Близький Схід під час Другої світової війни.

Після початку Другої світової війни єврейські організації вирішили тимчасово припинити політичний тиск на британський уряд. З таким рішенням не погодилася ультранаціоналістична організація "Іргун цвай леумі" (Національна військова організація), що виникла у 1937 р. шляхом виходу понад 600 осіб на чолі з Даніелем Резієлем з „Хагани". У 1940 р. з "Іргун цвай леумі" виділилася ще одна група радикалів — „Лехі", або „Штерн ґанг" (Група Штерна), які намагалися шляхом особистого терору добитися проголошення єврейської держави. Очолив розкольників колишній учитель з Італії Авраам Штерн, відомий своїми виступами за расово чисту єврейську державу. Хоча сам А. Штерн у 1941 р. був убитий англійською поліцією, терористична організація продовжувала напади на британців та арабів. Найголоснішою акцією, здійсненою "Штерн ґанг" було вбивство у 1944 р. у Каїрі британського міністра лорда Мойна. Після вбивства з різкою заявою виступив У. Черчілль, заявивши зокрема, що британський уряд, можливо, змушений буде переглянути свою позицію щодо євреїв.

Зважаючи на загальне послаблення британських позицій у ході війни, лідери сіоністських організацій переорієнтувалися на США. Ще весною 1941 р. було створено Американський політичний комітет у складі 270 конгресменів, що серед цілей своєї діяльності задекларував зокрема "організацію моральної підтримки американського народу створенню єврейської держави в Палестині". У травні 1942 р. на зібранні 600 представників сіоністських організацій США та Європи, що відбувалося в нью-йоркському готелі "Білтмор", прийнято програму створення єврейської держави в Палестині. Пункт про підтримку "Білтморської програми" включили до своїх передвиборних програм обидві конкуруючі політичні партії Сполучених Штатів. Президент США Франклін Д. Рузвельт прохолодно ставився до сіоністського руху та його вимог. У 1942 і 1944 роках президент відмовився виступити з вимогами про якнайшвидше створення єврейської держави.

Друга світова війна призвела до активізації політичного життя арабських суспільно-політичних сил. Особливих успіхів досягай національно-патріотичні рухи в Сирії та Лівані. Після військової поразки Франції улітку 1940 р. на території цих країн було розміщено італійську військово-технічну комісію, яка мала стежити за дотриманням умов перемир'я. Зважаючи на стратегічне значення Сирії та Лівану, 8 червня 1941 р. англійські та французькі війська "Вільної Франції" розпочали військову операцію зі звільнення їх від підпорядкованих урядові Віші військ. Вступивши на територію Лівану, командуючий англо-французькими силами генерал Катру, від імені уряду "Вільної Франції" заявив, що метрополія відмовляється від мандату і в майбутньому не буде заперечувати проти перетворення цих країн в повністю незалежні. До французької декларації згодом приєдналася й Англія.

Після припинення бойових дій проти вішістів генерал Катру 27 вересня 1941 р. виступив із заявою про проголошення незалежності Сирії, а 30 листопада-Лівану. Умови перехідного періоду врегульовувалися міждержавними франко-сирійськими та франко-ліванськими угодами. Унаслідок парламентських виборів 1943 р. в Сирії та Лівані до влади прийшли національно-патріотичні сили, що виступали за негайне надання цим країнам повної незалежності. Незважаючи на спротив французів, 8 листопада 1943 р. ліванський парламент прийняв постанову про вилучення з конституції країни тих її статтей, що узаконювали упривілейоване становище в Лівані Франції. Французька адміністрація вдалася до репресій, заарештувавши уряд і розпустивши парламент. У відповідь в багатьох місцях розпочалося антифранцузьке повстання. Не бажаючи ескалації конфлікту уряд "Вільної Франції" відкликав французького представника в Лівані і відновив дію парламенту та уряду. 22 грудня 1943 р. було підписано угоду про поступову передачу всієї повноти влади урядам Сирії та Лівану, починаючи з 1 січня 1944 р.

Зважаючи на реальні досягнення в антиімперіалістичній боротьбі та початок деколонізації у регіоні під час Другої світової війни зросло значення ідеології панарабізму. Базуючись на творах арабських громадсько-політичних діячів XIX ст. Джамаль аль-Діна аль-Афгані та Абд ар-Рахмана аль-Кавакібі, ця ідеологія проголошувала ідеї створення єдиної арабської держави на всіх заселених арабами територіях. Поштовхом до реалізації панарабістських ідей стали декларації англійського міністра закордонних справ Антоні їдена, зроблені в травні 1941 та лютому 1943 років. Ініціатором створення загальноарабського політичного об'єднання став Єгипет. У вересні 1944 р. в Александрії скликано підготовчу конференцію, яка, прийнявши Александрійський протокол, оголосила про намір створити всеарабський політичний пакт. Остаточно Лігу Арабських держав було створено сімома країнами (Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, Йємен, Ліван, Сирія та Трансйорданія) 22 березня 1945 р. в Каїрі. Однак, практично одразу ж після створення робота Ліги значною мірою була паралізована суперечками між країнами, що стояли на різному рівні розвитку, а також особистими і династичними амбіціями. Міжарабській організації консолідації зовнішньополітичних позицій вдалося досягнути лише в другій половині 40-х років на грунті протистояння з Ізраїлем.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Палестинська проблема.	\|	Створення держави Ізраїль.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.