Палестинська проблема.

Встановлення англійського мандату над Палестиною створило сприятливі можливості для активізації єврейської імміграції на Близький Схід. Першим верховним комісаром у Палестині став Герберт Семюель, який ще в ході світової війни виділявся своїми проєврейськими настроями. Зайого протекцією євреї та приязно наставлені до сіоністів особи отримали майже всі головні посади в апараті колоніальної адміністрації. За час його перебування на посаді єврейське населення Палестини подвоїлося, досягнувши в січні 1925 р. 121725 осіб.

Під час урядування Семюеля постійно відбувалися конфлікти місцевих арабів з євреями. Арабо-єврейське протистояння розпочалося з нападу арабів на єврейських емігрантів у Яффськом> порту в травні 1921 року. Серед арабського населення почали поширюватися поголоски про те. що Британія збирається перетворити Палестину в повністю єврейську територію. Для того, щоб заспокоїти арабське населення Палестини в червні 1922 р. міністр колоній Уінстон Черчілль виступив з меморандумом, у якому пояснив позицію британського уряду щодо майбутнього Палестини, зауваживши, зокрема, що про створення єврейської держави не йдеться, а інтенсивність подальшої єврейської еміграції визначатиметься "економічною ємністю країни".

Тим часом євреї розпочали у Палестині творення системи політичних та господарських установ — основу майбутньої політичної та економічної інфраструктури держави. Створено низку політичних партій, товариства взаємодопомоги, загони єврейської самооборони "Хагана", Надпартійною організацією палестинських євреїв став створений у 1920 р. "Пстадрут" (загальна федерація трудящих Палестини). Мета діяльності федерації визначалася як координація зусиль, скерованих на поширення єврейського економічного контролю над Палестиною, трудова взаємодопомога і виховання молоді в сіоністичному дусі.

Спираючись на розгалужену мережу "Гістадруту", євреї розпочали в 20-х роках дві економічні кампанії: "завоювання землі" та "завоювання праці". Кампанії полягали в скуповуванні земель (для цього на додаток до існуючого з 1901 р. Єврейського національного фонду у 1921 р. створено в Лондоні Палестинський установчий фонд) та у створенні підприємств з виключно єврейським капіталом і робочою силою. Темпи скуповування землі були надзвичайно швидкі. У 1919 р. загальна площа єврейського земельного фонду "ішува" становила 650 тис. дунамів, а в 1929 р. — 1 164 тис. Землі скуповували про запас. На початок 30-х років близько 60% купленої євреями землі не оброблялося, хоча єврейські поселенці постійно отримували фінансову й матеріальну допомогу.

Органами єврейського самоуправління у Палестині стали Зібрання депутатів ("Асефат ганівхарім") та його виконавчий орган ("Ваад леумі"). Свого часу сіоністам вдалося добитися включення до тексту британського мандату положення про Єврейське агенство—представницький орган євреїв Палестини при колоніальній адміністрації. До 1929 р. функції Єврейського агенства виконували члени ВСО. У кінці 1928 р. X. Вейцман почав уживати заходів для створення окремого від ВСО Єврейського агенства. Пізніше до новозаснованого органу з пропагандистською метою було включено провідних промисловців та підприємців Англії та США. У серпні 1929 р. Лондон визнав агенство як представницький орган євреїв Палестини. В організаційному плані арабське населення Палестини було представлене значно гірше. Існував Арабський виконавчий комітет, який об'єднував арабів мусульман та християн.

Порівняно спокійним був чотирилітній період правління Палестиною англійського комісара лорда Палмера (1925-1929), котрий не надавав жодній зі сторін якихось більших переваг. Єврейська еміграція зменшилася, а це, у свою чергу, заспокоїло арабів. Одразу ж після від'їзду Палмера з Палестини, у серпні 1929 р., розпочалися масові безпорядки в Єрусалимі. Євреї влаштували маніфестацію біля Стіни Плачу (залишків легендарного храму Соломона, що водночас є частиною мусульманського храмового комплексу Харам аль-Шаріф, де знаходиться третя в мусульманському світі після Мекки та Медини святиня — мечеть ель-Акса). Демонстрація в безпосередній близькості від мусульманської святині викликала негайну реакцію арабів. У ході вуличних зіткнень у Єрусалимі та наступних єврейських погромів було вбито 133 євреїв. Англійці, застосувавши війська, придушили антиєврейські виступи. У багатьох місцях у сутички з мусульманами вступала "Хагана".

Для розслідування подій серпня-вересня 1929 р. створено дві незалежні слідчі комісії. Утворена палатою депутатів комісія Уолтера Шоу навела в своєму звіті цифрові дані про невідповідність єврейської імміграції економічним можливостям країни. Виходячи з цього, комісія рекомендувала пригальмувати потік єврейських переселенців до Палестини. На думку У. Шоу, спроби Єврейського агенства присвоїти собі незалежні адміністративі функції були тривожним сигналом. Щодо позиції арабів комісія наголосила на деструктивній позиції, яку зайняло в конфлікті мусульманське духовенство, а також недостатньому характері зусиль Великого муфтія Єрусалима Хаджа аль-Хусейні, скерованих на запобігання антиєврейським ексцесам та агітації. Друга коміся Хоупа-Сімпсона також рекомендувала накласти заборону на подальшу купівлю євреями землі та встановити квоту на в'їзд до Палестини емігрантів-євреїв.

У жовтні 1930 р. англійський уряд виступив із "Білою книгою" — офіційною заявою про англійську політику в Палестині. У цьому документі підтверджувалися головні висновки обох парламентських комісій та декларувався намір надалі значно більше уваги приділяти вимогам арабського населення. Лондон оголошував про „рівноцінність" своїх обов'язків перед арабами та євреями. Урядові заяви викликали критику сіоністських кіл, для заспокоєння яких у лютому 1931 р. англійський прем'єр надіслав до президента ВСО X. Вейцмана лист з підтвердженням зобов'язань Великобританії щодо сприяння єврейській імміграції та створенню єврейських поселень.

Напружені стосунки між євреями та арабами виявлялися у взаємному економічному бойкоті. Тим часом світова економічна криза різко збільшила кількість бажаючих переїхати до Палестини, а британський уряд, у свою чергу, на початку 30-х років збільшив щорічні квоти для єврейських емігрантів. Ще більше потік переселенців посилився після приходу до влади в Німеччині Адольфа Гітлера. Якщо у 1930-1934 роках до Палестини в'їхало близько 90 тис. осіб, то лише в одному 1935 р. — 62 тис. Разом з тим у другій половині 30-х років різко посилилася нелегальна еміграція. За єврейськими даними до початку Другої світової війни до Палестини нелегально в'їхало 15,5 тис. осіб. У структурі Єврейського агенства було створено спеціальний відділ безпеки, що безпосередньо опікувався таємною еміграцією. Для потреб нелегальної еміграції "Хагана" створила розвідувальну службу "Шерут Єдіот" (ШАІ) — зародок майбутньої державної служби безпеки.

Усупереч деклараціям англійського уряду про наміри обмежувати скупівлю євреями арабських земель, продовжував зростати земельний фонд "ішува". У 1933 і 1934 роках євреями було куплено відповідно 37 і 62 тис. дунамів землі, а в 1935 — 73 тис. Водночас подвоїлася кількість єврейських поселень сягнувши 208. Однак навіть за такого інтенсивного освоєння Палестини близько 20% єврейських земель залишалися необробленими. Щорічно зростали єврейські інвестиції в економіку країни. Якщо у 1930 р. вони становили 2 млн. ф. ст.,тоу 1937 р. — вже 11 млн. фунтів стерлінгів. Швидкими темпами розбудовувався тель-авівський порт, оскільки єврейські лідери не бажали бути залежними від транспортних поставок через Яффу, що була переважно арабським містом.

Призначений у кінці 1931 р. новий британський комісар Артур Вочоп намагався налагодити діалог між євреями та арабами, але не досягнув помітних успіхів. У жовтні 1933 р. Арабський виконавчий комітет, звинувативши колоніальну адміністрацію в таємному сприянні євреям, організував антианглійські виступи. У Єрусалимі та Яффі сталися сутички з поліцією, в результаті яких загинуло 25 арабів та 1 англійський поліцейський. Проведено було низку арештів та показових судових процесів. У свою чергу, єврейські екстремісти вбили кількох лідерів єврейського руху, які допускали можливість порозуміння з арабами.

У кінці 1935 р. британський уряд запропонував створити законодавчий орган з пропорційно квотованим представництвом усіх національних та етнорелігійних груп Палестини. Запропонована система передбачала створення ради з 28 осіб, 5 серед яких були б англійськими службовцями, 11 депутатів призначалося і 12 обиралося шляхом загального голосування. Серед 23 неслужбовців мали бути представлені: 11 мусульман, 7 євреїв, 3 християн і 2 особи з фінансово-промисловах кіл. Євреї відкинули запропонований проект, а араби на нього погодилися. Під тиском сіоністських кіл британський парламент у березні 1936 р. також відкинув цей проект.

У відповідь на ці події в Палестині розпочалися найсильніші впродовж міжвоєнного періоду антианглійські та антиєврейські заворушення. Перші поодинокі вбивства англійців та євреїв почалися у Яффі, а згодом поширилися практично на цілу територію країни. Арабське населенні міст розпочало загальний страйк, що значною мірою паралізувало діяльність комунальних служб торгівлі й транспорту. Страйк тривав 173 дні. У сільській місцевості відбувалися напади на єврейські поселення. Початково керував рухом єрусалимський муфтій Хадж аль-Амін, але досить швидке виступи вийшли з-під його контролю. Лишень перекинувши до Палестини додаткові військов: підрозділи, англійці змогли в кінці 1936 р. опанувати ситуацію.

У листопаді 1936 р для вивчення причин конфлікту та розробки рекомендацій щодо шляхів подолання арабо-єврейського протистояння англійський уряд створив слідчу комісію на чолі з лордом Пілом. У свою чергу, арабські уряди Трансйорданії, Іраку та Саудівської Аравії закликали палестинських арабів до витримки і поміркованості. Головною думкою опублікованої у липні 1937 р. доповіді комісії Піла була констатація "нежиттєздатності мандату в його існуючій формі'" Комісія рекомендувала розділити Палестину, створивши на її території арабську та єврейські, держави, котрі б були пов'язані з Великобританією двосторонніми угодами. Велика зона центральної Палестини, визначена як район світового культурного надбання (включно з Єрусалимом і Бейт-Лахмом (Вифлеємом), Назаретом, Тиверіадським озером з коридором до Яффи), мала залишитися під прямим контролем Англії. Євреям припадали переважно північні райони країни, а арабам — південні. Великобританія зобов'язувалася підтримати обидві новопосталі країни в питанні їх майбутнього вступу до Ліги Націй.

Англійські пропозиції викликали бурхливі відгуки як у самій Палестині, так і далеко за її межами У серпні 1937 р. XX конгрес ВСО у Цюріху 300 голосами проти 158 підтримав ідею поділу Палестини, мотивуючи своє рішення тим, що вперше на міжнародному рівні прозвучало питання створення незалежної єврейської держави. Водночас конгрес різко висловився проти негативних оцінок наслідків єврейської колонізації комісією Піла та за значне розширення території майбутньої єврейської держави.

Проект був беззастережно підтриманий правителем Трансйорданії Абдаллахом та деякими іншими арабськими силами за межами Палестини. Арабське населення Палестини відмовилося від запропонованого поділу країни. Ситуація досягла критичної точки після вбивства арабами високопоставленого чиновника англійської адміністрації та наступних репресій. Англійці розпустили Верховний комітет арабських країн і вислали частину найактивніших діячів палестинського руху на Сейшельські острови. Причетний до замаху муфтій змушений був виїхати до Бейрута, звідки через Ірак згодом перебрався до Берліна.

Загальноарабська позиція щодо палестинського питання була вироблена на всеарабській конференції у Блудані біля Дамаску, що почалася 8 вересня 1937 р. Конференція одноголосно прийняла резолюцію, що виключала будь-яку форму поділу Палестини, вимагаючи водночас скасування декларації Бальфура. Арабські лідери пропонували створити у Палестині лише арабську державу, декларуючи намір дотримувати права єврейської меншості країни. На тлі цих подій комісар А. Вочоп подав у відставку. У кінці 1937 р. його змінив Гарольд Мак-Майкл.

Після оприлюднення доповіді Піла палестинські євреї почали швидкими темпами творити підвалини майбутньої держави вже майже легальними методами. Продовжувалася розбудова тель-авівського порту, інтенсивно творилися нові єврейські поселення в стратегічно важливих районах долини р. Йордан та Верхньої Галілеї. У 1936 р. євреями засновано 6 нових поселень, у 1937р.— 17, а у 1938 р. — 18.

Незважаючи на окремі терористичні акти та антианглійські виступи, арабський рух загалом йшов на спад. Причини цього полягали у відсутності єдиного керівництва та авторитетної особи харизматичного лідера, посиленні англійської військової присутності й ефективній діяльності колоніальних спеціальних служб, що діяли в тісному контакті з єврейською "Хаганою".

У кінці 1938 р. Великобританія вислала до Палестини технічну комісію, що мала виробити конкретні рекомендації щодо реалізації рекомендацій комісії Піла. Комісія прийшла до висновку, що негайний поділ країни є неможливим зі стратегічних та економічних міркувань. Для вирішення палестинського питання новий міністр колоній Малком Макдональд, що змінив на цій посаді прихильного до євреїв Ормзбі-Гора, скликав у лютому 1938 р. в Лондоні спеціальну конференцію, на яку, крім представників палестинських євреїв та арабів, були запрошені делегації Єгипту, Іраку, Саудівської Аравії, Йємену та Трансйорданії. Уже з перших днів роботи конференція зайшла у безвихідь через діаметрально протилежні вихідні позиції її арабських та єврейських учасників.

У ситуації, що склалася, британський уряд без подальших консультацій зі сторонами палестинського протистояння випустив у травні 1939 р. другу "Білу книгу", що визначала державну політику на Близькому Сході. У ній зокрема було сказано, що "Уряд Його Королівської Величності не може зараз чітко визначити, яких саме конституційних форм набере уряд Палестини", однак "метою англійського уряду є створення незалежної Палестинської держави. Це буде держава, у якій два народи Палестини — араби та євреї — поділять владу в уряді так, що забезпечить головні інтереси кожної з груп". Передбачалося, що повну незалежність Палестина отримає після 10-річного терміну, визначеного для періоду поступового залучення до управління країною арабських та єврейських представників. Упродовж перших 5 років перехідного терміну допускалася еміграція 75 000 євреїв, що довело б кількість єврейських поселенців до 1/3 загального числа мешканців країни. Разом з тим встановлювалися обмеження на купівлю євреями земель у певних місцевостях або цілковита заборона на визначених територіях. Після 5 років країна мала прийняти перехідну конституцію.

Зафіксовані в "Білій книзі" нові підходи до вирішення палестинського питання засвідчували намагання Англії забезпечити стабільність на Близькому Сході перед реальною загрозою світової війни. Араби прийняли запропонований проект, але євреї його відкинули. Передачі проекту на затвердження до Ліги Націй завадив початок Другої світової війни.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Об'єднання Аравії.	\|	Близький Схід під час Другої світової війни.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.