутньої Української держави, а тому мали намір тісно контактувати з державами Троїстого союзу.

СВУ розгорнув широку політичну діяльність, зокрема пропаганду в низці країн світу ідеї створення незалежної України. Відряджені ним спеціальні представники до іноземних держав виконували функції українських послів. Так, у Берліні перебував О. Скоропис-Йолтуховський, у Туреччині – М. Меленевський, у Болгарії – Л. Ганкевич, Італії – О. Семенів, у Швеції та Норвегії – О. Назарук, у Швейцарії – Л. Чикаленко. У Відні СВУ видавав часопис «Українські вісті», у Лозанні – «Український огляд». Поряд з періодичними виданнями було видано значну кількість видань про Україну німецькою, французькою, англійською, італійською, угорською, шведською, хорватською, чеською, болгарською мовами. Серед них – інформаційні повідомлення про Україну загалом, нариси про історію України, російсько-українські відносини, видання на різноманітні теми тогочасного політичного життя, у тому числі праці «Україна. Земля і люди» С. Рудницького, «Історія України» М. Грушевського.

Пропагандистська діяльність Союзу визволення України в європейських державах дала певні результати: європейська преса заговорила про Україну, українські проблеми викликали інтерес серед громадськості Німеччини, Болгарії, Румунії та інших держав. СВУ, з одного боку, зазнавав труднощів у взаєминах з австрійським урядом, оскільки він здебільшого орієнтувався на майбутню Польщу, а не на Німеччину. З іншого – з окремими галицькими діячами у нього склалися напружені відносини, хоча загалом СВУ працював у повному контакті з Головною Українською Радою. Зрештою, австрійський уряд не хотів розуміти далекосяжних планів СВУ. Така позиція Австрії весною 1915 р. призвела, зрештою, до розриву Союзу визволення України з офіційними австро-угорськими колами. Як згодом висловився один з лідерів СВУ О. Скоропис-Йолтуховський, «мрію про провідну історичну роль Австрії у відродженні самостійної Української держави довелося здати в архів». Одночасно припинив співпрацю із СВУ і німецький уряд. Лише уряд Туреччини запевняв, що якщо Росія зазнає поразки у війні, то «уряд оттоманський допоможе українському народові створити незалежну державу».

Найбільшим успіхом у діяльності СВУ можна вважати його роботу в таборах військовополонених на території Німеччини й Австрії, де утримували десятки тисяч українців – вояків російської армії. Йому вдалося домогтися, щоб військовополонених українців зосереджували у спеціальних таборах, головними з яких були Фрайштадт і Дуна-Сердетель в Австрії та Раштат, Зальцведель і Вецляр у Німеччині. В 1917 р. вдалося організувати спеціальні табори для полонених українських офіцерів у Ганновер-Гмінден (Німеччина) і Йозефштадті (Австрія).

Широка пропагандистська і просвітницька діяльність у таборах військовополонених на території Австро-Угорщини і Німеччини пробуджувала національну свідомість українців, спонукала до боротьби за незалежність України. У 1918 р. з них були сформовані українські дивізії сіро- та синьожупанників. Український рух переходив у нову фазу в справі завоювання права на відродження національної державності. «Українське питання» стало актуальною проблемою міжнародного життя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни	\|	Геополітичні зміни у світі після першої світової війни. Паризька мирна конференція. Версальська система мирних договорів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.